home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 17


Начальник вихором вилетів із керівної рубки й закрокував по довгій правобічній палубі яхти, намагаючись зібратися з думками. Те, що трапилося щойно в багатоквартирному будинку у Флоренції, було немислимим.

Двічі оббігши по колу судно, Начальник забрів до свого офісу й видобув пляшку п’ятдесятирічного односолодового віскі «Гайленд-парк», але не налив собі склянку, а поставив пляшку на стіл і повернувся до неї спиною, ніби підкреслюючи самому собі, що й досі тримає ситуацію під контролем.

Його погляд мимоволі ковзнув до грубезного потертого фоліанта на полиці — то був подарунок одного клієнта… клієнта, про зустріч із яким він тепер страшенно шкодував.

«То було рік тому… звідки я міг знати?»

Зазвичай Начальник не розмовляв із потенційними клієнтами особисто, але цей прийшов за надійною рекомендацією, тому він зробив виняток.

На морі стояв повний штиль, коли той клієнт прибув на борт яхти «Мендаціум» на приватному гелікоптері. Гість — відома постать у своїй царині — мав сорок шість років, був ідеально вдягнений, надзвичайно високий і мав пронизливі зелені очі.

— Як вам відомо, — почав чоловік, — ваші послуги мені порекомендував наш спільний приятель. — Гість випростав довгі ноги, почуваючись, як удома, у фешенебельному офісі Начальника. — Тому дозвольте сказати, що саме мені потрібно.

— Узагалі-то, цього робити не треба, — перервав його Начальник, демонструючи візитеру, хто тут старший. — Згідно з моїм протоколом, ви не маєте мені нічого казати. Я називаю асортимент послуг, які надаю, а ви вибираєте з них ту, що вас зацікавить.

На обличчі гостя відбилося спантеличення, але він підкорився й уважно вислухав. Наприкінці виявилося, що те, чого хотів цей високий стрункий чоловік, було для Консорціуму стандартною послугою: загалом він бажав можливості на якийсь час стати «невидимим», щоб зайнятися однією справою подалі від завидющих очей.

«Дитяча гра, їй-богу».

Консорціум мав забезпечити цю «невидимість», надавши клієнту фальшиві документи й безпечне місце проживання за межами офіційної системи, де він міг би виконувати свою роботу в умовах абсолютної секретності — якою б та робота не була. Консорціум ніколи не цікавився, із якою метою той чи інший клієнт потребував тої чи іншої послуги, воліючи знати якомога менше про своїх роботодавців.

Цілий рік за грубі гроші Начальник забезпечував криївку тому зеленоокому чоловікові, який спершу здавався ідеальним клієнтом. Начальник із ним не контактував, а всі рахунки оплачувалися вчасно.

А два тижні тому все змінилося.

Несподівано клієнт вийшов на контакт, вимагаючи особистої зустрічі з Начальником. Узявши до уваги чималенькі суми грошей, сплачені клієнтом, Начальник змушений був погодитися.

У скуйовдженому й занедбаному чоловікові, який прибув на яхту, насилу можна було впізнати того статечного чепуруна, із яким Начальник мав справу рік тому. У його колись пронизливих зелених очах блукав якийсь дикий вираз. Клієнт був схожий… на божевільного.

«Що ж із ним сталося? Чим він займався?»

Начальник провів чоловіка, який нервово смикався, до свого офісу.

— Та срібноволоса відьма, — мимрив клієнт, заїкаючись. — Вона з кожним днем добирається до мене все ближче.

Начальник зиркнув на досьє клієнта й зупинився поглядом на фотографії привабливої жінки зі сріблясто-сивим волоссям.

— Так, — сказав він. — Це ваша срібноволоса відьма. Ми добре знаємо ваших ворогів. Та хоч якою б впливовою вона не була, нам вдавалося цілий рік захищати вас від неї, і ми збираємося це робити й надалі.

Зеленоокий знервовано накрутив на пальці пасмо немитого масного волосся.

— Не обманюйтеся її красою, вона небезпечний ворог.

«І то так», — подумав Начальник, невдоволений тим, що

його клієнт привернув увагу такої впливової особи. Та срібноволоса жінка мала надзвичайно великі можливості та іначні ресурси — із таким супротивником він волів би не маги справи.

— Якщо вона або її демони встановлять моє місцезнаходження… — почав клієнт.

— Не встановлять, — заспокоїв його Начальник. — Хіба ж нам досі не вдавалося ховати вас від завидющих очей і забезпечувати всім, чого ви потребували?

— Так, — сказав чоловік. — Одначе я спатиму спокійніше, якщо… — Він зробив паузу, збираючись із духом. — Мені треба знати, що коли зі мною щось трапиться, то ви виконаєте мої останні бажання.

— І в чому ці бажання полягають?

Чоловік засунув руку до сумки й видобув звідти невеличкий запечатаний конверт.

— Уміст цього конверта забезпечує доступ до банківського сейфа у Флоренції. У тому сейфі ви знайдете невеличкий предмет. Якщо зі мною щось трапиться, то я хотів би, щоб ви доставили той предмет замість мене. Це стане свого роду подарунком.

— Гаразд. — Начальник підняв ручку, щоби зробити необхідні нотатки. — І кому ж я маю його доставити?

— Срібноволосій відьмі.

Начальник підвів погляд.

— Подарунок вашому мучителю?

— Скоріше це буде не подарунок, а шпичка їй у бік. — Очі клієнта спалахнули лютим вогнем. — Така собі хитромудра маленька шпичка, зроблена з кістки. Вона виявить, що то мапа… її особистий Верґілій… гід, котрий поведе ту відьму до самісінького центру її особистого пекла.

Начальник кинув на клієнта довгий допитливий погляд.

— Як забажаєте. Вважайте, що ми вже виконали це завдання.

— Час його виконання матиме критично важливе значення, — емоційно зауважив клієнт. — Той подарунок не можна доставляти надто рано. Ви мусите тримати його в таємниці до… — Замовник спинився, раптово замислившись.

— До якої дати? — спитав Начальник.

Чоловік рвучко підвівся, підійшов до Начальникового стола, схопив червоний фломастер і похапцем обвів дату на особистому настільному календарі Начальника.

— До оцього дня.

Начальник стиснув зуби й повільно видихнув, переборюючи незадоволення чудернацькою поведінкою чоловіка.

— Зрозуміло, — сказав він. — До того дня я не робитиму нічого, а коли цей день настане, то предмет із сейфа — який би він не був — отримає срібноволоса жінка. Даю вам слово. — І він порахував дні, що залишилися до незграбно окресленої дати. — Я виконаю ваші побажання рівно через чотирнадцять днів від сьогодні.

— І в жодному разі ні на день раніше! — гарячково застеріг клієнт.

— Я чудово вас зрозумів, — запевнив його Начальник. — Дні на день раніше.

Він узяв конверт, вклав його в досьє клієнта й зробив на ньому необхідні позначки, щоб усі побажання замовника були виконані чітко й вчасно. Хоча клієнт і не дав конкретного опису предмета, що був у сейфі, Начальник не наполягав. Відстороненість була наріжним каменем філософії Консорціуму.

«Надавай послуги. Не став запитань. Не винось вироків і не висловлюй суджень».

Плечі замовника розслаблено обм’якли, і він важко видихнув.

— Дякую.

— Щось іще? — поцікавився Начальник, бажаючи якомога скоріше позбутися клієнта, що зазнав такої несприятливої трансформації.

— Так, узагалі-то, є ще дещо. — Клієнт засунув руку до кишені й видобув звідти маленьку темно-червону флеш- к у. — Це відеофайл. — Він поклав флешку перед Начальником. — Я хотів би, щоб його передали світовим засобам масової інформації.

— Ні. — Чоловік поклав масивний фоліант на стіл. — Навпаки: цю книгу написали для мене.

Начальник ошелешено глянув на видання, яке поклав перед ним клієнт. «Невже він справді думає, що її написали для нього?» Фоліант виявився класичним літературним твором… написаним у чотирнадцятому сторіччі.

— Прочитайте цю книгу, — попросив клієнт, і на його обличчі з’явилася химерна й лячна посмішка. — Вона допоможе вам збагнути все, що я зробив.

Із цими словами скуйовджений візитер підвівся, попрощався й швидко вийшов. У вікно офісу Начальник спостерігав, як гелікоптер клієнта злетів із палуби й попрямував до узбережжя Італії.

А потім він зосередив увагу на великій книзі, що лежала перед ним. Невпевненими пальцями підняв шкіряну обкладинку й прогортав сторінки до початку твору. Перша строфа була виписана великими каліграфічними літерами й займала всю сторінку.


Пекло

Промандрувавши півжиття,

Я в лісі темному раптово опинився,

Бо зі шляху прямого збився.


На протилежній сторінці його клієнт підписав книгу від руки отаким посланням:


Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Гобі вдячний також увесь світ.


Начальник щонайменшої гадки не мав, що це означало, але він прочитав більше, ніж треба, тому похапцем згорнув книгу й поклав її на полицю. Слава Богу, його професійні стосунки з цим дивакуватим типом невдовзі скінчаться.

«Іще чотирнадцять днів — і все», — подумав Начальник, переводячи погляд на похапливо окреслену дату у своєму календарі.

Наступними днями Начальник відчував нехарактерну нервозність, коли згадував про клієнта. Здавалося, той зовсім із глузду з’їхав. Проте, попри інтуїцію Начальника, цей час минув без небажаних пригод.

А потім, саме перед окресленою датою, у Флоренції швидко сталося кілька халеп. Начальник спробував врегулювати кризу, але вона швидко вийшла з-під контролю. Криза сягнула апогею, коли їхній клієнт, хекаючи від натуги, видерся на вежу Флорентійського абатства.

«Він зістрибнув звідти… і вбився».

Попри жахливу втрату клієнта, особливо в такий спосіб, Начальник як людина слова швидко готувався до виконання останньої обіцянки, даної загиблому: доставити срібноволосій жінці вміст сейфа у Флоренції. Як його заздалегідь попередили, це мало відбутися в чітко визначений момент, бо було вкрай важливо.

Не раніше дати, окресленої в календарі.

Начальник дав конверт із кодом сейфа Ваєнті, яка поїхала до Флоренції забрати той предмет, оту «хитромудру маленьку шпичку». Та коли Ваєнта зателефонувала, щоб звітуватися, новина, яку вона повідомила, була приголомшливою й тривожною. Вміст сейфа вилучили, і Ваєнті дивом удалося уникнути арешту. Якимось чином срібноволоса жінка дізналася про той предмет, вдалася до свого впливу і здобула не лише доступ до сейфа, а й ордер на арешт будь-кого, хто з’явиться за його вмістом.

Це було три дні тому.

Клієнт розраховував, що на той момент поцуплений предмет уже доставлять срібноволосій жінці — як його завершальну образу, як глузливий голос із могили.

«А тепер виявилося, що той голос прозвучав надто рано».

І відтоді Консорціум перебував у безперервній хаотичній шарпанині — використовував усі ресурси для захисту останнього побажання клієнта, а також для захисту самого себе. Консорціум уже перетнув низку певних застережних ліній, з-за яких, як добре знав Начальник, повернутися буде дуже важко. І тепер, кинувши всі сили на повернення ситуації у Флоренції під свій контроль, Начальник сидів, втупившись поглядом у робочий стіл і міркуючи над тим, що чекало його в майбутньому.

А з календаря на нього дивилася дата, похапцем окреслена загиблим клієнтом: химерне червоне коло навколо конкретного числа.

«Завтрашньої дати».

Начальник неохоче зиркнув на пляшку віскі, що стояла перед ним. А потім — уперше за чотирнадцять років — налив собі склянку і випив її залпом.

— * *

А в трюмі координатор Лоренс Нолтон витягнув маленьку червону флешку зі свого комп’ютера й поклав перед собою на стіл. Це відео було однією з найхимерніших речей, які йому доводилося бачити в житті.

І воно було рівно дев’ять хвилин завдовжки, секунда в секунду.

Почуваючись незвично тривожно, координатор підвівся й міряв кроками свою маленьку кабінку, знову і знову переймаючись питанням, чи варто поділитися з Начальником думками про це химерне відео.

«Лишень роби свою роботу, — сказав Нолтон самому собі. — Не став зайвих запитань. Не висловлюй суджень».

І, викинувши зайві питання з голови, Нолтон проставив у щоденнику конкретне завдання. Завтра, згідно з обіцянкою, даною клієнту, він передасть цей відеофайл засобам масової інформації.



розділ 16 | Інферно | розділ 18