на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



Частина четверта

Таємниці Синьоводської битви


Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після тієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю воєнним походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства. Однак після 1325 року за згодою Литви і Золотої Орди знову став уділом Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року очолив литовський князь. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстку потрійну церковну та державну цензури.

Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ», посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму Синьоводську битву 1362 року замовчували, щоб не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року, яка «поклала край монгольському ігу».

Були знищені документи про місце Синьоводської битви між сучасними селами на півдні Київщини Медвином і Браним Полем. А «Литовська метрика», яка розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.

Повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Майже 200 років точиться суперечка щодо того, де відбулася Синьоводська битва 1362 року. Одні історики і дослідники пов’язують битву з річкою Снивода (сучасна Вінницька область), інші — з річкою Синюхою (Кіровоградська область).

До суперечки долучалися кращі українські історики: М. С. Грушевський, В. Б. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська–Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші.

Проте місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські вигадки не дозволяють українцям консолідуватися та об’єднатися у висновках. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з–під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішать як одна, так і друга сторони.

Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області залучають на свій бік переважно дослідників–істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників–археологів. Отож і там, і там дослідження ведуться однобоко, неконсолідовано, а головне хибними шляхами.

Прихильники битви на річці Снивода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через «Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним», тоді як військо Ольгерда через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь–які археологічні дані, що зводить їх до звичайних заклинань.

Прихильники ж битви на річці Синюсі оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, коли, скажімо, один професор–археолог розповідає, що «татаро–монголи розсипалися по всій Правобережній Україні і винищили геть усе до самої Буковини і Карпат». А на уточнювальні запитання щодо цієї заяви лише кліпає очима.

Настав час об’єднати зусилля і прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти історичних та археологічних досліджень.

Сьогодні всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) і її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху, яким рухалося військо Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда до місця битви.

До того ж із мовчазної згоди істориків абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли…» [99, с. 72].

Автор, спираючись на факти, на які досі не звертали уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви.

Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи.

Цю аксіому всі розуміють, але не всі дотримуються. Тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви.

Цитати наводитимемо мовою оригіналу.



I. Шлях руху війська князя Ольгерда


Після смерті Великого Литовсько–Руського князя Гедиміна у 1341 році єдине Велике князівство розпалося на уділи.

Послухаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И. Гранат».

«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; но в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководящаго положения в государстве… Фактически же Литовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил 0(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель… В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово–Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил нар. Синяя Вода татар и завладел Подолией…» [97, т. 30, с. 587–588].

Звернімо увагу: Ольгерд ще за часів життя батька мешкав у Вітебську і володів Вітебським князівством. Отож його спадщина лежала на сході держави. Слід зазначити, що з 1347 по 1361 рік Ольгерд із своїм військом майже постійно перебував або на сході, або на південному сході своєї держави. Про те свідчать не тільки польські та литовські джерела, а й російські.

Якщо звернемося до російських Енциклопедій, то побачимо, що у п’ятдесяті роки XIV століття Ольгерд приєднав до Великого Литовсько–Руського князівства майже всі землі так званої «Західної Мещери» з такими містами (мовою оригіналів): «Брянск, Стародуб, Почеп, Белый, Карачев, Радогощ, Великие Луки, Торопец, Ржев, Вязьма, Дорогобуж, Рославль, Кричев, Мосальск, Мещовск (Мещерск), Козельск, Белев, Одоев, Калуга, Волхов, Мценск» тощо. Підкорив Ольгерд також так звані «Сіверські міста»: Новгород–Сіверський, Чернігів, Путивль, Ілухів, Рильск тощо. Нагадаємо: в церковних джерелах Константинополя досі зберігається лист князя Ольгерда до Патріарха, де князь розповідає про свої негаразди з московським митрополитом Алексієм.

Ось витяг із листа Великого князя:

«…От Царя Литвы Ольгерда Патриарху поклоны. Прислал ты ко мне писание с моим Феодором, что Митрополит печалуется тебе о неправде. Говорит: Царь де Ольгерд заезжает. Ино не я начал заезжать, а начали заезжать сперва они, и крестнаго целования, что имели ко мне, не сложили, и клятвенной грамоты ко мне не отослали. И заезжали они меня девять раз… Мимо крестного целования взяли города Ржев, Жижку, Нудень, Осечень, Горышев, Рясну, Великая Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицу,… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценск. А то все города, и все их взяли, и клятвенных грамот не отослали. И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду. По благословении твоему Митрополит (Алексій. — В. Б.) благословляет их на пролитие крови. А доныне и за отцев наших не бывало такого Митрополита, каков сей Митрополит: благословляет Москвитян на пролитие крови! И ни к нам не приходит, ни в Киев не отправляется. А кто целовал крест ко мне и убежал к нему, Митрополит (Алексій. — В. Б.) снимает с него крестное целование… Иван Козельский, слуга мой, целовал крест ко мне, и с матерью, и с женою, и с детьми… и он, кинувши мать, и братьев, и жену, и детей, бежал, и Митрополит Алексий снял с него крестное целование. Иван Вяземский целовал крест, и бежал, и порук выдал, и Митрополит снял с него крестное целование… А мы зовем Митрополита к себе, и он не идет к нам. Дай нам другого Митрополита Киевского на Смоленск, на Тверь, на Малую Россию, на Новосиль, на Нижний Новгород…» [48, с. 148–152]. Далі текст обірваний.

Автор перепрошує за надмірну цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько–Руського князівства і Московії — складової частини Золотої Орди.

Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернімося до офіційних московських джерел, тобто — до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.

Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. М. Татіщева, попередила того:

«…Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому–нибудь стороннему..» [100, с. 801].

Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть.

Тож послухаємо щодо розуміння князя Ольгерда слова «заезжать»:

«6864 (1356)… Того же лета князя ситского сын Иван седе с Литвою во Ржеве… Toe же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянеск и Смоленеск…» [101, с. 108].

«6866 (1358)… Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал» [101, с 109].

«6867 (1359)… Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил» [101, с. 111].

От що означає Ольгердове слово: «заезжать» — завойовувати.

Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько–Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту і цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгердові під впливом московського митрополита Алексія і повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою сили повернув собі Ржев (Ржеву).

Словами князя Ольгерда це подано так:

«И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду..» [48, с. 150].

Що ж ми бачимо далі?

«6866 (1358)… Toe же зимы пред Крещением преосвященный Алексей Митрополит поехал в Киев…» [101, с. 110].

Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.

«В лето 6866… Toe же зимы по Крещении пресвященный Алексий Митрополит поеха в Киев…» [102, с. 230].

Що Митрополит робив у Києві більше року, ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.

Вони говорять таке:

«В лето 6868… Преосвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь…»[102, с. 231].

А от що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татіщева:

«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прийде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь…» [101, с. 111].

Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті самі руки редакторів та цензорів Катерини II.

В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887–1973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.

От що він повідомляє:

«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился… (у Київ. — В. Б.), но был арестован по приказу Ольгерда…» [20, с. 121].

Митрополит Алексій увесь 1359 та початок 1360 року, за наказом князя Ольгерда, сидів у Києві під арештом. А повернувся у 1360 році до Москви без Тверського Єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.

Відмовитися від Єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що і сталося в першій половині 1360 року в Києві.

Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати:

«Князь же Всеволод Александрович… многу сотвори честь и дары даде Роману Митрополиту, и паки повеле его проводите… с честию» [102,с. 231].

Того ж таки 1360 року і Патріарший літопис, і «История Российская» В. Н. Татіщева повідомляють:

«6868 (1360)… Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть» [101, с. 111].

Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал стосовно князя Ольгерда, якого згідно з російським літописом більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові Єпархії, що відійшли до його князівства і які він так палко захищав у листі до Патріарха.

Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це на увазі.

Отож 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.

Про те свідчить і запис у літопису за 1361 рік.

Послухаємо:

«6869 (1361)… Того же лета приходним Литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» [101, с. 112].

У 1360 році князь Ольгерд відвідав свої східні землі зі звичайною князівською дружиною супроводу. Щось йому таки дуже не сподобалося в Тверському князівстві, якщо він чи викликав сам, чи послав до Твері, а в ті часи вона називалася «город Святого Спаса», — військову «рать».

Головне, саме на тих землях у 1361 році перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики і дослідники. Це твердження не має під собою ніяких історичних доказів, як би комусь того не бажалося.

До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусії) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча б тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби XIV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.

Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися і не відбувався за маршрутом: Вільна — Новогрудок — Пінськ — Корчев (Корець).

Хотілось би повідомити зацікавленим Синьоводською битвою незвичне свідчення посла королів Англії і Франції Гілльбера де–Ланноа до Великого князя Вітовта, який у 1421 році відвідав Велике Литовсько–Руське князівство. Так от: із Львова Гілльбер де–Ланноа дістався до Кам’янця на річці Лісна, де влітку 1421 року перебував Вітовт, здолавши 371 кілометр (50 німецьких миль). Далі маршрут де–Ланноа пролягав до Кам’янця–Подільського, на ті часи — Кам’янця (на Смотричі). Але прямої дороги від Кам’янця (на Лісній) у напрямку на Рівне (Корець) у ті роки не було, тому довелося послові, разом із князівським супроводом добиратися до нового Кам’янця знову через Львів, долаючи великий гак. Послухаємо Гілльбера де–Ланноа:

«Из Каменца (на Лісній. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежавший упомянутому князю…» [8, с. 39].

Якщо глянемо на сучасну карту, то побачимо, що «пряма дорога» від Кам’янця на р. Лісна до Кам’янця на р. Смотрич аж ніяк не лежить через місто Львів, а має напрям: Кам’янець (на Лісній) — Луцьк — Волочиськ — Кам’янець (на Смотричі).

Щось таки не дозволило Гілльберу де–Ланноа поїхати прямою дорогою, хоча на ті часи всі землі України до Дніпра (і не тільки) належали Великому Литовсько–Руському князю Вітовту.

Та найголовніший секрет полягає в тому, що у старих історичних документах, виданих у російській імперії до 1784 року, вказано і напрям руху князя Ольгерда. Послухаємо:

«6871 (1363)… Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Бел обережне повоева» [101, с. 114].

Рух литовського війська розпочався із Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.


Україна–Русь. Книга перша

Хоча Київ номінально не входив до Великого Литовського князівства, та після 1320 року постійно дотримувався союзу з Литвою проти Золотої Орди. А після 1340 року, коли престол Великого Волинського князівства посів литовський князь Любарт та підтримав руських князів у війні з поляками за Галичину, той союз став очевидним.

Не будемо розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в історії В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за Московсько–Академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».

Отак вносили фальш до російських літописів. Щоби дослідники пізніших поколінь пішли хибною дорогою, їм слово «Орешева» поміняли на «Коршева».

Що цікаво, Никоновський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного, уже подають слово «Коршеву».

Отже, ніякого «Коршева» у 1362 році Великий князь Ольгерд не завойовував. Він вирушив з Вітебська навесні 1362 року на південь. Вітебське князівство дісталося Ольгерду після одруження з донькою місцевого князя ще за життя батька у 1320 році. Тому сусідні уділи Смоленського князівства, Оршанське, Мстиславське та інші, які перебували у володінні родичів його дружини, Ольгерд довгий час не чіпав. Мстиславське князівство він приєднав до своєї держави, за російськими літописами, у 1359 році, а Оршанське — у 1362 році (за тими ж літописами).

А далі князь Ольгерд зі своїм військом попрямував існуючою на ті часи дорогою «із Варяг в Греки»: Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татар, що кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсилений русичами, пішов далі на південь уздовж Дніпра.

І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 по 1380 рік супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце і досить позитивно вплинуло на завоювання Литви.

Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор — чума, яка тоді котилася з регіона в регіон.

Аби не плутати роки, дотримуватимемося вищеназваних першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті самі події під різними роками.

Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татіщева чума найбільше лютувала в таких місцях:

«6854 (1346)… Того же лета бысть мор силен зело под восточною стороною на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их» [101, с. 98–99].

«6860 (1352)… Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской… Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во єдину могилу, и не бе погребаюсчих…

Того же лета бысть же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской… Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале… и на Белеозере…» [101, с. 104–105].

Літопис не пише, що така сама доля спіткала: Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли — московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.

І саме після чуми Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських — Стародуба, Глухова, Путивля.

Оскільки у літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра і Дону, звернемось до одного з кращих істориків–тюркологів Радянського Союзу М. Г. Сафаргалієва.

От що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»:

«Из–за чумы “в землях Узбековых… обезлюдели деревни и города”. Только в одном Крыму тогда погибло от чумы свыше 85 000 человек» [30, с. 107].

Зрозуміло — відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.

На цьому питанні слід зупинитись.

Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви. Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то в ньому не говориться, що татари після проходу хана Батия у 1240–1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи окуповували її Правобережжя. Уже в 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив Болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати [та сіяти] пшеницю і проса» [18, с. 399].

Можна на догоду московській історії будь–що вигадувати, але Велике Галицько–Волинське князівство залишалося самостійним до 1320 року, року завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, не злизували молоко з грив татарських коней. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.

А коли постало питання: бути чи не бути Великому Галицько–Волинському князівству після 1324 року, хан Золотої Орди Узбек, хоча й підтримав передачу великокнязівського престолу польському князю Болеславу (Юрію II), був категорично проти його ліквідації, чи входження до складу Литви або Польщі.

Згадаймо: арабський історик Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку 1334 року їздив до Константинополя, а взимку повертався назад і від Дніпра (місто Бабасалтук) до Дунаю (місто Махтулі) не зустрів жодної людини. Якби на Правобережжі Русі того року кочувала найменша Орда, її володар зобов’язаний був зустріти царицю Бая лунь, що їхала в Константинополь з військовим царським ескортом.

Після 1300 року, розгрому улусу Мауці (Мовал, Бувал) та знищення його онука хана Ногая, причорноморські землі сучасної України, від Дніпра до Дунаю, Золотою Ордою не використовувалися.

Темник Мамай у 1360–х роках теж не кочував зі своєю ордою у Причорноморських степах, за Дніпром. Мамай у ті роки зі своєю ордою перебував переважно між Волгою та Доном, тримаючись столиці Сараю, де особисто міняв золотоординських ханів.

А саме Мамаю належали землі Приазов’я, від Дону до Дніпра; тож ніхто інший за Дніпром кочувати не міг.

Послухаємо російську історію:

«6870 (1362). Мамаю князю бысть бой велик со Омуратом ханом о Волзе. Того же лета Амурат хан изгоном прийде на Мамая князя и многих у него татар побил. Быть в то время на Воложском государстве два хана: Авдула хан Мамаевы орды, его же Мамай темник устроил ханом во своей Орде в нагорной стороне, а другой Амурат в луговой стороне с Сарайскими князии» [101, с. 113].

I таких свідчень за 1360–1370 роки про темника Мамая можна наводити багато.

Цікаво зазначити, що й хана Тохтамиша у 1380–1407 роках землі Причорномор’я мало цікавили. Ікм більше, що хан Золотої Орди Тохтамиш та його роди перебували в союзі з Великим Литовсько–Руським князівством проти супротивників хана, очолюваних темником Едігеєм з роду мангитів.

Послухаємо посла королів Англії і Франції до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта Гілльбера де–Ланноа, який влітку 1421 року дістався до Криму землями Причорномор’я:

«Из Монкастро (Білгород–Дністровський. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место — Каффу по обширной пустыне, которую я проехал только в 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр, на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великаго князя Витольда, а также большую деревню, населенною татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети неимелидомов, а располагались просто на земле» [8, с. 41].

Слід зазначити, що татары — «подданные Витольда» мешкали на Правобережжі Дніпра. Тобто Дніпро у 1421 році служив кордоном у Причорномор’ї між великим Литовсько–Руським князівством і Золотою Ордою. Бо за Дніпром у 1421 році уже жили не піддані Вітовта, а союзники та друзі і, звичайно, вороги.

Говорити про ворожих татар у «Корчевы», сучасний Корець Рівненської області, — недоречно. У 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.

Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.


Висновки:

1. Великий князь Ольгерд невесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ — Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

2. Київ і Чернігів на той час були союзниками з Великим Литовсько–Руським князівством.

3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.

4. Але й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362 року.



II. Бране Поле (Черкес–долина) — місце битви


Пропонуємо розглянути питання можливості Синьоводської битви на місці сучасного поселення Торговиця (Кіровоградська область).

Зауважимо, що прихильники версії, ніби Синьоводська битва 1362 року відбулася на річці Синюха, самі розуміють, що битва князя Ольгерда з татарами «отичей и дедичей Подольской земли… Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» не могла відбутися під містом Торговицею. І в цьому розумінні вони мають рацію — битва відбулася в іншому місці. Похід князя і сама битва стали передумовою звільнення міст: Торговиці, Звенигорода і Білої Церкви.

Визначимося із Західним кордоном Золотої Орди на 1362 рік.

Ми вже говорили, що на ту пору Волинь, Київщина і Сіверщина (Чернігівщина) належали до Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року, по суті, було в союзі з Литвою. Хоча на більшу частину Правобережної Київщини, Волинь та Галичину Золота Орда не поширила свою владу і в XIII столітті. Про те свідчить «Літопис Руський». І з цим, безумовно, слід рахуватися за будь–якого трактування подій.

І ще один безсумнівний факт: територія Поділля у XIV і XVI століттях мала різні розміри, хоча й не чітко визначені. Але до Поділля XV століття зараховували не тільки сучасні Хмельницьку і Вінницьку області, а й східну частину Тернопілля, а також усю Правобережну Україну від сучасних міст Черкаси і Жашкова до берегів Чорного моря. Можна звернутись до праці Н. Молчановського і в цьому переконатися.


Україна–Русь. Книга перша

Розглянемо станом на 1362 рік поселення Золотої Орди на Дніпрі. Історики та археологи знають такі золотоординські міста, розташовані на берегах Дніпра:

1. «Кучугурское городище. Находится на левом берегу Днепра, в 30 км к югу от г. Запорожье. Остатки города занимают площадь около 10 га… в “Книге Большому Чертежу..” на этом месте помещает «городок Мамаев Сарай» [103, глава 3].

2. «Городище Тавань. Находится на левом берегу Днепра, в 40 км выше Херсона… Михайло Литвин, ездивший послом в Крымское ханство (1550 г.), в частности писал: “Нет пути более обычного, как древняя давно проложенная и хорошо известная дорога, ведущая из черноморского порта, города Кафы, через ворота Таврики на Таванский перевоз на Днепре, а оттуда степью на Киев…”» [103, глава 3].

Таванський перевіз називався також Вітовтовою переправою, де в часи правління князя Вітовта знаходилася його митниця.

На думку автора, у арабського історика А. М. Ібнбатути це місто в 1334 році позначено ім’ям — Бабасалтук.

3. «Городище Конское. Упоминается только в “Книге Большому Чертежу”, других сведений о нем нет. Согласно этому источнику, оно находилось в 60 верстах от Днепра, на правом берегу р. Конки…» [103, глава 3].

4. «В. Ляскоронский сообщает, что близ устья р. Самары (левый приток Днепра) было исследовано золотоордынское поселение середины XIV в. К сожалению, эти работы не нашли подробного отражения в каких–либо изданиях…» [103, глава 3].

Найпівнічніше татарське місто на Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:

«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть…» [103, глава 3].

Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева та річок Росі й Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.

Річки: Рось — Гнилий Тікич — Синюха — Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, що захищали її Західний кордон.

Звичайно, володарі Західного улусу, такі, як Ногай (кінець XIII ст.) та Мамай (друга половина XIV століття), землі за Бугом, до Дунаю і Пруту, вважали своїми.

Навіть у ті часи, коли хан Ногай у 1300 році був знищений, а його улус перебрав до своїх рук золотоординський хан Тохта, порубіжні міста та залоги збереглися до 1362 року. Тільки після Синьоводської битви Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд зруйнував татарські поселення порубіжжя та переніс кордон на річку Дніпро, від Кременчука до Чорного моря. Хоча те сталося не раптово, а тривало до часів Вітовта. Саме із цих та «Мещерських земель» Велике Литовсько–Руське князівство сплачувало податки Тохтамишу та кримським ханам. Про що говоритиметься далі.

Нагадаємо всі відомі залоги (міста), які існували на річці Буг та в Прибужжі. Ось їх перелік:

«Днестровско–Днепровское междуречье. Сведения об оседлых населенных пунктах Золотой Орды в этом регионе крайне малочисленны и скупы. Это, однако, не означает, что их здесь не было…

1. Городище Маяки. Находится близ устья Днестра, на его левом берегу, у современного пос. Маяки. В источниках отмечено существование на этом месте переправы через Днестр с остатками мечети и развалинами нескольких каменных зданий…

2. Городище Великая Мечетка. Находится на правом берегу Южного Буга у современного с. Великая Мечетка. От золотоордынского города сохранились остатки кирпичных и каменных построек и склепов…

3. Бызымянное городище на Южном Буге, в районе слияния с ним рек Кодыма и Синюхи. В источнике XVI в. кротко сообщается об имеющихся здесь развалинах, относящихся ко времени правления хана Узбека…

4. Городище Солоное. Находится у д. Солоной на р. Соленой, правом притоке Гнилого Еланца (Левобережье Ю. Буга)…

5. Городище Аргамакли–Сарай. Находится на правом берегу р. Громоклей правого притока Ингула. Отмечено значительное количество фундаментов каменных построек и развалины мечети…

6. Городище Ак–Мечеть. Находится на правом берегу Ю. Буга, у с. Ак–Мечеть. В прошлом веке на этом месте были отмечены развалины золотоордынского города…

7. Городище Балыклей. Находится в устье р. Чичаклей при его слиянии с Ю. Бугом… Отмечено на карте Риччи Занони…» [103, глава 3].

Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили Золотій Орді одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».

Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIII до 1362 року XIV століття на сучасній території України.

«…Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [103, глава 3].

Слід мати на увазі, що навіть територія Пониззя, з центром у м. Бакота, за «Руського Літопису, не входила до складу Золотої Орди, а лише платила їй данину. Це трапилося в кінці 50–х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдавії).

Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями…» [103, глава 2].

А запідозрити російського професора у відстоюванні меркантильних інтересів аж ніяк не виходить: його висновки опираються на археологічні та нумізматичні дані.

Тому посилання на назву селища Уланів у Вінницькій області є некоректним. Принци (оглани) із роду Чингісхана у Золотій Орді ніколи таким іменем не називали свої ставки (поселення). Бо статус царевича (оглана) був тимчасовий, до набуття ним 16 років. Після цього царевич (оглан) ставав ханом, очолюючи сотню чи тисячу, а іноді й тьму (десятитисячне військо).

Скоріше ім’я селища Уланів походить від оглана — Чингісида, якого поселив на своїй землі великий Литовсько–Руський князь і таким чином позначив приналежність того до царського (ханського) роду, аби місцеві мешканці (слов’яни) знали, з ким мають справу.

У російській історичній науці, як і в українській, оглан означає царевич із роду Чингісхана. А хани Золотої Орди для московитів завжди були царями. Так і в своїх літописах писали.

Однак повернімося до західних кордонів Золотої Орди. Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.

Іншого історія і археологія не зафіксували, як би того хтось не бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину тощо.

Хотілося б нагадати читачам і таке:

«Синюха река…, левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляющей Гнилой Тикич — 283 км)…» [25, т. 23, с. 444].

Цей витяг із Енциклопедії наведено для того, щоби зрозуміти: у давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою були і Велика Вись і Гнилий Тікич, які свої імена отримали значно пізніше.

На давніх картах, наприклад на карті 1630 року, виданій в Амстердамі, річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться у напрямку міста Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки і лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною — чисте поле на добру сотню кілометрів [22, с. 140–141].

Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді та знаючи, що вона знесилена чумою, князь Ольгерд, під тиском руських князів, навесні 1362 року прийшов з невеликим військом до Києва, провів ґрунтовну розвідку золотоординських теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ — Обухів — Кагарлик — Богуслав — Звенигород.

Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив на півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги — митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.

Звичайно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда на південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час корилась, про похід, а надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Скоріше, то була тьма — десятитисячна бойова одиниця.

Оскільки Мамай і його ставленик хан Авдула влітку 1362 року були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул Царя (Хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».

Поговоримо про кількісний склад армій, що брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва із військовим загоном у 10–12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, певно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40–50 тисяч осіб.

Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту

Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.

Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпро. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд у 1362 році йшов у степ уперше і змушений був слухатись порад князів–русичів і своїх служивих татарських князів.

І, як пам’ятаємо, літописні хроністи теж повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів і Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.

Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти вважаємо достовірними, з ними слід рахуватись.

Для встановлення місця битви автор пропонує визначитися із сучасним станом згаданих міст. Розпочнемо із Торговиці.

Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України прямо пов’язане із Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці і переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золортоординського періоду кінця XIII — першої половини XIV століття.

Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдені абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла, камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. А. Кротковим у часи російсько–більшовицького шабашу 1916–1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.

Більшість робіт А. А. Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.

Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор–археолог із Саратова, і розстріляли його.

Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати і порівняти археологічні розкопки у Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.

Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359–1360 роками.

Отож, порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько–Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне — незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами 1294–1360 років ханів: Тохти (1291–1312), Узбека (1312–1342), Джанібека (1342–1357), Бердібека (1357–1359), Кульпи (1359), Навруза(1360).

Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця — немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.

Ще одним визволеним містом став Звенигород.

Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати із літописним Звенигородом Київським, яке припинило існування в 1240 році.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Звенигород Киевский, др(евне)–рус(ский) город–крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)–В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097,1150,1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголо–татарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [25. 9, с. 427].

На 1362 рік Звенигорода Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто–фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло бути причетним.

Треба думати, що тим Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка — розташована на річці Гнилий Тікич, тобто за давніми джерелами на річці Синюха, і належала до таких самих порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.

Раніше говорилося, що порубіжний кордон Золотої Орди на Правобережжі Русі (України) йшов від Дніпра річкою Россю, далі Гнилим Тікичем і Синюхою до Бугу, а відтак — Бугом до моря. Отож, за логікою опису давніх подій, і Білу Церкву треба шукати на цьому порубіжжі. Тим паче, що у давні часи назва поселення Біла Церква було досить поширене, як татарське — Ак Мечеть.

Автор звернувся до серії «Міста і села УРСР», зокрема до матеріалів:

«Черкаська область» (1972 р.),

«Кіровоградська область» (1972 р.),

«Миколаївська область» (1972 р.),

і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.

Але те, що читав у книгах, вражало. Майже всуціль при описі старих поселень теренів сучасної України говориться, що на місці даного поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро–монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.

Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували, тільки про те й мріяли і боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».

Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані Європою чи європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що велася мова. Якщо не подобалося — викидала текст. Без пояснень.

Так, в загальному описі подій XIV–XV століть Черкаської області сторінки 17–32 просто викинуті.

Звичайно, у цьому сфальшованому матеріалі шукати порубіжну Білу Церкву не слід. Хоча користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.

Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих сфальшованих Москвою видань, є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда в 1362 році вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі незаперечні факти, що прорвалися на сторінки серії «Міста і села УРСР». Наводимо тільки окремі витяги з двох областей:

Черкаська область:

«Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали…» [104, с. 324].

Ще одне свідчення про похід Ольгерда 1362 року.

«Таганча — село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. — В. Б.)… Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [104, с. 343].

Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Канів — Звенигород — Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.

Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося в 1362 році з Таганчею — відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку — Звенигород (Звенигородка) — Торговиця.

На переконливу думку автора, татари цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Що зайвий раз вказує, що північно–західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось — Гнилий Тікич — Синюха.

На рубежах цього татарського трикутника Золота Орда мала не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:

«У XIV ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. — В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV — Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI — Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [104, с 16].

Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала і носила ім’я Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, — бути не може.

Отак ми визначили усі три міста, визволені під час походу 1362 року князя Ольгерда на південь:

1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.

2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі, Ольгерд із своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.

3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.

На думку автора, Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на теренах сучасного села Бране Поле. І цьому є незаперечні докази.

Татари з’єднаного війська братів Чингісидів «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому, після визначення напрямку руху війська Ольгерда на Звенигород та річку Буг, вони намагалися не випустити того за межі трикутника. Отож битва відбулася, скоріше за все, в трикутнику: Звенигород — Біла Церква — Канів. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. А вже звідтіля через Звенигород і Торговицю князь Ольгерд, пройшовши уздовж Бугу, захопив усі татарські переправи та торговельні шляхи, посадив свої залоги та митниці і повоював Білобережжя, таким чином повернувшись до Києва.



III. Нащадки Чингісхана: Хаджибей, Кутлубуга і Дмитрій


Тепер поговоримо про те, про що в російській історичній науці, як і в українській, з давніх часів говорити заборонялося. Визначимо отих знаменитих «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия».

Треба розуміти: російська історична наука ніколи б не дозволила, щоб навіть така фраза потрапила до літопису чи хроніки. Тому оце надзвичайно важливе свідчення потрапило на історичні сторінки із польських та литовських хронік, і Москві нічого не залишалося, як замовчувати та приховувати його.

На цю тему автор не знає жодного серйозного наукового дослідження ні в російській, ні в українській історіографії. Взагалі, цієї теми дозволяли торкатися тільки маловідомим історикам не з вивчення питання, а зі звичайного «посилання» на якогось невідомого князька–християнина маловідомої Орди. Мовляв, нема нічого цікавого: якийсь дурень–татарин охрестився, та й годі.

Що ж криється за цією фразою давніх літописів і хронік? Мова ж іде про «отичей и дедичей Подольской земли», отже, про трьох татарських ханів із роду Чингісхана. Ми ж знаємо, що у Золотій Орді право на володіння землею у ХІІІ–ХІV століттях мали тільки Чингісиди.

Це означає, що «отичами и дедичами Подольской земли» були хани улусів Золотої Орди. Що цікаво, їх зовсім не важко визначити за матеріалами Золотої Орди.

1. Кутлубуга. Про цього улусного хана згадується найчастіше у державних матеріалах Орди. Послухаємо російського професора М. Г. Сафаргалієва:

«Из четырех улусных эмиров (ханів. — В. Б.) Джанибека, подписавших договор с венецианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году. Лишь имя Тайдци, одного из эмиров Джанибека (який правив у Орді в 1342–1357 роках. — В. Б.), больше не упоминается в источниках. В договоре 1358 года появляются новые лица (крім трьох старих. — В. Б.) в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Алибек), Сарай–бек и Тулунбек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке (правив у 1357–1359 роках. — В. Б.). Таким образом, при Бердибеке число улусных эмиров (правлячої ради хана. — В. Б.) увеличилось до шести, они–то и скрепили своими подписями договор с венцианцами…» [30, с. 110].

За працями професора М. Г. Сафаргалієва можна визначити кожного із шести названих ханів. Але сам професор цього не зробив — він знав, до чого подібне дослідження може призвести. Та й цензура, певно, не дозволила цього робити. Про хана Димитрія російський професор не обмовився жодним словом.

Щоб читачі не подумали, що цих ханів знали тільки в російській історичній науці, нагадаю, що про хана Кутлубуту писали також тодішні перські та арабські історики.

Ось що розповів давній єгипетський історик Ельмухіббі у своїх працях, описуючи з ким і як листувався єгипетський султан:

«Кутлубуга Инак. Это один из (тех) четырех, которые по принятому обычаю, бывают правителями в землях Узбека. Переписка с ним, согласно тому, как написан был ему ответ 10–го джумадиэльахыра 752 года (= 5 авг. 1351 г.), производилась на третушке листа, упомянутым калямом (писалось); «да увеличит Аллах всевышний благодать его высокостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, закрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных». Затем (помещались) пожелание, алама «брат его» адрес «Кутлубуга Инак, наместник хана Джанибека» [3, с. 348].

До цього можна навести ще з десяток свідчень істориків, де чітко засвідчено, що хан Кутлубуга є достовірною особою, входив до «ханської правлячої ради» за часів ханів Джанібека (1342–1357) та Бердібека (1357–1359) і перших років золотоординської смути (1360–1380). А оскільки членами «ханської ради» були правителі удільних улусів із роду Чингісидів, про що уже йшлося раніше, то немає сумніву, що хан Кутлубуга і є одним із тих «дедичей и отичей Подольской земли», які послали свою військову тьму проти Ольгерда.

Слід розуміти, що хани Кутлубуга, Хаджібей і Дмитрій були особисто зацікавлені в протистоянні Великому Литовському князю Ольгерду. Саме від території їхніх улусів Ольгерд протягом п’ятдесятих років XIV століття відібрав деяку частину та приєднав до своїх володінь. І тут дивуватись не слід — татарські удільні князі не мали сили протистояти Русько–Литовському війську, і Ольгерд, як ми бачили з його листа до Константинопольського Патріарха, спочатку не міняв удільного князя та його знать, тож місцеві князі мали навіть деякі переваги від підпорядкування Ольгердові: надійна допомога та захист були поруч, тим часом, як Золота Орда була випотрошена чумою та роздиралася внутрішніми протиріччями. Отак ми й підійшли до визначення удільних улусів трьох татарських ханів: Кутлубуга, Хаджібея і Дмитрія.

До улусу Кутлубуги належали верхні землі межиріччя Дону і Дніпра. Він був володарем Мохшинського улусу Золотої Орди.

Скоріше за все хан Кутлубуга загинув у Синьоводській битві, тому що його ім’я зникло зі сторінок історії після 1362 року.

Пропоную молодим українським історикам дослідити це питання детальніше, залучивши давні історичні джерела із Готської Герцогської бібліотеки, Паризької Національної бібліотеки, Берлінської бібліотеки, Британського музею та Оксфордські рукописи. Усі назви взяті із джерела [3, с. 315].

Не тримаймось російських історичних джерел — вони переповнені вигадками.

2. Хан Хаджібей. Зрозуміло, що назвавши хана Котлубугу іменем, яке стовідсотково збігається з арабськими і перськими джерелами, московські владоможці, фальшуючи сторінки історії, не могли допустити, щоби ім’я другого хана «отича и дедича Подольськой земли» дійшло до нащадків неспотвореним. Достовірні імена ханів штовхали би нас до роздумів та аналітичних висновків. А це для Московської держави вкрай небезпечне явище. Отож, ім’я хана–Чинґісида, володаря золотоординського улусу, подається в дещо видозміненій формі — Хаджі–Черкес.

Здавалося б, і не здогадаєшся, що Хаджі–Черкес и Хаджібей — одна особа. Скажіть, будь ласка, шановні московські професори, якщо ви одну дійову особу своєї історії називаєте різними іменами і ніде не пояснюєте, що мова йде про одну людину, то хіба це не називається фальшуванням?

Навіть автор цих рядків, який більше тридцяти п’яти років працює із золотоординськими матеріалами, як кажуть, і днює, й ночує з ними, змушений був кілька тижнів вивчати різні джерела, аби дійти кінцевої думки.

Ось що писав М. Г. Сафаргалієв, кращий знавець родословных Чингісидів у 1960 році:

«Хаджи–Черкес, по словам Ибн–Халдуна, являющийся походным эмиром Бердибека, после убийства хана завладел окрестностями Астрахани…, стал “владетелем Астраханского удела”. О размерах его удела (улусу. — В. Б.) можно судить по карте братьев Пиццигано (1367 г.), в которой указывается его лагерь… значительно выше города Астрахани. К 1369 году Хаджи–Черкес настолько крепко чувствовал себя в своем улусе, что он был в состоянии начать борьбу с Мамаем из–за Сарая» [30, с. 120].

Хаджібей, він же — Хаджі–Черкес, є теж історичною особою Золотої Орди. У хана Бердібека Хаджібей був похідним головнокомандувачем військових сил Золотої Орди, мав у безпосередньому підпорядкуванні під час військових походів не один десяток темників–Чингісидів. Отож і сам мусив належати до ханського роду.

Звичайно, і цього хана — Чингісида знали давні арабські і перські історики. Послухаємо того ж Ельмухіббі:

«Коджа Алибек в землях Узбековых. Это тот самый, с которым открыта была переписка, когда было написано ему в 465 году (=10 окт. 1363 — 27 сент. 1364 г.). Форма переписки с ним (такая): имя и титул с буквой й; адрес его — имя его Коджа Алибек» [3, с. 349].

Звернімо увагу: наш витяг взято із праці В. Г. Тізенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том I. Извлечение из сочинений арабских» видання 1884 року. Тобто книга виходила за життя, в перекладі та редакції академіка В. Г. Тізенгаузена. Так от, в тій же книзі російського академіка В. Г. Тізенгаузена, на сторінці 391, хана Хаджі–Черкеса, він же Коджа Алібек, називають, просто — Хаджа. Послухаємо академіка:

«Хаджи выслал свои войска против них с одним из эмиров своих, который прибегнул к хитрости, успел отогнать их от Астрахани» [3, с. 391].

А далі прочитаємо, що подає Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) щодо написання тюркських імен та значення титулу бей.

«Бег, бек, бей, бий (тюрк. — властитель, господин, князь, синоним арабского амир или эмир), титул родоплеменной, а затем феод(альной) знати в странах Бл(ижнего) и Ср(еднего) Востока…

На терр(итории) ныне входящей в СССР, впервые встречается в 14 в., когда хан Золотой Орды Узбек (1312–1342) присвоил титул Бек (бей, бий)… нойонам (полководцям. — В. Б.), принявшим мусульманство. Титул Б(ей) мог быть наследственным или приобретался путем пожалования… В соединении с собств(енным) именем слово Б(ей) ставилось после имени» [25, т. 3, с. 73].

Отже, знаменитий хан Хаджібей — «отич и дедич Подольской земли» цілком конкретна дійова особа Золотої Орди — хан із роду Чингісидів на ім’я Хаджа, після смерті Бердібека у 1359 році володів Астраханським улусом.

Змушений признатись, на це визначення мене підштовхнув професор М. Г. Сафаргалієв. Вище наводився витяг із книги професора «Распад Золотой Орды». Так от, у примітці до слів «владетелем Астраханского удела» М. Г. Сафаргалієв зробив грубу помилку: замість І тому праці В. Г. Тізенгаузена, вказав на II том, та ще й на сторінку 389, якої в другому томі взагалі немає. Не знати цього М. Г. Сафаргалієв не міг. Отже, зроблена професором помилка — свідома.

Він таким чином давав натяк звернути увагу на працю арабського історика Ібн–Халдуна, яка й допомогла розкрити ще один секрет так званої російської історії.

Так ми визначили двох із названих «трех братьев татарских» — Хаджі–бея і Кутлубугу. Обидва золотоординських хани, дійсно, в шістдесяті роки XIV століття (і раніше) входили до правлячої еліти держави і були володарями ханських улусів Орди.

3. Хан Дмитрій. Звичайно, російська історична наука про такого хана воліла мовчати, не згадувати. Що цілком зрозуміло. Хоча автор у своїх дослідженнях уже не раз доводив, що Москва і Московське князівство входили до Золотої Орди і були її складовим улусом. Для цього випадку надамо нові докази, яких раніше не наводили.

Видаючи у тридцятих роках першу «Большую Советскую Энциклопедию», російські більшовицькі професори та академіки в 40–му томі, який побачив світ у 1938 році, навели карту під назвою «Государства Чингисидов». Москва, Твер, Ярослав, Кострома, Володимир, Калуга і всі райони сучасної Центральної Росії, окрім Новгорода, за твердженням тієї карти, входили до Золотої Орди. Карта друкувалася в Москві, на замовлення Головліту № Д/0375, замовлення № 8119, наклад 46 000 примірників.


Україна–Русь. Книга перша

Тобто 1938 року провідні російські професори та академіки дотримувалися думки, і не приховували її, що Москва з 1238 по 1502 рік була складовою частиною Золотої Орди.

Слід зазначити, що більшовицька московська влада переважну більшість редакційних колегій першої «Большой Советской Энциклопедии» розстріляла та наказала поширити нову «істину», що, мовляв, Москва не входила до складу Золотої Орди, а тільки сплачувала їй данину.

Чому так вчинила московська влада — не тема сьогоднішнього нашого дослідження.

А підказав авторові звернутися до «Большой Советской Энциклопедии» (перше видання) чудовий сучасний історик Роман Іванович Матузко. Він і сам використав цю карту в своїй аналітичній праці «“Визвольна” світова», де й пояснив, що і як чинили російські більшовики.

Отже, погляньмо на карту «Государства Чингисидов» і переконаймося. Будемо вважати, що московські професори та академіки у 1938 році не зводили на себе наклеп.

Не думаймо, що тільки в 30–ті роки XX століття російська історична наука сповідувала думку про входження Московського князівства до складу Золотої Орди. Таке посилання є хибним, бо й давні літописи говорять про те саме. Послухаємо російських істориків:

«Улусными же князьями назывались владельцы отдельных улусов или областей, состоявших в зависимости от Хана… в наших летописях… Русские (московські. — В. Б.) князья в отношении к Монгольским (татарським. — В. Б.) ханам, как владельцы отдельных областей, зависевших от Хана, назывались улусниками. Так, Московский боярин в 1432 году перед Ханом называл В(еликого) Князя Василия Васильевича улусником Ханским» [111, с. 102].

Самі російські незаангажовані джерела донесли до нас таку правду:

• Московське князівство від часів свого заснування, а це — 1272 рік, було невід’ємною складовою частиною Золотої Орди.

• Московські князі були улусними князями Золотої Орди, що зафіксовано в російських літописах.

Оскільки історія Золотої Орди не знає іншого князя на ім’я Дмитрій у 60–ті роки XIV століття, крім Московського князя так званого Дмитрія Донського, то мова в давніх літописах і хроніках про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибее, Кутлубуге и Димитрии», може йти тільки про Московського князя.

Отак ми визначили й третього татарського князя — Дмитрія Московського. Треба дещо пригадати про цього Московського князя.

Дмитрій, так званий Донськой, народився в 1350 році, тому займати московський улусний (князівський) престол у 1362 році не міг. Це чергові вигадки московської історії. І хоча В. М. Татіщев заявляє, що Дмитрію у 1362 році золотоординський хан все ж таки видав ярлик на Московський улус, але це пустопорожня розмова. Яса Чингісхана визнавала людину дорослою тільки з 16 років. Винятків для московитів вона не робила.

Тому ВРЕ (третє видання) змушена була давати пояснення:

«Дмитрий Иванович Донской 1350–1389.., великий князь… В первые годы при малолетнем Д(митрии) Ивановиче) Д(онском) пр(авительст)во возглавлял митрополит Алексий» [25, т. 8, с. 359].

Думаю, тепер ні в кого не можуть виникати сумніви щодо московської тьми у Синьоводській битві. Московський митрополит Алексій, відсидівши півтора року в київській в’язниці за наказом Ольгерда та давши князю хресне цілування не втручатися у справи Київської митрополії, був здатен і на гірші вчинки, тим більше, що за походженням належав до роду Чингісидів.

Справа в тому, що московські владоможці у питанні походження митрополита Алексія теж багато понавигадували.

Настав час і це питання дослідити, щоб зрозуміти, чому саме цей московський митрополит був найбільше пошанований у Золотій Орді і чому саме йому хани надали право на необмежене будівництво монастирів — земельних власників.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) наводить ось таку довідку про митрополита Алексія:

«Алексей (Алексий) [р(одился) между 1293–98 — ум(ер) 1378], русский (московський. — В. Б.) митрополит с 1354. Сын черниговского боярина Ф. Бяконта, перешедшего в кон(це) 13 в. на службу к моск(овскому) князю. Во время княжения Ивана Ивановича Красного и малолетства кн(язя) Дмитрия Ивановича Донского был фактически главой пр(авительст)ва… Был сторонником соглашения с Золотой Ордой…» [25, т. 1, с. 418].

Навіть ВРЕ плутає сліди, як заєць узимку. Розпочавши брехати ще від часів Івана IV (Грозного), московські владоможці вішають нам локшину на вуха досі. І це не голослівні заяви. У Російській православній церкві митрополит Алексій зарахований до Лику Святих, отже не може такого бути, щоби не мав року і дати народження. Тим більше, що при призначенні на митрополичу кафедру на особу заводилася «особова церковна справа», де фіксувалося абсолютно все життя людини від дня народження до дня смерті, разом із його молитвами, виступами, порадами, проповідями тощо.

Тому автор звернувся до праці російського професора М. В. Толстого «Книга глаголемая описание о Российских святых, где и в котором городе, или области, или монастыре, или пустыне поживе и чудеса сотвори всякого чина святых». Так от у цій церковній праці написано, що Алексій народився в 1300 році. Послухаємо:

«Святой Алексий митрополит преставился в лето 6886 месяца февраля в 12 день. В 1300 году у знатного боярина Феодора Бяконта, родоначальника Плещеевых, родился сын Елевферий. Он почти в отрочестве постригся с именем Алексия в Московском Богоявленском монастыре…» [112, с. 62].

Хтось же з них помиляється: чи то «Большая Советская Энциклопедия», чи то «Книга глаголемая Описание о Российских святых…» щодо року народження митрополита Алексія. Бо стосовно його батька «Феодора Бяконта» — неправду говорять обидва джерела. Московський князь — Берке (Петро Ординський), який сидів на московському престолі з 1272 по 1290 рік і був страчений ханом Тохтою, у 1290 році не тримав у себе на службі боярина «Феодора Бяконта». А інших московських князів із 1290 по 1322 рік справжня історія не знає. Москвою у ті роки управляли баскаки — ханські намісники. Що зафіксували навіть російські літописи. Послухаємо:

«В лето 6813. Избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг…» [29, с. 282].

Звичайно, помилилася із роком народження майбутнього митрополита Алексія «Большая Советская Энциклопедия» і, як розуміють читачі, — помилка зроблена свідомо. У 70–ті роки XX століття, коли видавалася ВРЕ, дуже добре розуміли, чому треба віднести якомога далі від 1300 року рік народження «сина чернігівського боярина Феодора Бяконта». І головна причина в тому, що російська влада досі боїться, щоб правда про походження московського митрополита Алексія стала відома світовому загалу. Отож робили і робитимуть усе, щоби приховати правду. Щоб зрозуміти, що приховується за цим «доважком брехні», треба звернутись до історичної правди давніх часів. Нагадаю читачам такі незаперечні істини з історії Золотої Орди:

1. Ярлик (дозвіл) на посаду митрополита Золотої Орди давав особисто хан (цар) держави. Таким ханом (царем) Золотої Орди у 50–ті роки XIV століття був Джанібек (1342–1357).

2. Золота Орда як держава у 50–ті роки XIV столітті перебувала в зеніті своєї величі і слави. Тому всі улусні хани (улусники) беззаперечно виконували волю хана.

3. Збереглися давні ярлики (дозволи) хана Джанібека і цариці (ханші) Тайдули на поїздку Алексія до Константинополя. І не тільки вони. Не буду наводити ще з десяток подібних аксіом із законів Золотої Орди. Зазначу тільки, що для Московського улусу в державі Золота Орда ніхто винятків не робив. Це теж аксіома, яка багатьом може не подобатися.

Так от, у Тверського князя Михайла (до хрещення — Беклемиш, як ми пам’ятаємо), саме в 1300 році народився син Дмитрій, який після народження другого сина — Олександра, прийняв «постриг» і був відданий Михайлом Тверським (одним із правнуків Чингісхана), до православного монастиря. Саме з Монастирів, з духовенства, висвячуються єпископи і митрополити.

Аби не бути голослівним, наведу читачам витяги із головного російського літопису — Лаврентіївського та праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», надрукованої у Парижі 1954 року. Послухаємо:

«Жизнь Анны — матери (дружини Великого князя Михайла Тверського. — В. Б.) начинается на пятый год брака. В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [113, с. 63].

«В лето 6810… (1302 рік. — В. Б.). Того же лета, месяца ноября в 8, на память Архистратига Михаила, быша постриги у князя Михаила (Тверського. — В. Б.) сынови его Дмитрию» [29, с. 209].

За російською історичною наукою, Дмитрій, який отримав «постриг» у 1302 році, пізніше з невідомої причини відмовився від «постригу» та був Великим Володимирським князем у 1322–1325 роках. А в 1325 році, за велінням хана Узбека, був страчений у столиці Золотої Орди Сараї.

Так подають матеріал про Дмитрія Тверського російські історики та літописи, ще й дають йому прізвисько: «Дмитрий — Грозные очи».

Та найцікавіше те, що князь Дмитрій є Святим Російської православної церкви і в репринтному виданні 1995 року книги професора М. В. Толстого на сторінці 300 про нього сказано так: «Святой благоверный великий князь Дмитрий Тверской, мученик (+–1325)».

Тобто святим став князь–розстрига, що, звичайно, викликає подив. Та головне в іншому. На переконливу думку автора, Дмитрій Тверський і митрополит Алексій є однією особою. Російська історична наука для того й вигадала вбивство Дмитрія Тверського, щоби приховати татарське (ханське) походження Московського митрополита Алексія. Бо все, що пов’язане з цією людиною, є винятками з історії та законів Золотої Орди.

І перше, з чого починається фальшування, — це рік народження митрополита Алексія. Він, за церковними джерелами, стовідсотково збігається з роком народження Дмитрія Тверського — 1300 рік.

Потім, ще до смерті митрополита Феогноста (помер випадково під час чуми 1353 року), Алексій поїхав до Константинополя за посадою.

Видати ярлик на митрополичу кафедру Російської православної церкви міг тільки хан Золотої Орди Джанібек. Але незнайома хану людина з Московського улусу — «син Феодора Бяконта» навіть потрапити до хана на прийом не могла. Тим більше, що хан обов’язково мусив знати про «постриг» Дмитрія. Мова йшла про Чингісида найвищого рангу — спадкоємця одного з чотирнадцяти улусів — Володимирського великого князівства. Тому цілком зрозуміло, що ярлик на митрополичу кафедру Орди отримала наближена до хана людина — Дмитрій Тверський.

Стосовно московських князів Данила та його сина Юрія — нащадків так званого Олександра Невського, то у першому томі «Москви Ординської» встановлено, що то вигадані особи московської історії, як свідчать поховання князів Архангельського Собору Кремля.

Цікавим виявився ще один незаперечний історичний факт: Дмитрій Тверський народився в 1300 році, коли московську митрополичу кафедру посідав Митрополит Максим (1283–1305). Саме через малолітство і молоді роки Дмитрія Тверського Константинополь присилав своїх митрополитів у 1309 році — Петра (1309–1326) та у 1328 році — Феогноста (1328–1353). Ось чому ще за життя митрополита Феогноста хан Золотої Орди Джанібек послав до Константинополя Дмитрія Тверського (він же — Алексій) попередити, що в державі є своя людина на митрополичу кафедру. І та людина належала до роду Чингісидів.

Слід мати на увазі: однією з дружин хана Джанібека, після смерті батька Узбека, була донька Константинопольського імператора — Баялунь. Тому відмови з Константинополя бути не могло.

Які ж висновки можна зробити з наведеного матеріалу?

У стародавніх літописах і хроніках, де йдеться про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия», слід мати на увазі, що в них говориться про достовірні ханські особи 1362 року, які були улусними ханами Золотої Орди.

Хаджібей — був ханом Астраханського улусу (улус Берке).

Кутлубуга — був ханом Мохшинського улусу (Беркечара).

Дмитрій — був ханом Московського улусу Золотої Орди.

Згідно із задумом хана Менгу–Тимура (1266–1282), який заснував Московський уділ у 1272 році, улус мав перебирати західні порубіжні землі, які підпорядковувалися безпосередньо золотоординському хану і які князь Ольгерд приєднав протягом п’ятдесятих років XIV століття до володінь Великого Литовсько–Руського князівства.

Тому митрополит Алексій (він же — Дмитро Тверський) і Дмитро Московський (так званий Донський) не могли не направити татарську московську тьму проти Ольгерда.

Синьоводська битва 1362 року зіграла вирішальну роль у зміні психологічного стану підкорених Золотою Ордою народів, бо показала, що Орду можна перемагати та відбирати захоплені нею території.

Після переходу Поділля, а до нього належали землі від Збруча до Дніпра та від Черкас і Звенигорода до Чорного моря, змінилося геостратегічне становище Східної Європи. На арену європейської політики на одне із перших місць вийшло Велике Литовсько–Руське князівство.



IV. Бране Поле і Медвін


7 жовтня 2012 року була незвично тепла, сонячна, якась по–домашньому затишна і привітна неділя. То був останній, по суті, літній день року. Господь благословляв нас на поїздку в село Бране Поле. Хоча поїздка планувалася заздалегідь.

О десятій годині від станції метро «Виставковий центр» нас четверо: Олег Павлович Дикань, колишній тертий журналюга, а нині — непосидющий пенсіонер, нащадок давнього козачого роду; Анатолій Володимирович Кіндеревич, з яким зустрівся вперше, хоча заочно знав його уже кілька років за оповідями Диканя, — вдала суміш давнього литовського князівського роду та незрівнянно красивої українки, які передали своїм нащадкам на довгі століття отой князівський аристократизм та споконвічну українську красу, а поки невизнаний шістдесятилітній фізик; його друг — шофер — Олександр Миколайович Компанченко, серйозна, мовчазна, а головне — фахова людина; автор — Білінський Володимир Броніславович — палкий українець з діда–прадіда, вирушили шукати істину про далеку Синьоводську битву 1362 року до українського села Бране Поле у Богуславському районі на півдні Київщини.

Про цю поїздку можна було би написати чудову повість, але обмежимося тим, що є. Тема у нас дещо інша. Хоча відволікатися від теми до сучасного села та його мешканців таки доведеться.

Привітна жіночка із сільської ради села Бране Поле аж просвітліла, коли довідалася, що ми не збираємося агітувати мешканців села за якогось кандидата до Верховної Ради України, а цікавимося виключно історією села Бране Поле, та ще й далекою старовиною. На всяк випадок вона попередила нас, сумніваючись у нашій щирості:

— Люди давно визначилися за кого голосувати, тож агітувати їх — марна справа. А з вашим питанням краще зустрітися з Віктором Івановичем Куцеволом. Їдьте по оцій вулиці, далі звертайте ліворуч і проти старого кладовища, справа, його хата. — Потім додала. — Я йому зараз зателефоную, він вас зустріне біля воріт.

Так ми потрапили до сільського пенсіонера Куцевола Віктора Івановича, одного із хранителів давньої пам’яті села Бране Поле. Вікор Іванович — інтелігентна, сучасна, впевнена в собі українська людина. Не хизуючись і не принижуючись перед столичними прибульцями, запросив нас на подвір’я, запропонував сісти на лавку біля столу та зачекати доки винесе з хати папери. Подвір’я Віктора Івановича та його дружини, що поралася неподалік, свідчило про нестачу працюючих рук на обійсті. Певно, сьогодні це головна проблема села. У старовину українські сільські сім’ї були багатодітними.

Матеріалами, що вручені нам Куцеволом, були друковані вирізки із столичних Київських газет. Ми щиро подякували Віктору Івановичу за надані матеріали, послухали кілька його розповідей та деякі міркування з приводу давніх подій, відвідали разом могилу генерала Вільгельма фон Штемерманна — німецького командувача військами під час Корсунь–Шевченківської битви 1944 року. За тією могилою, яка зараз чомусь опинилася біля городу В. І. Куцевола, окрім Віктора Івановича ніхто не доглядає. Добре уже те, що Куцевол на ній поставив хреста.

Ось що з цього приводу написано в «Історії села Бране Поле Богуславського району».

«Є в Браному Полі могила, про яку раніше не було прийнято згадувати. Тільки пам’ять людська берегла її історію. Це могила німецького генерала Вільгельма фон Штемерманна. Він загинув на полі бою під час проведення радянськими військами визвольної операції, яку назвали Корсунь–Шевченківською. До сьогодні в Браному Полі є люди, які були очевидцями поховання німецького генерала червоноармійцями за особистим наказом маршала Червоної Армії Конєва».

Сподіваюсь, після цього свідчення зрозуміло, чому московська окупаційна влада та її київські сателіти довгих триста років забороняли українцям знати правду про Синьоводську битву, де наші предки разом із білорусами та литовцями звільнили українські землі «Великого Поділля» від золотоординської окупації.

Москва в поширенні правди про Синьоводську битву була незацікавлена, бо саме її військо протистояло князеві Ольгерду та русичам (українцям) у тій битві.

Перш ніж звернутися до матеріалів села Бране Поле, автор пропонує визначити, яке завдання ставили перед собою Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд та хани Золотої Орди, розпочинаючи Синьоводську битву? Що супротивники прагнули вирішити цією битвою?

Князь Ольгерд мав на меті розгромити золотоординське військо та отримати можливість вийти на вільний простір межиріччя Дніпра і Бугу. Далі — винищити усі татарські застави та захопити переправи через річку Синюху — Буг. Таке ж вчинити по Дніпру. Таким чином — відібрати у Золотої Орди територію від Дністра до Дніпра.

Золотоординське військо мало завдання — не дати князю Ольгерду вийти на вільний простір межиріччя і повернути втрачені Білу Церкву, Канів, Таганчу тощо, тобто відновити старий, на ті часи існуючий, кордон.

Отже, перед Синьоводською битвою завданням кожної із сторін було — досягти можливості після розгрому противника вийти на його територію.

А перекрити шлях супротивнику, на північ — для золотоординців та на південь — для русько–литовського війська, кращого місця, ніж давня дорога Бране Поле — Медвін у межиріччі Росі та Гнилого Тікича (Синюхи) у ті часи знайти було неможливо.

Переді мною розкрита сучасна карта із «Атласа юного туриста–краеведа Киевской области» 1990 року видання на сторінці 39. Місце Синьоводської битви на території сучасного села Київщини — Бране Поле найкраще відповідає завданням як однієї, так і другої сторони. Обидва фланги битви закриті: з північного сходу прикривав ліс, який зберігся до сьогодні. Тобто унеможливлювався обхід війська з флангу для кожного з супротивників. А з другого боку — фланг обох військових потуг прикривала річка Боярка — повноводна і доволі широка притока Гнилого Тікича, за якою розташувалися «Круті горби».

Вважатимемо, що золотоординське військо не було розгромлене вщент, а залишило поле битви, зазнавши важких втрат. Тому що після битви, скоріше, самі розбиті татари зібрали та поховали усіх своїх загиблих у могилі на висоті між сучасними селами Медвін — Побережка, у так званій Саур–могилі, яку розкопали і дослідили ще до 1864 року російські археологи та заховали ті дослідження до глибоких схованок.

Ще 60–80 років тому, як казав Віктор Іванович, кожен мешканець села знав про давню битву з татарами. Очолював українців (русичів) литовський князь, а долина, де відбулася ця битва, досі носить ім’я Черкес–долини.

У сучасному описі села, яке надав нам Віктор Іванович Куцевол, йдеться переважно про радянські часи, що свідчить про його недавнє походження. Отож, скоріше за все, опис створений у 1958–1960 роках місцевими старожилами та краєзнавцями, коли збирався матеріал для «Історії міст і сіл Української PCP» та пройшов надзвичайно жорстку повоєнну цензуру. З опису «Історії села Бране Поле» достеменно зрозуміло, ще текст піддано саме російській, радянській цензурі. Тому не будемо на слово сприймати написане, а поставимося до нього критично, в тому числі до подій часів Козаччини та Гайдамаччини, які збереглися в пам’яті сільчан. Пам’ятаймо: саме на цих та навколишніх землях збирало сили українське козацтво.

Ще під час першої зустрічі з Віктором Івановичем Куцеволом між ним та Олегом Диканем відбулася така розмова. Дикань:

— А як у старовину називалося село?

Куцевол впевнено відповів:

— Черкес–долина.

— А коли перейменували?

— Після Коліївщини і Гайдамаччини стало називатися — Бране Поле.

Тож, коли Віктор Іванович пішов до хати по папери, Олег Павлович сказав мені:

— Тоді ваше припущення щодо Синьоводської битви на Браному Полі — хибне. Не могла Катерина II дати таке ім’я селу, в якому відбулася битва за звільнення українців від татар.

Перейменування поселень у ті часи відбувалося тільки з особистого чи то наказу, чи то дозволу імператриці.

І хоча того дня ми ще оглянули давнє поле битви з найвищого місця села Бране Поле, а з татарського боку — з медвинського пагорба, та одностайно переконалися, що Черкес–долина у XIV столітті була найкращим місцем для Синьоводської битви на шляху Великого князя Ольгерда, я таки почав сумніватися у своєму припущенні. Катерина II, дійсно, ніколи б не дозволила возвеличити місце Синьоводської битви перейменуванням села з Черкес–долини на Бране Поле. Хоча імператриця жорсткою рукою винищувала будь–яку пам’ять про зв’язок Московії з Золотою Ордою. Згадайте хоча б знищення при ній сотні монастирів та перепланування міст Центральної частини сучасної Російської Федерації.

У такому невизначеному стані повертався з поїздки. З одного боку, найвище задоволення від почутого та побаченого в селі Бране Поле, з другого, — гірке невдоволення від катерининського перейменування. Розумів, якщо за часів Катерини II відбулося перейменування села, то Синьоводської битви на тому місці бути не могло. Німкеня була хитрою і пунктуальною людиною… Мій добрий товариш по подорожі — нащадок литовських князів Анатолій Кіндеревич, ще під час нашого знайомства у Києві, подарував для нової моєї праці книгу Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» — перевидання Києво–Печерської лаври 1864 року.

Повернувшись до Києва з поїздки до села Бране Поле, почав вивчати подаровану книгу. І раптом ось що в ній вичитав на 445 сторінці: «Баранье поле, село на соединении дорог из Таращи, Звенигородки и Богуславля, в 5–ти верстах от предыдущего села и от Медвина. Жителей обоего пола 796. Расположено на оконечности равнины или раздолья, называемого неизвестно почему Черкес–долиной. Долина эта, окруженная лесистыми возвышенностями, ограничивается речкой Бояркой и селом Медвином. По словам жителей, село должно называть собственно Бранным Полем, потому что когда–то на этом месте происходила брань или битва, главным образом в урочище, называемом ныне Турчиным лесом» [36, с. 445].

Стало зрозуміло — Катерина II не мала ніякого відношення до імені села Бране Поле. Вона, навпаки, приєднавши ту частину України–Русі після поділу Польщі звеліла йменувати село — Баранячим полем. Так вчинити, нахабно принижуючи нащадків давніх русичів, могла тільки особисто імператриця–німкеня, яка люто ненавиділа усе споконвічно руське (українське). Це було саме в її характері — брехати так, щоби волосся на голові дибилося. Ось чому Бране Поле, як іменували мешканці своє село, що засвідчив особисто Леонтій Похилевич у 1864 році, в Російській імперії офіційно носило ім’я — Бараняче поле саме з катерининських часів.

Не забуваймо цього.

А щоби читачі не думали, що автор щось вигадує, засвідчимо ще деякі факти із минулого сусідніх сіл, причетних до битви з татарами на Браному Полі. Ось яку історію розповідають про сучасне село Медвин «Сказания о населенных местностях Киевской губернии…»:

«Медвин, местечко при почтовой дороге из Богуславля (17 верст) в Лысянку (16 верст), в лесистой и плодороднейшей части уезда… местечко расположено на 12–ти небольших ярах и долине, находящейся в центре их, покрытых отличными садами и огородами. Из каждого почти яра вытекает по небольшому ручейку, которые соединившись в один, составляют два порядочных пруда и вершину реки Хоробры. О первоначальной судьбе местечка неизвестно. Местные археологи повествуют, впрочем, следующее: «Пиры Владимира великого… Происходили не только в Киеве, но и в других городах. В пригородах Киевских князь держал запасы напитков, так называемые медуши, медохранилища. и одно из них в этом месте… (Медвин) потерпел страшное разорение от татар, которые истребили огнем и мечем все, что могло быть истреблено; что сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей… Медвин в начале XVI века считался пригородом Богуславля… Есть благодарственный адрес Богуславского Приказа в 1520 году, данный Медвинскому купцу Ярошину за похвальное управление пригорода… Медвин еще в XVII веке считался вольным городом, пользовался на дедичном праве своими землями, избирал для себя старост и судей; что значилось и в королевских привилегиях 1620 и 1655 годов. Медвинскими поверенными, в 1792 году в Варшаве, в главный королевский и Речи Посполитой трибунал занесенных, выражено, что после того, как отнято право выбирать себе старост, назначенные от короля старосты начали притеснять жителей податями и работами… но суд не состоялся по скорому прекращению Польши… При русском правительстве жители не возобновляли тяжбы… Самые бумаги, к этому делу относящиеся и хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники, истребованы в 1859 году местными властями для уничтожения» [36, с. 446].

Звичайно, губернська влада так чинити не мала права, отож, отримала вказівку від імперського російського уряду. Отак викорінювалася пам’ять русичів (українців) про їхню минувшину — цілеспрямовано і підло.

Автор переконаний, що серед знищених у 1859 році за вказівкою Москви документах були й раритети з часів Великого князя Ольгерда, тому що тільки він після Синьоводської битви міг поновити давні князівські привілеї та земельні володіння мешканців Медвина. Щоб читачі розуміли, що Медвин був безпосередньо причетним до битви на Браному Полі, наведу ще один витяг із праці Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии»: «Из окрестных урочищ памятны: а) раскопанная могила Саур, близ дороги в Красногородку, в полутора верстах от местечка, а на север от нее Черкес–долина, от местечка, с коим соединено предание о сражении… в) Юшков лес, Гопчинное поле, Святая и Волчья гора» [36, с. 447].

Як бачимо, сумніву щодо битви з татарами в давнину на Браному полі бути не може.

Настала черга звернутись до «Історії села Бране Поле Богуславського району». Наведу тільки один абзац, яким подана уся давня минувшина села: «Село Бране Поле відоме в історії перемогою князя Новогрудського Скирмунда Михайловича над Балаклаєм, ханом Золотої Орди в 1221 р.» [38, с. 1].

Отож, битва відбулася між татарами Золотої Орди та військом, очолюваним литовським князем. Про те свідчать абсолютно всі нами наведені джерела. Приймемо цей історичний факт за істину.

Звичайно, битва на Браному Полі з Золотою Ордою (татарами) не могла відбутися у 1221 році, тому що ні Золотої Орди, ні татар до 1240 року на Київській землі історія не зафіксувала. Тим більше, що литовське військо вперше, за офіційними даними, з’явилося під Києвом тільки у 1320 році. У будь–якому разі, Літопис Руський, литовські та польські хроніки жодним словом не обмовилися про походи литовського війська на південь Київської землі. Такого історична наука не знає.

Великий Литовський князь Гедимін, за абсолютно усіма існуючими джерелами, далі Києвау 1320 році не ходив. Походи князя Ольгерда (за М. Стрийковським та А. Лизловим) у 1329–1333 роках «До Ачакова и Перекопа» істориками світу визнані помилкою і віднесені до 1362 (1363) року.

Тому битва литовського князя (будь–якого) на Браному Полі Київщини могла відбутися тільки 1362 (1363) року, або пізніше. Оскільки значні битви литовських князів на теренах середньовічної України (Русі) після 1362 року зафіксовані літописами і хроніками Литви, Польщі, Золотої Орди, Німецьких Орденів тощо і всі відомі, то є підстави вважати битву на Браному Полі Синьоводською битвою 1362 року, Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда з військом «дедичей и отичей князей Подольской земли, ханов Кутлубути, Хаджибея и Дмитрия».

Тепер визначимося з «Новогрудским князем Скирмундом Михайловичем». Майже всі давні історичні джерела, які описують хід Синьоводської битви, вказують на присутність у війську Ольгерда синів Новогрудського князя Коріята.

Про те вперше писав у 1577 році польський історик Матей Стрийковський. Хоча попередньо зазначимо, що польським хроністам та російським історикам у питанні Синьоводської битви не можна в повній мірі довіряти через їхнє шовіністичне ставлення до українського питання. Але у цьому повідомленні, вважатимемо, наведений факт достовірний.

Про битву на Синій Воді розповідає також «Хроніка Литовська й Жмойтська».

Ось що вона повідомляє:

«Року 1332. Олгерд, постановивши примире на две лете з крижаками (крестоносцами) прусскими и листанскими [лифляндскими, или вероятнее ливскими, Ливонским орденом], выправился против татар в Поля Дикие; тягнули теж з ним и чотыри его сыновци Кориятовичи: Александр, Константин, Юрий, Феодор–Корията, князя новгородского (Новогрудського. — В. Б.) сынове. А гды пришли до Синей Воды,минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда с трома цариками на три обозы разделенный, то есть Котлубая, Катибея, Бекера и Дмитра солтана» [39].

Тож у поході брали участь князі Коріятовичі. Але літописи і хроніки мовчать про участь у битві новогрудського князя Коріята. Взагалі, щодо цього князя в історії чомусь багато таємниць:

Перше, невідомо, якого року народження.

Друге, невідомо, якого року помер.

Коли заходить розмова про смерть Коріята, то вказують — «между 1358 и 1363 годами»; за тими ж таки джерелами Синьоводська битва теж відбулася у 1363 році.

Трете, невідомо, скільки у нього було дітей (синів і дочок), та інше.

Автор уже писав, що до давніх російських та польських джерел треба ставитися доволі обережно — вони упереджені. Досить хоча б послатись на те, що праця Матея Стрийковського, написана у 1577 році, була вперше у Польщі опублікована 1978 року, після домовленості та узгодження з Москвою. Що цілком зрозуміло.

У той час Росія досі не передала і невідомо, чи взагалі поверне Литовській державі її архіви (Литовська метрика, 600 томів), поцуплених з Вільно після третього поділу Польщі.

Кожен розуміє, що Литовські архіви про таку подію, як Синьоводська битва не могли мовчати. Тому сьогодні доводиться історичну правду шукати. Так от, за свідченням професора М. Молчановського: «(Літопис Великого Князівства Литовського) “Летописец ни слова не говорит об участии Корьятовичей в походе на р. Синия Воды, и можно думать, что рассказ Стрыйковского о подвигах Корьятовичей в битве (Синьоводській. — В. Б.) с Татарами основан на личных соображениях компилятора”» [21, с. 192].

А про Федора Коріятовича той же Микола Молчановський повідомляє, спираючись на достовірні угорські джерела: «Принужденный… оставить родину, Федор Корьятович еще до 1360 г. удалился к Венгерскому королю Людовику» [21, с. 222].

Отож, Федір Коріятович брати участі в поході князя Ольгерда 1362 року не міг. Він повернувся до Новогрудка тільки після смерті батька. Тому є підстави вважати, що особисто Коріят брав участь з деякими своїми синами у військовому поході 1362 року і саме його у спогадах мешканці Браного Поля згадують під іменем «князя Новогрудского Скирмунда Михайловича». У хрещенні Новогрудський князь мав ім’я — Михайло. Звичайно, польські історики були вельми зацікавлені, посягаючи на Поділля, в приховуванні цього факту. Про що не раз говорив професор М. Молчановський у праці «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года» 1885 року видання.

Ось чому збігається рік смерті Новогрудського князя Михайла (Коріята) з датою Синьоводської битви. Не випадково! Загинувши під час битви, князь Коріят реабілітував себе в очах Ольгерда, а його сини — Юрій, Олександр і Костянтин отримали у володіння Поділля — нові, завойовані землі, опальний же вигнанець — Федір посів спадок батька — Новогрудський князівський престол…

Високі дерева на старому кладовищі села Бране Поле досі оберігають таємницю Новогрудського князя та Синьоводської битви 1362 року, як Черкес–долина приховує таємницю походження свого імені від імені командувача Золотоординського війська—Хаджі–Черкеса, що залишився живий і повернувся до своєї далекої Астрахані.



V. Секрети Московської імперії


Минули сльотава осінь та сувора сніжна зима 2012–2013 року. Звичайно, автор не сидів увесь цей час склавши руки. За ці місяці вдалося дослідити багато тем із праці «Україна–Русь», але під ступитися до написання цього розділу не вдавалося. Хоча було цілком зрозуміло, який матеріал треба знайти і дослідити. Перша невдача спіткала в Інтернеті, де почав шукати матеріал про Саур–могилу під Медвином.

Що цікаво, в Інтернеті подається матеріал про кілька Саур–могил, навіть про Саур–могилу на території Ростовської області РФ, а от про Саур–могилу біля давнього Медвина — ані слова, хоча в переліку згадка про ту могилу є. І тут закралася тривожна думка, бо згадалися слова Віктора Івановича Куцевола, що оту Медвинську Саур–могилу дуже вже старалися зрівняти з землею. Навіщо?

Про цю Саур–могилу в Інтернеті вдалося знайти тільки таку інформацію: «Саур–могила, поблизу дороги на Красногородку, за 2 км. на захід від Медвина». Хоча, в тому ж таки Інтернеті вдалося знайти повідомлення, що про археологічні дослідження Медвина писав Б. М. Левченко «Археологічне минуле Медвина». Мене ж спіткала чергова невдача. У каталозі бібліотеки імені В. І. Вернадського тієї праці нема. Немає її і в Парламентській бібліотеці.

Зате із книги Лаврентія Похилевича довідався, що до 1864 року російські археологи уже розкопували Медвин, Саур–могилу і багато що на окупованій Україні. Ось як, сховавшись від цензури, про розкопку Саур–могили повідомив Л. І. Похилевич:

«Из окрестных урочищ памятны:

а) раскопанная могила Саур…,

а на север от нее Черкес–долина…» [36, с. 447].

Хотілося б одразу дати пояснення до цієї цитати. Назвавши могилу словом Саур», а не «Савур», Лаврентій Похилевич дав визначення приналежності могили. Могила мала татарське походження. Тому що слово «Саур» походить від татарського слова «сауир» — «круп коня». Тобто в могилі були поховані татари, скоріше, разом із ханом із знаменитої трійки — Кутлубугою. Тому що із 1363 року ім’я цього хана зникає зі сторінок історії Золотої Орди.

Як із литовсько–руських та польських хронік зникають згадки із 1363 року про литовського князя Коріята. Що, певно, теж загинув у Синьоводській битві і похований на старому християнському кладовищі села Бране Поле.

Український народ високі могили, які належать його давнім предкам, називає Савур–могилами.

До речі, Медвинську Саур–могилу могли розкопувати й раніше шукачі скарбів та пригод. Але від часів приєднання України до Московії (третій поділ Польщі, 1795 рік) на теренах імперії діяв надзвичайно жорсткий указ Катерини II про заборону самовільних археологічних розкопок. Тому Л. І. Похилевич у наведеній цитаті вів мову про розкопки Саур–могили саме у 1852–1863 роках імперськими археологами, інакше він не знав би про її татарське походження.

Автор розумів, що для розкриття секретів Синьоводської битви та місця її проведення треба вивчати, в першу чергу, археологічні матеріали Російської імперії, бо історичні матеріали, безсумнівно, і Польська, і Російська імперії знищили, в крайньому разі заховали до таємних сховищ. Обидві імперії зазіхали на землі України, тож були зацікавлені в приховуванні цього матеріалу від українських науковців. І цьому є надзвичайно цікавий приклад.

Польський історик Матей Стрийковський, вивчаючи старі історичні матеріали, які до наших часів, звичайно, не дійшли, у 1577 році написав наукове дослідження про Синьоводську битву. І хоча інша праця М. Стрийковського, де згадувалося про Синьоводську битву, в 1582 році виходила німецькою мовою у Кенігсберзі та вперше польською мовою, оте дослідження 1517 року було видано тільки через 400 років, 1978 року, після узгодження тексту з Москвою.

Отакими першоджерелами сьогодні ми змушені користуватися.

У 1846 році в Росії було створено «Русское Археологическое Общество» під керівництвом представника царської сім’ї з головною метою — взяти під контроль усі археологічні дослідження, які велися і повинні були вестися в імперії. «Общество» з дня свого заснування підпорядковувалося Міністерству освіти імперії і особисто Міністру — графу C. С. Уварову.

Знаючи, що книга Лаврентія Похилевича була видана у 1864 році і в ній автор уже згадував про розкопану Саур–могилу, я почав довгу, і на сьогоднішній день — незакінчену працю із розкриття прихованих Російською імперією таємниць Синьоводської битви. У першу чергу таємниці сучасних сіл Київської області — Медвина і Браного Поля. Почав вивчати матеріали археологічних досліджень, різних комісій та археологічних з’їздів, яких в імперії відбулося 15. І що цікаво: чим більше я вивчав археологічні матеріали, тим більше розумів, як Російська держава шалено приховувала все, що стосувалося Синьоводської битви, та місця, де вона відбулася. Вилучалося з друку геть усе, що могло вести до подальшого вивчення питання та встановлення місця її проведення. Усе робилося без будь–якого розголосу.

На мою переконливу думку, абсолютно всі російсько–імперські держслужбовці давали підпис про нерозголошення держтаємниць. До таких належали не тільки державні посадовці, а й професори, викладачі шкіл, вузів і гімназій, редактори, цензори тощо. І, звичайно, матеріали про Синьоводську битву та місце її проведення належали до найголовніших російських державних таємниць. Свідченням чого є той факт, що окупувавши, після третього поділу в 1795 році, Варшаву з її архівами, Російська держава так і не дозволила за часів царату (1795–1917 роки) опублікувати працю Матея Стрийковського. А друк тієї праці в 1978 році був вимушений. Не слід наводити пояснення, чому в Російській імперії, і царській, і більшовицькій, тема Синьоводської битви, її учасників та місця проведення належали до державних таємниць. Це зрозуміло усім.

Синьоводська битва передувала — Куликовській, яку московити вигадали і подавали за початок свого визволення. Оскільки Російська імперія вважала Україну та українців невід’ємною частиною своєї держави, то виходило, що імперія почала своє звільнення не з Куликовської битви, а з Синьоводської. Хоча Москва ще майже 350 років (до 1700 року) сплачувала данину чи то Золотій Орді, чи то Кримському ханству.

Тому Москві, мов кістка в горлі, була наша Синьоводська битва з татарами 1362 року. Щоби й далі «співати пісень» про вигадану Куликовську битву, московські владоможці докладали надзусиль та неабиякої спритності у приховуванні та замовчуванні Синьоводської битви.

Цікаво відзначити, що на перших порах очолювали цю роботу батько й син Уварови: міністр освіти імперії — Сергій Семенович Уваров (1786–1855) та його син, по суті, «головний археолог» імперії — Олексій Сергійович Уваров (1825–1884).

За книгою «Країна Моксель, або Московія» (другий том) ми пам’ятаємо, що О. С. Уваров у 1851 році за завданням міністра внутрішніх справ графа Л. О. Перовського з групою археологів розпочав розкопки курганів у Центральній Росії. І раптом, ні сіло ні впало, молодший О. С. Уваров опинився на теренах сучасної України, хоча його експедиція продовжувала виконувати державне доручення з розкопування курганів у Центральній Росії, а сам О. С. Уваров умовно продовжував очолювати ту археологічну експедицію. Пізніше, у 1872 році, О. С. Уваров як керівник експедиції опублікував результати розкопок 1851–1854 років у знаменитій праці «Меряне и их быт по курганным раскопкам».

Що ж трапилось, що молодий археолог раптом покинув місце праці та опинився на теренах сучасної України? Очевидно, не забаганка привела молодого чоловіка до цього рішення. Врешті йому б не дали дозвіл на нові археологічні розкопки. Виявляючи непокору та непослух, він би не зробив такої успішної кар’єри в імперії. Не забуваймо: «імператорами Росії у ті роки були Микола І (1825–1855) та Олександр II (1855–1881) — надзвичайно деспотичні й жорстокі люди.

На мою думку, після доповіді імператорові Миколі І міністрів Уварова С. С. і Перовського Л. О. про можливість несанкціонованої розкопки Медвинської Саур–могили, де поховані татари, полеглі у Синьоводській битві, та можливі жахливі наслідки для Російської науки від таких розкопок, було прийнято рішення — працювати на випередження: розкопати таємно під охороною Міністерства внутрішніх справ Медвинську Саур–могилу. І, звичайно, провести такі розкопки повинна була абсолютно надійна людина. Такою людиною був Олексій Уваров — син одного з міністрів.

Автор говорить не тільки про здогадки. Цьому є дуже цікавий доказ. У 1864 році вийшла праця Л. І. Похилевича «Сказание о населенных местностях Киевской губернии…», де чітко заявлено, що Медвинська Саур–могила на той рік уже була розкопана. Цитата з цієї праці наводилася раніше. Київський губернатор І. Фундуклей у своїй праці «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии», 1848 року видання, Медвинську Саур–могилу не згадує жодним словом, а київський професор В. Б. Антонович у праці «Археологическая карта Киевской губернии», виданій у 1895 році, відносить ту могилу до розкопаних.

Як бачимо, між 1848 і 1864 роками Медвинську Саур–могилу таки розкопували.

Велика Радянська Енциклопедія щодо приїзду молодшого Уварова на територію України говорить таке: «Уваров Алексей Сергеевич… русский археолог, граф, сын С. С. Уварова. Один из основателей Русского археологического общества, Моск(овского) археол(огического) об(щест)ва и Историч(еского) музея в Москве, один из организаторов археол(огических) съездов в России. В 1851–1854 раскапывал курганы во Владимирской и Московской губерниях). В 1853–1854 гг. производил раскопки в Ольвии, Херсонесе, Неаполе Скифском» [25, т. 26, с. 438].

Надзвичайно сильно брехали російські владоможці, приховуючи свої брудні вчинки. Тому й попадалися. Справа в тому, що у 1853 році розпочалася війна Росії з «коалицией Великобритании, Франции, Турции и Сардинии…», і коаліційний військовий флот увійшов до Чорного моря. Тому уряд Росії під час війни фінансувати експедицію археологів «в Херсонесе и Ольвии» не міг.

Під прикриттям воєнного стану в країні та під охороною жандармів, за багато сотень кілометрів від місця бойових дій, О. С. Уваров розкопав Медвинську Саур–могилу, а імперія приховала все те від світу.

Звичайно, прості люди Медвина, Браного Поля і навколишніх сіл не звернули особливої уваги на розкопки 1853–1854 років. А от високоосвічена людина свого часу — священик Лаврентій Похилевич звернув увагу на ту працю і в своїй книзі дуже обережно зробив натяк на розкопки. Отак державна таємниця Російської імперії про розкопки Медвинської Саур–могили у 1853–1854 роках стала відома нам.

Прошу звернути увагу: за свідченням Л. І. Похилевича, уже в 1859 році із церков Медвина вилучили геть усі церковні документи та спалили. І хоча священик Похилевич пише, що то був наказ місцевої губернської влади, проте, зрозуміло, що місцева влада не мала аж ніякого права посягати на церковні документи без прямої вказівки царської влади.

Але найцікавіше трапилось, коли автор даної праці у Парламентській бібліотеці попрохав жіночку–бібліографа подивитися, де можна знайти працю Б. М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Виявилося, що ця стаття друкувалася тільки раз у харківському журналі «Краєзнавство» № 1–5 у 1930 році. В Інтернеті журнал «Краєзнавство» наведено із 1929 року, притому 1930 рік вилучено. Немає!

Я не хочу стверджувати, що саме у тій статті приховано ключ до розгадки таємниць Синьоводської битви, бо й за більшовицької імперії медвинці неодноразово заливали більшовикам сала за шкіру — за що ті їх люто ненавиділи. Та цей постійний «біг на випередження», оці постійні збіги мене неабияк стурбували. Я зрозумів діяння імперії, яка винищувала геть усе, що було пов’язане з Медвином, Браним Полем та Синьоводською битвою.

Вивчаючи праці Л. Похилевича, В. Антоновича та Івана Фундуклея, автор вирішив все ж таки дізнатися, чи знав у 1848 році «Киевский гражданский губернатор Иван Фундуклей», видаючи свою книгу, про існування Медвинської Саур–могили і чому саме її не включив до своєї досить–таки фундаментальної праці? Звичайно, прямої відповіді на ці питання Київський губернатор не дав. Але відповіді на питання книга Івана Фундуклея дає чіткі та однозначні.

У праці Київський губернатор Фундуклей зазначив:

«Козак, взятый в плен, просится взойти на Савор–могилу, чтобы взглянуть еще раз на свою Украину» [115, с. 100].

І далі пояснює щодо наведених у книзі тисяч могил: «Не должно также смешивать могил–памятников, о которых мы здесь говорили, с обыкновенными могилами на полях сражений, между коими могут встречаться могилы и возвышеннее, чем оне вообще бывают, — например над каким–нибудь особенно знаменитым лицом, или с общими гробовицами, где похоронены многия жертвы войны» [115, с. 100].

Отож, київський губернатор Іван Фундуклей знав про існування Саур–могили біля Медвина, але зараховував її, як і всі навколо неї кургани, до бойових курганів «на полях сражений». Чому й не згадував у своїй праці.

До речі, Микола Василенко, що пережив трагедію більшовицького погрому Медвина у 1920 році та написав про ті події спогади «Мова про пережите», був такої ж думки про походження Саур–могили та навколишніх курганів. Послухаємо:

«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в прямому напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур–могилою» [117, с. 39].

Тобто у XIX столітті як історики, так і Київський губернатор Іван Фундуклей знали про приналежність Медвинської Саур–могили до «обыкновенных могил на полях сражений». А поскільки історія та походження тієї могили не цікавили Київського губернатора Фундуклея, священика Похилевича та історика–професора Антоновича, то слід вважати, що вони знали про належність могили до ворожих — татарських. Чому й мовчали.

Зазначимо: головуючий на Першому Археологічному з’їзді знаменитий Олексій Сергійович Уваров серед багатьох питань з’їзду оголосив і таке:

«Составление археологических карт, чертежей и т. п…, на которой были бы обозначены лишь места битв, с указанием когда и с кем они происходили, а так же раскопок, если такия были произведены» [130, с. XV].

Та рішення з цього питання на з’їзді не було прийнято, а запропоновано Московському і Петербурзькому археологічним товариствам оприлюднити своє рішення. Що вони й вчинили. Оскільки ж з’їзд одночасно вирішив питання: «Какие реестры или другого рода описания должны быть… составлены? Что из этих описаний подлежит изданию в свет и что должно быть предметом секретных отделов архивов?» [130, с. LV], то зрозуміло, що матеріали про Медвинську Саур–могилу потрапили до «секретных отделов архивов».

Отож, матеріали розкопок 1853–1854 років графом О. С. Уваровим Медвинскої Саур–могили та навколишніх курганів досі зберігаються в московських таємних архівах. Незгодним з моїми дослідженнями пропоную поставити собі прості питання і дати на них відповіді:

1. Яку для держави небезпеку може нести археологічне минуле?

2. Чому Російська імперія боялася археологічних розкопок на своїх теренах?

3. Була чи ні небезпечною для російської історичної науки правда про Синьоводську битву?





Частина третя Початок Русько–Литовської доби | Україна–Русь. Книга перша | Частина п’ята Початок XV століття Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа