home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 1


Спогади вирисувалися повільно… наче бульбашки, що виринають на поверхню з темряви бездонного ко лодязя.

Жінка під вуаллю.

Роберт Ленґдон вдивлявся в неї з протилежного боку річки, бурхлива вода якої була червона від крові. Жінка стояла на далекому березі, повернувшись до нього, непорушна й серйозна, а її лице затуляла вуаль. У руці вона стискала тенію — тканинну стрічку, яку підняла на честь моря трупів, що лежали побіля її ніг. Запах смерті витав повсюди.

— Шукай, — прошепотіла жінка. — І знайдеш.

Ленґдону ті слова почулися так, наче він сам вимовив їх

у себе в голові.

— Хто ти? — гукнув він, але голос його не мав звуку.

— Час спливає, — прошепотіла вона. — Шукай і знайдеш.

Ленґдон ступив крок до ріки й побачив, що вода її червона, мов кров, і занадто глибока, щоб перейти на той бік. Коли Ленґдон знову підняв очі на жінку під вуаллю, людських тіл під її ногами побільшало. Тепер їх уже сотні, може, тисячі, декотрі були й досі живі, вони звивалися в агонії, помираючи страхітливою, немислимою смертю: їх спопеляв вогонь, поглинали фекалії, вони гинули, пожираючи одне одного. Він чув їхні сумні стражденні зойки, що розліталися понад водою.

Жінка рушила до нього, випроставши тендітні руки так, наче благала про допомогу.

— Хто ти?! — знову вигукнув Ленґдон.

У відповідь жінка повільно підняла руку до голови і зняла вуаль, що затуляла її обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, аніж Ленґдону спочатку здалося: за шістдесят, статечна й сильна, наче статуя, не підвладна часу. Жінка мала мужнє підборіддя, очі, які наче дивилися з глибини душі, і довге сріблясто-сиве волосся, що каскадом кучерів спадало їй на плечі. На шиї в неї висів амулет із лазуриту — змія, що обвилася довкола жезла.

Ленґдону здалося, що він її знає… і довіряє їй.

Але ж звідки він її знає? І чому довіряє?

Ось жінка показала на чиїсь дві ноги, що, конвульсивно сіпаючись, вистромилися з-під землі стопами догори; вочевидь, вони належали бідоласі, якого свого часу поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блідому стегні того чоловіка виднілася єдина літера — R.

«R? — подумав Ленґдон, вагаючись. — Це, що… Роберт, чи як? Це що — я?»

Та з обличчя жінки зрозуміти що-небудь було неможливо.

— Шукай — і знайдеш, — повторила вона.

Раптом вона почала випромінювати біле світло… воно ставало дедалі яскравішим. Усе її тіло сильно завібрувало, а потім вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетівшись на тисячі скалок світла.

Ленґдон рвучко сіпнувся й прокинувся від власного крику.

Кімнату заливало яскраве світло. Він був сам. У повітрі висів гострий запах медичного спирту, і десь тихо дзижчав апарат штучного кровообігу, попискуючи в унісон із його серцем. Ленґдон спробував поворухнути правою рукою, але різкий біль зупинив його. Він зиркнув униз і побачив крапельницю, що впилася в шкіру його передпліччя.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і апарат, підтримуючи ритм, запищав частіше.

«Де я? І що зі мною трапилося?»

У його потилиці пульсував тупий біль. Ленґдон обережно потягнувся вільною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звідки йшов біль. Під скуйовдженим волоссям він виявив тверді шишечки швів; їх було з десяток, і їх вкривали шкірочки засохлої крові.

Ленґдон заплющив очі, намагаючись пригадати нещасливий випадок.

І не пригадав нічого. Повна порожнеча.

«А ти поміркуй».

Та однаково лише темрява.

У кімнату поспіхом увійшов чоловік у медичному халаті, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монітора Ленґдона. Він мав кудлату бороду, кущасті вуса та добрі очі, які випромінювали задумливий спокій із-під густих брів.

— Що… сталося? — ледь вичавив із себе Ленґдон. — Зі мною трапився якийсь нещасливий випадок?

Бородань притиснув палець до своїх губ і так само поспіхом вийшов у коридор, гукаючи когось.

Ленґдон повернув голову, але цей рух пронизав його різким і гострим болем, який розійшовся по всій черепній коробці. Він кілька разів глибоко вдихнув, чекаючи, поки біль мине. І почав потихеньку, методично вивчати своє стерильне довкілля.

Шпитальна палата з одним ліжком. Квітів не було. Медичних карток також. На столі, що стояв неподалік, Ленґдон побачив свою одежу, складену в пластиковий пакет. Одежа була заляпана кров’ю.

«О Господи. Напевне, трапилося щось дуже серйозне».

Потім дуже повільно Ленґдон повернув голову до вікна біля свого ліжка. Надворі було поночі. Усе, що він зміг

побачити у склі, — це власне віддзеркалення: якийсь блідий, мов крейда, виснажений незнайомець, оточений медичною апаратурою, приєднаний до неї трубочками і дротами.

Із коридору наблизилися голоси, і Ленґдон знову спрямував погляд на кімнату. Лікар повернувся, але цього разу з жінкою.

На вигляд їй було тридцять із невеличким гаком. На ній був синій медичний халат, а своє русяве волосся вона зібрала назад у товстий «кінський хвіст», який розгойдувався в такт її крокам.

— Я лікарка Сієнна Брукс, — сказала жінка, входячи до палати й усміхаючись Ленґдону. — Сьогодні я чергуватиму разом із лікарем Марконі.

Ленґдон слабко кивнув.

Висока й струнка, лікарка Брукс рухалася впевненою ходою спортсменки. Навіть у безформному халаті вона здавалася граціозною й гнучкою, мов лозинка. Ленґдон побачив, що, попри повну відсутність косметики, шкіра її обличчя надзвичайно гладенька, хоча й з однією вадою — родимкою над губою. Очі жінки мали м’який брунатний колір, але були незвично пронизливими, наче їм довелося побачити надзвичайно багато, як для людини її віку.

— Лікар Марконі не дуже добре володіє англійською, — сказала вона, сідаючи біля Ленґдона, — і він попрохав мене заповнити вашу картку пацієнта. — Із цими словами жінка знов усміхнулася йому.

— Дякую, — хрипко каркнув Ленґдон.

— Отже, — почала вона діловитим тоном, — як вас звуть?

Він відповів не одразу:

— Роберт… Ленґдон.

Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.

— Де працюєте?

Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.

— Професор… історії мистецтва… і символіки. Гарвардський університет.

Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.

— Ви американець?

Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.

— Річ у тім, що… — жінка замовкла, вагаючись. — Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.

— Я американець, — запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.

— У вас щось болить?

— Голова, — відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

— Ви закричали й прокинулися, — сказала жінка. — Як ви гадаєте чому?

Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай — і знайдеш.

— Мені наснився кошмар.

— Про що?

Ленґдон розповів.

Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

— А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?

Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

— Гаразд, пане Ленґдон, — сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. — Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

Ленґдон на мить задумався.

— Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім… а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

— Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

— У массачусетській лікарні?

Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

— А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

— Ні, не треба. У мене нікого немає, — інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. — Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

— Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли одне й те саме. — Із цими словами вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь».

— Мені здається, — озвалася жінка, — що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».

Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

— Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті — і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.

Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки… і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленґдона напружилися, і він спробував сісти в ліжку.

Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.

Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:

— Пане Ленґдон, тривога — це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.

А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст в крапельницю Ленґдона.

— Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, — пояснила вона, — і дещо вгамує біль. — Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. — У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть — і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.

Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.

У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.

Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.

На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.

Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.

Він добре знав цю середньовічну споруду.

Вона була одна-єдина в усьому світі.

І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.


* * *


А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.

Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.

Варто було одній голубці протуркотіти — і все пішло шкереберть.

Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.



Пролог | Інферно | розділ 2