на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



XXV

ЧУЖИНЦІ ПРО УКРАЇНУ


Поперед ми наводили голоси чужинців про Московщину і москвинів. Багато з тих чужинців були і в Московщині, і в Україні. Всі вони одноголосно підкреслювали величезну різницю, точніше діяметральну протилежність між москвинами й українцями, і то в усіх царинах життя: побуту, звичаїв, мови, характеру, вдачі, культури, освіти і навіть релігії. Для нас ті свідчення чужинців є важні ще й з другої точки погляду. Ті свідчення дають нам уявлення про те, яку величезно жахливу, несамовито величезну ціну заплатив український народ за те, що його провідна верства зрадила Україну і свідомо чи несвідомо віддала свій народ дикому звірові з Півночі — москвинам на поталу. Була б вона оборонила свій нарід, свою державну незалежність, була б наша Україна тепер найбагатша, найкультурніша, найщасливіша нація в світі. Український творчий дух був би здивував цілий світ казковим поступом України. Доказом цього є вся наша праісторія. Скільки–то народів у далеко ліпших історичних умовах зникли, а наша Україна не лише живе, але й брязканням своїх кайданів наводить жах на москвинів. Зв’язаної по руках і ногах України москвини бояться більше, ніж всіх американських водневих бомб накупу.

Звідки така величезна СИЛА України. Про це говорили ми поперед, а тут наведім кілька свідчень чужинців про Україну й українців, бо ті свідчення кидають яскравий жмут світла на відповідь.

Арабський історик з X ст. А. Масуді, згадуючи про великий нарід в Україні — валінани, королеві якого Маджакові підлягали всі руські племена, пише, що руси володіли великою територією аж по Каспійське море. Візантійський історик Прокопій Кесарійський (V ст.) пише, що наші прапредки були дуже волелюбні і ніколи не давалися запрягти себе в чуже ярмо. Пише, що були великим народом, витривалим, пристойним, до чужинців–гостей ставилися приязно і не дозволяли їх кривдити. Полонених не обертали на рабів, як це робили всі інші народи, а пропонували їм або викупитися, або лишитися жити в них як вільні люди. Пише, що їхні жінки були чесні аж понад міру.

А. Кампензе пише в 1534 році: «Київ, столиця колишньої держави русів, при річці Бористені, є одним з найгарніших і найкультурніших міст Европи, хоч його пограбовано і спустошено до краю» (A. Campense. «Lettera d’Alberto Campense»). Це підтверджує і дипломат С. Герберштайн в 1549 році, кажучи: «Пишність і справжня королівська велич Києва підтверджується навіть руїнами і пам’ятниками, що лишилися» (S. F. Herberstein. «Rerum Moscoviticarum Commentarii»). M. Литвин, що був в Україні в 1550 році, з чудованням і захопленням описує казкові багатства нашої землі, так само як і француз Блез де Віженер в 1573 році (Blaise de Vigenere. «La description du roy de Pologne»). Про багатства і вольності наших предків пишуть італієць Ґамберині в 1584 році, німець Л. Міллер в 1585 році (L. Mueller. «Sentetnionalische Hiztorien»).

Посол імператора Рудольфа II до Запорозької Січі Еріх Лясота в 1594 році пише, що запорізькі старшини були люди високоосвічені, поводилися, як добре виховані європейські аристократи, знали всі тонкощі європейської дипломатичної етики, взагалі, були дуже культурними європейськими ЛИЦАРЯМИ. Про наші міста Київ, Кам’янець, Прилуки пише, що вони своїми будинками, чистотою, впорядкованістю, багатством, укріпленням можуть успішно конкурувати з найліпшими європейськими містами. Про селян пише, що вони, працюючи на полі, мають рушницю чи шаблю при собі, щоб кожної хвилини бути готовим відбити несподіваний напад татар (Е. Lassota. «Tagebuch»).

Дуже багато гарного написав про наших предків французький інженер Боплан у 1650 році. Він будував в Україні твердині та робив геодезійні поміри. В своїй книжці «Опис України» він розглядає Україну як цілком окрему, самостійну країну й інакше її не називає як Ucraine, а народ ucrainien. Він пише: «L’Ucraine простягається від кордону Moscovia до кордону Трансильванії і поділена на кілька провінцій». Пише: «Українці є розумні, щирі, щедрі і понад усе цінять свою свободу. Вони вважають смерть кращою за рабство і тому завзято борються з поляками за свою незалежність. Будовою тіла міцні, стрункі, гарні, а на війні зухвало хоробрі і витривалі». Зазначує також, що в Україні був дуже розвинений промисел всякого роду, рукомесла та торгівля (G. Beauplan. «Description de L’ Ucraine»).

Посол від республіки Венеція до гетьмана Б. Хмельницького А. Віміна, що був в Україні в 1650 році, пише: «У своїй Раді козаки обмірковують справи, завжди маючи на увазі загальне добро. Свої погляди висловлюють вільно, але коли бачать, що погляд опонента є ліпший, то без впертости відмовляються від свого. Тому я сказав би, що ця Республіка могла б рівнятися Спартанській, якби козаки шанували тверезість так, як спартанці» (A. Vimina. «Relazione dell origine del costumi dei Cosacchi»).

Оскільки Україна була широко знана тоді в Европі, можна побачити з тогочасної преси. Напр., на голландській гравюрі з 1650 р. (в Берлінській державній бібліотеці) маляр хотів показати незгоду християнської Европи в боротьбі проти Туреччини та роль Московщини. Малюнок зображає нараду представників 10 держав: Еспанії, Англії, Швеції, Франції, Німеччини, Польщі, України, Московщини. Представник України зазначений Die Ucraine. Всі постаті мають вигляд європейців, крім москвина, який намальований чистим азіятом: азіятське обличчя, зизоокий, бородатий, криворотий. Туреччина зображена в постаті пса. Москвин нацьковує пса і каже: «Ich will das Feuer schuren (Я хочу роздмухати вогонь (незгоди)». Над постаттю українця написано: «Моє серце розривається» (бачачи ту незгоду).

Антіохійський патріярх Макарій III із своїм секретарем Павлом Алепським їздили до Московщини (через Україну) в 1654 році. Повернувшись додому, П. Алепський написав свій «Денник подорожі». Що він писав про Московщину — ми вже згадували. Про Україну він пише: «По всій Козацькій землі ми помітили прегарну властивість: у цій країні всі люди, навіть жінки, вміють читати, знають молитви і службу Божу напам’ять. їхні священики збирають сироти і вчать їх, не дозволяючи їм тинятися по вулицях. У Козацькій країні в кожному місті і в кожному селі є сиротинці та притулки для старих і бідних; кожний, хто зайде до них, дістане допомогу. Скрізь є гарні будинки, лазні (купелі), годинники на дзвіницях та вежах, а на площах — водограї. Київські жінки гарно одягнені, і ніхто не кидає на них нахабний погляд. У Києві при кожному найменшому домі ростуть овочеві дерева і велика кількість найрізноманітніших квітів, наче при великопанській палаті. Не вистачить людського розуму ані сили описати красу, велич їхньої катедри св. Софії: гармонійний план будови, казкові барви і фрески, безліч мармурових колон, простір і височина бані і, нарешті, незрівнянної, неперевершеної, божественної краси іконостас (москвини знищили його в 1932 році. — П. Ш.). Усе це є таке величне, таке божественно красне, що мимоволі падаєте на коліна. Гарні, з мистецьким смаком церкви побудовані всюди, навіть в малих селах.

Який же то благословенний народ! І яка ж благословенна земля ця козача!.. Яка ж там глибока релігійність — ця прикмета шляхетної душі і чистого серця! Щасливі наші очі, що бачили це, наші вуха, що чули виявлену нам тими людьми щиру радість і пошану Козаки визволилися тепер з неволі, живуть радісно і вільно, побудували храми один від одного кращий, іконостаси і престоли великої краси навіть у сільських церквах. Ці люди, направду, щирі християни, захоплюються наукою, читанням і церковним співом. Великий християнський нарід!» (П. Алєпскій. «Путєшєствіє Антіохскава патріарха Макарія»).

Посол Швеції до гетьмана Б. Хмельницького Ґ. Велінґ пише до свого короля Карла в 1657 році: «Козаки домагаються, щоб Ваша Величність признали їм право до всієї стародавньої України (jus totius Ukrainae antiquae), де ще існує грецька віра та їхня мова. Вони кажуть, що з них глузували б, якщо вони при теперішній нагоді не повернули б того, що було від них безправно взято». Щодо позиції України у війні Московщини із Швецією, Ґ. Велінґ інформував короля, що Б. Хмельницький був безмірно обурений тим, що московський цар підписав замирення з Польщею без його, Хмельницького, згоди. Війна зі Швецією не йшла москвинам добре, і московський цар боявся, щоб обурений Б. Хмельницький не пішов війною на Московщину. Тому цар через свого посла виправдувався перед Б. Хмельницьким за польське замирення і обіцяв те замирення відкликати, якщо гетьман його не хоче. Б. Хмельницький в присутності Ґ. Велінґата інших чужоземних послів відповів московському послові, що він, гетьман, є приятелем шведського короля і Швеції і вимагає, щоб москвини припинили війну зі шведами та заплатили Швеції за зроблені їй шкоди. В противному разі він, гетьман України, приведе до Московщини татар, угрів, шведів (G. Welling. «Relazione»). Як бачимо ставлення гетьмана Богдана до московського царя і, взагалі, відносини між Україною і Московщиною тоді були геть цілком не такі, якими малюють їх московські історики. Великий Богдан говорив до москвинів мовою Володаря, а не слуги, як нахабно брешуть УСІ московські історики.

Ю. Вердум, що подорожував по Україні в 1670–1672 роках, пише: «В Україні матері купають немовлят щоденно двічі аж до року, вважаючи, що це сприяє ростові дітей».

Европейська література про Україну XVII–XIX ст. велика. З неї наведемо лише кілька прикладів.

Французький дипломат Ж. Валюз, що був у Батурині в 1704 році, пише: «Гетьмана І. Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбний і гордий і не любить, щоб хто–небудь панував над ними. Говорити з цим принцем надзвичайно приємно. Він має величезний досвід в політиці, і, в протилежність до москвинів, уважно слідкує за подіями в культурнім житті інших націй. Він показував мені збірку зброї, найкращу, яку я бачив у житті, і свою бібліотеку, в якій було багато латинських книжок. Я думаю, що він не любить московського царя, бо ані слова не сказав на мої нарікання на життя в Московщині. Мова його взагалі витончена і красна, хоч звичайно він більше мовчить і слухає. При своїм дворі він має два німецькі лікарі, з якими він розмовляв по–німецьки; до італійських майстрів, яких було кілька в замку, він говорив по–італійськи. Я розмовляв з Володарем України латинською мовою; він запевняв мене, що не говорить добре французькою, але я знаю, що він був у Франції на прийняттю в Луврі (з приводу святкування Піренейського миру в 1659 році), а в його кабінеті я бачив французькі і голландські часописи» (J. Baluse. Bibi. Nat.).

Ф. Вебер у своїх спогадах пише (1720 р.) про сина гетьмана Д. Апостола — полковника Петра Апостола: «Хоч він ніколи не був за кородоном, проте говорить дуже добре мовами французькою, італійською, німецькою, московською, польською та знає будувати твердині» (F. C. Weber. «Das Veraenderte Russland»).

Данський посол Ю. Юст їздив у 1711 році в Україну. Він пише: «Мешканці України живуть у добробуті і багато співають. Вони купують і продають усякого роду крам, не платячи жодних податків, крім невеликого до гетьманської скарбниці. Вони мають необмежену волю займатися, яким самі хочуть, промислом… Населення України відоме поза її межами своєю ввічливістю і надзвичайною чистотою. Вони гарно одягнуті і свої хати тримають скрупульозно чисто. В місті Немирів найбідніша хатина о небо чистіша за найбагатший палац в Москві. Місто Королевець є велике; вулиці гарні, таких я ніде не бачив в Московщині: будови імпозантні, добре, з мистецьким смаком збудовані і дуже чисті та стоять здовж вулиці, а не заховані в глибині двору, як це є в Московщині. Перед службою Божою дзвони дзвонять на три тони, як у нашій Данії, а під час служби Божої дзвонять потиху і в довгих інтервалах, а не так, як в Московщині, де дзвонять щосили і без ніякого ладу, будь–як і будь–коли. Не лише Генеральний суддя, Митрополит та інші вельможі є надзвичайно високої освіти та європейської культурної поведінки, але й звичайні монахи Печерської Лаври розмовляли з нами латинською мовою цілком вільно. Ми були здивовані, коли побачили в багатьох селах звичайних селян, що йшли до церкви з молитовниками в руках, отже, тут навіть селяни були грамотні, а в Московщині багато аристократів (напр., кн. В. Голіцін, кн. А. Мєншіков — сенатори! — П. Ш.) були неграмотні» (за: J. Just. «Memoires»).

Французький амбасадор у Варшаві Де Монті в листі від 9.X.1729 р. до французького прем’єр–міністра Флері пише: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до москвинів, розумну, відважну, шляхетну і дуже люблену в Україні, якій московський цар відібрав майже всі старі вольності. І хоч 18000 московських драгунів тримають Україну в тяжкій неволі, козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів–москвинів і повернути свою втрачену свободу» (A. De Monti. L’Archives de Min. Etrang. France).

Славний французький письменник Ф. Вольтер у своїй «Історії Карла XII» (1731) пише: «Україна завжди прагнула до свободи, але, оточена Московщиною, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протекторат в одній із тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею, як з поневоленою країною. Відтак піддалася Московщині, яка уярмила її, як це є звичайно у москвинів. Спочатку українці мали право вибирати собі правителів під назвою гетьман, але скоро москвини відібрали у них це право, а гетьмана призначав московський цар… Гетьман І. Мазепа хотів стати незалежним володарем і створити велике королівство. Він був людина далекозора, відважна, мудра, шляхетна і невтомна… Карлові XII він поміг розумними порадами і привів своїх козаків йому на допомогу. Козаки, розлючені на москвинів, масово переходили на бік Карла. Без допомоги їх шведська армія була б уся загинула» (за: F. М. Voltaire. «Histoire de Charles XII»).

Французький посол М. Вержен пише свому королеві: «Український нарід тепер (в 1760 р.) є уярмлений москвинами, які систематично і стало ведуть політику і практику гноблення українців, позбавлення їх старих вольностей і прав. Українську націю можна вжити проти москвинів, бо ця нація є дуже інтелігентна, культурна — цілковита протилежність москвинам, що є азійськими варварами, які не додержують договорів та нищать свободу всюди, де з’являться» (Архів Мін. Закорд. Спр. Франції).

Англієць Д. Маршал, який був в Україні в 1770 році, пише: «Україна неймовірно родюча і добре загосподарена. Я ще не бачив такої країни, яка би була так подібна до найкращої провінції Англії, як подібна Україна. Переїжджаючи через Україну, я почував себе так безпечно і вільно, як і в Англії, хоч тоді була війна з Туреччиною.

Українці є дуже чесний, добре вихований, моральний народ» (J. Marshall. «Travels»).

Французький дипломат Ч. Люстер пише: «українці є щирі, чемні, гостинні, великодушні, працьовиті. До москвинів і порівнювати їх не можна. Вони є абсолютною протилежністю тамтих. Українці є живим доказом вищости, що її виховує у людей свобода. Вищости над москвинами, родженими і вихованими в рабстві» (С. L. Lesur. «Histore des Cosagues»).

Англійський професор Е. Кларк пише: «У своїй подорожі (через Україну) ми ясно бачили, що Україна є цілком інакша від москвинів раса людей. Вже самий зовнішній вигляд кидається в очі. Українці високі, сильно збудовані, мають інтелігентне обличчя, стрункі, з гордою легкою ходою, симпатичним поглядом. Повна протилежність до москвинів. Українці є щирі, щедрі, гостинні, ввічливі, працьовиті, релігійні. Москвини ж мають прикмети, цілком протилежні цим. Перша оселя українців, яку ми бачили, називалася Локова Слобода. Всі хати там були побілені вапном, як у нашім Велзі (в Англії. — П. Ш.). Українці хати білять щороку і дуже дбайливо. Подорожний може подумати, що він не в кількох кілометрах від Московщини, а в Голландії. Все всередині регулярно миється, навіть стеля і сволок. Столи і лавки аж блищать від частого миття та натирання, що нагадує нам внутрішній вигляд домів у Норвегії. Двори, конюшні, стодоли і все, що до них належить, показують працьовитість і охайність українців. У їхніх маленьких кухнях ми бачили в кожному закутку скрупульозну чистоту і порядок, у протилежність до темних, брудних, повних диму, смердючих московських хатів. Посуд і начиння завжди виварені і вичищені, а не брудні і смердючі, як у москвинів. Українці тримають багато домашньої птиці і худоби. їхні садки повні овочевих дерев, а перед хатою чудовий килим квітів, що дає англійський вигляд їхнім домам. Українські хати мають велзьку зовнішність, норвезьку внутрішність, а своїми садками та стодолами виглядають на англійські ферми. Взагалі, в українців не знайдено навіть натяку на бруд чи комашню — блощиці, таргани, які зустрінете в кожній московській хаті тисячами… З Павловська ми поїхали до Козинського хутора — села з мішаним населенням — москвинами і українцями. Ми не потребували і питати: хто є хто, бо ж впадала в очі разюча різниця між тими двома народами, хоч би в одній чистоті й охайності… Конюшня української поштової стації на 20 коней своєю чистотою і порядком могла б успішно конкурувати з конюшнею шляхтича в Англії. Хата бідного сільського старости також чудова: кожна найменша річ там була чистенька, в порядку і на своїм місці, сміття ніде не видно. Після Московщини це для нас було надзвичайно приємною несподіванкою. Я радше обідав би на підлозі української хати, ніж за столом московського князя» (за: E. D. Clarke. «Travels in Russia»).

Німецький філософ і етнограф Й. Гердер у своєму «Деннику» писав у 1769 році: «Україна стане колись новою Елладою (Грецією): прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музикальний хист, родюча земля — все це колись прокинеться і повстане велика культурна нація; її межі протягнуться до Чорного моря, а її впливи геть у далекий світ» (J. G. Herder. «Tagebuch»).

Невідомий автор статті в «Маґазін Наукі і Літератури», що виходив у Ґеттінґені в 1771 році, пише: «Весь український народ з сумом і гордістю згадує старі часи, коли Україна була самостійна, і страшенно обурюється спробами московської влади обмежувати їхні права і свободу… В Україні можна подорожувати куди безпечніше, як по найбільш поліційних державах. Цю відмінність відразу помічаєте, лишень переступивши кордон між Московщиною і Україною. В Московщині поштарі попереджують подорожних про місця, де на них можуть напасти розбійники. В Україні не попереджують, бо там таких місць нема».

Німецький академік Й. Ґюльденштедт подорожував по Україні два рази в 1771 р. і в 1774 р. Він описав економічне життя України. За його свідченням, Україна вела тоді велику торгівлю з Европою; мала великі фабрики доброго, тонкого сукна, тонкого льняного полотна, корабельних вітрил і линв, порцеляни; було багато гут, гарбарень, гуралень і т. п. Було багато висококваліфікованих, вправних українських майстрів у всіх рукомеслах і промислі. Україна тоді виробляла все, що потребувала, і багато ще продавала Европі (J. A. Gueldenstaedt. «Reisen durch Russland»).

Француз Ж. Бенуа Шерер в 1778 році пише: «Хроніка, яку оце ми видаємо, — це історія славного, але мало відомого народу, якого початки сягають понад 800 років у глибоку минувшину, але якого ім’я ми знаємо ледве 200 років. Зусилля цього народу зберегти свої вольності, устрій, звичаї — все, що є дороге вільній людині, цікавить наше жадібне до знання століття. Цей нарід воліє боротьбу, війну, аніж спокійне життя рабів. З їхньої історії довідуємося, що їхні батьки передавали синам горде почуття незалежности як найдорожчу спадщину і клич «Смерть або Воля» був їхнім заповітом, який передався від батька до сина разом з прадідівською зброєю» (за: J. В. Cherer. «Annales»).

Француз Ґарон де Кулон писав у 1775 році: «Цар Пьотр І легко давав обіцянки козакам, яких ніколи не виконував. Після ліквідації автономії України велику частину української землі роздав своїм рабам, відомим під іменем «дворян». В Україні завів московські суди, найбільш підкупні в Европі, та обсадив адміністраційні пости москвичами. Єкатєріна II скликала своїх рабів, щоб вони уклали кодекс законів, а коли козаки почали домагатися повернення прав і автономії Україні, то їхніх делегатів Єкатєріна наказала закувати в кайдани і кинути до в’язниці, де вони і повмирали. Козаки зробили були ще одну спробу визволитися з московського ярма в початку цього століття, приєднавшись до шведів, на жаль, безуспішно. Після цього їх цілком закріпащено, а запорожців знищено. «Чеснотлива» Єкатєріна звинувачувала запорожців у розпутному житті. Від того часу Україна падала все нижче і нижче» (3a: Garran de Cullon).

Автор першої наукової історії України Й. Енґель пише (1796): «Україна є граничним муром, що стоїть між культурною Европою і нецивілізованою Азією. Вона є воротьми, через які багато азійських орд пробували вдертися до Европи. Вже з одної цієї причини вона заслуговує на нашу увагу. Тепер Україна є частиною Московської імперії. Але як це сталося, що вона опинилася під Московщиною? Що сталося, що горді, вільні Козаки опинилися в московському ярмі? Яким чином москвини змогли накласти кайдани на козаків, що в минулому були пострахом для татар, турків, поляків? Як це сталося, що місце вільно обраного гетьмана зайняв московський губернатор? Історія козаків мала великий вплив на історію Польщі, Швеції, Трансильванії. Не знаючи історії козаків, не можна уявити собі велич і упадок Польщі. Спадкоємці Карла — Ґустава і Карла XII, може, панували б і по нинішній день у Варшаві, Москві і Петербурзі, якби сталося так, як планували Б. Хмельницький та І. Мазепа. Мабуть, і Ракочі був би другим Баторієм, якби козаки були не спинили його в 1657 році. Історія козаків багато чого вчить. Енергія цілого народу і його видатніших представників показала себе на полях бою під Білгородом, Корсунем, Збаражем і в героїчній діяльності Б. Хмельницького та І. Мазепи. Треба ґеніяльного пера, щоб все те належно описати… Як відомо, наприкінці XVIII ст. московський уряд почав колонізували чорноморський степ, якого завоювання коштувало українців величезних жертв протягом століть. Москвини колонізували степ різними чужинцями, яким давали спеціяльні привілеї, як, напр., державні позички, реманент, звільнення від податків і т. п. Такі самі привілеї одержували і чистокровні москвини, яких уряд привозив з Московщини. Але в цей самий час московський уряд вів цілком протилежну політику щодо українців. Українці не лише не діставали тих привілеїв, якими обдаровувалися москвини та чужинці, але, навпаки, на українців накладалися побільшені, руйнівні податки. Москвини не довіряли українцям, бо ж вони були колись вільними козаками, войовничими запорожцями, «мазєпінцамі» (с. т. прихильниками гетьмана І. Мазепи), які не забували колишньої слави та волі і які були готові повстати кожної хвилі, щоб повернути втрачену свободу, державну незалежність і людську гідність, зневажувану москвинами щоднини» (J. C. Engel. «Geschichte der Ukraine»).

Француз Ч. Масон був на службі у московського уряду в 1762–1802 роках. Повернувшись до Франції, він написав свої спогади. Вони написані 150 років тому, але виглядають, ніби написані про сьогоднішній стан України. Він пише: «Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з лиця землі, як зникли інші нації, що попали під владу московського скіпетру, хіба що скоро прийде якась успішна революція, яка скине з них московське ярмо. Козаки не мають нічого спільного з москвинами, за винятком грецької релігії та зіпсованої москвинами слов’янської мови. їхні звичаї, їхній спосіб життя, хата, їжа — все цілком різне. Козаки є гарні, вродливі, високі, спритні, активні, щирі, чесні, хоробрі, не звикли до рабства. Коротко — повна протилежність москвинам. їх зовнішній вигляд не одноманітний, як москвинів; тавро рабства не зробило їх автоматами і не спідлило, як москвинів. Козаки є жорстокі, але лише в бою, а москвини мають вроджену холоднокровну жорстокість, безжалісну і садистичну. Козацька нація все більш і більш втрачає рештки своєї колишньої державної незалежности. Москвини відбирають їм ті рештки доти, доки є певні, що їм, москвинам, це пройде безкарно. Нащадки Пєтра І лишили були козакам дещо з їхніх військових і цивільних інструкцій, бо боялися, що надто велике гноблення може штовхнути козаків в обійми Туреччини чи Польщі. Але як тільки ті небезпеки минули, москвини цілком закріпачили козаків. Тепер їхня стара республіканська конституція вже не існує… Союз козаків з Московщиною був вільний і умовний. Вся земля в Україні належала козацькій нації, і жодний чужинець, включно з москвинами, не міг оселитися там без дозволу Козацької Республіки, яка дуже пильнувала своїх кордонів від нападників–сусідів. Такий був старий устрій в Україні, устрій, щасливіший о ціле небо, порівнюючи до теперішнього московського ярма, і тому вони не обмежуються лише на військовому забезпеченні від цієї свободолюбної і завзятої нації. Москвинам замало було, що вони відібрали у козаків їхню землю, знищили їхнє військо, поділити Україну на губернії, наставили своїх москвинів губернаторами. Не так давно москвини почали розпорошувати козацьку націю (Автор говорить про виселення 50000 запорожців з України на Кубань. — П. Ш.). Козацька нація є сьогодні в критичному стані; вона не заспокоєна і намагається вирватись з–під московського лаптя, який хоче остаточно її розчавити» (за: С. F. Masson. «Memoires secret sur la Russie»).

«Поборюючи Московщину, треба обов’язково враховувати силу України. Колись незалежна, вона не забула ще, чим вона була. Незважаючи на деспотію Московщини, яка душить все українське, ця козацька нація є і далі вільнолюбна. Це був би смертельний удар по Московщині, якби вдалося підняти Україну на революцію. Тоді вона відіграла б головну роль у визволенні всіх народів, що тепер стогнуть в московському ярмі» (Лист французької Амбасади до свого Міністра Закордонних Справ з 24.VII.1795. В архіві М.З.С. Франції, ч. 327). «Ціла ця країна заселена українцями — нащадками відомих давніх Козаків. Вона віддавна творила націю цілком неподібну на московську і польську. В цій гарній країні колись панувала широка свобода. Москвини, однак, зробили їх рабами» (Лист французького представника в Києві з II.1812. Архів М.З.С. Франції).

«Москвини й українці надзвичайно ворожі одні до одних. Незважаючи на енергійні заходи московського уряду і хоч по всій Україні є багато москвинів, ці дві нації не змішуються. Старі ідеї державної незалежности України ані трохи не пригасли» (X. Hommaire do Holl. «Les Stoppos»).

Данський географ Ч. Малтебрун пише в 1807 році: «Українці є нащадками Київської Руси. Українські селянські хати добре збудовані, гарні і надзвичайно чисті. Українські селяни дуже інтелігентні, і вільний дух їх показує в щоденній поведінці» (С. Maltebrum. «Tableau de la Pologne»).

Засновник антропогеографії Й. Коль описав свою подорож по Україні в книжці: «Die Ukraine» (1841 p.). В ній читаємо: «Українці живуть у гарних хатах, що аж сміються до вас. Вони не задовольняються миттям своїх хат, як у Голландії, але ще й білять їх вапном що два тижні. Тому їхні хати виглядають, як свіже випране льняне полотно. В неділю дівчата рвуть квіти в своїх садках, роблять вінки, заплітають їх на своїй голові, і виглядають, як принцеси. Ці стрункі українські дівчата так дуже люблять квіти, що прикрашають ними свої коси навіть у будні дні і виглядають, як весталки богині Флори. А як вони люблять співати, можна бачити в їх селах і чого не побачите ніде інде; заквітчані жінки співають, як солов’ї, під час праці в полі …українці взагалі одягаються дуже пристойно; дбають дуже про чистоту і здоров’я свого тіла — цілком протилежність москвинам. Огида українців до москвинів, їхніх гнобителів, є така велика, що її можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше збільшується, а не зменшується. З другого боку, українці після того, як скинули польське панування, ставляться до поляків не зле. Найгірше, що скажуть про поляка, — це «дурний поляк», але про москвина завжди «проклятий москаль». Українці мають широко розповсюджену приказку «Добра людина, але москаль» або «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи». Українці є надзвичайно кепські російські патріоти. Любов і обожання царя, такі питомі москвинам, є цілком чужі і незрозумілі українцям. Українці коряться цареві, бо примушені силою, але його владу вони мають за чужу, силою їм накинену. Якщо ви не хочете образити українця, то не згадуйте йому про завоювання України Московщиною, бо українець є свідомий того, що Україна підписала вільний договір з Московщиною і що Московщина їх обдурила… Нема найменшого сумніву, що одного дня величезна Московська імперія розвалиться, а Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається повільно, але несхитно. Українці є нацією зі своєю багатою, мелодійною мовою, зі своєю власною дуже старою християнською культурою і з славними, героїчними традиціями. Нині Україна поділена поміж сусідами, але матеріял для будови української держави є готовий. Якщо не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, який збудує велику і незалежну Українську Державу» (J. G. Kohl. «Die Ukraine»). Це сказав німецький науковець 110 років тому.

«Українська нація починається від Кубані і кінчається в Карпатах. Вона простягається через Буковину аж до північної Угорщини на комітати: Мармарош, Унґ, Берег; межує з волохами й уграми. Українці є європейцями в протилежність москвинам, які є монгольського походження, а українці походять від адріятичної Групи європейців» (Prof. J. Robert. «La Mondo Slave»).

Проф. Й. Блазіус в 1844 році робить порівняння між москвином і українцем. «Горда постава українця, інакший одяг, інтелігентні риси обличчя вже з першого погляду свідчать про цілком іншу від москвинів расу… українці ненавидять москвинів, вважають їх своїми гнобителями, ворогами… українці мають цілком інший від москвинів світогляд… Українські села є дуже великі і розлогі. Кожне господарство огороджено тином, а біля кожної хати є овочевий садок з квітами. Це є наочний доказ, що власники їх є вільні люди. Отже, великий контраст до московських сіл, в яких не знайдете ані одного овочевого дерева чи посадженої квітки. Москвини задовольняються буряком та капустою, які їдять сирими, як ми яблуко… В Україні кожної неділі та вільних від праці годинах з кожної хати чути пісню чи музику. Ніяке свято не буває без смичкової чи дутої оркестри. В Московщині я не бачив ані одного музичного інструменту в приватних домах… Українець є повна протилежність москвинові у всіх духових прикметах людини. Українець має безмірно велике, різнобарвне і тонке почуття краси, поезії, музики, а груба, матеріялістична вдача москвина їх не відчуває і не любить. Тому москвин ніколи не зрозуміє українця» (за J. H. Blasius. «Reise in europaeischen Russland»).

Німецький поет Ф. Боденштедт у 1840–1845 роках подорожував по Україні. В своїй збірці перекладів українських пісень він писав: «Український народ у довгій і тяжкій боротьбі боронив свою свободу від поляків і москвинів і нарешті знемігся. Та мало є народів з таким привабливим і поетичним минулим, як у народу українського. Лицарський Орден запорожців, піввійськове життя козаків, їхні вожді від Дашкевича до Б. Хмельницького, І. Виговський, П. Орлик, П. Дорошенко, славний на весь світ І. Мазепа, вченість київського духовенства, що просвітила дику Московщину, лицарськість та висока європейська культура української аристократії, неймовірно глибоке і велике духове багатство українського селянства — це деякі первні української історії і культури… Отже, нехай поетичні українські пісні, мов лагідні вітри, повіють на німецькі левади і скажуть нам, як колись діти України боролися і любили. В жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих і красних плодів, як в Україні. Такі пісні міг створити лише дуже культурний народ. І справді, українська народна поезія і своєю формою, і своїм змістом є дуже близька до поезії найкультурніших народів Західної Европи» (за: F. Bodenstedt. «Die poetische Ukraine»).

Німецький історик Г. Гельмонт у п’ятому томі своєї «Світової історії» пише: «Тоді як у Польщі та інших країнах Европи свобода існувала лише для вищих станів, в Україні і нижчі стани її мали.

Коли поширилася вістка про казкову країну, де кожна людина може жити вільно, як птах, то до неї (України) побігли тисячі спрагнених волі людей. Край по обох берегах Дніпра від Києва і до татарського кордону став чарівним раєм для утримання покривджених, бідних, а також і для тих, хто прагнув слави і великих діл.

Здається, український народ має покликання реалізувати на практиці ідею свободи і рівности. Ввесь слов’янський світ може пишатися цією вільною нацією. Московщина з її деспотизмом, з її низьким культурним рівнем, ясна річ, не могла ощасливити такий нарід, як український, що звик до свободи і був на далеко вищім культурнім і політичнім рівні, ніж московський» (за: H. F. Helmont. «Weltgeschichte»).

Останнім голосом Західної Европи про Україну був у XIX ст. голос члена французького Сенату і редактора часопису К. Делямара. На засіданні Сенату він говорив: «В Европі існує нарід, забутий істориками, — нарід русинів. їх є 12 мільйонів під московським царем і 2 мільйони під австрійським, отже, дорівнюється числом іспанському, втричі більший за чеський, рівний підданим корони св. Стефана. Цей народ має свою власну історію, цілком відмінну від історії Польщі і ще більш відмінну від історії Московщини. Він має свої дуже старі традиції, свою власну мову, має ясно виражену національну індивідуальність, національну культуру і незалежність, за яку бореться століттями. Історія не сміє забувати, що до Пєтра І народ, що його ми тепер називаємо рутенами, сам себе називав руським, а свою землю Руссю, а той народ, що ми його тепер називаємо руським, називався москвинами, а їхня земля Московщиною. В кінці минулого (XVIII) століття у нас у Франції, та й у всій Европі, ще добре розуміли різницю між Руссю і Московщиною» (K. Dellamarre. «Un peuple europeen dequinze millions oublie devant I’histoire»).

За свою «забудькуватість» наведених свідчень європейців про Україну (і Московщину) цілий світ УЖЕ заплатив дорого, а заплатить ще більше. А однозгідність тих свідчень, час тих свідчень (від X до XX ст.) і те, що свідки є представниками різних націй, є доказом їх правдивости.

Наприкінці варто навести голоси про Україну самих же москвинів. Чимало їхніх їздило оглядати Україну, а деякі з них залишили свої спогади. Всі вони без винятку із здивуванням підкреслюють високу культуру нашого селянства, міщанства і шляхти, їхню свободолюбність та самопошану. Дехто з них визнає з сумом нижчість московського народу. Дехто зауважив і огиду, ненависть українців до москвинів та тугу за втраченою державною незалежністю. Більше про це див. у книжці В. Січинського «Ukraine in Foreign Comments».

П. Сумароков, переступивши кордон Московщини–України, питає себе: «Чи не тут є межа нашої держави? Чи не до іншої держави я вступаю? Бо ж тут (в Україні) цілком інші обличчя, інший одяг, інші звичаї, інший соціяльний устрій, інше ціле життя» (П. Сумарокав. «Дасуґі кримскава судьї»).

А. Лєвшин, закінчуючи свій захоплений опис України, пише: «На жаль, я мушу закінчити свій опис неприємною рисою; я мушу сказати про ненависть українців до москвинів. Тут часто почуєте, як вони кажуть: «Добра людина, але москаль». Але цього ще мало: вони передають це почуття навіть немовлятам, лякаючи їх «москалем». Перестрашена цим іменем, дитина перестає плакати» («Пісьма із Маларосіі»).

Князь І. Долґорукій пише: «Україна не почувається щасливою, попри свої природні багатства. Вона гостро відчуває втрачену свободу минулих століть. Ремствування глухе, але загальне» (І. Долґорукій. «Днєвнік путєшествія в Кієв»).

І. Сбітнєв пише: «Тубільці (с. т. українці. — П. Ш.) ставляться дуже вороже до москвинів і навіть у «заїздах» (в готелях) не хотіли розуміти московської мови. Побачивши проїжджаючих москвинів, селяни припиняють працю і починають співати на їх адресу глумливі, образливі пісні в супроводі голосного реготу всіх» (І. Сбітнєв. «Паєздкі в Харьков»).

Ще в 1760 році Губернатор України граф П. Рум’янцев писав Єкатєрінє II: «Малоросіяни думають, що у всьому світі нема ліпших, сильніших, розумніших за них, малоросіян. Вони переконані, що нема ніде чогось доброго чи корисного для них, що ніде не було більше свободи, як у них. Вони свято переконані, що все, що їхнє, є найліпше в світі».

Устами свого історика С. Величка наші прадіди казали москвичам з гордістю: «Ми є народ європейський». І вони добре пам’ятали, що гетьман Б.Хмельницький свої листи до турецького султана підписував «Гетьман Війська Запорізького і всієї Росії». В свою чергу, турецький султан і Вселенський патріярх титулували так його.

Славний норвезький письменник Б. Б’єрнсон писав: «Гідний пошани український народ стане незабаром постійною темою кожного часопису в цивілізованому світі. Бо тепер всі ми вже знаємо, що його домагання можна відхилити, можна відкласти, можна навіть перекрутити і викривити, але ніяк не можна відкинути. Чи не дивне це явище? Народ, що був засуджений на смерть, дає людству нову ідею справедливости і міжнародного щастя. Ця їхня ідея своїми початками сягає до їхнього старого громадського ладу. Душа така жива і життєздатна не може, ясна річ, ніколи загинути» (В. Bjornson. In «Ukrainische Rundschau». — IV. 1907).

Проф. Г. Тілман пише: «Українців прозвано «бритійцями Східної Европи». Назва дуже влучна. Так само, як і бритійці, українці своєю працьовитістю і підприємливістю створили культуру і цивілізацію, вищу від тої, що їх оточує. І так само, як і бритійців, українці мають — на погляд їхніх ворогів — ту велику хибу, що не розуміють того, що їх переможено» (H. Tiltman. «Peasant Europa»).

Професори J. Brunhes і C. Valaux в своїй «La Geographie de l’Histoire» (1921) висміяли москвинів, які намагалися у французькому Міністерстві закордонних справ переконати французів, що ані України, ані українців не існує. Ці професори радять українцям утворити оборонний союз з причорноморськими народами і знизити Московську імперію до ступеня ДРУГОРЯДНОЇ ДЕРЖАВИ (puissance secondaire).





XXIV ДЕРЖАВНИЦЬКА ТРАДИЦІЯ УКРАЇНИ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXVI ДЕЩО З УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ