home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XXVII

НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЩОСТИ


Народ маларасійскій зєло умьон,

ат чєво ми в нєавантаже аказацца можем.

Пьотр І

Хоч Україна перед Богданом і по ньому була в дуже скрутному стані, все ж москвини не відважилися підбивати її відкритою війною, розраховуючи, що «холодною війною» вони опанують Україну меншим коштом і певніше. Вони не помилились. Уже Переяславський договір дав її величезні можливості руйнувати зсередини державнотворчі сили України. Це є грізною пригадкою нам і тепер про роль майбутніх переяславських договорів з москвинами. Методи «п’ятої колони», підкупу, обдурювання, шантажу, скритовбивства і т. п. москвини вже знали досконало, бо мали в тому великий історичний досвід. Саме такими методами перший же московський князь Іван Калита (1328–1340) та його наслідники загарбали всі інші князівства на півночі.

По полтавській нашій катастрофі 1709 року москвини винищили всіх хмельничан та мазепинців, с. т. майже ввесь державницько–творчий шар нашої провідної верстви. Лишилися при житті переважно найгірші — з погляду боротьби з москвинами — провідні люди. Лишилися всякого роду «нейтральні» (моя хата з краю), «черевані», «периноспали», всякі боягузи та підлизники, такі, що «за шмат гнилої ковбаси» хоч мати рідну продадуть. Ясна річ, з такою українською «елітою» москвини впоралися легко. Лишилася ще вільна Січова Республіка, і москвини поспішили знищити її за першої ж нагоди (1775).

Значне побільшення Московської держави пекуче потребувало значної кількости освічених адміністраторів і в першу чергу військових старшин. У середині XVIII ст. в більшості московських полків понад 60% старшин були німці. Це загрожувало великою небезпекою для москвинів у разі війни з Німеччиною. Як показав сумний досвід, вишколити своїх москвинів було неможливо, навіть вживаючи драстичних заходів. Хочеш не хочеш, Московський уряд був примушений притягати на службу імперії українців для адміністративної, військової, культурної праці. Але разом з цим московський уряд добре розумів небезпеку від такого кроку. Зайнявши багато високих адміністративних та військових постів, українці могли б, якщо не розвалити імперію, то щонайменше не дати москвинам можливости обернути Україну в цілком безправну, безоглядно визискувану колонію, отже, були б перекреслили московські плани розбудувати свою імперію коштом України. Це добре розумів засновник імперії Пьотр І і тому дав вказівки і заповіт всім своїм наступникам, включно з теперішніми диктаторами: «Народ маларасійскій зєло умьон, ат чєго ми в нєавантаже аказатьса можем» (Нарід український дуже культурний, а це є дуже небезпечно для нас). Обернути те «умьон» в дурноту і сліпоту — це стало змістом всієї політики москвинів щодо українців від Пєтра І по сьогоднішній день. Пролетарська Московщина (СССР) бачила ту загрозу Московській імперії ясніше за дворянську і тому тисячократно посилила нищення української культури й економіки. За останніх 40 років пролетарська Московщина знищила наших культурних скарбів у сто разів більше, ніж дворянська за 200 років. Про знищення економіки не говоримо, бо кожний з нас знає.

На початок не було так–то легко запрягти українців до московського державного воза, бо ще були живі традиції боротьби проти Московщини; українці ще мали живі, сильні почуття своєї вищости над москвинами; огида до тих дикунів була ще глибока в українців. По полтавській катастрофі москвини могли силою, насильством примусити українців виконувати в Московщині обов’язки єпископів, генералів, професорів, адміністраторів, інженерів, але вони розуміли, що методи фізичного примусу могли загострити українську до них ненависть, а це не ворожило добре для їхньої імперії. Треба було винайти менш помітні методи примусу.

Першим кроком в тому напрямі було знищити ВИЩІСТЬ України й українців: вищість суспільного ладу, вищість культурну, вищість економічну. Обернути помалу і непомітно культурну, багату Україну на колонію рабів і джерело сирівців та «гарматного м’яса» для Московської імперії. Це стало святим заповітом і метою ВСІХ москвинів.

Всіх — це значить не лише уряду та Церкви (зрештою, Церква у них була лише частиною уряду), але також і ВСЬОГО московського суспільства, від неграмотного Ванькі починаючи і на університетських професорах та письменниках кінчаючи. Від 1654 року по сьогодні без одної хвилини перерви.

Московський університет світив пусткою, а Київська Академія була переповнена студентами. Хоч москвини і приваблювали українців до Московського університету добрими стипендіями, українці туди не йшли. Отже, треба закрити Київську Академію. Пьотр І наказав у 1709 році кн. В. Ґоліціну зробити «чистку» студентів Академії. В. Ґоліцін із 1100 студентів залишив в Академії 161. Трохи пізніше Єкатєріна II наказала Академії навчати лише московською мовою і приймати до Академії лише дітей священиків, с. т. обернула наш славний університет на заклад для вишколу священиків. Тоді ж вона заборонила приймати до університетів та середніх шкіл діти нешляхетського походження. Навіть до нижчих міських шкіл заборонила приймати дітей селян.

Українська церква за часів Єкатєріни II ще не була змосковщена. Наші єрархи вели, хоч і тиху, але вперту боротьбу проти її омосковлення. Наші монастирі та церковні братства вдержували середні українські школи при кожному монастирі. Московський уряд не почувався в силі закрити ті школи одним наказом і тому видумав інший спосіб їх закрити — відібрати від монастирів економічну основу тих шкіл. Єкатєріна давно вже гострила зуби на наші монастирські землі. Вона написала правителеві України ґрафові П. Румянцеву, щоб він: «…тамашніх нєскалькіх називаємих панов скланіл к падачє чєлабітнай, в каторай ані прасілі би а лучших учьрєждєніях школ» (аналогія до СССР). П. Румянцев подав в 1765 році проект заснування університету в Києві і Чернігові та середніх шкіл по інших містах України. Кошти на їх утримання мали б здобути шляхом секуляризації (відібрання) монастирських маєтків. У 1769 році Єкатєріна відібрала маєтки від наших монастирів, а — ясна річ — відкривати школи і не думала. Що гірше! Наказала викинути Академію з Братського монастиря, де вона була від часів її заснування П. Могилою. 70–літнього митрополита Арсенія Мацієвича, який виступив в обороні наших шкіл, Єкатєріна за «прєвратнає і вазмутітєльнає талкованіє св. Пісьма» замурувала живим у Равельській в’язниці, де він і помер у 1772 році. Пізніше (в 1812 р.) москвини закатували українського архиепископа Варлаама Шишацького «за пратівлєніє імпєратарскаму вєлічєству». Ще пізніше (в 1928 р.) «за пратівлєніє пралєтарскаму вєлічєству» знищили москвини українських митрополитів В. Липківського та М. Борецького. З утратою своїх маєтків наші монастирі не могли вже утримувати середніх шкіл. Так знищили москвини наше середнє шкільництво.

Наша шляхта через П. Румянцева просила Єкатєріну відкрити військову школу в Глухові, де був великий будинок. Єкатєріна віддала будинок «на дєла палєзниє», а школи не дозволила. Українська шляхта просила у московського уряду в 1760 p., в 1764 p., в 1801 р. дозволу побудувати й утримувати за власні кошти університет в Україні. Звичайно, дозволу не дістала. Аж кбли в 1805 році захиталася сила московської влади, вона, примушена страхом, дозволила українцям побудувати за власні гроші університет у Харкові, але не в Києві. Боялися духа тисячолітніх традицій нашої столиці. (В Московщині всі університети і школи будувалися за державні гроші).

Академія знищена. Середні школи знищені. Лишилися нижчі сільські школи, в яких навчали наші священики і т. зв. мандрівні дяки. Мандрівні дяки — це були учні монастирських середніх шкіл та студенти Академії. Останніх дуже радо наймала наша шляхта на вчителів своїх дітей (особливо, коли їм заборонили москвини вступ до Академії). В Україні сільські школи будували й утримували селяни своїм коштом (звичайно, без жодного наказу згори). Московський уряд заборонив мандрівним дякам вчити, а сільські школи передав під владу єпископів. Указом від 3.V.1783 р. Єкатєріна закріпостила всю решту ще вільного селянства, і наше село скоро так зубожіло, що не могло втримувати вже школи. В Україні одна школа припадала в 1768 році на кожні 746 душ населення; в 1775 році — на 6750; в 1860 році — на 17143; у 1902 році 83% дітей не ходило до школи. «Блаґатворнає вліяніє старшева брата».

«Малая Россія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що мають ще старі привілеї. Скасувати ті привілеї всі нараз було б нерозумно, але й вважати ті провінції чужоземними і так їх трактувати є гірше, ніж помилка — є просто дурнота. Ці провінції треба лагідними, непомітними способами змосковщити». Так писала Єкатєріна II в своїй інструкції кн. Г. Волконскому.

В 1917 році розвалилася Московська імперія. Україна, Польша, Фінляндія, Латвія, Естонія, Литва, Грузія, Азербайджан, Туркестан та ін. проголосили свою державну незалежність від Московщини. Весь український народ з нечуваним запалом кинувся відроджувати свої старі вольності. Селяни, не чекаючи наказів згори, стихійно, масово закладають українські школи; українські науковці почали енергійно розбудовувати вище шкільництво та видавати наукову літературу, словники, шкільні книжки тощо. Відкривається кілька українських університетів, кількасот середніх шкіл. Молодь кинулася масово до освіти, до пізнання історії свого народу, історії боротьби України з її найлютішим ворогом — Московщиною. Москвини всіх політичних напрямів включно з демократами і соціялістами зубами скреготали з люті, пам’ятаючи Петрові слова, але вже несила їм була «васпрєтіть», бо ціла Україна горіла в полум’ї збройних повстань проти старого поневолювача, тепер перефарбованого на червоне. Аж до 1930 року боялися москвини відкрито поборювати цей стихійний вибух, зріст українського національного відродження, лише скріплювали свої московські сили в Україні та складали списки «сєпаратістаф, буржуазних нацианалістаф». Підготовившись, москвини по 1930 році вдарили з подесятереною люттю по Україні. Двома великими ударами знищили майже всю нашу національну еліту (процес СВУ та розгром УАН). Засуджено тоді на смерть через розстріл чи повільною смертю в сибірських концентраках майже всіх членів Української Академії наук, великих науковців, як, напр., С. Єфремов, В. Удовенко, В. Підгаєцький, О. Гребенецький, В. Ганцов, И. Гермайзе, Г. Іваниця, В. Дога, К. Шило, Г. Голоскевич, Г. Холодний, М. Кривенюк, В. Страшкевич, В. Шарко, В. Дубровський, М. Кудрицький, А. Барбар, М. Слабченко, Р. Виржиківський, О. Яната, М. Данилевський, В. Керпетченко, О. Курило, О. Синявський, Г. Джиджора, П. Клименко, К. Харламович, В. Щербина, Л. Добровольський, К. Лазаревський, Ф. Савченко, М. Калинович, Є. Тимченко, М. Зеров, П. Филипович, А. Лобода, М. Василенко та інші.

Академіків знищено, але Академію не закрито. Чому? Бо вибух української національної творчости по 1917 році наочно показав москвинам, що царськими методами «васпрєтіть» вони ніколи не поконають України. Пригадали інструкцію своєї цариці Єкатєріни II — «московщити помалу і непомітно».

Москвини побачили в 1917 році, що українець, навіть змосковщений, все ж лишається вдачею, а часом і світоглядом таки українцем, хоч і називає сам себе «русскім» (с. т. москвином). І москвини придумали справді ґеніяльний план: знищивши українську еліту, поставити на її місце «зукраїнізованих» чистокровних москвинів. Чистокровний Москвин, хоч би й перфектно знав українську мову, історію, літературу, а може, і сам би писав лише на українські теми і лише українською мовою і навіть справді щиро любив би Україну, — все ж лишиться до смерти тим, чим він народився, — москвином. Москвином і ЛИШЕ москвином, бо ж різнить нації, і різнить у самій основі, різна духовість. А чужої духовости не можна «навчитися»: вона передається ЛИШЕ Генами. Українізований Москвин в найліпшому разі може бути патріотом України, а це зовсім не те, що є український патріот. У житті ж звичайно таких найліпших випадків є менш як 1%, а 99% «зукраїнізовані» москвини завжди стануть на боці Московщини в її боротьбі з Україною; стануть активно чи пасивно, але на боці москвинів. А ці «зукраїнізовані» москвини для України є далеко, далеко небезпечнішими ворогами, ніж звичайні москвини, бо вони свої промосковські погляди і діяльність аргументують не московськими інтересами, але «науковою об’єктивністю», «солідарністю робітників», «інтернаціоналізмом» і т. п. гарними фразами. А на гачок–принаду таких справді гарних фраз наївні українці дуже легко ловляться, не бачачи руки, що держить вудку. Українізація України московським урядом мала дві мети: виявити і скласти списки української національної еліти і керму національного відродження України передати в МОСКОВСЬКІ руки.

Але кермувати кораблем може лише той, хто знає море, знає його підводні скелі, напрям і силу пануючих на ньому вітрів, інакше корабель затоне раніше чи пізніше. Москвини українського національного моря не знали. Чекати, поки «зукраїнізовані» москвини його вивчать, не було часу, бо те море вже почало виходити з берегів і загрожувало затопити москвинів і Московщину. В цей критичний для москвинів час подали їм дружню допомогу — найбільшу з усіх інших допомог — жиди.

Наші (в Україні) жиди знали українське море ліпше, ніж ми самі. Жиди розуміли, ЩО означає відродження української нації. Знали, що культурне відродження — це лише початок великого процесу росту України. І ЖИДИ знали, в чім є сила і слабкість того процесу.

Москвини добре знали, що кожний жид є українофоб, а рівночасно і москвофіл. Тому вони спокійно доручили жидам керувати «українізацією»; на місце знищених академіків–українців зробили «академіками» В. Затонського (жид), А. Хвилю (справжнє ім’я Мусульбас — жид), Ізраїля Агола, Наума Ахієзера, В. Фількенштейна, И. Ліберберґа, О. Фінкеля, Н. Кагановича, О. Шліхтера та ін., які не мали нічого спільного з наукою ніколи. Більшість із них без університетської освіти, а деякі навіть і без середньої. Додали ще кількох москвинів, які вже «здєлалісь украінцамі», ну, а щоб не надто впадало в очі, наставили «академіками», як зовнішню декорацію, кілька — енків — слухняних яничар, всіляких тичин, сосюр, кириченків, які з лакейською послужливістю вже 30 років «помагають москалеві з матері сорочку здирати». А щоб було ще певніше, то надали право голосу рішати справи Академії замітачам, сторожам, слугам академічних будинків. (Петербурзька Імператорська Академія Наук не зазнала жодних змін).

Українську Академію Наук підпорядковано Московській Академії, яку замаскували назвою «Всесоюзна». А щоб кожному була ясна ця «реформа», то перезвали Українську Академію Наук на Академію Наук України, с. т. змінили національне означення на географічне. (Змодернізована форма царського «нє било, нєт і бить нє может»).

«Всесоюзна» негайно наказала своїй Київській філії закрити історичний відділ зі всіма його підвідділами, закрити відділ української мови, спалити всі наукові (термінологічні) словники, що їх видала чи приготувала до друку УАН, знищити всі інші наукові українські рукописи; коротко — випекти розпеченим залізом (і кров’ю) всі сліди «мазєпінскава сєпаратізма». Тоді москвини вивезли з УАН кілька вагонів рукописів, картотек наших словників та інших наукових матеріялів і, мабуть, те все спалили. Обернули нашу Академію на звичайну канцелярію для виконання складеного в Москві плану московщення України. Всі вищі школи в Україні відібрали від міністра освіти України, а підпорядкували безпосередньо міністрові освіти в Москві, який, ясна річ, наказав українським університетам викладати на «общєпанятнам» та оголосив не обов’язковим викладати і знати (для студентів і професорів) українську мову, літературу й історію, але обов’язковим знати московську мову, літературу й історію.

Яке ж завдання поклали москвини на т. зв. Академію Наук України і чому лишили українську мову в середніх та нижчих школах, не повернули до московської?

Перше пробували це зробити, але на кривавім досвіді скоро переконалися, що інструкція Єкатєріни II була мудра: треба помалу, непомітно московщити. Вони знали, що московська школа, московська мова і література змосковщили 99% української інтелігенції і міщанства, але селянство лишилося незмосковщиним. Вони думали, що якби дурний царат побудував московські школи по селах і зробив обов’язковим посилати до них дітей, то і українське селянство було б змосковщилося також, і тепер був би один 200–мільйоновий «русскій» народ. Але тепер, коли український нарід уже збудився національно, закладати школи з московською мовою навчання вже запізно, бо вони розпекли до гарячого ненависть українців до москвинів. Висновок — треба дозволити навчати в школах українською мовою (поки що), але подбати, щоб ті школи не були українськими, а щоб були московськими, с. т. щоб плюгавили ВСЕ українське і глоріфікували ВСЕ (включно з царями і царською літературою) московське українською мовою, отже, щоб виховували патріотів «єдінай нєдєлімай Расіі».

Десятки тисяч таких шкіл відкрили москвини по селах, містечках і містах України. Московські еміґранти–монархісти, запеклі визнавці «нє било, нєт і бить нє может нікакой украінскай мови» пишуть у своїй пресі цілком ясно: «бальшевікі дєлают рускіє национальниє дєла». Істинно так!

А в міжчасі т. зв. Академія Наук України мусить подбати, щоб українська мова (а з нею і література) вмерли повільною, непомітною смертю; мусить подбати, щоб самі українці побачили, що, властиво, українська мова цілком непотрібна, бо є забідна, щоб нею можна висловити вищі абстрактні, наукові та технічні тямки; фактично є лише говіркою ПРОСТОНАРОДДЯ. Натомість московська мова багата, та й відмінності між обами мовами дуже малі.

За це і дбають «наші» «академіки» мусульбаси, фінкелі, Ізраїлі, попови, пєтрови, Іванови, кириченки, тичини, сосюри вже 30 років. Щоб тримати український правопис у хаотичному стані, навмисно не зреформували його раз на все, але періодично кілька разів «перереформовують і перереформовують» донині. Із українських словників викидають щораз більше «застарілих архаїзмів», а на їх місце вводять московські слова і правопис (про це далі). Українську історію вичищують від «буржуазних перекручувань» (але перевидали БЕЗ ЗМІН праці своїх царських істориків). Ані одної повної збірки будь–якого українського класика не видали. (Усіх своїх перевидали повністю). Українською мовою видають маленькі книжечки, а щоб не впадало в очі, то видають і грубі книжки — переклади на українську… московських класиків. Повного, хоч би й спотвореного, змосковщеного словника української мови донині (за 40 років) не видали. І т. д., і т. п.

Але ще багато жило національно свідомих українців, які поза школою могли виховувати українських патріотів. В першу чергу це учителі середніх та нижчих шкіл. І в одному лише 1934 році москвини розстріляли понад 4000 українських учителів — «пєтлюравцєв» (А. Хвиля. «Ізвєстія» 17.І.1935). А скільки тисяч винищили за весь час — один Бог знає. В 1937 році в Україні буквально В КОЖНІЙ українській родині хтось із ближчої чи дальшої рідні був знищений москвинами. Чимало української інтелігенції (і неінтеліґенції) тікало від цього московського НАЦІОНАЛЬНОГО терору до Московщини. Там вони врятувалися від фізичного знищення, але не врятувалися від національного, або їхні діти московщилися. Чимало не захотіло це робити і покінчили життя самогубством, як, напр., академік Г. Голоскевич, проф. Д. Щербаківський, М. Міхновський та інші.

Та не вважаючи на московський національний терор, українська молодь масово посунула до шкіл і з українським молодечим завзяттям взялася до науки, ухиляючись всіми правдами і неправдами від московщення. Серед них було багато дітей розкуркулених селян, які з фальшованими документами дісталися до шкіл. Це була смілива, рішуча молодь, свідомо ворожа всьому московському. Під її вплив попадала й інша українська молодь. І москвини щороку викидали зі шкіл тисячі цієї молоді. В 1934 році 85% секретарів комсомолу в Україні скинено, а вони ж були вибраними, ніби найнадійнішими для москвинів. У 1933–38 рр. викинено з комсомолу в Україні понад 25000 членів.

Щоб остаточно припинити доступ українським дітям до вищих та середніх шкіл, москвини встановлюють у 1935 році навмисно дуже високу оплату за навчання, яку з трудом може заплатити добре плачений урядовець. Дітям українського колгоспника чи робітника призначила Москва долю чорнороба, а часто вони не могли скінчити і нижчої освіти через брак одягу чи навіть брак школи.

Усе ж по містах жило чимало українців–урядовців, які всіма силами старалися дати своїм дітям бодай середню освіту. Москвини знайшли спосіб їх не допустити до вищих шкіл. Тисячі української молоді, по скінченні середньої школи заганяють москвини до колгоспів доїти корови та чистити гній чи чорноробами до фабрик або копалень. Скільки тисяч такої молоді загинуло і гине по всяких казахстанах, може, колись довідаємось. А в цей самий час москвини відкрили в Московщині люксусові школи для дітей своєї еліти, точно копіюючи царські дворянські «пажескіє корпуси». Ясна річ, ті діти вчаться (мають там повне утримання) на державний кошт.

«В 30–их роках у високих школах в Україні вчилося студентів на кожні 10000 населення: жидів — 56, москвинів — 29, українців — 7» (С. Сірополко. «Освіта а Україні»).

Москвини використали більш як на 100% турецьку ідею яничар. Всі українські діти засуджених, виселених чи розстріляних батьків забирають до Московщини і там в своїх сиротинцях виховують їх на своїх вірних яничар. Придумали москвини ще одну нечувану в світі мобілізацію і закріпачення ДІТЕЙ. Вони силою відбирають дітей від батьків до т. зв. фабричних шкіл, які фактично не є ніякими школами, лише півтюрмою з військовою дисципліною, яка примушує дітей працювати на фабриці. По скінченні такої «практичної науки» молодій людині забороняється зміняти рід і навіть місце праці. До такого не додумався ані один деспот у світі. Китайські чи вавилонські деспоти виглядають невинними немовлятами у порівнянні з «рабочє–крєстьянскім правітєльством СССР».

Та повертаймось до царської Московщини.

Ще за часів, коли Україна була в складі Польського королівства, московський цар Алєксєй в умові з Польщею видав: «Всє тє, в каторих мєстнастях кніґі пєчатани і іх слаґатєлі, такаж пєчатнікі ілі друкарі смертью казнєни і кніґі, собрав, сожжєни билі і впредь, штоби крєпкій наказ бил кніґ нікакому с Вашіх Каралєвскава Вєлічєства подданих ніґдє не печатать пад страхам смєртнай казні…» (Мова йде про українські книжки, що друкувалися в межах польської держави). Ще не мали України в своїх руках, а вже намагалися нищити не лише українські книжки в Україні, але і їх авторів. Грізна пригадка нам і тепер. Також вимагала Московщина від інших держав знищити книжки про Україну, напр., книжки Ґ. Флетчера (1591), Й. Корба(1700), Е. Кларка (1816), Ч. Люсера(1812) та інші. Пьотр І посилав своїх аґентів шукати і скуповувати по всій Европі (аж до Еспанії) книжки, документи, мапи, на яких Україна зазначена як окрема від Московщини держава, а Московщина зазначена її правдивим ім’ям Moscovia.

По полтавській катастрофі заборони, конфіскати, палення українських книжок та нищення українських письменників не переривалися вже ані на одну хвилину аж по сьогоднішній день.

Року 1720 Пьотр І видав указ: «Вновь кніґ нікакіх, кроме церковних прєжніх ізданій, не печатать, а і ониє церковниє стариє кнігі с такімі жє церковнимі справлять прежде печаті с темі вєлікороссійскімі пєчатьмі, даби нікакой розні і асобаво нарєчія в ніх нє било».

Року 1774 накладено 1000 карбованців гривни на архимандрита Печерської Лаври за те, що в Лаврській друкарні надруковано «Тріодь» «нє ва всьом с вєлікарасійскім сходную». В 1726 році москвини сконфіскували українську друкарню в Чернігові і вивезли її до Московщини за те, що друкувала книжки без московської цензури. За митрополита М. Заборовського москвини забрали з усіх церков України старі українські церковні книги і понищили їх. Друкарні при св. Софійській катедрі заборонили друкувати будь–що «пратівна пєчатаним в масковскай тіпаграфії кнігам, чтоби нєсагласія атнюдь нє била».

По церквах України наказали москвини вимовляти молитви «ґоласам, свойствєнним расійскаму нарєчію». В 1847 році москвини конфіскували по всіх книгарнях в Україні все, що було в українській мові. В 1863 році вийшов відомий циркуляр міністра П. Валуева, а в 1876 році — Емський указ, яким забороняється ввіз з–за кордону всього друкованого українською мовою; забороняється друкувати будь–що українською мовою; навіть старі історичні документи, писані старою українською мовою, мусять друкуватися «бєз нікакіх атступлєній ат расійскава правапісанія»; забороняється український текст під нотами українських пісень. В 1881 році міністр Н. Іґнатьєв грозить карою своїм урядовцям за «малєйшєє атступлєніє ат указа 1876 года».

Москвини не дозволяли українцям видавати українською мовою навіть такі книжки і брошури, як, напр., «Буквар» Потебні, «Як живе людське тіло» Стрижевського, «Порадник матерям» Мировцева, «Про комахи» Степовика, «Про гори» Загірної і т. п. Збірку українських пісень дозволили лише з французьким текстом (з московським українці не хотіли видавати). В 1892 році наказано цензором не давати дозволу на друк українських книжок «прі малєйшем к таму повадє в целях чіста гасударствєнних». Наказано не допускати до друку абсолютно ніяких дитячих книжок українською мовою, «хатя би па существу садєржаніє оних і представлялась благанамєрєнним» (хоч би змістом вони були доброзичливі (Московщині)). Отже, бачимо, що забороняли не зміст, але саму мову українську.

Нема в світі ані одної мови, навіть говірки півдиких племен, на яку не було б перекладено Біблії. Москвини не дозволяли видати перекладену на українську мову (П. Морачевським, П. Кулішем) Біблію аж до революції 1905 року, хоч дозволили видати переклад на мову маленького сибірського племені — тунгузів. На щастя, грузини мали свій переклад вже тоді, коли самої Московщини ще не існувало в світі. Були б спізнилися — не дозволили б і їм.

Москвини дозволили видати українських книжок: від 1843 до 1857 (за 14 років) — 25, отже, півтори книжки на рік. Від 1857 до 1870 (за 13 років) — 146, отже, 11 книжок на рік. Бачимо, що в Україні під московською владою друкувалося набагато менше книжок, ніж в Україні під татарською владою. «Блаґатворнає вліяніє старшева брата»!

У доповіді міністрів Толстого, Тімашєва і шефа жандармів Потапова цареві читаємо: «На всю літературну діяльність т. зв. українофілів треба дивитися як на прикритий невинними формами намір розбити єдність і цілість Російської імперії». По революції 1905 року, коли було уневажнено Валуєвський указ, українці почали видавати книжки українською мовою. Проти цього одразу запротестував прем’єр–міністр П. Столипін, який писав цареві: «Виходячи з того заложення, що три галузі східного слов’янства і за походженням і за мовою не можуть не складати одного державного тіла, наш уряд, починаючи з XVII ст., послідовно і стало боровся проти руху, відомого за наших часів під іменем «українського» руху, що несе ідею відродження старої України і побудову Малоросійського Краю на автономних, національно–територіяльних основах. Тому з погляду наших державних інтересів є вкрай небажаним теперішнє ставлення нашого уряду до колишньої України» (Мова про полегшення цензури на українську пресу).

Але ж так ставився царський, дворянський, буржуазний уряд, а«дємакратічєская Расія»… законом Врємєннава Правітєльства від 20.III.1917 дозволяє вживати українську мову лише приватним установам, і то лише в трьох губерніях. Іншими словами, знову забороняє українську мову в школах і адміністрації.

Але ж то знову уряд, а поступове, ліберальне, демократичне, соціялістичне московське суспільство за пару століть не піднесло ні одного голосу протесту проти переслідувань всього українського, в тому числі й української мови. Гірш того! ВСІ московські політичні партії, включно з «інтернаціоналістичними» московськими соціялістами, скрайньо ВОРОЖЕ ставилися до ідеї навіть культурної лише автономії України (див. їхні програми та резолюції з’їздів). А. Ґєрцен ніби визнавав право України на деяку автономію, але з тих мотивів, що гноблення українців відштовхує їх від Московщини, а негноблення зміцнить приязнь до москвинів. Московський письменник І. Аксаков домагався арешту і виселення на Сибір П. Куліша за те, що той писав українською мовою. Божок московського поступового суспільства В. Бєлінский так писав про Т. Шевченка: «Цей хахлацький радикал написав два плюгавства (це про «Сон» та «Кавказ». — П. Ш.). Можливо, віра може зробити з Шевченка мученика за свободу, але здоровий розум мусить дивитися на Шевченка, як на віслюка, дурня і паскуду. Він є ворогом всякого поступу. І що то за література, що дихає простацтвом мужицької мови та дурнотою мужицького розуму! Його заслали на Кавказ в солдати. Мені його не шкода; якби я був суддею, я би присудив не менше» (В. Бєлінскій. «Полнає сабраніє сачінєній»). Коли українці звернулися до М. Горького за дозволом перекласти його твори на українську мову, то М. Ґорькій відповів: «Мені здається, що переклад на українську говірку (в оригіналі — «нарєчіє». — П. Ш.) не потрібний. Мене дуже дивує, що є люди, які не лише закріплюють відмінності говірок, але й намагаються зробити говірку «мовою», та й ще пригнічують тих москвинів (в оригіналі «вєлікаросав». — П. Ш.), які опинилися меншістю на терені тої говірки» (його лист від 7.V.1926 р.). Ще інший популярний московський соціялістичний письменник пише: «Пощо відроджувати допетровську епоху (с. т. часи перед Петром І. — П. Ш.), пощо гальванізувати українську говірку, яка вже покрилася порохом. Українські письменники хочуть конкурувати з московськими, а виходить, що вони лише їх невдало мавпують» (Ф. Гладков. «Цемент»). Тепер москвини називають таке ставлення братньою допомогою поступового московського суспільства. Що більше! Ані моргнувши оком, брешуть просто в очі, що В. Бєлінский, М. Ґорькій були найбільшими ентузіястами української мови і приятелями Т. Шевченка. Направду, нема меж московському нахабству.

«Присплять, лукаві, і в огні її, обкраденую, збудять», — пророкував пів сотки літ перед 1917 роком Т. Шевченко. Так і сталося. Приспали москвини дурманом соціялістичних фраз нашу інтелігенцію, яка і допомогла москвинам накласти старе московське ярмо на Україну. Ярмо далеко тяжче за царське.

Але не могли москвини приспати національний інстинкт нашого селянства, і вся Україна запалала вогнем збройних селянських повстань та запеклої скритої боротьби з окупантом. В 1917–22 рр. москвини ще пробували здушити силою українське національне відродження, але скоро переконалися, що несила їм. Та москвини пам’ятали історичний досвід та заповіт своїх царів: коли несила — пробуйте взяти хитрістю, обдуріть. Отже, проголосили «українізацію України» та НЕП (нову економічну політику). Мета їх була: 1) заспокоїти розбурхану селянську стихію тимчасовими уступками; 2) обдурити тою «українізацією» українську інтелігенцію, завертаючи її енергію з шляху політичного визволення на шлях аполітичного культурництва (старого беззубого т. зв. «українофільства»); 3) виявити і скласти списки активних «сєпаратістаф».

Москвини ніколи не цікавилися дослідити глибше «украінский вапрос». У своїй зарозумілості вони зодовольнялися поясненням, мовляв, те все «украінскає» є планова інтрига Австрійського Генерального Штабу; мову українську видумав М. Грушевський; «сєпаратізмам» заражена лише маленька жменька міхновських, донцових та галицьких студентів і т. п. самообдурюванням (див.: А. Волконскій. «Істарічєская правда і украінафільская прапаґанда»; або Й. Кулжінскій. «А зараждающєйся так називаємай маларасійскай літєратурє», або Obolenskij S. «Ukraine a Russian Land»). Тому вони злегковажили українську національну творчість 1920–их років, задовольняючись меншими утисками, як, напр., не платили платні українським науковцям та учителям (члени УАН у 1924 році одержували місячно 10 центів (на америк. гроші) платні місячно; не давали паперу на українські видання; не давали приміщень для українських установ та шкіл; толерували запеклий спротив українізації з боку місцевої адміністрації і т. п.

Використовуючи цей тимчасовий московський недогляд, українці з неймовірною, просто стихійною силою розгорнули свою національну творчість. Незважаючи на московські перешкоди, українські видавництва подесятерили видання українських книжок (з 365 книжок в 1918 році до 3780 у 1928 році). А головне, то не були лише брошури для простонароддя «Як годувати свиней», а були переклади шедеврів світової літератури, великі університетські підручники вищої математики, механіки, будівництва, біології, фізіології, фізики, хімії і т. п. Українська Академія Наук за дуже короткий час склала понад 30 наукових термінологічних українських словників; заснувала наукові установи для вивчення і розбудови нашої мови, культури, історії, економії і т. п. З’явилися десятки молодих великих талантів в літературі, мистецтві, науці. Збиралися і вивчалися історичні пам’ятки, збагачувалися музеї і бібліотеки. Коротко — Україна почала розгортати свій могутній Творчий Дух. Планована москвинами як підступ українізація почала обертатися в загрозу скінчити панування в Україні московської культури, а звідси цілком логічно і панування їхнє політичне. Прокинулася і почала відроджувати свої тисячолітні традиції старезна НАЦІЯ. Вставали тіні забутих предків: Святославів, володимирів, хмельничан, мазепинців з Великого Льоху, як це бачив віщими очима пророк України. Заносилося на катастрофу московської імперії.

Москвини, зайняті тоді планами світової революції та гашенням вогню селянських повстань, переочили, не догледіли тих невидимих сил, що відроджувалися і нуртували в Україні. Але догледіли їх своєчасно наші жиди. Вони, народившись в Україні, вирісши серед українців, не лише добре знали українську мову, але й, що найголовніше, знали, «чим дихає Україна». Багато з них були шкільними товаришами, особистими приятелями українців, отже, знали досконало їхні думки, мрії, прагнення. Крім того, жиди взагалі в тисячу разів розумніші за москвинів і тому скоро зрозуміли, куди прямує Україна. І вони перші затрубіли алярм; найголосніше і найенергійніше А. Хвиля–Мусульбас, М. Фінкель, Л. Каганович, М. Баліцкій, О. Шліхтер, В. Затонскій та ціла плеяда менших.

Між іншим, цікаве і дуже важливе для нас питання: чому жиди взагалі (с. т. не лише українські) стали на бік Московщини, а не України? Пояснення, мовляв, жиди завжди на боці сильнішого — не вистачає. Пояснення, що жиди внаслідок понад тисячолітнього упослідження і приниження, в силу психологічної реакції схильні до радикалізму — не витримує критики, бо жиди не такі дурні, щоб не розуміти знаного їм факту, що кожний москвин в глибині його душі є антисеміт, а московський «революціонер» фактично є найчорніший реакціонер. Гарненькими фразами заперечування цього можна обдурити наївного хахла, але ніколи жида. Тут не маємо місця зупинятися над цим питанням, бо воно вимагає окремої, великої наукової праці. Наші науковці її нам не дали і досі, бо для того, крім знань, треба ще мати… велику відвагу.

А. Хвиля (Мусульбас) зі своїми єдинокровцями вдарили на ґвалт. Розтлумачили москвинам, що їх жде в Україні. Москвини, не гаючи ані хвилини, з активною допомогою жидів зчинили ВЕЛИКИЙ ПОГРОМ УКРАЇНИ. Цей погром перевищив у мільйони разів всі погроми жидів у всьому світі за всіх часів накупу. Жиди (в Україні) були ініціяторами, дорадниками і виконавцями та помічниками москвинів у тому жахливому погромі українців. Тому і заслуговують на всі 100% назви ПОГРОМЩИКІВ українців. Цей епітет не прикладається до москвинів, бо він замалий для них, та й москвини рятували свою державу (імперію). Чию ж державу рятували оті мусульбаси, фінкелі, кагановичі? В усякому разі не ізраїльську, до якої українці, будучи самі національно упослідженими, ставилися завжди і ставляться нині з великою симпатією.

По всій Україні, від її столиці, починаючи через усі міста, містечка, села і на малому хуторі кінчаючи, полилася глибокою і широкою рікою українська кров. Почалося тотальне нищення українських «сєпаратістаф», починаючи від президента УАН через десятки науковців, сотки професорів і письменників, тисячі вчителів, кооператорів, десятки тисяч інтелігенції, мільйони селян і на українському пролетаріяті кінчаючи. Гори трупів, океани сліз! Старого Данта не вистачило б списати і тисячну частину того пекла.

Жахливу трагедію 1938 року наші публіцисти представляють як московський спосіб зломити лише спротив колективізації в Україні. Перше — це є неправда, бо в 1933 році далеко більше як половина господарств уже була в колгоспах, а решта селян була вже так стероризована, що ледве чи могла ставити спротив. Та головне те, що це пояснення виявляє цілковите нерозуміння авторами ані СУТІ, ЄСТВА боротьби України з Московщиною, ані історичної ТЯГЛОСТИ московської політики.

Москвини вдарили Україну значно глибше в 1933 році. Метою погрому 1933 року було підрубати КОРЕНІ української нації.

ЗЕМЛЯ в її фізичному і метафізичному розумінні є ОСНОВОЮ кожної нації. З рідної землі черпає свої фізичні і духовні сили нація. А найближче за інші стани стоїть до своєї землі (фізично і духовно) стан селянський, рільничий. Він її культивує не лише фізично, але й метафізично. Він був основником нації і донині є її основою. Для України, в зв’язку зі змосковщенням нашого міщанства (інтелігенції), це має особливе, навіть вирішальне значення. Ніхто інший, а власне наше селянство врятувало і перенесло через століття жахливих руїн майже неушкодженим все те, що називається українською національною культурою. А вона не є примітивна, як думають наші нещасні інтелігентські фелаги, які і донині її не знають (не знають навіть мови). І найкращою ілюстрацією цього твердження є наше народне мистецтво у всіх його виявах і формах. Тепер деякі (лише деякі) наші мистці відтворюють його, сягаючи аж до трипільської доби. І чужинці–мистецтвознавці оцінюють ці твори вище за твори сучасного мистецтва. Наші народні пісні буквально зачаровують чужинців–музикологів і здобувають перші нагороди на міжнародних змаганнях. Культура, що її врятувало наше село від забуття, стала невичерпною, золотою криницею, з якої повними пригоршнями черпали не лише наші мистці, музики, але й науковці. Наукові словники, що їх склала УАН, в цілості основані на матеріялах, зібраних науковими експедиціями по глухих наших селах, с. т. там, де не досягали впливи московської мови.

В націях, які не втратили чи здобули рано свою державну незалежність, творцем їхньої сучасної культури було місто. Місто було творцем нашої культури й у нас, коли ми мали свою незалежну державу за скитської, сарматської, київської імперіяльної, гетьманської діб. Але тепер ми щойно починаємо відбирати наше місто від москвинів, і ще довго наше село мало бути джерелом національної творчости нашого міста. Москвини зрозуміли (чи жиди їм витлумачили), що поки вони не висушать цього джерела, поки не змосковщать українського села, доти воно буде висилати до міста, на місце розстріляних, все нові і нові українські національні творчі сили. Знищити це джерело, запаскудити нашу золоту, національну криницю московським калом («культурою») — змосковщити наше село — це є найголовніша мета вже 40–літнього нищення нашого селянства.

Раніш творців української культури москвини просто розстрілювали та вимордовували по концентраках. Тепер дещо змінили методу їх нищення. Молодь, що втекла з села до міста і одержала середню освіту (а це ж найенергійніші і найздібніші), зі шкільної лави негайно запроторюють до Казахстанів, до копалень, колгоспів на повільне нищення (знидіння) цих потенціяльних творців української культури. Отже, нищать їх, заки вони ще не наробили москвинам шкоди, заки не створили якогось українського незнищенного національного твору, якогось нового політичного «Кобзаря». Направду, царі виглядають дурниками у порівнянні до цієї ґеніяльної методи.

Погром 1933–37 років був погромом НАЦІОНАЛЬНИМ на всі 100%. Спротив колективізації — це був лише параван, димова заслона. Не було ані погрому, ані штучного голоду на Дону та Приволжі, хоч донські козаки (москвини національно) та німецькі колоністи також ставили спротив колективізації. Також доказом є, що москвини не винищували тих жидів чи москвинів, які брали активну участь в українізації. Нищили лише за те, що прізвище кінчалося на — енко.

Нинішня трагедія України не є в тому, що вона зруйнована матеріяльно. Трагедія в тому, що наші батьки та діди не встигли зібрати й увіковічити в друкованій та інших формах те казково велике культурне багатство, що його створила наша нація протягом тисячоліть. Із змосковщенням нашого селянства безповоротно загинула більшість не записаних своєчасно наших національних скарбів, особливо мовних. Тому з подесятереною любов’ю мусимо зберігати і шанувати те, що врятовано, а в першу чергу чистоту української мови. Інакше проклянуть нас з тисячолітніх могил і з тисяч теперішніх могил її творці — наші предки. А предківська спадщина важить, дуже важить. Так дуже, що найгірші, найпідліші в світі варвари — москвини не можуть вже понад двіста років її знищити. І ніколи не знищать, якщо ми самі не збайдужіємо до неї.

І власне за цю спадщину наших предків, а не за що інше нищили москвини нашу еліту і селянство. В 1930 році москвини зробили публічний фарс суду над членами СВУ та СУМ (Союз Визволення України і Союз Української Молоді), сподіваючись, що вони будуть публічно каятись і відрікатися від своїх ідеалів. На тім «суді» були прокурорами: П. Міхайлік (жид), Ахматов (жид), Якимишин, Биструков (москвини); оборонцями були: Ратнер (жид), Віноґрадскій (жид), Ідєловіч (жид), Обуговський (жид), Юровіцкій (жид), Вознесенская (жидівка), Потапов (москвин). Для декорації додали ще кількох безсловесних малоросів, навіть на голову суду призначили вірного малороса А. Приходька. На тім «суді» оборонець Рівлін говорив: «Хто сидить на лаві підсудних? Прокуратура каже: вороги. Суд каже: вороги. І ми, оборонці, кажемо: вороги». Сподіванки москвинів, що підсудні будуть каятися, не сповнилися: з 45 обвинувачених членів СВУ та СУМ ані один не покаявся, не відрікся своїх поглядів. Кару смерти одержали: акад. С. Єфремов, акад. И. Гермайзе, акад. В. Ганцов, акад. О. Гребенецький, акад. В Підгаєцький, акад. М. Кудрицький, акад. А. Барбар, акад. В. Удовенко, проф. В. Чехівський, проф. В. Дурдуківський, проф. О. Чернявський, письм. A. Ніковський, письм. Л. Старицька–Черняхівська, студ. М. Павлушків. На повільне вимордування по тюрмах і концентраках засуджені: акад. Г. Іваниця, акад. В. Дога, акад. К. Шило, акад. 3. Маргулис, акад. Г. Голоскевич, акад. Г. Холодний, акад. М. Кривенюк, акад. B. Страшкевич, акад. В. Шарко, акад. В. Дубровський, акад. М. Слабченко, проф. К. Туркало, проф. А. Болозович, проф. П. Сфремов, проф. В. Шепота, проф. М. Лагута, учит. Ю. Трезвинський, учит. М. Токарівська, учит. А. Заліський, учит. М. Білий, учит. C. Біднова, учит. Й. Карпович, учит. Т. Слабченко, учит. К. Панченко, священик о. М. Чехівський, адвок. К. Товкач, коопер. П. Близнюк, кооп. М. Ботвинський, директ. В. Отамановський, письм. М. Івченко, студ. Б. Матушевський.

Лише за п’ять років (1932–37) москвини розстріляли чи замордували по концентраках кількадесятеро українських письменників та мистців; з них відомі: Г. Косинка, О. Близько, І. Крушельницький, К. Буревій, Д. Фальківський, Г. Чупринка (в 1921 р.), М. Куліш, М. Івченко, В. Підмогильний, М. Йогансен, О. Слісаренко, Є. Плужник, М. Ірчан, О. Досвітний, Д. Бузько, Г. Епік, В. Поліщук, К. Поліщук, Б. Тенета, Г. Шкурупій, М. Яловий, М. Драй–Хмара, В. Вражливий, Г. Коцюба, Я. Савченко, Л. Могилянська, Д. Загул, С. Пилипенко, А. Панів, М. Зеров, П. Филипович та багато інших. Селян знищили москвини за цей час кілька мільйонів.

Ми вже говорили, що московська мова є така бідна. Що три чверті свого словника москвини мусили заповнювати німецькими та французькими словами. Українська мова, навпаки, є така багата, що не має потреби позичати у чужинців, і тому наші мовознавці, складаючи нашу науково–технічну термінологію, брали її з української народної мови. Ясна річ, наша наукова термінологія не мала нічого спільного з московською. Такого «мазєпінскава сєпаратізма» москвини, звичайно, не могли дозволити, добре розуміючи, що за мовним відокремленням може прийти культурне відокремлення, а за культурним — і політичне. Отже, вони негайно в 1933 році понищили всі наші наукові словники УАН разом з їх авторами. На їх місце перше почали були складати «поправлені», с. т. змосковщині, але потім вирішили, що навіть і змосковщені будуть небезпечні для «єдінай нєдєлімай», бо ж наукові словники підносили б українську мову понад рівень «хахлацкава нарєчія мужикоф юґа Расіі». Тому не видали за 40 років ані одного словника української наукової термінології, навіть змосковщеного. Але видали великими накладами кількадесят московських з усіх галузей знання.

Як виправляли москвини з мусульбасами нашу наукову термінологію, показують такі приклади (в дужках терміни УАН): мускулатура (м’язня), наркоз (знечулення), ревматизм (ломець), елемент (первень), ароматичний (запашний), бинтувати (сповивати), вібруючий (тремтячий), гіпертрофія (переріст), себорея (лойотеча), токсин (отруя), юність (молодість), завод (вирібня), сигнал (гасло), канал (рів), об’єкт (предмет), діяфрагма (вічко), нівелір (рівнило), сегмент (вирізок), діягональ (косинка), центр (осередок), хорда (тятива), коефіцієнт (сучинник), вертикаль (дозем), радіус (луч), полюс (бігун), колізія (зудар), туманність (мряковина), градус (ступень), діяметр (поперечник), дисперсія (розсів), конус (стіжок), координата (сурядна), брандспойт (виприскувач), бренгауз (горнівня), бухшта (койла), бандаж (пов’язь), амальгама (живосріблина), амбразура (заглибина), кнопка (ґудзик), каска (шолом), літейний завод (ливарня), тротуар (хідник), петит (дрібень), курсив (письмівка), фотометр (світломір), стенографія (скоропис), контакт (дотик), штепсель (притичка), колектор (збірник), система (уклад), басейн (водозбір, сточище), баланс (рівновага), бібліотека (книгозбірня), тираж (наклад) і т. п. Нема потреби тут говорити, що ці «українські» слова переписані буква в букву з московського словника.

Московська «найдемократичніша демократія» в СССР кричить на весь світ, що вони зробили вищу освіту в УССР приступною широким масам українського народу, наблизили науку до народу. З наведених прикладів бачимо, що для українського народу зрозумілішим є, напр., ревматизм, ніж ломець, ароматичний — ніж запашний, бандаж — ніж пов’язь, токсин — ніж отрута і т. п.

Москвини на всі лади запевняють, що «братній народ» помагає, чим може, розвиткові української мови. Та, не маючи що відповісти на українське питання: «А скільки українських словників видано вУССР?» — примушені були почати (аж у 1953 році) їх видавати. Видали. Скільки? Лише малу частину одного на перші вісім букв (А–Ж) («Украінска–рускій славарь». Главний редактор И. М. Кириченко. Издательство Академии Наук Украинской ССР. Киев. 1953. — Т. І. А. Журі).

Відкриваємо той словник на букву А. Читаемо і не розуміємо, який, властиво, цей словник є: чи русско–русскій, чи московсько–чужомовний, чи чужомовно–чужомовний? ВСІ слова цілком тотожні, лише ліворуч надруковані українськими черенками, а праворуч московськими. Який хочете, лише не український, бо на 1800 слів на букву А подано 20 (двадцять) українських, і то таких, як, напр., аби, абияк, адже, аж і т. п. Отже, в тому «українському» словнику подано на букву А менш, як один відсоток українських слів. Правда, там є багато чужомовних слів, що вже увійшли в українську мову, як, напр., автор, академія, адреса, алгебра, анатомія, аристократ, архітект тощо. Але таких слів у тому словнику зникаюча меншість у порівнянні до слів, переписаних з московського словника буква в букву (навіть із московським правописом), лише українськими буквами, як, напр., алкоголік — алкоголик, алюр — аллюр, аукціон — аукцион і т. п. Таких переважна більшість.

Дивимось далі на букву Б. Бачимо те саме: переписані українськими буквами з московського словника: баланс — баланс, бінт — бинт, білет — билет, ботінки — ботинки, букет — букет, брюки — брюки і т. п. Там є тисячі таких «українських» слів, як, напр., (в дужках НАШ переклад): багаж (поклажа), база (основа), бакенбарди (запички), баланс (рівновага), балюстрада (поруччя), батальйон (курінь), белетристика (красне письменство), банальний (утертий), бандероль (наличко), бар’єр (перепона), бельетаж (другий поверх), бібліографія (книгознавство), бібліотека (книгозбірня), бібліофіл (книголюб), бівуак (табір), білет (квиток), бінокль (далековид), блокнот (записник), блокірувати (загороджувати), бомбандир (гармаш), бойскаут (пластун), бонна (нянька), ботинки (черевики), ботфорти (чоботи), брак (непотріб, шлюб), брандмейстер (пожежник), брандспойт (сикавка), бреш (вилім), бриг (вітерець), бригада (ватага), бригадир (ватажок), бриліянт (самоцвіт), брошюра (книжечка), брудер (вигрівач), брухт (покидьки), брюки (штани), букет (китиця), букса (маточник), буксирувати (галювати), бульйон (юшка), бунт (розрух), бургомістр (посадник), буржуй (дука), бурт (купа), бутафорія (лаштунки), бутерброд (накладанець), бутон (пуп’янка), буфер (відпружник), буфет (креденець), бухгалтер (книговод), бухта (заточина), бюджет (кошторис), бюст (погруддя) і т. п. Це лише на одну букву Б, і то не всі. Те саме на всі інші букви до кінця.

А може, москвини, мріючи про одну інтернаціональну, світову мову, хочуть полегшити українцям перехід до неї? Чей же всі наведені слова є московські. Чому такі слова опинилися в московській мові, ми говорили (бо не мали своїх). А до якої саме мови москвини наближують нашу, видко з того ж словника І. Кириченка. Подаємо кілька — далеко не всі — і лише на одну букву Б з нашим перекладом в дужках. Звичайно, в словнику І. Кириченка вони надруковані цілком ідентично з московськими, лише «українським» правописом, напр., барабан — барабан, білка — белка, біженець — беженец, бравий — бравый, блюдо — блюдо і т. п. Отже, читаємо в тому словнику такі щиро українські слова: балка (яр), баня (лазня), барабан (бубен), барахло (непотріб), барахольщик (?), баришник (перекупець), бариш (зиск), бариня (пані), бархат (оксамит), батрак (наймит), батюшка (тато), бедро (стегно), беззавітний (незаказаний), безпутний (непутящий), безстидний (безсоромний), безпокоїться (турбуватись), безуспішний (марний), безшабашний (одчайдуха), бесідка (альтанка), бичева (линва), бистрий (прудкий), битва (бій), бич (батіг), бичувати (батожити), біженець (утікач), білка (вивірка), білобрисий (білявий), більмо (полуда), благоденство (доброчинність), благодушний (сумирний), благоліпний (величний), благомислячий (добродумний), благонамірений (хичливий), благонравний (обичайний), благородний (шляхетний), благоустроєний (упорядкований), блатний (?), блюдо (полумисок), блюдолиз (підлизник), боєць (вояк), бобиль (бурлака), бойня (різня), болван (бовдур), больниця (лічниця), босяк (волоцюга), бравий (відважний), братуха (братик?), брити (голити), брюзгати (товстіти), бугор (горб), будоражити (турбувати), буйствовати (бешкетувати), булат (кинджал), булка (паляниця), булижник (дикий камінь), бумага (папір), бурав (свердел), бурно (бурхливо), буси (намисто), буча (веремія), бушувати (буяти) і т. п. І це лише на одну букву, і не всі.

На кожне московське слово (крім «матюків») ми маємо своє власне, щиро українське і дуже часто не одне, а кілька, с. т. українська мова надзвичайно багата на синоніми (близькозначні слова). Московська ж мова своїх синонімів майже не має (хіба з царини матюків), а ті, що є, всі чужі, позичені у нас, німців, французів. А всякі нещасні кириченки («скачи враже, як пан каже») вважають українськими: бумага, булка, брити, бредні, бобиль, блюдо, буси, але: папір, паляниця, голити, маячення, бурлака, полумисок, намисто — це вже не українські, бо в словнику таких слів НЕМА, ХОЧ СЛОВНИК НАЗИВАЄТЬСЯ «Украинско–русский словарь». Направду, московському цинізму і нахабності нема меж. Нема меж і хахлацькому рабству.

Проте навіть і до цього малоросійського словника мусили москвичи вписати чимало справжніх українських слів, бо ж годі було знайти в московській мові їм відповідників. І це було москвинам забагато, тому 2–го тому того словника не видали і понині, по шістьох роках від появи 1–го тому.

Якого великого значення надають москвини мові, видко з того, що вони дуже пильнують, щоб і поза межами СССР не вийшов український словник. Напр., проф. К. Андрусишин почав був складати великий українсько–англійський словник. Про це довідалися московські емігранти і подбали, щоб у тому словнику не було багато «сєпаратізма». Вони запропонували проф. К. Андрусишинові гроші на видання під умовою, що він дасть переглянути рукопис фахівцеві–філологові. К. Андрусишин, народжений у Канаді, не знав мовної політики москвинів в СССР і погодився. В Америці був «український» філолог (приїхав з СССР по війні) проф. Г. Шевельов, який змінив своє ім’я на Ю. Шерех. Цей совєтський філолог «передивився» рукопис К. Андрусишина. Не наводимо московізмів із словника К. Андрусишина, бо їх вже навели із словника І. Кириченка: вони ті самі — і не менше їх. Московська цензура може спокійно дозволити вживати його і в СССР. В українській іммігрантській пресі не було жодної критики словника К. Андрусишина, хоч в Америці живе кілька наших мовознавців, а між ними і проф. Р. Смаль–Стоцький, який написав книжку про нищення нашої мови в УССР («Українська мова в Совєтскій Україні»). Казав колись Т. Шевченко: «Мовчать і мовчки чухають чуби, а може, так і треба; ми не знаєм. Нехай німець скаже». Та гірше того! В українській іммігрантській пресі на кожній сторінці часописів і журналів зустрічаємо московізми, мовляв, добровільні, бо ж за імміграційними редакторами та авторами не стоять каґановічі з наганом у руках. І — як на глум — ті московізми читаємо в статтях, що прославляють наших героїв, що загинули в московських концентраках власне тому, що боролися за чистоту української мови.

Тут варто навести один з мільйонів прикладів московського відкритого глуму і цинізму. Читаємо таке: «Письменника Г. Квітку–Основ’яненка і йому подібних з їх мовою ми ніяк не можемо відірвати від Г. Квітки–Основ’яненка, публіциста, політика, ідеолога української шляхти та куркульства. Ось чому нам завжди треба пам’ятати, що в особі Г. Квітки–Основ’яненка ми маємо найзапеклішого реакціонера, вірного слугу царського трона» (С. Василевський. «Добити ворога». В журналі «Мовознавство», ч. І, 1934). А також читаємо таке: «Ще й досі із шкільних програм не усунено шкідливого, хуліганського ставлення до московських («російських» в оригіналі. — П. Ш.) класичних письменників. Так, напр., А. Пушкіна чи І. Турґєнєва називають ідеологами московського дворянства. Та чи ж можна дивитися на творчість таких письменників, як А. Пушкін, І. Турґєнєв, Л. Толстой, та їм подібних під впливом факту, що вони належали до буржуазії? Ні! Не можна принижувати так наших класиків в очах учнів, бо це до добра не доведе» («Комсомольська правда». 3.II.1936).

Отже, маєте віз і перевіз. Г. Квітка (1788–1843) — дрібний дідич і монах, який прославляв і боровся ЗА пролетаріят (селянський), є реакціонер і ворог народу, але А. Пушкін (1799–1837), камергер його імператорської величности, який ґлорифікував гнобителів пролетаріяту — царів, цей є вже революціонер і народник. Ані оком не моргнувши! Та щоб було ясно дурним хахлам, у чому саме полягає реакціонерство, то пишуть ясніш ясного «з їх МОВОЮ». А щоб було ще ясніше, то уточнюють; «та йому подібних», с. т. подібних і МОВОЮ. Іншими словами, хто пише українською мовою, той реакціонер, назадник, ворог прогресу, а святим обов’язком кожного прогресиста є нищити назадників і назадництво. Понад 15 мільйонів тих назадників–реакціонерів знищили.

Москвини мають не злу історичну пам’ять. Відродивши догму свого монаха Філофея з 1524 року «Масква — III Рім» в новій одежині III «Інтернаціоналу», москвини пригадали і другу догму з 1689 року свого патріярха Іокіма «Кагда будєт многа язикоф, то пайдьот смута на зємлє» (лист його до архим. Київської Лаври з 24.V.1689, яким він забороняв Лаврі друкувати книжки українською мовою). Ну, якщо «пайдьот смута на зємлє» (с. т. в московській імперії), то з того логічний висновок — нищити немосковські «язики». Це москвини і почали робити відразу ж по нашій поразці в Переяславі в 1654 році. По 1917 році московська демократія почала була занадто енергійно продовжувати старе московське буржуазне нищення. Напр., у Києві в лютому 1918 року за один лише тиждень вистріляли кілька тисяч українців лише за те, що мали прізвище на –енко. Тоді москвини подерли сотки портретів Т. Шевченка та його «Кобзарів». Україна відповіла зброєю: полетіли з плечей тисячі московських голів та їхніх вірних союзників — жидів. Заносилося на недобре для москвинів, і В. Лєнін пригадав заповіт своєї цариці Єкатєріни II про те, що нищити все українське нараз є для москвинів небезпечно. І він негайно дав своїм «рєбятам» наказ «асадіть шаг назад», щоб потім можна було зробити «два шаґа вперьод», пояснюючи, що «сілаю украінцеф нє вазмьом, а толька разозлім» (В. Лєнін. «Статьі і рєчі об Украінє»). А для того «шаґа назад» він видумав формулу «соціялістичний (с. т. московський) зміст в українській формі».

Та виявилося, що то клята українська «форма» пригадує людям і про український зміст. Проголосили москвини Т. Шевченка москвофілом, соціялістом і атеїстом. А люди читають в його «Кобзарі» більш, як 450 разів слова: Бог, Господь, Божий. І не лише ці слова, але й силу силенну «опіюму для народа», як, напр., «Молітесь Богові одному і більше нікому не поклонітесь»; «Образ Божий багном не скверніте»; «Свою Україну любіть, за неї Господа моліть»; «А я тихо Богу помолюся… Боже, поможи нам встать на ката знову»; «Покарав Ти одну силу, покарай і другу, ще лютішу»; «Ми віримо Твоїй силі і Духу Святому»; «На всім світі Твоя правда і воля святая»; «і в неволі помолюся Богу»; «І Сина Божія в плоті на тій Голгофі розп’яли, і Ти возстав од гроба, і силою правди понесли Твої Апостоли святії»… Та читають люди ще щось далеко «гірше» — читають 100% «сєпаратістскую контррєвалюцию». Читають про те, що Бог покарав навіть немовля українське за те, що воно несвідомо усміхнулося московській цариці — «голодній вовчиці». Читають, що Бог покарав дівчину, яка напоїла коня «того Пєрвава, що розпинав Україну». «Кобзар» пригадує читачеві більш як 50 разів про «високії ті могили» і про те ЩО в тих могилах заховано. Пригадує про «славне лицарство», «споборників святої волі у норах без дна глибоких у Сибіру», про «праведних гетьманів і де їх могили, що кат нищить, а їх не згадають».

Читач в УССР дивиться на свої діти і читає в «Кобзарі», що… «Виростають нехрещені козацькії діти; кохаються невінчані; без попа ховають; запродана жидам віра; в церкву не пускають», а… «Люди мруть, конають в тюрмах голі, босі»… Читають у «Кобзарі» і перехвалку ворони: «і я люта, а того не зумію, що москалі в Україні діють». Читають українці в УССР «Кобзаря», дивляться навколо і порівнюють. Порівнюють Шевченкових «политих московською блекотою, з кокардою на лобі землячків», які «з чужого поля в Україну принесли великих слів велику силу і більш нічого», замість «вчитися, щоб і мудрість була своя, а не «просвіщати саврємєннимі аґнямі». Читають і про пораду москвинів Шевченкові «співати про Матрьошу, про Парашу нашу» і читають відповідь Шевченка — «вмію, та не хочу», бо «розумне ваше слово брехнею підбите».

Читають українці в УССР в «Кобзарі», що колись «довго, довго кров степами текла, червоніла. І день і ніч — ґвалт, гармати; земля стогне — гнеться; сумно, страшно, а згадаєш — серце усміхнеться»… і згадують недалекі 1917–25 роки з їх загравами повстанських пожеж і тисячами зрубаних жидівсько–московських голів, і з Шевченковим гаслом «в своїй хаті, своя правда і воля святая». І, нарешті, читають у «Кобзарі» заповіт свого національного вождя — «вставайте… і вражою злою кров’ю волю окропіте». Багато, дуже багато прочитали і далі читають в «Кобзарі» «контрреволюції», «сєпаратізма», «мазєпінства» щасливі громадяни Української Совєтскої Соціялістичної Республіки. Читають і порівнюють з дійсністю в УССР. Порівнюють і роблять свої висновки. Такі самі, як і висновки Дмитра Донцова.

Повстає цікаве питання. Чому ж москвини дозволили існувати в Україні таке величезне і сильне джерело «сєпаратізма», як «Кобзар»? Чому не проголосили Т. Шевченка за «наймита буржуазії, куркульства, фашистом, ворогом народу? Чому не попалили в Україні всіх «Кобзарів»?

Пробували і… попеклись. Попікшись, пробували присвоїти собі, пошахрувати, спотворити, примосковити, зробити побічним продуктом чєрнішевскіх, бєлінскіх («блаґатворнає вліяніє»). І це не вдалося. І не вдасться ніколи, бо наш нарід читає свою національну Євангелію — «Кобзаря» не очима, як наша інтелігенція (особливо соціялістична), але «читає» всією своєю щирою, не отруєною «саврємєннимі аґнямі», християнською душею і українським серцем. Душею і серцем, які «знають» ліпше за всі «розуми» нехибний шлях національного інстинкту. Ось у чому непереможна СИЛА Тараса Шевченка в Україні, в українському народі. Непереможна! ЗАВЕЛИКА сила для ВСІХ об’єднаних сил всіх драгоманових, винниченків, скрипників, хвильових, бронштейнів, лєнінів, сталінів, дзержинських, єжових, кагановичів, постишевих, мусульбасів і «приватних фондів» Америки НАКУПУ. Завеликий! Завеликий, бо… «не скуєш душі ЖИВОЇ». Душі нації. Нації найстаршої в Европі. Нації з кількатисячолітньою традицією БОРОТЬБИ з духом зла, руїни, ненависти, крови. Нації, що колись випереджувала Західну Европу в цивілізації, а тепер випереджує на шляху відродження найвищих ідеалів людства — ідеалу ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ. Випереджує поки що духовно, ідейно, але ж це НАЙГОЛОВНІШЕ, бо фізичне є лише наслідок духовного. Ніколи навпаки.

Москвинам не лишилося нічого іншого, як не дозволяти поширювати «Кобзар», не дозволяти його перевидавати (також й інших українських класиків). Це вони і роблять. Але цілком не видавати було б небезпечно, як їх вчила Єкатєріна II, а тому видають виключно «вибрані твори» (часом не зазначуючи, що вибрані) і найменшими накладами. За останні 40 років дозволили видати лише один раз смішно малим накладом ніби «повний» (не помістили дечого) «Кобзар» та твори Лесі Українки (також не помістивши чимало). Але ці видання видали для закордону (на люксусовому папері) на доказ «вільної» України, а в самій Україні цих видань не знайдете.

Переглядаючи каталог «українських» видавництв УССР (отже, України — не Московщини), знаходимо в ньому сотки наукових та технічних книжок — чимало з них дуже великих — і ВСІ вони московською мовою. Українською ж мовою лише тоненькі книжечки для простонароддя, а як грубі томи, то це переклад московських (ніколи європейських) класиків чи писання В. Леніна. Але твори своїх письменників москвини перевидали за останні 40 років декілька разів величезними накладами. І що дуже характеристично — перевидали ВСІХ, с. т. перевидали і монархічних, і протисоціялістичних повністю. Не пропускаючи ані одного рядка. Правду кажуть московські еміґранти–націоналісти, що «национальная Расія» по упадку большевицької влади не має ЩО міняти в СССР, хіба деякі (лише деякі) назви. Кажуть, що навіть «комуністичну» партію треба лишити недоторканою, лише перезвати її на «націоналістичну партію», бо ж такою вона тепер фактично є. Те саме говорять і чужинці (спостережливі).

Москвини доручили були своїм малоросійським рабам написати історію України та історію української літератури. Але навіть ті перелякані і послушні ступайки не могли двома наворотами задовольнити москвинів; навіть їхні підлизливі писання не дозволили далі видавати. Та й пощо? В програмі вступних іспитів до університетів в Україні не вимагається іспиту з української мови, з української історії, з історії української літератури, але вимагається (в Україні) іспит з московської мови, з московської історії, з історії московської літератури. Та до цього москвини — за порадою Єкатєріни — прийшли поволі, ступнево, а в перші роки по 1917 було трохи інакше. Для ілюстрації цієї ступневости подаємо суху хронологію без коментарів.

4.XІІ.1917. Московщина визнала Україну за незалежну державу.

17.ІІІ.1918. Всеукраїнський з’їзд Совєтів проголосив УССР.

17.IV.1918. Створена Українська Комуністична Партія, незалежна від Московської.

1.XII.1918. Утворено український радянський уряд.

16.III.1919. Всеукраїнський з’їзд Совєтів затвердив конституцію УССР як незалежної держави.

1.VI.1919. Підписано військовий союз Совєтських Незалежних Республік.

29.VII.1920. РССР і УССР підписали договір про військово–господарський союз на базі суверенности обох республік.

18.III.1921. РССР і УССР підписують як суверенні договір з Польщею.

29.XІІ.1922. Конференція уповноважених республік створює СССР.

7.VII.1923. УССР входить до складу СССР як незалежна республіка.

10.V.1925. Затверджено конституцію УССР як незалежної федеративної республіки.

25.V.1927. Скасовано фінансову автономію УССР.

15.XII.1928. Уряд СССР видав земельний закон для всього СССР.

3.XІ.1929. Скасовано українські трести, заведено всесоюзні.

15.XI.1929. Народний Комісаріат Земельних Справ підпорядковано московському, який перезвано на Всесоюзний.

11.I.1930. Укр. кооперацію підпорядковано московській, яку перезвано на Всесоюзну.

8.ІІ.1930. Скасовано амбасаду УССР в Москві. (Представ. УССР).

15.VI.1930. Статистич. управління УССР підпорядковано Московському, яке перезвано на Всесоюзне.

1.I.1931. Скасовано наркомат внутр. справ УССР.

3.VII.1931. Наркомат Комун, господ. УССР підпорядковано московському, який перезвано на Всесоюзний.

5.I.1932. Зроблено те саме з Наркомат промисловости УССР.

9.II.1932. Запроваджено уніфікацію адміністрації всього СССР.

1.X.1932. Підпорядковано радгоспи УССР безпосередньо Москві.

20.VI.1933. Підпорядковано Наркомат юстиції УССР московському, який перезвано на Всесоюзний.

23.VI.1933. Скасовано Наркомат праці УССР, а Профспілки УССР підпорядковано безпосередньо Москві і перезвано на Всесоюзний.

15.III.1934. Скасовано Наркомат інспекції УССР, а інспекцію перебрав московський, який перезвано на Всесоюзний.

1.IV. 1934. Зроблено те саме з ДПУ України (жандармерія).

10.IV.1934. Зроблено те саме з Українською Академією наук.

10.VII.1934. Те саме з Верховним Судом УССР.

17.VII.1934. Скасовано Уповноваженого УССР при уряді СССР.

20.IV.1934. Закрили Державне видавництво України.

23.VII.1934. Скасовано Наркомат харч, промисл. УССР, утворено Всесоюзний, якому підпорядковано всю промисловість УССР.

1.XII.1935. Ліквідовано Книжну палату УССР, а московську зроблено Всесоюзною.

17.I.1936. Зроблено те саме з Управлінням мистецтв УССР.

20.II.1936. Всі вищі школи УССР підпорядковано безпосередньо Москві. Уряд УССР не має жодних прав до них.

5.XІІ.1937. Ухвалено Сталінську конституцію СССР, в якій говориться про право кожної республіки СССР вийти з Союзу, а також і стаття, за якою агітація за виступ з Союзу карається смертю.

Наш вираз «підпорядковано московському, який перезвано на Всесоюзний», означає, що той «Всесоюзний» виконує функції також і Московського (РССР), с. т. окремих московських (РССР) НЕМА. Так, напр., нема Академії наук РССР, нема Книжної палати РССР, ані Державного Видавництва РССР. їх функції сповнює Всесоюзна. Так зорганізовані ВСІ міністерства СССР (РССР). Іншими словами, всі т. зв. «республіканські» «міністерства» та інші інституції є нероздільною частиною московських, які замасковано терміном «Всесоюзний». Це видно і в щоденній практиці. Не лише окружні, але навіть районові (повітові) адміністратори в Україні одержують накази БЕЗПОСЕРЕДНЬО з Москви, минаючи т. зв. уряд УССР, який часто навіть не знає, що такий наказ прийшов. А ті адміністратори в Україні переважно є чистокровні москвини, прислані з Московщини. Ясна річ, вони «плювали на хахлацький уряд». Отже, бачимо, що централізація СССР є далеко повніша і глибша, ніж царська до 1917 року. Також бачимо, що царському урядові забрало більш як 100 років знищити автономію України, а пролетарський уряд знищив за 10 років. Це на їх мові називається «самаапрєдєлєніє вплоть да атдєлєнія».

Та повертаймось до царсько–буржуазного нищення України, яке в порівнянні до московського демократичного, направду, виглядає на дитячо невинне, бо московські монархісти і буржуї за 200 років винищили в тисячі разів менше українців та всього українського, ніж московська демократія за 20 років.

Знищивши українське шкільництво та літературу, обернувши українських селян на темних кріпаків, москвини поставили перед всіма українцями проблему: або знизитись усім культурно (й економічно) до рівня темних кріпаків, або посилати своїх дітей до московських шкіл, які виховували московських яничарів. Був ще третій вихід — посилати дітей до закордонних шкіл, але москвини відразу ж по полтавській нашій катастрофі почали планово і прискореним темпом нищити добробут української середньої класи — заможного козацтва та міщанства.

Так, наприклад, Єкатєріна II одним розчерком пера в 1776 році відібрала землю від 25000 заможних козаків, що селилися були на території Січової Республіки, і передала ту землю москвинам. Тоді одержали землі, напр., кн. Вязємскій 52000 десятин, кн. Ґ. Патьомкін 42000 дес., ґраф І. Скавронскій 69000 дес., московські полковники по 10000 дес., старшини по 3000–5000 дес. кожний. Пізніше роздано москвинам ще більше. Так, напр., лише в Єкатєрінославщині кн. Вязємскій мав 200000 дес. Ґ. Патьомкін 150000 дес. Тоді роздано української землі 8 московським генералам по 6000–12000 дес., 28 «штаб–офіцерам» по 3000–6000 дес., 18 «обер–офіцерам» по 2000–4000 дес. кожному. Це лише за один рік. Пізніше ще сотки і тисячі москвинів одержували землю. Крім того, тоді ж роздано москвинам між Бугом і Дністром 882000 дес. Понад 4500000 десятин української землі роздав московський уряд своїм москвинам протягом лише 10 років («Кієвская старіна», ч. 4, 1885). А та земля не була порожня, не була «диким полем», але була заселена. Москвини ж мали закон, за яким разом з землею даруються також і люди, що на тій землі живуть, с. т. обернули населення тих 4 і пів мільйона десятин на своїх кріпаків. Так що «в 1752 р. козацьких господарств залишилося лише 2959 (В. Мякотін. «Очєркі сациальной історіі Украіни»). Отже, бачимо, що «знищити куркулів як клас» не Лєнін 1–й видумав і нищив, але ще Єкатєріна II 140 років тому.

Ясна річ, такий цинічний грабунок нашої прапрадідівської землі тисячократно посилив уже існуючу в українцях ненависть до москвинів. Ті кількадесят тисяч зненавиджених московських зайд у морі українського тубільного населення раніш чи пізніш мали втратити і даровану землю і свої голови. Це добре розумів московський уряд і тому почав енергійно заселювати наш степ москвинами, німцями, сербами, не жалуючи на те коштів. Так, напр., у 1753 році уряд привіз з Московщини 40000 москвинів і оселив їх над Дністром. В 1781 році привіз ще 50000. Потім привозив ще й ще. В 1754 році привіз кількадесят тисяч сербів і роздав їм 1421000 десятин української землі. В 1789 році привіз кількадесят тисяч німців і дав по 65 десятин на кожну німецьку душу (с. т. жінкам і дітям також). У XIX ст. тих німців на українській землі було вже понад сто тисяч.

Оселити тих зайдів коштувало московський уряд 5000 рублів на кожну родину (див. Звіт «Пєрєсєлєнчєскай камісії» з 1870 p.). І в цей самий час московський уряд забороняв українцям з центральної — перелюдненої України переселюватися на південь, а щоб їх туди не допустити, поставив «заградітєльниє атряди», які ловили наших переселенців і завертали назад. Чужинців (с. т. і москвинів), що оселювалися в нашому степу, московський уряд звільняв від податків на кілька років, аж поки вони не загосподаряться. Крім того, давав їм грошові допомоги чи дешевий кредит. Українські ж поселенці, які правдами і неправдами якось оселилися в степу, мусили платити подвійні податки з першого ж року, без огляду чи загосподарився, чи ні. Звичайно, ніяких пільг, ніяких допомог московський уряд українцям не давав. Це робилося так цинічно відкрито, що цю політику помітив навіть сторонній чужинець (див.: J. Engel. «Geschichte der Ukraine»). Цілком природно, українці обурювалися, і збройні сутички із зайдами були тоді звичайним, щоденним явищем. Та на боці зайдів була сила Московської імперії, а на боці українців… спогади про їхню колишню імперію. Ясна річ, вдячні зайди помагали урядові нищити українців. Як бачимо, московський пролетарський уряд точно наслідує своїх царів, привозячи на Україну своїх 40–тисячників, 10–тисячників і под. новітніх зайдів. Вимордувавши голодом в 1933 році нашу Кубань, уряд СССР заселив їх своїми кацапами.

Знищивши наше заможне козацтво, москвини почали завзято нищити наше заможне міщанство, промисловців, торгівців, ремісників; взагалі нищити економічно, культурно і політично наші міста.

Наші міста (і села) споконвіку, навіть ще перед добою Київської імперії, мали повну місцеву самоуправу. Ще за короля Ярослава Мудрого (1019–1054) Україна мала вже свій власний писаний кодекс законів «Руську Правду». Це було зібране й упорядковане праукраїнське й українське звичаєве неписане право, що його створив наш народ протягом довгих тисячоліть. За тих часів освітою в Україні керували прислані з Царгороду греки: митрополити, єпископи. Вони привезли з собою грецькі церковні та світські закони і намагалися накинути їх нам. Але впорядники «Руської Правди» не взяли з грецького права нічого, що протирічило нашому звичаєвому праві. Напр., не взяли грецьких жорстоких кар на тіло, не взяли нехристиянське поводження з невільниками і багато ще дечого нелюдського. Наша «Руська Правда», направду, була найдемократичнішою і найгуманнішою збіркою законів у цілому тоді культурному світі.А вона була твором української нації. Тоді в цілій західній Европі закони були жорстокі і зовсім не демократичні, а на землях, що пізніше стали Московщиною, взагалі не було жодних законів, бо тоді там не було не те що якогось державного життя, але навіть самого московського народу ще не існувало. Так жили лише окремі дикі прамосковські племена, якими правили прислані Києвом наші воєводи.

У XVI ст. за доби Литовсько–Руської держави наші правники доповнили «Руську Правду», і це доповнене видання назвали «Литовським Статутом». Пригадаймо, що в Литовсько–Руській державі державною мовою в адміністрації, суді, школах була тодішня українська мова. Вже тоді (в XV ст.) наша Литовсько–Руська держава була конституційною монархією, з своїм парламентом (соймом) що зібрався перший раз у 1401 році. Найстарший парламент в Европі зібрався вперше десь у XIII ст. Отже, наш є найстарший по англійському в Европі формально, але фактично наш є старший за англійський, бо ж наше віче було нічим іншим, як правдивим парламентом у повному правному значенні цієї назви. А наше віче вже існувало задовго до Р. X. (коли прамосквини були ще цілковитими дикунами–людожерами і не мали ще навіть племінної організації).

Разом з «Литовським Статутом» наші правники кодифікували і наше старе звичаєве право про самоуправу міст. Тоді в Західній Европі міста також мали самоуправу за т. зв. «магдебурзьким» правом. Кодифікуючи наше право, наші правники, очевидно, мали під рукою і текст Магдебурзького права, і — аналогічно до своїх попередників часів короля Ярослава — не брали з права те, що суперечило нашому. Отже, і наша збірка законів про самоуправу міст є твором нашим власним. Але німці назвали (пізніше) і цю нашу збірку «магдебурзьким» правом, бо вона була в дечому подібна до їхнього магдебурзького права. А звідси вже один крок до претензії, мовляв, німці дали нам магдебурзьке право.

Литовський Статут і магдебурзьке право були демократичні, с. т. дійсна самоуправа, а це було діяметрально протилежне московському безправ’ю і заперечувало в корені централізм Московської держави. Та уневажливити Литовський Статут і магдебурзьке право в Україні москвини не мали сили ще довший час по нашій переяславській поразці 1654 року. Вони лише помалу, ступнево, в міру скріплення своєї влади в Україні — чимраз більш їх порушувати. Тому формально відібрали від наших міст Магдебурзьке право аж у 1835 році, а уневажливили Литовський Статут аж у 1842 році.

Наші міста довго боролися за свої споконвічні права, звичайно намарно. Та в 1802 році Московський уряд, наляканий подіями в Европі (була доба Наполеона) і затривожений можливістю війни, повернув Києву магдебурзьке право. Врадований Київ поставив пам’ятник з написом: «В пам’ять відновлення магдебурзького права в Києві». Та радувались кияни недовго. Як тільки небезпека минула (по Наполеонівській війні), москвини знищили в 1814 році цей напис, а на його місце написали: «В пам’ять хрещення Руси». Не те що самого права самоуправи, але й пригадки про нього бояться! І слушно! Бо ж самоуправа в Московскій імперії (дворянські й чи пролетарській — однаково) означає розвал тої імперії.

Наше міщанство складалося — як і всюди в Европі — з ремісників, торгівців, промисловців. Як і всюди в Европі, наші ремісники були зорганізовані в цехи, с. т. професійні союзи (цехів ніколи не було в Московщині). Лише член цеху мав право виробляти та продавати свої вироби, а до цеху приймали лише після довгого професійного вишколу та тяжкого фахового іспиту. Цим забезпечувалася висока якість українських виробів і тому добра на них ціна. Напр., у Чехії в XIV ст. найкращі залізні колодки називалися «руськими». У Франції називали «руським», с. т. українським за сучасною термінологією, шовк найліпшого ґатунку, а «руським золотом» називали все, чому не можна скласти ціни (М. Полонська. «Київська держава і Захід»).

Українські вироби мали дуже великий попит в Европі, і тому наші ремісники та торговці добре заробляли; були заможні і культурні. У виробі порцеляни наші майстри мали тисячолітній досвід, бо ж одідичили ту вмілість ще від трипільців. Так само мали тисячолітній досвід і в виробі золотої, срібляної, емальованої поліхромної біжутерії, бо ж одідичили і цю вмілість від своїх предків — сарматів. Українські архітекти, малярі та майстри ще за часів Київської імперії були одні з найліпших в Европі, доказом чого є їхні будови поза Україною і в Україні.

Кількома указами Пьотр І та Єкатєріна II і їх наступники знищили цілком українські цехи, закрили українські фабрики, а майстрів силою вивезли до Московщини і примусили їх там навчати москвинів (саме тоді відкрили в Москві першу в усій Московщині професійну школу). Мистецьку академію в Харкові закрили, а професорів вивезли силою до Петербурзької академії.

Знищили українське селянство, міщанство, заможне козацтво.

Зосталася ще українська шляхта, якій москвини лишили два шляхи до вибору: або піти на службу Московській імперії, або втратити маєтки. А часом і життя.

Поперед ми вже згадували, що по полтавській катастрофі врятував своє життя (і маєтки) лише найгірший елемент нашої шляхти. Всіх тих, яких москвини підозрювали у вільнолюбстві, в українському патріотизмі, в здібності боротися, — москвини нещадно винищили (точнісінько як в СССР). Тому немає нічого дивного, що наша тодішня шляхта вибрала перший шлях — служити москвинам (до речі, на цей самий шлях стала наша еліта і в 1917 році, хоч з інших мотивів). Проте і це їм не помогло. З 200 тисяч нашої шляхти московський уряд визнав шляхтичами (дворянами) лише 750 осіб (за: М. Слабченко). Решту обернув в козаки, а згодом багато тих козаків обернув у кріпаки. Тут треба пригадати, що право володіти землею в Московській імперії мали лише дворяни (згодом духовенство та торгівці і то почасти). Нашим козакам москвини визнали право володіти землею, але селяни не мали цього права аж до 1861 року.

Правда, було чимало і таких українців, які пішли служити москвинам не з користолюбних мотивів, але з ідейних (знову аналогія до 1917 року). Так, напр., почуття християнського обов’язку гнало сотки наших монахів і десятки наших вчених теологів до Московщини навертати диких москвинів на християнство, поширювати його там і закріплювати. Яку величезну християнсько–культурну працю вони зробили в Московщині, видко з того факту, що навіть у XVIII ст. ВСІ єпископські катедри в Московщині були обсаджені виключно українцями, які енергійно закладали там школи, організовували церковне життя. Так, напр., заснували «духовні семінарії» (школи для приготування священиків): єп. Гаврило Бужинський заснував у Рязані (1726 р.), єп. Гедеон Вишневський — у Смоленську (1727), єп. Ґерман Концевич — в Архангельську (1727), єп. Інокентій Кульчицький — в Іркутську (1727), архиєп. Іларіон Богалевський — в Казані (1733), єп. Лаврентій Горка — у Вятці (1733), єп. Г. Концевич був ректором Московської академії в 1728 році, а в 1734 р. ректором був єп. Степан Калиновський. Професорами академії (духовної) були: Веніямин Григорович, С. Гловацький, І. Неронович та інші українці.

Ще інше почуття гнало українців на московську службу. Це — гін до творчости. Як ми сказали, москвини брутальним насильством відібрали українцям можливості творити для України. Справжній, с. т. з ласки Божої, поет, мистець, письменник, науковець, громадський діяч має в собі — Богом йому дане — невгасиме, непереможне хотіння творити. Не творити для таких означає смерть духову. А часом і фізичну. Вони не можуть жити без творчости. Отже, такі українці стали перед вибором: або не творити, с. т. вмерти, або творити для москвинів. Лише такі ґенії, як Т. Шевченко, мали надлюдську силу (караюсь, але не каюсь) ломити московські мури і виходити на українську ниву. Звичайні ж люди творили для москвинів. Дехто з них не витримував цього душевного ґвалтування, заломлювався душевно і кінчав трагічно своє життя. Так загинули в розквіті своїх творчих сил, напр., М. Гоголь (1809–1852), наш музичний ґеній М. Березовський (1745–1777), другий музичний ґеній А. Ведель (1767–1808), славний різьбар К. Климченко (1816–1849) та інші. Більшість же не заломлювалася й осягала високих становищ чи великої слави, як, напр., канцлер імперії князь О. Безбородько, міністр ґраф П. Завадовський, міністр князь В. Кочубей, ґраф О. Розумовський, міністр Д. Трощинський, міністр П. Ягужинський, міністр Терещенко, славний на всю Европу портретист Д. Левицький, не менш славні малярі В. Боровиковський. К. Головачевський, А. Лосенко, І. Рєпин, І. Айвазовський, І. Крамський, різьбарі М. Козловський, І. Мартос, П. Забіло і т. д. Щоб записати лише імена і лише визначніших науковців, державних адміністраторів, суспільних діячів, письменників, малярів, різьбарів, музик, генералів, архітекторів, інженерів, професорів, єпископів українців з походження — творців «рускай» культури і «расійскай» імперії, — треба написати кілька грубих томів. їх імена і діла знайдете в кожній великій енциклопедії. Так москвини осягнули свою мету — запрягли українців до свого воза.

Згадаймо ще про нищення москвинами наших історичних пам’яток. Не буде перебільшення сказати, що те велике багатство історичних пам’яток, що їх ми ще маємо (вони переважно в московських музеях), є лише мікроскопійна частинка тої кількости (і якости), що загинула безповоротно. А найбільше знищив їх «народ–боганосєц», «вєлікій, вєдущій, старший брат» з півночі. Нищив він наші історичні пам’ятки протягом всієї історії: від Андрея Богалюбского, який зруйнував і спалив Київ, пограбувавши київські церкви, через Пєтра І, який перетоплював наші незрівнянної мистецької краси церковні дзвони на гармати; через А. Долгорукова, який зрівняв з землею прекрасні мармурові храми в Криму; через московських академіків, які свідомо руйнували наші старезні храми своїми «направами», аж до нинішньої московської демократії включно. Всі навали азійських орд, всі нищення татарами, поляками і тисячолітній зуб часу — всі разом не знищили і одної десятої того, що знищили москвини в Україні наших мистецьких скарбів.

Ось що пише найбільший знавець історії нашого мистецтва проф. В. Січинський. «Реальні свідки української державности Гетьманської доби — барокові будинки були для українців символами державної незалежности і тому були сіллю в очах москвинів. При кожній нагоді москвини розбирали їх, руйнували до основ або перебудовували на московський стиль. І завжди намагалися стерти з пам’яті людей їх походження, систематично нищили герби фундаторів, меморіяльні та епіграфічні записи, присвячення меценатів та фундаторів, особливо коли ними були історичні особи з козацької старшини. Москвини найбільше ненавиділи ім’я гетьмана І. Мазепи. Нищили систематично і свідомо, дбаючи, щоб не залишилося навіть малюнків чи писаних свідоцтв» («Історія українського мистецтва»).

Українці навіть у XV ст. вважали варварством нищити старі мистецькі будови і тому, коли направляли чи перебудовували, то завжди намагалися відновити старий стиль, врятувати старі оздоби. Напр., князь Семен Олелькович у 1740 році відбудував у первісному стилі соборну церкву Лаври, що її зруйнував був московський (суздальський) князь А. Боголюбскій.

Таку пошану до старовинних пам’яток бачимо в усіх європейців. У Західній Европі можна бачити багато старовинних руїн. Чимало з них — це мізерні рештки основ, купа каміння без ніякої мистецької вартости. Але кожна з тих руїн огороджена дорогою огорожею з написом на бронзовій таблиці, що пояснює історію тої руїни. Часом такі мізерні руїни перешкоджають планувати вулиці, але європейці збочували вулиці, щоб не пошкодити ті руїни. Більшість з них налічує менш як 1000 — переважно лише кількасот років.

В Україні ми мали не сотки, але тисячі старовинних руїн; мали кількадесят із далеких праісторичних часів, сотки років перед Р. X. Від усього того не лишилося майже нічого. Було їх ще багато перед переяславською поразкою 1654 року. По ній москвини з запеклою ненавистю їх нищили. Про знищення москвинами наших архітектурних пам’яток у Криму ми говорили. Тут згадаємо з тисячів прикладів лише кілька для ілюстрацій.

Пьотр І наказав листом від 5.XІ.1708 р. «Батурін в знак ізмєннікам і другім на пріклад зжєчь весь» («Пісьма і бумагі Пєтра Вєлікава»). Тоді згинули чудові гетьманські палати, що робили імпозантне враження на чужинців, разом з мистецькими збірками гетьмана І. Мазепи та великою книгозбірнею безмірної історичної вартости.

Гетьман Кирило Розумовський відбудував був Батурин, але на другий же рік по його смерті москвини поспішили зруйнувати все, що він відбудував. Та руїни гетьманського палацу все ж стояли аж до 1923 року. В 1923 році вірні продовжувачі царських традицій — московські «демократи» без ніякої потреби запалили ті руїни, донищили їх до основ і вирубали чудовий парк, що його насадив гетьман К. Розумовський. Єдина мета цього варварства — знищити сліди по гетьманах.

У 1709 році москвини обернули на військовий склад напівзруйновану, але ще в доброму стані Трисвятительську церкву св. Василія в Києві, а трохи пізніше заходилися цілком її зруйнувати. Остаточно зруйнували її в 1934 році, спаливши чудової краси старий іконостас.

У 1783 році москвини засипали землею нашу славну історичну пам’ятку з XI ст. «Золоті Ворота».

У 1846 році вони зрівняли з землею руїни церкви св. Орини з 1037 року в Києві, не звертаючи уваги на протести киян, які своїми коштами поставили огорожу навколо цієї нашої історичної святині.

У 1876 році москвини знищили історичну браму Станислава Августа в Кам’янецькому замку.

У 1906 році москвини знищили руїни церкви з VI ст. в Херсонесі. В 1915 році зрівняли з землею руїни Зарубського монастиря гетьманської доби. І т. д., і т. п.

За московських царів не існувала така «демократична» залізна заслона між Московщиною і вільним світом, як тепер; до Московської імперії приїздило і виїздило чимало чужинців. Тому царський уряд не наважувався нищити відкрито наші старовинні церкви. Але він не міг також і терпіти цих живих свідків нашої славної минувшини. Тому москвини (не лише уряд) винайшли дуже добрий спосіб їх нищити непомітно.

Кожна будова потребує час від часу направи, іноді навіть перебудови. Це і використали москвини. Вони радо «перебудовували» наші церкви, с. т. цілком розбирали на матеріял. А на місце зруйнованої будували в московському стилі. Це давало їм золоту нагоду нищити навмисно всі написи, імена фундаторів і будівничих, всі мистецькі окраси. Коли ж треба було частинно направити, то, прикриваючись направою, навмисно руйнували геть усю частину, а на її місце будували в московському стилі, не дбаючи цілком про якусь гармонію з цілістю. Так спотворили вони чимало наших церков. З протестів українців звичайно глузували. І це робили не «дурні» міністри, які не розумілися на мистецтві, на вартості мистецьких творів. Навпаки, руйнували ті, хто розумівся, — Петербурзька Академія мистецтв у своїм листі радила урядові «не увлєкатса южнарускай старіной» (лист Академії до міністра внутрішніх справ від 8.V.1897 р.). Це в замаскованій формі порада московських мистців нищити наше мистецтво. Московський уряд до таких порад прислухався: 1801 р. заборонив будувати церкви в українському стилі (триванні).

У 1842 році українці заходилися відбудовувати нашу найстаршу (з X ст.) Десятинну церкву в Києві, що її спорудив ще св. Володимир Великий. Український архітект — великий знавець нашої старовинної архітектури А. Меленський зробив проект, який максимально наближився до первісного вигляду і стилю. Московський уряд відкинув проект А. Меленського, а Петербурзька Академія мистецтв прислала свого архітекта — москвина В. Стасова, який з доручення Академії розібрав старі залишки Десятинної церкви, понищивши всі безмірної наукової вартости фрески та написи, а на тому місці побудував незграбну в московському стилі. Так москвини «перебудували» наші церкви: в 1863 р. в Переяславі (збудована 1090 р.); в Хоролі на Полтавщині Успенський собор та церкву св. Воскресіння; в 1891 р. Успенську церкву біля Володимира; в 1896 р. — катедру у Володимирі–Волинському.

У 1901 році москвини «перебудували» головний портал Успенської церкви Києво–Печерської Лаври. Цю нагоду використали, дійсно, по–московськи. Перебудовували портал, але повикидали з середини церкви всі чудові мистецькі ліплені орнаменти, бо вони — «адін із самих рєзкіх і нєжелатєльних слєдов латінскава вліянія». Тоді вони знищили безцінної мистецької вартости бароковий іконостас, затерли розпис церкви, знищили портрети фундаторів: наших королів, гетьманів, архимандритів, а між ними портрети гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепи. А мали ж «перебудувати» лише портал (вхід).

У 1908 році в такий самий спосіб «перебудували» церкву з XII ст. в Овручі та в Острі на Волині. Те саме зробили з будинком Київської Могилянської Академії та з багатьма іншими. Нівечили цілком свідомо, планово спотворювали, нищили. І це робили московські мистецтвознавці. Отже, мета аж надто ясна.

По 1820 році проекти всіх церков в Україні робили москвини в Петербурзі. Робили ті самі академіки, що радили урядові нищити українське мистецтво. Ясна річ, ті нові проекти москвини робили всі на один копил — московський — «казьонний».

Московська демократія, відгородившись від усього світу залізобетонним муром, плюнувши на всі «буржуазні забобони», вже не «стєснялася» (не соромилася), а нищила наші історичні пам’ятки, не криючись за «перебудовами», і далеко основніше за своїх буржуазних попередників.

У 1934 році москвини знищили Михайлівський Золотоверхий монастир. Його головна церква св. Михаїла була архітвором світового мистецтва Київської та Гетьманської діб (гетьман І. Мазепа відбудував її в 1705 році). На тому місці москвини побудували «Совнарком». Тоді ж знищили вони другу фундацію І. Мазепи — собор св. Миколи, хоч він стояв збоку від головних вулиць і нічому не перешкоджав. Третю фундацію І. Мазепи — Братську церкву в Києві москвини знищили в 1937 році. А в ній була сила силенна багатющих історичних наших пам’яток; у ній був похований гетьман П. Сагайдачний, а біля неї багато наших визначних історичних осіб.

Михайлівський храм Видубицького монастиря, присвячений патронові Києва архангелові Михаїлові (лицар Михайлик), побудований ще за Київської імперської доби і відбудований І. Мазепою, обдерли до голих стін з усіх прикрас, ікон, написів та обернули на склад.

Те саме зробили і з другою церквою Видубицького монастиря — церквою св. Юрія. А Видубицький монастир існував 850 років.

Москвини зруйнували в Києві в 1934 році ще кілька наших історичних церков, як, напр., Трисвятительську церкву з XII ст. І це лише за один 1934 рік. У 1935 році вони цілком поруйнували собори в Одесі та Кам’янці і Вознесенську церкву Фроловського монастиря.

Як бачимо, московська демократія ненавиділа нашого гетьмана І. Мазепу далеко більше, як московська буржуазія. Остання нищила його портрети, герби, написи та інші сліди, а демократія нищила його будови до основ (відомості з: В. Січинський. «Історія українського мистецтва»).

Війна 1941 року дала москвинам величезну нагоду понищити рештки наших історичних скарбів, перекладаючи те варварство на німців. Та й німці не менш за москвинів бажають того самого. Отже, нищили та грабували наші скарби обидва. Перед відступом з Києва москвини підмінували всі більші будови в Києві, в тому числі і головну церкву Печерської Лаври (закладена в 1073 р.). Коли німці зайняли Київ, то вони пограбували з неї все, що могли вивезти до своїх музеїв. За тиждень вибухла міна, і від церкви лишилася одна стіна. Також була підмінована і сама св. Софія; на щастя, українці вчасно знайшли міну і тим врятували нашу національну гордість і святиню.

Та й як же її не нищити! Все українське вже спотворено, сплюгавлено, закаляно, а тут стоїть пишна, горда своєю величчю, божественної краси тисячолітня св. Софія. Стоїть і мовчазною мовою пригадує українцям славне, вільне, велике минуле. Пригадує і, вказуючи на безбожницький музей в її мурах, на московські там канцелярії, ясно, аж надто ясно, говорить українцям, КИМ і за ЩО вони закуті. І цю голосно–мовчазну її мову українці розуміють.

Недавно московська «Правда» вдарила на сполох, бо, як вона повідомляє, 200000 прочан відвідали св. Софію в 1955 році. Прочан, які МОЛИЛИСЯ, а не туристів, що цікавилися там безбожницьким музеєм. І то прочан з усіх земель України, навіть з далекого Закарпаття та Сибіру. Москвини занюхали небезпеку для них і вимагали закрити св. Софію для прочан. «Закрити» в перекладі з московської мови на людську, означає знищити, точніше донищити, бо ще в 1930 році москвини пограбували всі безмірної вартости мистецькі речі св. Софії; зруйнували іконостас, перед красою якого німіли чужинці. Тоді проф. Д. Щербаківський не міг витримати цієї жахливої трагедії — з розпуки кинувся в Дніпро і втопився. Проф. М. Макаренка та інших українців, які протестували проти цього московського варварства, москвини ув’язнили і знищили.

Отже, бачимо, що руйнували наші церкви не лише московські безбожники–комуністи, але й московські релігійні монархісти. Вже це одне вказує на причини і мету. Московські мистецтвознавці розумілись на мистецтві, але вони радили своєму урядові — в невинній формі «нє увлекаться» — нищити українське мистецтво. В 1934 році москвини заборонили фотографувати ті наші церкви, що мали їх руйнувати, а тих, хто тайно фотографував, жорстоко карали, фотографії відбирали і палили. Чи треба більшого доказу МЕТИ руйнування наших скарбів?

Москвини грабували не лише наші церковні речі, але й музейні, які нічого спільного з релігією не мають. Московський уряд (СССР) дуже потребував золота та чужої валюти для оплати закордонної машинерії. Він добре знав, що за будь–які мистецькі пам’ятки європейські чи американські музеї або колекціонери дадуть вдесятеро більше золотих доларів, як ті речі важать. І знаючи це, і потребуючи тих доларів, москвини все ж ПЕРЕТОПИЛИ наші золоті історичні предмети і продали вже перетопленими, діставши вдесятеро менш грошей за перетоплені, ніж могли дістати за неперетоплені. Свої МОСКОВСЬКІ історичні золоті предмети москвини не те що не перетоплювали, але й цілком НЕ ПРОДАВАЛИ.

Чи треба більшого доказу МЕТИ нищення наших?

Як ставиться московський пролетаріят до пам’яток по своїх «праклятих уґнєтатєлях» — царях, видко з такого випадку. Один американський турист, оглядаючи історичні речі, зібрані в Кремлі, жартом поклав царську корону на свою голову. Москвини негайно його заарештували і викинули за межі СССР за «образу національних почувань московського народу», як пояснив «інтернаціоналістичний» уряд СССР американському амбасадорові. За образу московських національних почувань московський соціялістичний уряд карає. Московські соціялісти похвалюють московський націоналізм. (Порівняйте ставлення українських соціялістів до українського націоналізму).

Той самий соціялістичний і атеїстичний московський уряд гострою нотою до Польщі запротестував проти руйнування поляками московського собору в Варшаві, що його побудував був царський уряд навмисно в центрі Варшави як символ московської влади. А цей же уряд руйнує українські собори. Проти нищення московської одної церкви протестує і в той самий час сам руйнує десятки українських. І цей самий уряд у той самий час, коли руйнував українські церкви в Києві, дав півмільйона рублів на направу церкви св. Василія Блаженного в Москві.

Хіба сліпий, глухий і безпросвітно дурний не розуміє причини і мети нищення наших історичних пам’яток, наших храмів ВСІМА москалями: релігійними й атеїстичними, буржуазними і пролетарськими.

А з особливо запеклою ненавистю нищать москвини пам’ятки по нашій Гетьманській добі. Як би ні! Київську імперську добу, хоч і непевно, але вдалося вкрасти. А Гетьманську добу аніяк не вкрадеш. А крім того, самий стиль нашого козацького бароко унаочнює рух, силу, боротьбу. Унаочнює, пригадує і кличе українців до боротьби.

Отже — знищити всі сліди Гетьманської доби.

Українську культуру й економіку і самих українців нищили всіма можливими і неможливими способами. При кожній нагоді і без нагоди ВСІ москвини: царі, патріярхи, єпископи, священики, міністри, губернатори, аристократи, буржуї, монархісти, ліберали, народники, демократи, соціялісти, інтелігенти, пролетарі, солдати, конвоїри, вартові, злодії і навіть в’язні. Всі і кожний, як хто міг. Вся московська нація. І за парусот літ того нищення АНІ ОДИН–ЄДИНИЙ МОСКВИН НЕ ЗАПРОТЕСТУВАВ, отже, ВСІ солідаризувалися, похвалювали те нищення.

Наші яничари і наші фелаги із шкіри вилазять, щоб намовити нас забути московське нищення України. Або бодай простити москвинам. Апелюють до нашої культурности, до нашого християнізму. Намагаються переконати нас, що добрячий московський народ у своїй наївній простоті не розумів, що робить. Намагаються переконати нас, що московський народ не є гірший за інші народи, але оті кляті його провідники намовляли та гнали силою нищити, вбивати, грабувати, знущатися з інших народів. Ну, а тих поганих провідників вже більше не буде, а ми, українці, як культурний народ і християни повинні простити, забути за помсту. Нова ж Московщина буде, як ягнятко.

Так! Ми, українці, є культурний народ і глибокі християни.

І властиво ТОМУ є нашим святим обов’язком подбати, щоб діти, онуки і правнуки не лише наші, але й усіх народів МОГЛИ ЛИШИТИСЯ культурними і християнами.

А є ЛИШЕ єдиний спосіб це зробити — це ПОЗБУТИСЯ ЗВЕРХНОСТИ ЦИХ ПОТВОР.

Залежність від Московщини мусить бути знищена!





XXVI ДЕЩО З УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXVIII УКРАЇНА — МОСКОВСЬКА КОЛОНІЯ