home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XXXIII

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ


Людина матеріялістичного світогляду не є людиною.


Ми вже сказали дещо (дуже мало) про нищення москвинами від Переяслава донині всього того, що вони називають мазепинським сепаратизмом, буржуазним націоналізмом, а наші фелаги — зоологічним шовінізмом. За останні 40 років те нищення осягнуло свого вершка, а проте року Божого 1958 ще читаємо в московській пресі заклики та ухвали їхнього уряду нищити — давно вже знищений за їхніми ж перехвалками — український націоналізм. Видко, що на місці одного знищеного націоналіста виростають десять нових, як з–під землі.

Так! То велика правда. З–ПІД ЗЕМЛІ, Української Землі. Виростають із тисячолітнього власного ґрунту; з тисячолітньої власної духової культури. Пригадаймо наше порівняння української культури з дубом. Так! Незнищимим є український націоналізм, бо має надто глибокі тисячолітні корені в глибокому десятитисячолітньому власному ґунті, бо живиться соками власної старезної кількатисячолітньої рільничої культури. Культури, що виросла і донині стоїть на вічних, незнищенних законах Матері–Землі; законах, що їх створила Божественна Премудрість. На цих вічних, незнищимих законах природи, що їх встановив Творець усього життя, а не на ніяких інших, створених людиною — спирається Творчий Дух нашої рільничої нації і вияв того духа — український націоналізм.

У цьому і с вся таємниця незнищимости українського націоналізму. Бо ж законів Творця Всесвіту не може захитати жалюгідне, мікроскопійне сотворіння, що розплодилося на одній з мільйонів планет всесвіту — ота комашинка, що називається людиною. Погляньмо бодай побіжно на деякі з тих законів і на догми українського націоналізму.

Одним з найголовніших є закон збереження роду. В природі серед комах, птахів, тварин і рослин бачимо, що життя одиниці (індивидума), хоч і захищається громадою (колективом), проте дуже часто приноситься в жертву заради життя всього колективу, заради продовження роду, заради нащадків.

Напр., бджоли на зиму стягаються в кубло, в середині якого є матка, оточена молодими бджолами, а старі утворюють зовнішній шар кубла, який, мов кожух, тримає те тепло в середині кубла. Старі до весни не доживають, але врятовують молодь від замерзання. Молодь з весною продовжує рід. Бджола, вжаливши, вмирає, проте всі вилітають на ворога і жалять.

Кожному відомо, що самиця–мати віддає своє життя, боронячи свої діти від ворога.

Кожний з нас, коли бачить двох голодних людей, з яких один є чужинець, а другий свій (брат, односелець, земляк), то дасть кусник хліба перше своєму, а потім, може, й чужинцеві, якщо вистачить хліба своєму. Для кожної матері (людської і тваринної) своя дитина найдорожча за всі інші і за свою, а не за чужу дитину віддасть своє життя. Ми більше турбуємося малою хворобою когось з нашої родини, ніж голодовок) смертю мільйонів китайців. Отже, бачимо, що в природі член громади служить своїй громаді аж до самопожертви, а громада своєю колективною силою боронить і помагає в житті своєму членові.

Цей природній, здоровий егоїзм і рятує рід та націю від вимирання, від знищення ворогами. Українська народна мудрість каже: «Всі за одного, один за всіх», «Свою Україну любіть» — гримів наш національний пророк. «Україна для українців», — гукав націоналіст М. Міхновський. «Для України наша любов», «На тобі мільйонів стан стоїть», — кликав національний поет І. Франко, «Душу й тіло ми положим (за Україну)», — співали УСС, козаки УА, члени СВУ, СУМ, ОУН, УПА. І не лише співали, але й здійснювали це, напоївши шедро своєю кров’ю рідну землю від Карпат по Кавказ.

«Люби ближнього свого» (ближнього), «Блажен той, хто душу свою положить за друзі свої» (друзі), — вчив Син Божий. «Україна понад усе» — догма українського націоналізму. Добро всієї України понад добро окремого українця, понад інтереси якоїсь класи українського народу, понад інтереси якоїсь провінції України чи якогось церковного обряду українців.

Всі москвини, без одного єдиного винятку, від комуністів до монархістів однодушно стоять проти української самостійної держави. Що робили і роблять наші москвофіли ми вже говорили. Наслідки знаємо.

У природі в царстві рослин, тварин і людей точиться вічна боротьба за існування, за ліпше місце під сонцем. Комах поїдають птахи; птахів — малі звірята; малих звірят — більші звірі; більших звірів — людина. В лісі, в полі кожне дерево, кожна рослинка пнеться до сонця, витискаючи конкурентів.

У цій боротьбі за існування протягом мільйонів років, безпереривно донині йде процес натуральної СЕЛЕКЦІЇ (добору). Виживають і дають нащадків лише найліпше пристосовані до тої боротьби індивіди та роди; ті, що мають здібність до ВДОСКОНАЛЕННЯ, до продовження роду. Все, нездібне для цього, гине, не лишаючи нащадків.

Завдяки цьому законові життя, розвиток всього живого на нашій планеті не зупинився на первісних примітивних формах, а досягнув тепер таких досконалих форм, що, студіюючи зоологію, ботаніку і взагалі біологію, відчуваємо просто побожне почуття подиву.

Яка неймовірна досконалість, допасованість, премудрість, гармонія і краса природи! Все — до найменшої дрібнички — на своєму місці в такій формі, що єдино можлива для досконалого сповнення своєї функції. Кожна дрібничка має свою точно означену функцію, завдання. Нічого не забуто. Ніщо не перешкоджає функції інших частин; навпаки, все в математичній гармонії.

Засоби оборони і нападу, засоби продовжити рід у рослинному і тваринному царстві є такі удосконалені, такі різноманітні, такі допасовані до оточення, що навіть атеїст починає мимоволі вірити, що те чудо над чудесами могла видумати лише якась Сила над всіма силами, якась Наймудріша Премудрість, яку людському розуму несила уявити. Коротко — Бог. І всі великі науковці, дослідники природи вірять у Бога. Як би ні? Напр., радар людина видумала щойно в XX ст, а комахи та птахи мають щось далеко досконаліше за радар уже мільйони років; вони точно знають, коли і куди летіти. Сонячну енергію людина і донині не вміє перетворити на їжу, а це робить звичайний зелений листок рослини скоро, дешево і добре. Інженери не вірять своїм очам, міряючи будову деяких комах, бо вони збудовані за математичними формулами, що їх лише тепер винайшли інженери для найміцнішої, найскоршої, з найменшою витратою матеріялу і праці будови.

Тисячі і тисячі таких неймовірних чудес природи бачив український рільник щоднини протягом 10000 років. Із щоденного живого зв’язку з природою, з близького, активного зв’язку з матір’ю–землею український рільник наочно переконався в божественній мудрості, досконалості, красі, гармонії законів природи. Так, як і науковець XX ст. І тому нема нічого дивного, а цілком природно, що українець з–перед 5000 років тому, як і вчений природознавець XX ст., повірив в існування Найвищої Премудрости — Бога. Те 5000–річне рільництво виховало в нашому народі надзвичайно глибоку віру в Творця всього живого, в Премудрого Сотворителя всесвіту і віру в мудрість та непохитність законів Божих.

Український націоналізм у повну протилежність до всіх інших «ізмів», визнає ПРИМАТ свого власного українського народу, примат його тисячолітньої культури, примат його світогляду. Без жодного застереження бере український націоналізм свої догми, своє «Вірую», свій світогляд безпосередньо від свого власного народу і більше ні від кого. Тому–то український націоналізм є еманацією самого українського народу; є виявом творчого духу українського народу, є речником світогляду української нації.

Тому–то українській націоналізм, як і українсьий нарід, віру в Бога та в Його закони ставить понад усе і перш за все. Тому–то український націоналізм уважає людину сотворінням Божим., яке підлягає ВСІМ законам, що їм встановив Бог для всіх інших Його сотворінь на нашій планеті. Отже, підлягає законові боротьби та селекції.

Український націоналізм не сумнівається ані на йоту, що закон боротьби за існування та природна селекція (добір) є — як і всі закони Божі в природі — наймудріші, найсправедливіші і найкорисніші для людини і людства.

І справді, боротьба за ліпше місце під сонцем ПРИМУШУЄ людину напружувати всі свої фізичні і духові сили; отже, тим самим гартувати їх, удосконалювати їх, розбудовувати їх, видумувати, творити НОВІ способи, нові знаряддя для боротьби за існування. Коротко — робити сталий ПОСТУП. Без боротьби за існування людство було б зледачіло, значить морально загнило б і, як наслідок того, було б вимерло. А в найліпшому разі ми в XX ст. були б жили в печерах і їли сире м’ясо та дике коріння. Боротьба за ліпше місце під сонцем є найсильніший рушій цивілізації. Боротьба за існування є вічний, невгамовний РУХ, с. т. ЖИТТЯ.

Щоб удосконалити все живе, щоб усе життя, отже, і людське, робило сталий поступ до вищого, до більшого і кращого, Бог встановив закон селекції, добору, с. т. встановив принцип НЕрівности, або, точніше по–українськи, нерівновартости.

І справді, в природі, в житті рослин, тварин і людей не існує рівности. Принцип рівности, рівновартости є неприродній, видуманий людським маленьким розумом, суперечить законові, встановленому Наймудрішою Премудрістю — Богом. Український націоналізм вважає ті людські закони, принципи та ідеї, що суперечать Божим законам, за згубні для людей. Бо ж Бог створив найдосконалішу з найдосконаліших гармоній всесвіту і безмежно ліпше за комашинку — людину знає, що їй треба і що для неї вийде на її ж добро.

Люди самі побачили, що принцип рівности людей у реальному житті виявився для них шкідливий, часом навіть згубний для нації (як і все протиприродне).

Навіть у найкультурніших народів цей людський штучний принцип став лише паперовою фікцією, а в менш культурних став засобом для демагогів і руїнників нації. Прикладом є сучасна Франція або республіки Південної Америки, де демагоги роблять криваві державні перевороти щороку, а нарід є на такому культурному й економічному поземі, що можна порівнювати до мізерії СССР. До чого довів цей принцип в ЗСА — ми говорили.

Неприродність, а від того і безсильність керувати життям принципу загальної рівности людей (їх прав) яскраво виявляється тоді, коли життя ставить його на огненну пробу — коли нація стає до боротьби за своє існування. На час війни найдемократичніша держава припиняє чинність демократичних законів, а натомість концентрує владу в руках одного чи двох–трьох лідерів, передаючи їм право рішати те, що за мирного часу рішає лише парламент. Чи не є це найліпшим доказом нижчости принципу, видуманого людьми, супроти встановленого Богом?

Дурні, фарисеї та політичні шахраї ставлять проблему рівности людей в теоретичну, відірвану від реального життя площину. Вони демагогічно кричать: «Або демократія, або диктатура — третього шляху нема». Аналогічно і соціялісти ставлять соціяльно–економічні проблемі: або соціялізм, або капіталізм — третього шляху нема.

Таке ставлення є ніщо інше, лиш свідома демагогія політичних спекулянтів, розрахована на сліпоту юрби. В дійсності ж, у реальному житті є не лише третій, але й четвертий, десятий, тисячний шляхи; є безмежне число шляхів, якими йде людське життя. Бо саме життя є безмежна кількість форм.

Хто були творці матеріялістичного світогляду, отих «або — або»? Це були люди, що народилися, виросли і виховалися в місті, с. т. люди, які відірвалися від природи і тому не знали ані життя природи, ані її законів, що їх встановив Бог. Вони були відірвані від життя, сліпі кабінетні теоретики. Природа, життя всього живого, отже і людське, є безконечно різноманітне, має безліч форм. У цьому є краса і мудрість життя. Вся історія людської культури є безнастанне шукання ліпших форм співіснування людей, форм соціяльних, економічних і політичних. Люди, які не відірвалися від природи, бачили досконалість, доцільність її законів і тому шукали закони співжиття людей у законах природи, с. т. в законах Божих. Ті, які відірвалися, видумували в своїх кабінетах своїм людським, маленьким розумом теорії матеріялістичного світогляду. Промовистою ілюстрацією відірваности матеріялістичного світогляду від живого життя, є факт, що люди, які мали інтимний зв’язок з землею (з природою та її законами), — селяни–рільники не прийняли матеріялістичних теорій (соціялізму), а натомість ними захопилися міщани: фабричне робітництво та міська інтелігенція — люди, відірвані від живої природи. Цю свою велику поразку соціялісти не могли нічим пояснити і просто проголосили селян дурнями, забобонними консерватами, яким несила зрозуміти прогресивних ідей, які затримують поступ людства. До чого цей їхній матеріялістичний поступ довів — бачимо тепер на власні очі.

Але ми бачимо в сучасному житті ще щось далеко більше. Ми бачимо, що саме життя вже розбиває формулу «або — або, а третього шляху нема». Ми бачимо, що людство вже стає на третій шлях, що його, висловлюючись спрощено, можна висловити як «ані соціялізм, ані капіталізм». Також уже були спроби здійснити бодай частково формулу «ані демократія, ані диктатура». Бачимо, що сучасне життя намагається знайти якусь синтезу, якось згармонізувати протилежності, антагонізми в соціяльному, економічному і політичному житті. Напр., в Америці (ЗСА) ми вже ясно бачимо співпрацю капіталістів з робітниками, навіть починає вже виступати гегемонія робітництва; бачимо втручання, обмежування, керування економічної діяльности своїх горожан і в той же час особиста економічна ініціятива ані трохи нічим не перешкоджається. Йде процес якоїсь синтези. Намацується новий шлях поза демагогічним «або — або» (див.: J. Burnham. «The Managerial Revolution»).

Та бачимо ще щось і далеко більше. Бачимо, що в божевільній вакханалії модерного здеґенерованого дикунського (матеріялістичного) життя починають з’являтися окремі, правда, ще дуже нечисленні, ясні розуми, які вдарили на ґвалт і почали вчити, що закони природні, с. т. Божі закони, є безмежно ліпші для людей, ніж закони, видумані людьми. Для науковців–психіятрів це стає вже аксіомою (див.: J. Fisher. «A Few Bottons Missing»). Починає ставати це аксіомою і для соціологів та істориків (див.: P. Sorokin. «Social and Cultural Dynamics», C. Young. «Modern Man in Search of Soul»). Народжується рух повороту до законів Бога (див.: Н. Link. «The Return to Religion», A. Carrel. «Man the Unknown»).

Тут приходимо до безмірно великої для нас, українців, теми, яку українська наука ще й не пробувала як слід дослідити.

Від першого дня свого народження і по сьогоднішній день — а це ж понад 5000 років щонайменше — український нарід нерозривно зв’язаний з матір’ю землею, з природою, з законами природи, встановленими її Творцем. Наш нарід протягом тих довгих тисячоліть навчився розуміти досконалість, доцільність і справедливість цих законів Бога. І він ПРИЙНЯВ ЇХ ЗА СВОЇ і має їх донині.

В розділах про нашу праісторію ми говорили, що поганська релігія наших прапредків основувалася на тих самих (а щонайменше дуже близьких) ідеях, що їх проповідував Післанець Бога — Його син. На цих власне ідеях, на Божих законах основане все життя нашого народу: родинне, громадське, економічне, політичне. У фольклорі нашого народу бачимо тисячі конкретних до цього ілюстрацій.

Що більше! Ці ідеї, що їх створив творчий ґеній нашої нації, маємо в сконкретизованій формі — в кодексах українського права. їх читаємо в кодексі Гітитської держави XVI ст. до Р. X., «Руській Правді» XI ст., в «Литовському Статуті» XVI ст., в законах Запорозького Ордену XVIII ст. Ці ідеї, ці закони і донині ЖИВУТЬ в душах українців в СССР, на що вказує поразка москвинів у їх боротьбі з українським національним ДУХОМ.

Які ж є ці ідеї, ці закони?

Ті самісінькі, що їх голосив 1957 років тому Тесля з Назарету. Ті самі, яких спасенність бачать тепер найвизначніші науковці західного світу. Ті самі, що їх проповідує без успіху донині Християнська Церква.

А ці ідеї, ці закони наш ґеніяльний нарід не лише має вже понад 5000 років, але й ЖИВЕ за ними. Ґеніяльний, бо побачив їх у природі, зрозумів їх тисячоліття тому і ЗРОБИВ ЇХ СВОЇМИ.

А в решті культурного світу про них лише мріють кілька осіб.

Ці ідеї перлинками виблискують у народній мудрості нашої нації. «До булави треба голови», «Кінь волові не товариш», «Не дай, Пан Біг, свині ріг», «По одежі зустрічають, по розумові випроваджають» і сотки подібних. У писаннях Г. Сковороди — цього на всі 100% українського філософа — як у дзеркалі, відбивається світогляд української нації. Його писання повні блискучих кпинів з «дурної рівної рівности, якою дурні дурні дурять світ».

Д. Донцов у своїй глибоко змістовній книжці «Дух нашої давнини» показав, як на долоні, причини нашого поневолення, а ними і головну — що ми забули про Божий закон селекції, добору найліпших, а прийняли людську видумку — вибору мірнот аритметичною більшістю голосів. У цій книзі Д. Донцов, показуючи на тлі нашої славної давнини жалюгідну мізерію сучасної нашої лжееліти, показав нам і шлях до визволення з московської духової і політичної неволі. Першим кроком до того має бути відродження в Україні такої провідної верстви, яка була за імперіяльної (Київської) та Гетьманської діб. А тої провідної верстви не вибиралося демократичним голосуванням, але добиралося самим життям. Тодішнє наше життя живилося духом й ідеями свого владного народу, тому–то життя саме добирало до проводу націй людей шляхетних (духом), мудрих і мужніх.

Український націоналізм, будучи еманацією духа української нації, вже став на шлях своїх славних предків. С. Петлюру, Є. Коновальця, Т. Чупринку–Шухевича Україна не вибирала загальним демократичним голосуванням, але й політичні противники визнають їх за вождів України. За останні 40 років Україна видала вже тисячі менших і малих чупринок, які повели нарід на боротьбу з ворогами України. їх також не вибиралося голосуванням. їх добирало саме життя з тих кандидатів, які вже доказали ділом, не язиком, свої провідницькі здібності. І саме життя показало вартість вибору і вартість добору. Коли прийшла огненна проба 1939–45 років, демократично вибрані наші провідники повтікали під захист чужих багнетів і доларів, побігли поклонитися черговому панові, але ті, що їх добирало життя, стали на чолі боротьби нації за своє існування. Піднесли високо покинутий демократично вибраними жовто–блакитний прапор з тризубом і записали ОУН та УПА золоті сторінки до нашої історії. Сторінки, на яких виростатимуть нові королі Святослави, Б. Хмельницькі, І. Мазепи. Саме життя доказало тези «Духа нашої давнини». Війна, с. т. боротьба, дає безліч нагод кожному виявити свої здібності, нагод доказати, що і він зроблений з тої глини, з якої робить Творець еліту. Тому–то саме за часів війн, революцій, великих рухів з’являються великі провідники, великі реформатори, великі ідеї. Але коли боротьба устає …дрібніють люди на землі, ростуть і висяться …слимаки, словоблуди, фарисеї, швейки, які своєю кількістю заглушують, не дають виявитися справжній еліті. Коли ж з’явиться все ж більша постать, то вони цілою зграєю накидаються на неї, намагаючись стягнути її до свого слимакового позему. Це робили вони з нашими королями (М. Грушевський), з гетьманами (М. Шаповал), з Т. Шевченком (М. Драгоманов), з Лесею Українкою (соціялісти), з І. Франком (клерикали), а тепер із Т. Шухевичем та іншими героями УПА.

Український націоналізм визнає єдино спасенними для людства лише закони Творця всього життя; лише їх визнає мудрими і справедливими. Творець встановив закон боротьби і селекції. Тому ідеалом українського націоналізму є вічна, безперестанна БОРОТЬБА, вічна безперестанна конкуренція, вічний, безперестанний ЗМАГ. Змаг до найвищої досконалости, до наближення до Найвищої Досконалости — Бога. Змаг людини з самою собою і з іншими людьми. Змаг і всередині нації. Так! І всередині нації.

Розбивачі національної єдности, братовбивники, закони джунглів — лементують перелякані перспективою змагу наші слимаки, намагаючись цією демагогією налякати народ. Та народ не лякається і йде за Коновальцями, а не за баранами з великої і малої букви. Йде за націоналістами, бо його не затруєний «ізмами» світогляд каже йому, що закони «джунґлів» встановив Той, Хто створив і самі «джунґлі», с. т. боротьбу. А Його авторитету не захитають у нашому народі і мільйони супергрушевських. Той світогляд каже йому, що лише вірлині очі можуть бачити сонце — Світло Правди, а не підсліпуваті очі слимака; що лише орли, а ніколи слимаки, можуть злетіти в небо і побачити широкі обрії зі шляхами добрими для нас, звичайних людей. А вірли не виростають на купці гною під дубом, як слимаки, лише на верховітті дуба, де буря гойдає гніздом орленят, призвичаюючи їх до лету, де грім б’є в їхні голови, гартуючи їхню відвагу, де блискавка сліпить їм очі, навчаючи дивитися на сонце. Коротко — лише боротьба, оті «джунґлі» виховують орлів людського роду. Орлів, що можуть побачити ширші обрії, бо можуть злетіти восоко понад позем маси.

Та національні вірли дають своїй нації щось далеко більше, як лише технічний провід. Вони ФОРМУЮТЬ НАЦІЮ. Це вони з фольклору творять національні Євангелія — «Кобзарі»; це вони творять з колядок херувимські «Аве Марія»; це вони творять з писанок катедри св. Софії, це вони творять з народніх леґенд «Мойсеїв». А творити це вони могли лише тому, що мали вірлині крила, що злетіти в небо і там запричастилися безсмертного, вічного Духа Творця. Той Дух приносять людські орли на землю і надихають ним «п’ятсот Безсмертних».

«Але ж орли живляться м’ясом невинних, мирних зайців», — лементують, протестують слимаки. Так! Живляться. Лише слимакам несила зрозуміти, що якби не було вірлів, то зайці були б так розмножилися, що пожерли б наші лани пшениці, засуджуючи себе і нас на голодову смерть. Такий закон джунглів.

Виявити орленят в українській нації, створити сприятливі умови для їхнього росту, хоч би за рахунок зайців, — це є ідеал суспільного устрою націоналістів.

Демократичні демагоги таврують «за рахунок зайців» плямою жорстокого «закону джунглів». Згубна для нації (включно з зайцями), демагогія. Так, то є закон джунглів, с. т. закон боротьби, закон наймудріший і найсправедпивіший навіть і для «зайців». «Зайці», не маючи крил, прив’язані до землі, до всього земного, до матеріялістичного. Занадто розплодившись, вони загрожують життю всіх. Вони вже заливать своєю кількістю, приглушуючи всі паростки, що пнуться до НЕБА. Вони вже доїдають наші лани, на яких колись росли шедеври творчости вірлиного духа, а тепер ростуть бур’яни. Тепер маємо на місці Шекспірів комікси, на місці Моцартів — джаз–банди, на місці Рафаелів — порнографію, на місці Вашінґтонів — Тисів, на місці Богунів — Скрипників, на місці Лесь Українок — Тичин.

Що гірше — з розмноженням зайців множаться і вовки. І тепер мільйони зайців стоять проти мільйонів вовків. Перелякані зайці солодким, заячим голоском намагаються «переконати» вовків у своїй невинності, як ягня в байці. Отруївши на смерть своєю матеріялістичною отрутою тисячі потенціяльних орленят, зайці опинилися без орлів, які єдині можуть піднестися над землею і побачити шляхи виходу з сучасного — далеко гіршого, як у джунглях — стану нації. Виграли чи програли народи від розмноження своїх миролюбних зайців, від вимирання своїх «хижих орлів»? На це питання відповість слимакам атомова бомба.

Українські націоналісти хочуть, щоб Україна мала якнайбільше своїх орлів — і якнайсильніших. А шлях до того є лише один, вказаний Богом. Шлях натуральної селекції в процесі безнастанного змагу. Зрештою, доля «зайців» не є така трагічна, якою хочуть представити її демократи. Український націоналізм не має наміру нищити «зайців», бо знає, що Творець створив їх, як і все в світі, для сповнення якогось корисного завдання, але лише заячого завдання, а не вірлиного. Націоналістичне «за рахунок зайців» — означає, що місце орлів не сміють займати зайці. І то все. Про цей закон — закон не людський, а Божий — нагадував нам 180 років тому речник світогляду українського народу наш філософ Г. Сковорода. Він каже: «Суспільство — це те саме, що машина. В ній замішання буває тоді, коли її частини одступають од того, для чого вони майстром зроблені», «Коли вовк зробиться чабаном, а ведмідь ченцем, кінь — радником, то буде біда»… «Хочеш бути царем — то дістань перше серце царське» (Н. Ковалінскій. «Жизнь Г. Сковороди»).

Що стається тоді, коли місце орлів Хмельницьких, Шевченків, Чупринок займають зайці Драгоманови, Винниченки, Скрипники, — кожний з нас тепер бачить. Український націоналізм не визнає зайців за еліту нації; елітою нації є лише орли. А орли, повторимо ще раз, не приходять шляхом голосування мільйонів зайців, лише шляхом природньої селекції в процесі змагу, боротьби. Сучасне банкротство соціялізму, парламентаризму, пацифізму, інтернаціоналізму і т. п. є найліпшим доказом цього.

Теорія? Ні! Подивімось, як цю «теорію» можна здійснити в реальному житті, наведім конкретний приклад; візьмім з трьох головних прикмет провідника: шляхетність, мужність, мудрість.

Демократи ототожнюють мудрість із знанням, з освітою. Вони думають, що досить мати шкільний диплом, щоб бути добрим провідником; скінчити університет — щоб бути Дж. Вашингтоном. Тому теперішні школи пхають до голови учня якомога більше фактів, мало турбуючись, чи учень розуміє, що ті факти означають. Вивчили напам’ять Декларацію Незалезжности (ЗСА), не розуміючи ані відчуваючи ідей та духа того історичного документу. Тепер кожний дурень може скінчити університет, якщо має добру пам’ять; але пам’ять — не розум. Все, що треба, — це повторити на іспиті, що чув на викладах і дістати оцінку «задовільно». Школи обернулися на фабрики для масової продукції роботів — фахівців з вузької ділянки знання. Звідси казковий розвиток техніки і жалюгідне культурне здичавіння сучасного світу. Скільки дурниць наробили (і далі роблять), на шкоду свому народові, дипломовані дурні, — бачимо, напр., в американській дипломатії останніх 25 літ.

Український націоналізм має основно реорганізувати нашу школу. Має зробити із школи апарат для виявлення і виховання орлів у кожній галузі національного життя. А це можна зробити лише надзвичайно суворою селекцією, добором найрозумніших дітей, починаючи від початкової школи до університету включно. Має встановити систему, за якою абсольвент середньої школи з оцінкою «задовільно» не може вступити до університету. Університет мають кінчати лише найрозумніші з найрозумніших, лише розумова сметанка нації.

Якщо прийняти чотириступеневу систему освіти: 4 роки початкової школи, 4 роки нижчої, 4 роки середньої і 4 роки вищої, то кожна українська дитина має скінчити перші дві (8 років навчання), але далі починається добір: до середньої школи можуть вступити лише найздібніші абсольвенти нижчої.

Чи не покривдимо неприйнятих до середньої школи?

Тепер у культурних державах є мільйони розчарованих у житті людей, що почуваються покривдженими. Більше половини з них тому, що мають нелюбу їм працю, працю, що суперечить їхнім уроженим здібностям. Коли людина знайде собі працю, що відповідає її вродженим здібностям, вона завжди працює охоче, почувається щасливою і робить кар’єру. Тепер людина з малими здібностями кінчає середню школу. В життєвій конкуренції її переганяє такий середньошкільник, але з природи спритніший, розумніший. Це породжує заздрість, почуття покривдження. Коли б ця сама людина не мала середньої освіти, то була б не заздрила, була б задоволена. Якби в якійсь державі кожний чорнороб мав університетську освіту, то там були б щодня десятки самогубств. Зрештою, незакінчення середньої школи не закриває дороги до кар’єри, бо має йти стала, організована селекція найздібніших і по скінченні школи по фабриках і установах, висуваючи на вищі пости тих, хто в житті доказав свої більші здібності. В Америці є сотки директорів великих підприємств, що не мають свідоцтва про закінчення середньої школи. А крім того, має бути добре організована позашкільна система освіти.

Середні школи мали б поділятися на: 1) загальноосвітні, 2) фахові. Перші два (а може, й три) роки мала б іти сувора селекція, усуваючи зі школи найгірші (розумово і характером) учні. Усунені могли б зайняти нижчі адміністративні чи технічні посади після спеціяльного практичного вишколу. Не всі абсольвенти середніх шкіл мали б іти до вищих, але лише ті, які скінчили з відзначенням. Решта могла б зайняти середні адміністративні чи технічні посади.

У вищих школах селекція мала б бути гостріша, як у середніх, особливо в першому році. Усунені з університету могли б переходити до вищих технічних шкіл чи займати середні становища в житті. До вищих технічних шкіл мали б приймати також (крім абсольвентів загальноосвітніх) найліпших абсольвентів середніх технічних шкіл.

Вся освіта, від початкової до університету включно, має бути не лише безплатна, але й з безплатними книжками та іншими шкільними потребами, включно з їздою до школи і зі школи додому. В початковій нижчій школі засоби для життя мують бути забезпечені КОЖНІЙ дитині. Бо кожна українська дитина має одержати початкову й нижчу освіту. Але в середній школі стипендію можуть мати лише учні понадпересічних здібностей, а в вищій школі — лише великих здібностей.

Щоб ця селекція не обернулася на селекцію найліпших «книжкових хробаків», селекцію лише пам’яти, — з нею має бути нерозривно пов’язана також селекція в площині духовій, селекція характерів, морально сильних, селекція кандидатів на провідників, організаторів. Тому мусять бути створені максимальні можливості для самодіяльности дітей і молоді, напр., дитячі кооперативи, шкільний часопис, різні гуртки, рукомесла, колекціонерство, шкільний музей тощо. Пласт, спорт, мандрівки по Україні і чужих краях мають бути в шкільних програмах.

Завдання школи є не лише дати освіту, але ще більше — виховати повноцінного громадянина. А завдання учителів не лише дати освіту і виховати, але (чи не найголовніше) й виявити кандидатів на національну еліту. За виявлення ґеніяльних дітей учителі мусять діставати дуже великі нагороди. Для ґеніяльних чи надзвичайно здібних дітей мають бути спеціяльні школи (цю думку вже пропагують в Америці).

Метою шкільного виховання (навчання) не має бути навчити дитину, ЯК робити, лише навчити дититину КРИТИЧНО думати. Думати, винаходити самому, як робити, привчати дитину шукати своїми власними силами розв’язки життєвих проблем, навчати дитину давати собі раду в тяжких ситуаціях; скріплювати вроджену ініціятиву. Коротко — виховати певних своїх сил БОРЦІВ. Українська школа має бути в далеко більшій мірі установою виховною, ніж навчальною. Тому і навчання релігії має бути від першої класи початкової до останнього річника вищої школи. А головне, щоб навчання релігії не було лише формальне: навчання молитов, історії Церкви, християнської етики тощо. Головне, щоб наша молодь навчилася розуміти глибоку СУТЬ релігії, щоб ВІДЧУВАЛА силу віри так, як відчували і розуміли її наші прадіди великі.

Такі завдання школи ставлять надзвичайно високі вимоги до учителя, і тому учителем може бути лише людина з вищою фаховою (педагогічною) освітою. Це особливо важне для учителів початкових та нижчих шкіл, бо якраз в них проводиться перша, найважніша і найтяжча селекція, щоб найперше виявити природні, вроджені здібності, щоб не спрямувати молоду людина на хибну життєву кар’єру.

Український учитель і священик мають бути упрівілейованими особами в Україні. Вони мусять мати найвищу платню за всіх інших державних чи громадських урядовців. В їхніх бо руках уся майбутність України. Яку еліту вони виховають, така буде доля України.

Так проведена селекція й інших чеснот еліти і взагалі нації, зокрема духової шляхетности і мужности, змінить за 3–5 поколінь Україну до невпізнання. Не треба додавати, що наслідком буде й економічний добробут усього населення України. Україна стане зразком і школою для інших націй.

Селекція на шляхетність і мудрість уже почалася в Україні від 1914 року. В пекельному вогні СССР куються і гартуються великі ХАРАКТЕРИ. З лона народу виходить уже, відроджується стара гетьманська еліта, яку так яскраво показав Д. Донцов у своїй книжці «Дух нашої давнини».

І відродиться вона дуже, дуже скоро, бо українська нація є одна з тих дуже небагатьох націй, яку з повним правом можемо назвати АРИСТОКРАТИЧНОЮ. Так! Українська нація є аристократична. Нація, с. т. не лише еліта, але й народ, включно з простонароддям. Це давно вже помітили, навіть з поверхового погляду, чужинці (див.: 25 розділ «Чужинці про Україну»). Подивімось на корені аристократизму українського народу.

Одною з найголовніших причин зхудобіння людини є рабство. Рабство протягом довгих поколінь. Московський мужик, як ми вже згадували, ніколи не мав і донині не має одного дня вільної людини. Хоч меншою мірою, проте подібну долю мало і німецьке селянство, яке формувалося (під впливом прарусів) вже за історичних часів з півдиких мисливців–кочовиків. Стан польського селянства від початків і далі протягом століть був мало що вищий за московський. Фанцузький селянин дуже рано втратив свободу. Лише селянство двох європейських народів — Англії та України (до полтавської катастрофи) були весь час вільними людьми; ніколи не були рабами. Московщина ніколи не знала свободи. Україна ніколи не знала рабства. В Україні були невеликі групи невільників, але й вони не були рабами (худобою). Грецькі історики пишуть, що скити і сармати не обертали полонених на рабів, як це робилося тоді всюди. Наша імперська «Руська правда» трактує невільників як людей, а не худобу — рабів. А всі нації тоді власне мали рабів за худобу. Коли по полтавській катастрофі москвини закріпачили наше селянство, то й тоді найбільш упосліджений селянин–кріпак мав глибоке почуття власної гідности, «хоч і не пан, та не товчи мене в кал» — у протилежність до московського «Раб твой Івашка».

А почуття власної гідпости є найголовнішою ознакою аристократа, аристократизму. Це почуття власної гідности зародилося у праукраїнців 5000 років тому, разом з народженням українського рільника. Тисячолітнє рільництво зародило, виплекало і скріпило в українському народі це почуття власної гідности, цей аристократизм. А з генетики ми знаємо, що такі кількатисячолітні властивості є спадкові і їх майже неможливо винищити.

«Нині єдиний суспільно вироблений, гармонійний тип українця, що має свій власний, у нікого не позичений ані наслідуваний класичний стиль і своє власне, виключно йому притаманне духове та фізичне обличчя — це український селянин–господар. Душевно недоступний, чуттєво скупий, мовчазний, де йде про його власні, глибші переживання, він стоїть нині о ціле небо вище від українця–інтеліґента, під кожним оглядом ще не виробленого. Наш селянин–господар — це не штучний продукт духового імпортерства, не шаблон знекровленої людини, що її витворює машинова цивілізація великих міст. Він дитина природи, що її видала наша, а не інша, земля; наше, а не інше підсоння; наші своєрідні, а ніякі інші обставини. Український селянин–господар — це тип вічний; тип, що його зродила та земля, яку покоління українців зрошували своєю кров’ю. Наш селянин–господар — це тип аристократа–консерватора. Він зберіг повагу свого стану та характеристичні його прикмети в значно більшій мірі, ніж сучасна родова аристократія. Наш селянин не знає культу бідности. Навпаки — він бридиться нею. Він ненавидить її в собі і погорджує нею в інших. В глибині своєї не засміченої інтелігентськими теоріями душі він є АРИСТОКРАТ (Д. Віконська. «За силу і перемогу»).

Аристократизм українського народу ще більше скріпив другий, надзвичайно великої психологічної ваги, чинник. Український невільник–кріпак мав можливість утекти з неволі. Величезний, мало заселений український степ кілька століть рятував українців від психологічного рабства. Кожний наш кріпак знав, а головне, ВІДЧУВАВ, що він МОЖЕ скинути неволю, втікши у степ, у вільний степ, на волю. Разом із вродженим почуттям власної гідности ця свідомість і це сусідство вільної землі виплекало дуже сильне почуття волелюбности, що у нас доходить аж до анархічности («сам собі пан»).

Мали ми ще один, також величезної ваги психологічний чинник, що його не мав ніякий інший нарід. Від скитської доби аж до XVIII (вісімнадцятого) століття наш селянин орав своє поле з луком чи пізніш) з рушницею за плечима. Отже, протягом понад 2000 років наш селянин був не мирним гречкосієм, а рільником і вояком одночасно. Цього не пережив ніякий інший нарід, хіба далеко пізніше англійські піонери в Америці. Пізніше наше козацтво було не лише біологічно, але й духово дитиною цих рільників–вояків. (За таких самих умов москвини (донські козаки) не стали лицарями, як наші запорожці, а лишилися безпринциповою, без жодних ідей — крім ідей грабунку — ватагою розбійників).

Багато чужинців називали наш нарід — увесь нарід — козацьким, с. т. лицарським. Слушно! Термін «український селянин» є рівнозначний з терміном «український козак». Біолігічно й історично це є той самий тип. Той самий і фізично, і духово. Деяке пригноблення, покірність, що його помічаємо в селян — це є лише поверховий вплив тимчасового (тільки 200–літнього в порівнянні до 2000–літнього вільного) кріпацького життя. З ґенетики знаємо, що воно неспадкове і доказом цього є визвольна, збройна боротьба 1918–21 років та УПА. Герої УПА це є селяни з діда–прадіда.

А поза всім тим стоїмо перед фактом, що всю нашу аристократію та шляхту ми втратили, і тепер її не маємо. Мрії В. Липинського зукраїнізувати спольщену та змосковщену, виявилися утопією. Отже, єдина верства, яка дасть (властиво, вже дає) нашу нову національну еліту — це селянство. Іншої просто не існує, бо ж і сучасне фабричне робітництво та нова інтелігенція — це ж лише вчорашні (це дуже важливо) селяни. Не сільська голота, але розкуркулені ГОСПОДАРІ з тисячолітньою традицією почуття своєї власної гідности, духові аристократи.

Український націоналізм є еманацією культури української нації, і тому український націоналістичний суспільний устрій можна назвати ДУХОВНИМ АРИСТОКРАТИЗМОМ, християнським, гієрархічним, демократичним аристократизмом, хоч і звучить (останнє) ніби парадоксально. Цілком природно, в суспільстві, зорганізованому на принципах духового аристократизму (українського націоналізму), стає безглуздим анахронізмом (перестарілим) нинішня система політичних партій, бо ж відпадає практична потреба язикатим демагогам збирати «голоси». Зариси нового суспільного устрою вже починають показуватися в житті. Влада вже починає переходити до рук знавців даної галузі життя, до фахівців, і це не внаслідок агітації теоретиків, але під тиском самого життя.

Ще 50 років тому кожна, більш–менш самовистачальна економічно держава могла добре жити і поступати в повній ізоляції від решти світу. Америка аж до 1914 року трималася доктрини Дж. Монро (політична ізоляція від решти світу) і добре на тому вийшла, бо, відгороджена від усього світу двома океанами, могла спокійно присвятити всі свої сили, час і багатства своєї землі на внутрішню розбудову своєї держави. Раніш, щоб охоронити свою державу від нападу сусідів, вистачало побудувати на її кордонах твердині та обсадити їх своїм військом. Раніш Америка навіть і того не робила, бо її охороняли два океани та бритийський флот.

Тепер же та сама Америка мусить будувати свої твердині (бази) буквально по цілому світу. А щоб мати ті свої бази на чужій території, треба знати історію, політичні ідеали, культуру, економіку психологію і т. п. того народу на чиїй території хочете бази мати. І не лише про цю територію, але також і про сусідні. Коротко — цілий світ у всіх проявах життя. А до цього долучається ще одна обставина — модерна війна вимагає сирівців майже з усього світу.

Державний провід мусить знати ВСІ ці чинники, оцінити їхню вагу, укласти глобальний план, стратегію боротьби своєї нації за ліпше місце під сонцем. Таке величезне завдання несила одному чи навіть кільком, хоч би й найґеніяльнішим мужам, схопити і здійснити. Лише знавець, висококваліфікований фахівець, що присвятив все своє життя вивченню даної ділянки, може дати більш–менш правдиву відповідь, пораду, і то лише в межах своєї ділянки, а не інакшої. Таким чином, теперішні президенти та міністри примушені сполягатися на фахові поради великого штабу фахівців з усіх царин життя. Інакшими словами — державні проблеми рішають не міністри, але міністерські фахівці. Міністри, парламенти обернулися в гумову печатку (див.: J. Burnham. «The Managerial Revolution».).

Часи, коли міністром залізниць був лікар, а міністром здоров’я — адвокат, минули. Абсурдність цього анахронізму бачить тепер і середньошкільник. Партійна система тримається ще силою традиції, інерцією та силою «темних сил», зацікавлених в ослабленні держави.

Натомість з кожним роком посилюється вага і голос професійних організацій, напр., в Америці (ЗСА) нині нема ані одної професії, члени якої не були б організовані в професійний союз. Уряд уже не вирішує важливої справи, не порадившись з лідером тої професійної організації, яку та справа зачіпає. Роль уряду помалу сходить до ролі координатора (в інтересі цілої нації) часто розбіжних інтересів окремих професій. Керівництво ж життям у межах даної професії є в руках лідерів професійної організації. Організовані не лише робітники, але й роботодавці.

Отже, бачимо, що не людські теорії кабінетних реформаторів, але саме життя, с. т. закони, що їх встановив Творець, указують нам на вихід з банкрутства сучасної соціяльно–економічної і політичної системи. Та й звичайний, здоровий, не скалічений «ізмами» розум каже, що потреби людей даної професії, обставини їх життя, засоби поліпшити його знають найліпше за всіх самі члени тої професії, отже, цілком логічно парламент націоналістичної держави має складатися не з безробітних інтелігентів чи професійних «політиків», як є тепер, але з делегатів професійних союзів.

Цю вимогу скріплює і напрям еволюції нашого економічного життя. В сучасній, суперкапіталістичній і одночасно глибоко демократичній Америці (ЗСА) керівництво індустрією є в руках найманих фахівців, а не власників, якими є тисячі уділовців, а між ними і самі фабричні робітники. Фабричне робітництво ВЖЕ починає брати участь у керуванні фабрикою (в Німеччині це вимагає державний закон). І, не забуваймо, цей процес іде природнім, еволюційним шляхом, без жодних революцій в ультракапіталістичній Америці, де соціялізму і понюхати нема де.

Йде природнім шляхом, бо індустрією керують не доктринери, які начитались усяких кабінетних теорій, але керують люди, що свої знання здобули довгою життєвою практикою, досвідом. Багато директорів великих американських фабрик не мають ніяких дипломів. На директорські пости поставило їх саме життя в процесі селекції, конкуренції кандидатів. В Америці (ЗСА) ніколи не питають претендентів на яку посаду (включно з найвищими) про їхні дипломи, не питають навіть, ЩО претендент знає, лише питають, ЩО він уже ЗРОБИВ у тій галузі. Тому і створилася відповідна форма запитання: «What experiance do you have?» — «Який досвід маєте?» Що ж дивного, що американська індустрія, платячи своїм робітникам втричі більшу платню, все ж успішно конкурує з країнами, які платять своїм робітникам втричі меншу. Ось що значить у сучасному житті закон натуральної селекції шяхом конкуренції.

Принципом вільної конкуренції просякнуте ВСЕ життя в Америці. Напр., у торгівлі цей принцип зродив неписаний закон: «Customer is always right» — «клієнт завжди має рацію», завжди правда на його боці. Продавці із шкіри вилазять, щоб догодити покупцеві. Вередлива баба перекине всю крамницю догори ногами, вибираючи і придивляючись до краму, і піде, не купивши нічого, а продавець випровадить її з поклонами і славнозвісним «Sorry, madam» — «Шкодую, пані, вибачайте, що не міг Вам прислужитися». Бо він знає, що незадоволенний клієнт піде до конкурента. Американські продавці йдуть ще дальше. Куплений товар можна повернути по кількох днях, і крамар без жодних балачок зверне гроші, разом зі своїм «sorry». Американська господиня не мусить сама йти до крамниці: вона може замовити все телефоном, і, хоч би замовила на п’ять центів лише, їй привезуть замовлене додому, привезуть найліпше, що мають і за найнижчу можливу ціну, та ще й з гарантією, що повернуть гроші, якщо товар не сподобається їй. Причина — конкуренція. А в країні планової соціялістичної економіки СССР клієнт має кланятися продавцеві і просити–благати, щоб продав, а продавець дає не те, що клієнт хоче, але те, що продавець хоче, та й ще нагримає на клієнта, якщо той протестуватиме. А замість замовити телефоном і чекати вдома, поки їй привезуть, господиня в соціялістичному раю мусить стояти в черзі цілу ніч.

Така–то різниця поміж вільною конкуренцією «проклятих капіталістів» і СОЦІЯЛІСТИЧНИМ ПЛАНУВАННЯМ.

Цей неписаний закон конкуренції діє і в державнній та місцевій адміністрації. Урядовці навчені, що вони є слугами населення, що їхній обов’язок, задовольняти вимоги громадян, звичайно, в межах законів. Кілька скарг на урядовця від незадоволених його послугами громадян, і він втратить свою посаду.

А вже просто манією в Америці є efficiency — справність. Фабрика, торговельне підприємство, установа, канцелярія і т. п. мусить функціонувати, як найліпший годинник, з найменшим коштом грошима, часом чи людьми, інакше керівників викидають на вулицю. В Америці навіть і немалі справи полагоджують протягом кількох хвилин. Грошей на ту «ефішенсі» не шкодують, бо розуміють, що оплатиться в боротьбі з конкурентами.

Москвин, директор фабрики в СССР, оглядаючи американську фабрику, не хотів вірити, що вся канцелярія фабрики складається з директора, секретарки і книговода, бо в його соціялістичній фабриці такого ж розміру працювали в канцелярії 30 осіб. «Ефішенсі» ж соціялістичної індустрії в СССР та якість її продуктів є темою кпинів самих же москвинів в СССР.

В Америці (північній) залізниці, телеграф, телефон, електрівні, радіо і т. п. — все є в руках приватних фірм (компаній). Конкуруючи між собою, вони примушені поліпшувати і поширювати обслугу населення, не збільшуючи оплат. Запекла конкуренція тримає стало керівників індустрії під загрозою банкрутства, якщо вони не будуть стало поліпшувати якість і стало зменшувати кошти продукції. За таких умов «ефішенсі», справність стає імперативом, законом життя. А стало поліпшувати справність підприємства можна, лише притягаючи до своєї фірми найздібніших директорів, інженерів та робітників і зацікавивши їх прибутками, зиском фірми. Тому фірми конкурують між собою і за добрих фахівців, пропонуючи їм більшу, як конкурент, платню, більший відсоток із зиску фірми, ліпші умови праці і т. п. За всякі добрі проекти поліпшити продукцію чи зменшити кошти продукції її автор дістає велику нагороду грішми і підвищенням на гієрархічній драбині. Тепер чимраз більше фабрик дають своїм робітникам в кінці року «бонус», с. т. відсоток із заробітку фабрики. Отже, бачимо, що з конкуренції користає вся нація: споживачі, робітники, інтелігенція.

В парі з цим йде намагання осягнути «ефішенсі» — справність також і в керуванні державою. Осягається це якнайглибшою децентралізацією адміністративного апарату. В Америці ВСЕ життя основане на самодіяльності та ініціятиві самого народу: приватних осіб, ґруп, повітів, міст, областей, провінцій (стейтів). Центральний уряд цілком не втручається і не дає ніяких наказів місцевому самоврядуванню (не дає також і грошей). Навіть такі ділянки, що в інших державах є в руках центрального уряду, як, напр., школи, шпиталі (лічниці), дороги, є цілком у руках місцевої адіміністрації, яку вибирає місцеве населення. Місцеве населення само ухвалює висоту податків на місцеві потреби. За ці податки само будує школи, шпиталі, дороги і т. п. Роль центрального уряду — лише координувати працю місцевих самоуправ у межах загальних законів і загальних інтересів цілої нації. Лише, коли якийсь повіт чи місто є забідні, тоді центральний уряд позичає йому гроші чи дає безповоротну допомогу.

Вільна ініціатива, вільна конкуренція, вільна самоуправа, і… американські дикі степи та ліси обернулися протягом коротеньких кількох століть на найбагатшу державу, населення якої має найвищий у світі економічний стандарт життя. Американський звичайний фабричний робітник у порівнянні з робітниками в інших краях є насправді «буржуй». Ось до чого привів демократично–соціялістичний страхопуд — «закон джунглів», закон боротьби за існування, закон конкуренції; закони, встановлені Творцем усього життя. До чого привів людський закон кабінетних теоретиків — соціялістів в СССР — бачить тепер і дитина. Але, на наше нещасття, не бачить наша інтелігенція, отруєна мертвецькою схоластикою кабінетних теорій. Вона і донині жує зігнилу жувачку всіляких соціялістичних «удержавлень» індустрії, «планової» економіки і т. п. згубного для нації і для робітництва ідіотизму.

Тому, що тими ідіотизмами починають захоплюватися й українські несоціялісти, навіть дехто з людей, що називають себе українськими націоналістами, мусимо над цим тут трохи зупинитися, бодай коротко.

Щоб людина не загинула, Бог дав їй інстинкти, що рятують її, коли забракне розуму. До них належать почуття голоду, болю, любов до власних дітей, інстинкт парування, розмноження, егоїзм.

Інстинкт голоду, розмноження породжує інстинкт нагромадження запасів їжі — потяг до збагачування, а з того, цілком логічно, — бажання (інстинкт) боронити своє добро від загарбників, с. т. почуття приватної власности. (Між іншим його мають навіть тварини, комахи, як, напр., бджоли).

Риси характеру, вдачі людини формуються тисячоліттями і є спадкові, отже, незнищимі. Одною з них (дуже сильною в українців) є почуття, інстинкт приватної власности.

Природні інстинкти, вдача людини є незнищимі. Ніяка пропаганда не переконає людину, що не треба їсти, не треба паруватися, не треба любити власних дітей, не треба робити запаси їжі, не треба боронити ті запаси (с. т. приватну власність) від загарбників і т. п.

Відірвані від законів природи, кабінетні теоретики матеріялістичного світогляду не знають тих законів, не знають коріння людських інстинктів, а тому не розуміють їх сили, їх незнищимости. І вони вірять, що людські інстинкти, приватницька вдача людини — це залишки дикунства, які можна знищити відповідним перевихованням людини (включно з «перевихованням» у концантраках). А своє жалюгідне фіяско з тим перевихованням вони пояснюють дурнотою темного народу та агітацією ворогів народу — буржуазних націоналістів.

Ще В. Бєлінскій вчив москвинів, що нарід є такий дурний, що не розуміє свого власного щастя, а тому це щастя треба накинути йому силою. Силою, жандармами, тюрмами, розстрілами, катуванням знищити ті дурні дикунські інстинкти; навчити людей не їсти, не розплоджуватися, годувати чужих дітей, відбираючи хліб від своїх, працювати на когось без користи для себе. Терором примусити людей бути альтруїстами.

На прикладі Америки ми показали, яку величезну ТВОРЧУ силу мають самодіяльність людини, особиста ініціятива, вільна конкуренція, взагалі СВОБОДА. Всі ці величезні творчі сили нищить планова економіка, удержавлення і т. п. соціялізація, яка, знищивши їх, на їх місце не дає ніякої іншої творчої сили, а дає лише брутальне насильство, диктатуру.

Та сама диктатура може була би ще й пів біди. Ціла ж біда, що удержавлення і планова економіка призводить до найгіршої, яку можна лише уявити, диктатури олігархії, кліки найпідліших людей. Кожна диктатура не може дозволити критики своєї діяльности, бо ж то був би кінець її. Тому вона нищить критиків, людей незалежницької думки, людей, які мають характер і відвагу стати проти зла, отже, нищить людей чесних, непідкупних, ідейних. Натомість притягає до державного апарату людей слухняних, безхарактерних підлизників, людей, яких можна купити добрими посадами, привілеями, готових йти на компроміс зі своїм сумлінням за гріш, хабарників, виказників і фарисеїв. Як далеко це заходить, бачимо на прикладі найвищих достойників в СССР, членів ЦК, міністрів, генералів, що пробували ухилитися від «генеральної лінії». За це диктатура нищить навіть найвищих своїх достойників. А що ж можна сказати про менших?

Та бачимо ще щось далеко гірше. Державне планування керівництва економікою країни веде простісінько до ТОТАЛІТАРИЗМУ, до тотальної диктатури. Бо свобода чи неволя нації є неподільна, с. т. не може існувати свобода в одній царині нації, а неволя в іншій царині. Економічна диктатура (державна планова економіка) у політично вільному суспільстві — це абсурд, нісенітниця, бо ж такий стан (вільне суспільство) є смертним вироком диктатурі. Економічна диктатура (економічна монополія) неминуче переходить в диктатуру у ВСІХ царинах життя, в тоталітаризм.

Ще гірше! Економічний соціялізм (удержавлення, планова економіка) має перед собою непоборного ворога — природні, споконвічні інстинкти, вдачу людини, яка формувалася тисячоліттями. Щоб побороти такого сильного ворога, диктатура мусить — хоч би й не хотіла — вжити найсильніших засобів — кривавий терор. Тоталітаризм, хоч–не–хоч, стає кривавою ДЕСПОТІЄЮ у ВСІХ царинах життя.

Все це разом призводить до наслідків, цілком протилежних тим, для чого впроваджувалася та державна планова економіка, — до тотального зубожіння цілої нації, і то не лише матеріяльного, але й духового.

Державне планування означає ЦЕНТРАЛІЗМ (і не лише економічний, але й політичний). Центральне планування вже зі своєї природи мусить бути централізоване, інакше то не було б ніяке планування. А щоб лише скласти план, центральна планова установа, мусить знати, розв’язати мільйони місцевих проблем, місцевих можливостей, а для того мусить мати величезний апарат фахівців по всій країні, щоб лише зібрати матеріял для планування. А ще більший апарат мусить мати, щоб здійснити свій план. Таким чином, розбудовується ціла армія урядовців–бюрократів, кошти на утримання цієї армії збільшують собівартість продукції в такій мірі, що зисків з підприємств і рільництва фактично нема. Але економічна монополія і політична диктатура дає необмежену можливість збільшити ціни на продукти і зменшити платню робітникам і селянам, с. т. нещадний визиск широких народник мас. І визиск далеко жорстокіший, ніж найгірший капіталістичний, бо в капіталістичних країнах робітництво має можливість боротися проти визиску страйками, організацією своїх професійних союзів, крім того, симпатії суспільства на їх боці, і тому уряд виступає як арбітр, суддя. За умов диктатури ніяких подібних можливостей робітництво не має. А державна планова економіка можлива лише за умов диктаторських, бо ж людська натура добровільно не дасть себе ґвалтувати.

Такий визиск можуть здійснити лише люди жорстокі, безпринципні, без жодного сумління. Яких людей бере до уряду диктатура, ми сказали. А щоб ті люди слухняно виконували плани, накази, уряд мусить притягнути їх симпатії на свій бік — мусить їм добре заплатити. Уряд мусить дати тій величезній армії бюрократів, погоничів, жандармів, виказників привілейоване становище в державі. Мусить давати їм всілякі економічні і соціяльні нагороди. Ці надплати бюрократам, панівній верстві покриваються з недоплат робітникам.

Таким чином, життя повертається назад до всього того, що планова економіка мала б ніби своєю метою знищити. Повертається до найгіршої форми капіталізму — капіталізму МОНОПОЛЬНОГО.

Наші несоціялістичні прихильники удержавлень, економічних планувань запевняють нас, що коли вони будуть удержавлювати та планувати, то до таких трагічних наслідків не прийде, бо вони не думають те все робити насильством, терором, диктатурою. А крім того, — кажуть вони, — москвини обернули всю економіку на воєнні цілі, занедбуючи потреби населення, а за несоціялістичного планування буде навпаки — на воєнні цілі економіка цілком не буде робити. Це така самісінька дитяча утопія, як і соціялістів 1917 року, які демобілізували армію, бо «війн більше не буде».

1) Наші несоціялістинні плановики будуть примушені самим життям робити «гармати», бо «царство Боже на землі» будуть виглядати довгенько і наші праправнуки.

2) Удержавлення, економічне планування не може бути не централізованим. Децентралізація планування — це ніяке планування. А централізоване не може провадитися без великого бюрократичного апарату, який збільшує кошти продукції. Без політичної диктатури не можуть піднести цін ані зменшити платню робітникам, бо

3) Удержавлення та планова економіка не може бути нетоталітарна. Якщо частина економіки буде вільною, с. т. буде існувати приватна ініціятива і вільна конкуренція, то вони за короткий час поставлять на коліна удержавлену промисловість (рільництво). Бо ж приватна ініціятива, вільна конкуренція і державна планова економіка — це огонь і вода. Або вода загасить огонь, або вогонь висушить воду. Найменшого компромісу між ними не може бути, бо ж компроміс можливий лише між противниками, які мають щось спільного, і то компроміс у другорядних розходженнях, у методах, техніці, часі, а ніколи компроміс самих засад. Монархіст–самостійник і соціяліст–самостійник можуть погодитися на спільного кандидата ліберала–самостійника, але між самостійником і ворогом самостійности компроміс неможливий.

Державна бюрократична індустрія може витримати конкуренцію з приватною ініціятивою лише з допомогою політичної державної сили, с. т. ставши на шлях СССР. Несоціялістичні плановики стануть перед дилемою: або поразка удержавленої економіки, або шлях СССР. Компроміс між волею і неволею (обмежена воля) — явище кон’юнктурне, тимчасове, нетривке.

Якими засобами несоціялістичні плановики сподіваються перебороти природні інстинкти людини, зокрема, інстинкт приватної власности (особливо сильний в українців)? Не терором, — кажуть вони, — переконуванням. Наївна утопія. Соціялісти також сподівалися переконати і, справді, розпучливо переконували на початках, а перейшли до терору, бо самим життям примушені були перейти до терору. Людські споконвічні інстинкти не хотіли добровільно помирати. Іншого, ніж терор, засобу нема. Навіть перевиховання від колиски не могло вбити природніх інстинктів людини. Не могло і ніколи не вбє, бо Творець життя заховав їх глибоко в ґенах крови людини; вони спадкові і тому незнищимі.

Доброю ілюстрацією є така спроба. Перед 1–ю світовою війною велика група московських (та й малоросійських) інтеліґентів–толстовців заклали на чорноморському побережжі комунальну колонію «Крініца». Цих людей не треба було переконувати, бо вже були переконаними противниками ідей приватної власности. Це були інтелігентні, ідейні, чесні люди. Колонія існувала п’ять років. Вмерла природньою смертю — перемогли людські інстинкти (в інтелігентів!). Ця спроба коштувала кількадесят тисяч рублів кількадесятьох людей, але спроби несоціялістичних плановиків можуть коштувати дальшого ожебрачення мільйонів (Про планову державну економіку див.: F. Hayek. «The Road to Serfdom»).

Для українського націоналізму єдино міродайними є закони, що їх встановив Творець всього життя. А ті закони віддзеркалює світогляд та культура нашого народу. На світогляді і на культурі свого народу, а не на будь–чому іншому, ґрунтується весь український націоналізм. Закон конкуренції є законом Творця і відповідає повністю світоглядові українського народу, який не визнає «дурної, рівної рівности», а навпаки — визнає принцип гієрархії, право більшої нагороди за ліпшу працю. Український нарід має надзвичайну, вроджену здібність до самоорганізації і самоуправи. Він надзвичайно цінує і розуміє творчу силу свободи. Отже, бачимо дещо спорідненого з тим, що є в житті Америки (північної) і можемо дещо позичити з її життєвого досвіду.

Українська промисловість може чимало позичити з досвіду американської: ніяких удержавлень, ніяких монополій (в Америці трести заборонені законом). Вільна, але етично й економічно здорова конкуренція окремих приватних підприємств, які мають бути власністю тих людей, що в них працюють. Принцип конкуренції мусить охоплювати і кооперативні підприємства, інакше вони обернуться на такі, як тепер в CCCР.

Ніяких «Держпланів», але на його місце центральний, координаційний, інформаційний, дослідний, дорадчий, ніколи примусовий центр (чи краєві центри), створений і керований самою індустрією, а не державою — для усунення головних хиб класичної капіталістичної системи. Лише ті підприємства, що своїм єством не дають зиску, як, напр., пошта, шпиталі, школи, бруковані шляхи, наукові установи, сиротинці, забезпечення від нещасних випадків і т. п., можуть бути в руках держави, але й вони мусять бути обов’язково керовані місцевою, вибраною адміністрацією чи в руках місцевих громадських організацій. ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНА САМОУПРАВА має бути основою української держави.

І стала, безнастанна систематична селекція найздібніших для даної ділянки провідників і виконавців. Стале, безпереривне поліпшення «ефішенсі» — справности всіх і всього. Так і лише так доженемо Америку, з її найвищим у світі економічним рівнем життя всієї нації. Це в царині економічній. Про царину духову буде мова далі.

Але мусимо, зрештою, зрозуміти, що «пізних Іванів» б’ють. Епохальний 1917 рік ми зустріли з порожніми головами. Основу нації — її мову почали впорядковувати аж по 12–ій годині. Наслідки: вже 40 років пройшло від 1917 року, а ми ще й донині не маємо своєї упорядкованої мови (словників, граматики, правопису, чистоти).

Надходить друга 12–а година, а ми не маємо ані одної поважної, великої наукової праці про МАЙБУТНЄ України. Жуємо і пережовуємо минуле і варимося в соці сучасного животіння. КОНКРЕТНИХ проектів, ОФОРМЛЕНИХ конкретних думок про МАЙБУТНЄ, про політичний, економічний, соціяльний устрій України, про перші заходи по її звільненні — годі знайти в нашій емігрантській літературі. Брошурок типу І. Сагайди («Великі питання») не вистачить. Великих слів, великих загальників — не вистачить. Чи не будуть такі самі наслідки, як у 1917 році? Чи знову будемо о 12–ій годині з порожньою головою?

Крайній уже час націоналістам перейти від загальників до конкретного їх оформлення.

«Тим націоналістам, які тримаються здалека від конкретних проблем реального життя, загрожує небезпека впасти в порожнє фразерство» (Д. Донцов. «Проблема поколінь» // ЛНБ. VII.1928).

«Соціяльно, економічно, культурно і політично Україна має бути САМА СОБОЮ, а не частиною чогось — це і є вся програма націоналізму. Щоб не було над мазепинським барроко чужих «цибуль»; щоб не було «абщіни» на вільній селянській землі; щоб не було «байстрюків Єкатєріни» на нашій землі; щоб продукт нашої праці, щоб наше збіжжя було наше, а не чуже; щоб наша земля була наша, а не московська (Крим, Кубанщина, північна Чернігівщина, Донщина, Ставропільщина, Басарабщина. — П. Ш.) і не жидівська чи якась інша; щоб ніхто не міг накидувати нам ідеалів татарської державности; щоб чужа індустрія не розкрадала наших багатств, щоб не пила крови нашого народу; щоб нас, «отих потоптаних рабів», не посилали вмирати для слави і величі «общева атєчєства»; щоб чужий месія не встеляв свій тріюмфальний шлях нашими кістками, кров’ю і нервами; щоб ми шукали свою мудрість не в «статтях» і чужих книжках, а ЛИШЕ В СОБІ — у своїй нації. Ось як реально виглядає містичний «голос крови» українського націоналізму (Д. Донцов. «Наша доба і література»).





XXXII УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXXIV ТВОРЧИЙ ДУХ УКРАЇНИ