home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 23


Роберт Ленґдон здійснив жорстку посадку на пухкий ґрунт із протилежного боку масивної стіни садів Боболі з південного краю, густо зарослого деревами й чагарниками. Сієнна приземлилася поруч; підвівшись, жінка обтрусилася й розгледілася довкола.

Вони стояли на порослій мохом і папороттю прогалині на краю невеличкого гаю. Звідси Палацо Пітті зовсім не було видно, і Ленґдону здалося, що вони опинилися в найвіддаленішій від палацу точці парку. Принаймні о такій ранній порі сюди ще не дісталися ані робітники обслуги, ані туристи.

Ленґдон поглянув на бруковану стежину, що мальовничо звивалася перед ними до лісу схилом пагорба. У тому місці, де стежина зникала в лісі, стояла мармурова статуя, причому встановлена вона була так, щоб неодмінно впадати у вічі. Ленґдон не здивувався. Сади Боболі упорядковували такі знамениті й талановиті оформлювачі, як Нікколо Тріболо, Джорджо Базарі та Бернардо Буонталенті: мозковий трест талановитих естетів створив справжній прогулянковий шедевр на полотні площею сто одинадцять акрів.

— Якщо ми вирушимо на північний схід, то доберемося до палацу, — сказав Ленґдон, показуючи на стежину. — Там ми загубимось серед туристів і зможемо вийти непоміченими. Наскільки я пам’ятаю, палац відчиняється для відвідувачів о дев’ятій.

Ленґдон глянув униз, щоб перевірити час, але побачив лише своє голе зап’ястя, без годинника з Міккі-Маусом. Він подумав, чи годинник і досі зберігається в шпиталі з рештою його речей і чи вдасться йому коли-небудь забрати його звідти.

Та Сієнна демонстративно затялася:

— Роберте, перш ніж ми рушимо далі, мені хотілося б знати, куди ми йдемо. Що тобі спало на думку тоді, коли ми ховалися за туалетом? Ти щось сказав про те, що канави зла мали хибну послідовність?

Ленґдон кивнув на зарості, що простягалися перед ними.

— Спершу щезнімо з виду. — І він повів її стежиною, яка, звиваючись, утворювала закриту порожнину — або «кімнату», як це називалося в професійному жаргоні ландшафтних архітекторів, — де стояли кілька лав, пофарбованих «під дерево», та дзюркотів невеличкий фонтан. Повітря під деревами було відчутно прохолоднішим.

Ленґдон дістав проектор із кишені й потрусив його.

— Сієнно, той, хто створив цю цифрову картину, не лише написав літери на грішниках у восьмому колі, а ще й змінив порядок гріхів. — Ленґдон застрибнув на лаву і, вивищуючись над Сієнною, націлив проектор собі під ноги. На пласкій поверхні поруч із Сієнною з’явилося слабке зображення Боттічеллієвої «Мапи пекла».

Ленґдон кивнув на тераси біля підніжжя лійкоподібної порожнини.

— Бачиш оті літери в десяти канавах восьмого кола?

Сієнна відшукала їх на спроектованому зображенні

й прочитала зверху донизу.

— Catrovacer.

— Так. Але це не має сенсу.

— Потім ти збагнув, що ці десять канав поміняли місцями?

— Насправді навіть простіше. Якщо уявити ці рівні колодою з десяти карт, то її не перетасували, а просто поділили навпіл, щоби змінити порядок розташування карт. Після такого поділу карти залишаються в тому самому порядку, але починаються з іншої. — Ленґдон показав рукою вниз на десять канав восьмого кола. — Згідно з текстом Дантового твору, на горішньому рівні мають бути спокусники, яких шмагають батогами демони. Однак у цьому варіанті спокусники з’являються аж у сьомій канаві.

Сієнна уважно придивилася до зображення, яке вже потроху блякнуло, і кивнула.

— Добре, я це бачу. Перша канава стала тепер сьомою.

Ленґдон сховав проектор до кишені й зістрибнув на стежку. Узявши маленьку паличку, він почав шкрябати літери на землі біля стежини.

— Ось у якому порядку з’являються літери у зміненому варіанті пекла:


C

A

T

R

O

V

A

C

E

R


— Catrovacer, — прочитала Сієнна.

Так. А ось де колода була поділена навпіл. — Ленґдон узяв і накреслив лінію під сьомою літерою й почекав, поки Сієнна уважно вивчить його креслярську роботу.


C

A

T

R

O

V

A

-

C

E

R


— Ну то й що? — швидко спитала вона. — Catrova. Сег.

— Так, і для того, щоби знову упорядкувати карти, ми просто з’єднуємо колоду й кладемо верхню частину на нижню. Дві половини міняються місцями.

Сієнна глянула на літери.

— Cer. Catrova. — Вона розчаровано знизала плечима. — Однаково немає сенсу.

— Cer catrova, — повторив Ленґдон. Після невеличкої паузи він знову повторив ці слова, зливши їх разом. — Cercatrova. — І насамкінець вимовив їх, зробивши паузу посередині. — Cerca… trova.

Сієнна охнула від несподіванки й втупилася ошелешеним поглядом у Ленґдона.

— Так, — усміхнувся він. — Cerca trova.

У буквальному розумінні ці два італійські слова — cerca trova — означали «шукати» і «знаходити». Якщо поєднати їх у фразу, то вони ставали синонімічними до біблійного вислову «Шукай — і знайдеш».

— Це з твоїх галюцинацій! — вигукнула Сієнна, якій перехопило дух. — Жінка під вуаллю! Вона увесь час спонукала тебе шукати і знайти! — Сієнна скочила на ноги. — Роберте, ти усвідомлюєш, що це означає? Це означає, що слова cerca trova ще раніше існували у твоїй підсвідомості! Невже ти не розумієш? Напевне, ти розшифрував цю фразу ще до того, як з’явився в шпиталі! Мабуть, ти вже бачив цю картину з проектора… але ти про це забув!

«Вона має рацію», — подумав Ленґдон. Професор настільки захопився самим кодом, що й не припустив, що все це міг зробити раніше.

— Роберте, ти вже казав, що «Мапа пекла» вказує на якесь конкретне місце в Старому місті. Але я й досі не зрозуміла, де воно.

— A cerca trova ні про що тобі не нагадує?

Вона знизала плечима.

Ленґдон подумки всміхнувся. «Нарешті Сієнна чогось не знає».

— Виявляється, ця фраза вказує на цілком конкретну знамениту фреску, яка висить у Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот. Ця фреска називається «Битва під Марчіано», і створив її Джорджо Базарі. У горішній частині фрески Базарі написав малесенькими літерами ледь видимі слова cerca trova. Існує багато теорій щодо того, навіщо він це зробив, але конкретної переконливої версії так і не знайдено.

Раптом угорі почулося дзижчання якогось літального апарата; узявшись невідомо звідки, він промчав над вершечками дерев просто над ними. Звук пролунав дуже близько, і Ленґдон із Сієнною аж заклякли від несподіванки, коли гелікоптер пронісся повз них.

Апарат віддалявся, і Ленґдон пильно дивився йому вслід крізь листя.

— Іграшковий гелікоптер, — сказав він, видихаючи з полегшенням і дивлячись, як радіокерований пристрій закладає вдалині крутий віраж. Він дзижчав, наче великий розлючений комар.

Однак Сієнна насторожилася.

— Пригнись, — сказала вона.

І справді: зробивши розворот на сто вісімдесят градусів, гелікоптерчик попрямував до них над самісінькими вершечками дерев і знову проплив повз, але вже ліворуч, над іншою просікою.

— Це не іграшка. Це розвідувальний безпілотний апарат. Напевне, він оснащений відеокамерою, яка передає зображення… кому слід.

Зціпивши зуби, Ленґдон спостерігав, як гелікоптер відхилився від початкового курсу й рушив туди, звідки з’явився: до Порта Романа та інституту мистецтв.

— Не знаю, що ти там накоїв, — сказала Сієнна, — але якимось дуже впливовим людям страшенно хочеться тебе знайти.

Гелікоптер знову зробив повний розворот і повільно рушив уздовж периметра стіни, через яку вони щойно перебралися.

— Напевне, хтось з інституту мистецтв нас побачив і доповів, кому слід, — додала Сієнна, ідучи стежиною. — Треба вшиватися звідси. Негайно. Коли безпілотник загудів геть до дальнього краю парку, Ленґдон стер ногою літери, які щойно нашкрябав на землі, і поквапився слідком за Сієнною. Голова його обертом ішла від думок про cerca trova, про фреску Джорджо Базарі та про здогадку Сієнни про те, що він, напевне, уже розшифрував це зображення з проектора раніше. Шукай — і знайдеш.

Раптом, коли вони виходили на іншу просіку, Ленґдона вразила приголомшлива думка. Він різко зупинився на зарослій стежині, і на його обличчі з’явився ошелешений вираз.

Сієнна також зупинилася.

— Роберте, про що йдеться?

— Я не винен, — заявив він.

— Ти про що?

— Ті люди, які мене переслідують… Я припускав, що вони переслідують мене через те, що я скоїв щось жахливе.

— Так, бо в шпиталі ти увесь час повторював: «Дуже вибачаюсь».

— Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.

Сієнна здивовано поглянула на нього.

— А ти справді розмовляв англійською!

Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.

— Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! — У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve… sorry. Ye… sorry.

Сієнна геть розгубилася.

— Хіба ж ти не розумієш? — усміхнувся Ленґдон. — Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va… sari, Vasari!



розділ 22 | Інферно | розділ 24