home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 39


Марта Альварес стомлено поглянула на круті сходи, що вели від Залу п’ятисот до музею на другому поверсі.

«Posso farcela (Мені це до снаги)», — сказала вона собі.

Як адміністратор із мистецтва й культури в Палацо Век- кіо, Марта піднімалася цими сходами незчисленну кількість разів, але тепер, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, сходження давалося значно важче.

— Марто, а ви певні, що ми не хочемо скористатися ліфтом? — стурбовано спитав її Ленґдон і кивнув на маленький службовий ліфт неподалік, який у музеї встановили для осіб із фізичними вадами.

Марта вдячно всміхнулася, але похитала головою.

— Я ж казала вам учора: мій лікар стверджує, що фізичні вправи йдуть на користь дитині. До того ж, професоре, я знаю про вашу клаустрофобію.

Схоже, ця заувага чомусь спантеличила Ленґдона.

— І то правда. Я й забув, що розповідав про це.

«Забув, що розповідав? — здивувалася Марта. — Та це ж

було менш ніж дванадцять годин тому, і ми довго обговорювали отой прикрий інцидент у дитинстві, який призвів до страху перед замкненим простором».

Минулого вечора, поки товстелезний компаньйон професора, Дуоміно, піднімався ліфтом, Ленґдон супроводжував Марту пішки. Дорогою професор жваво розповів їй про випадок із дитинства: він упав до покинутого колодязя, після чого в нього залишився майже паралізуючий страх перед замкненим простором.

А тепер, коли молодша сестра Ленґдона легко стрибала поперед ними, розгойдуючи своїм «кінським хвостом», Ленґдон та Марта йшли повільно, кілька разів зупиняючись для того, щоби вона могла перевести дух.

— Мені дивно, що вам знову захотілося побачити ту маску, — сказала Марта. — Зважаючи на все, що є у Флоренції вартого уваги, цей предмет видається мені одним із найменш цікавих.

Ленґдон невимушено знизав плечима.

— Я повернувся головним чином для того, щоби її змогла побачити Сієнна. До речі, дякую, що впустили нас знову.

— Та нема за що.

Минулого вечора репутації Ленґдона вистачило для того, щоби переконати Марту відкрити для нього галерею, але той факт, що його супроводжував Дуоміно, означав, що насправді вона не мала вибору.

Іґнаціо Бусоні — відомий як Дуоміно — був кимось на кшталт знаменитості в культурному світі Флоренції. Багаторічний директор музею собору Дуомо, Іґнаціо був відповідальний за всі аспекти найвизначнішого історичного об’єкта Флоренції — Дуомо — масивного собору з червоним куполом, який домінував як в історії Флоренції, так і на лінії її міського горизонту. Пристрасна любов чоловіка до цієї знаменитої споруди в поєднанні з вагою тіла близько чотирьохсот фунтів та незмінно червоним обличчям спричинилася до появи добродушного прізвиська Дуоміно, що означало «маленький купол».

Марта не знала, яким чином Ленґдон познайомився з Дуоміно, але останній зателефонував їй учора ввечері і сказав, що хоче привести гостя для приватного огляду посмертної маски Данте. Коли ж загадковий гість виявився знаменитим американським знавцем символів та істориком мистецтва ^обертом Ленґдоном, Марта відчула легкий трепет через те, що їй випала можливість впустити цих двох знаменитих чоловіків до галереї палацу.

Коли вони дійшли до горішнього майданчика сходів, Марта, важко дихаючи, поклала руки на стегна. А Сієнна вже стояла біля поруччя балкона, дивлячись униз, на Зал п’ятисот.

— Я люблю оглядати зал саме з балкона, — захекано мовила Марта. — Звідси фрески видно під інакшим кутом. Гадаю, ваш брат розповів вам про загадкове послання, залишене ген на тій фресці? — спитала Марта, показуючи рукою.

Сієнна жваво кивнула.

— Так. Cerca trova.

Поки Ленґдон дивився вниз на зал, Марта дивилася на нього. І у світлі, що падало з вікон, вона не могла не помітити, що Ленґдон має не такий приголомшливий вигляд, як учора ввечері. їй сподобався його новий костюм, утім, йому слід поголитися — обличчя професора видавалося блідим і втомленим. Окрім того, його волосся, пишне й густе вчора ввечері, сьогодні вранці було масне й скуйовджене, наче він давно не мився.

Марта повернулася до фрески, і професор не встиг помітити, що жінка придивлялася до нього.

— Ми стоїмо майже на тій самій висоті, що й сегса trova, — сказала вона. — Звідси той напис видно майже неозброєним оком.

Але сестрі Ленґдона було, здавалося, байдуже до фрески.

— Розкажіть мені про посмертну маску Данте. Чому вона тут, у Палацо Веккіо?

«Брат і сестра — двоє чобіт пара», — подумала Марта, внутрішньо аж застогнавши з досади, бо й досі не могла збагнути, чому їх так вабило до тієї маски. Утім, посмертна маска Данте мала вкрай дивовижну історію, особливо сучасну, і Ленґдон був не перший, хто виявляв до неї майже маніакальну пристрасть.

— Тоді скажіть, що ви знаєте про Данте?

Гарненька молода білявка знизала плечима.

— В основному те, що вчать у школі. Данте був італійським поетом, який здебільшого прославився тим, що написав «Божественну комедію», у котрій ідеться про його уявну подорож крізь пекло.

Відповідь частково правильна, — зауважила Марта. — У своїй поемі Данте зрештою уникає пекла, йде далі до чистилища і насамкінець потрапляє до раю. Якщо вам доводилося читати «Божественну комедію», то ви маєте знати, що його подорож розбита на три частини: «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso» («Пекло», «Чистилище» і «Рай»). — Марта кивнула їм іти за нею по балкону до входу в музей. — Утім, причина, з якої ця маска зберігається в Палацо Веккіо, не має жодного стосунку до «Божественної комедії». Вона має стосунок до реальної історії. Данте жив у Флоренції й дуже любив своє місто. Він був відомим і впливовим флорентійцем, але політична ситуація змінилася, Данте підтримав не тих, кого слід було, і його відіслали у вигнання — викинули за міські стіни й наказали більше ніколи не повертатися.

Біля входу до музею Марта зупинилася перевести дух. Л потім, поклавши руки на стегна, розправила плечі й продовжила свою розповідь.

— Дехто заявляє, що саме через вигнання посмертна маска Данте має такий сумний вираз, але я маю іншу гіпотезу. Я — трохи романтик, тому гадаю, що сумний вираз маски має стосунок до жінки на ім’я Беатріче. Розумієте, усе своє життя Данте безтямно кохав одну молоду жінку, яку звали Ьеатріче Портінарі. На жаль, Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і Данте довелося жити не лише без своєї улюбленої Флоренції, а й без коханої жінки. Його любов до Ьеатріче стала центральною темою «Божественної комедії».

— Як цікаво! — мовила Сієнна тоном, який не залишав жодного сумніву: вона не почула нічого цікавого. — Однак мені й досі не зрозуміло, чому цю маску зберігають саме тут, у палаці?

Наполегливість молодої жінки здалася Марті не лише дивною, а й майже неввічливою.

— Ну, розумієте, — продовжила вона, знову рушивши до входу, — коли Данте помер, заборону повертатися до Флоренції так і не скасували, тому його тіло поховали в Равенні. Ллє через те, що його справжнє кохання, Беатріче, була похована у Флоренції, а також через те, що Данте дуже любив Флоренцію, перенесення сюди його маски стало виявом посмертної поваги до цього видатного чоловіка.

— Зрозуміло, — сказала Сієнна. — А чому вибрали саме цю будівлю?

— Палацо Веккіо — найдавніший символ Флоренції, і в часи Данте він був центром міста. У соборі навіть є відома картина, на якій Данте, вигнаний, стоїть за стінами міста, а на задньому тлі видніється вежа його улюбленого палацу. Зберігаючи маску саме тут, ми, так чи інакше, відчуваємо, що Данте нарешті дозволили повернутися додому.

— Зрозуміло, — сказала Сієнна, нарешті задовольнившись відповіддю. — Дякую.

Марта підійшла до дверей музею і тричі постукала.

— Sono іо, Marta! Buongiorno!

У замку заторохтів ключ, і двері відчинилися. Літній сторож зморено поглянув на неї, а потім — на годинника.

— lb un ро’ presto (Іще ранувато), — сказав він, злегка всміхнувшись.

Замість пояснення Марта кивнула на Ленґдона, і сторож розплився в усмішці.

— Signore! Bentornato! (Ласкаво просимо до нас іще раз!)

— Grazie, — приязно відповів Ленґдон, і сторож жестом запросив усіх заходити.

Вони пройшли до фойє, де сторож вимкнув систему сигналізації, а потім відімкнув другі, важчі двері. Коли двері відчинилися, сторож відійшов убік і картинно змахнув рукою.

— Ессо ІІ museo!

Марта всміхнулася, подякувала й повела гостей усередину.

Приміщення, відведені під музей, спочатку призначалися для державних установ, і це означало, що замість широких і високих галерей тут був лабіринт невеликих кімнат і коридорів, які оточували половину будівлі.

Посмертна маска Данте там, за рогом, — сказала Марта Сієнні. — Вона виставлена у вузькому приміщенні, яке зветься landito і фактично є проходом між двома більшими кімнатами. Маска зберігається в антикварній шафці під стіною так, що її не видно, аж поки з нею не порівнятися. Саме через це багато відвідувачів проходять повз маску й не помічають її!

Ленґдон закрокував швидше, очі його горіли, вдивляючись уперед так, наче та маска мала над ним якусь дивовиж- п у силу. Марта підштовхнула Сієнну ліктем і прошепотіла:

— Вочевидь, вашого брата тут нічого, окрім маски, не цікавить, а ви тим часом могли б поглянути на наш бюст Ма- кіавеллі, а також на глобус Марра Mundi в Залі мап.

Сієнна ввічливо кивнула й пішла далі, її очі також горіли й вдивлялися вперед. Марта ледь встигала за ними. Біля третьої кімнати вона трохи відстала і насамкінець зупинилася.

— Професоре, — гукнула Марта, важко дихаючи. — Може… вам хотілося б показати… вашій сестрі… якусь частину галереї… а вже опісля — саму маску?

Ленґдон обернувся до неї з такою відстороненою усмішкою, наче повертався до сьогодення з роздумів про якесь дуже далеке минуле.

— Перепрошую?

Марта, переводячи дух, показала йому на сусідню шафу для експонатів.

— Чи не хочете поглянути на один із найперших друко- ианихпримірників… «Божественноїкомедії»?

Коли нарешті Ленґдон помітив, що Марта витирає чоло хусткою й важко дихає, на його обличчі з’явився винуватий вираз.

— Марто, вибачте, будь ласка! Авжеж, я з превеликим задоволенням побіжно оглянув би ту книгу!

Ленґдон поквапився назад, даючи можливість Марті піднести їх до антикварної шафи. Усередині лежала потерта книга в шкіряній палітурці, розгорнута на титульній сторінці: «La Divina Comedia: Dante Alighieri».

— Неймовірно! — захоплено мовив Ленґдон. — Упізнаю фронтиспіс. А я й не знав, що у вас виставлене одне з оригінальних Нумайстерових видань.

«Певна річ, знали, — ошелешено подумала Марта. — Я ж показувала її вам минулого вечора!»

— У середині п’ятнадцятого сторіччя, — швидко пояснив Сієнні Ленґдон, — Йоганн Нумайстер створив перше друковане видання цієї книги. Було надруковано кілька сотень примірників, але вціліло лише близько півдесятка. Це дуже рідкісне видання.

Тепер Марта зрозуміла^ що Ленґдон дуркував, аби похизуватися перед молодшою сестрою й справити на неї сильне враження. Це видалося вельми недоречною хвалькуватістю для професора, відомого в наукових колах своєю скромністю.

— Цей примірник ми орендували в Лаврентійської бібліотеки, — пояснила Марта. — Якщо ви з Робертом там не бували, то рекомендую відвідати. Вони мають приголомшливі сходи, спроектовані Мікеланджело, які ведуть до першої у світі публічної читальні. Книги в тій читальні кріпилися ланцюгами до столів, щоби їх ніхто не зміг поцупити. Звісно, багато з тих книг були єдиними примірниками у світі.

— Неймовірно, — мовила Сієнна, вдивляючись углиб музею. — А до маски — туди?

«Навіщо такий поспіх?» — подумала Марта, потребуючи ще одної хвилини, щоби перевести дух.

— Так, туди, але, можливо, вам буде цікаво послухати ось про що… — І вона показала на невеличкі сходи, що зникали десь у стелі. — Вони ведуть до оглядового майданчика на кроквах, звідки ви матимете змогу поглянути вниз на знамениту підвісну стелю Базарі. Я з радістю почекаю тут, поки ви…

— Будь ласка, Марто, — перервала її Сієнна. — Мені хотілося б поглянути на маску. Ми трохи поспішаємо, якщо чесно.

Марта спантеличено дивилася на молоду жінку. їй дуже не подобалася оця остання мода іноземців називати одне одного просто на ім’я. «Я сеньйора Альварес, — подумки виправила вона Сієнну. — І я роблю вам послугу, якої могла б і не робити».

— Гаразд, Сієнно, — коротко кинула Марта. — До маски — прямо сюди.

Марта більше не марнувала часу на розлогі коментарі для Ленґдона й Сієнни, і вони мовчки рушили звивистими проходами до маски. Минулого вечора Ленґдон із Дуоміно про- вели у вузькому андито майже годину, роздивляючись посмертну маску Данте. Марта, заінтригована дивовижним інтересом чоловіків до цього експоната, спитала, чи не був їхній інтерес спричинений подіями довкола цієї маски, що сталися впродовж останнього року. Ленґдон та Дуоміно відбулися ухильними відповідями, але реально так нічого й не пояснили.

А тепер, коли вони наближалися до андито, Ленґдон пояснював просту технологію виготовлення посмертної маски. Марта із задоволенням констатувала, що розповідь професора була абсолютно точною й різко контрастувала з його недавньою неправдивою заявою про те, що він буцімто вперше бачить рідкісний примірник «Божественної комедії».

— Невдовзі після смерті, — розповідав Ленґдон, — покійника кладуть на ложе, а його обличчя змащують оливковою олією. А потім на шкіру накладається шар мокрого гіпсу, який затуляє все — рот, ніс, губи — від лінії волосся на лобі й до шиї. Коли цей шар гіпсу застигає, він легко знімається і його можна використовувати як форму, до якої заливається свіжий рідкий гіпс. Гіпс тужавіє й перетворю- ється на бездоганно детальну копію обличчя померлого. Ця технологія вельми часто використовувалася для увічнення пам’яті визначних особистостей: Данте, Шекспіра, Вольте- ра, Гассо, Кітса — усім їм робили посмертні маски!

Ну ось ми нарешті й на місці, — оголосила Марта, коли нони утрьох увійшли до вузького проходу, андито. Вона від- ступила вбік і кивнула сестрі Ленґдона підійти першою.

— Маска — в експонатній шафі ліворуч під стіною. І, будйГ ласка, не заходьте за стовпчики. І

— Дякую. — Сієнна ввійшла до вузького коридору, пройшла до шафи й зазирнула всередину. Її очі враз розширилися і стали схожими на блюдця — вона з жахом обернулася до свого брата.

Марті доводилося бачити цю реакцію вже багато разів. Після першого погляду на маску відвідувачі часто відсаху- валися зі страхом та огидою, узрівши химерно зморшкувате обличчя Данте, гачкуватий ніс і заплющені очі.

Ленґдон швидко підійшов до Сієнни, став позаду неї й зазирнув до експонатної шафки. Й одразу ж відсахнувся, а на його обличчі з’явився ошелешений вираз. і

Марта аж застогнала. Це вже занадто. І підійшла до Ленґдона й Сієнни. Але коли вона увіп’ялася поглядом у шафу, з її вуст вирвався гучний зойк:

— Oh mio Dio!

Марта Альварес сподівалася побачити там знайоме обличчя мертвого Данте, але натомість побачила червоний інтер’єр шафки й гачок, на якому зазвичай висіла маска. *

Марта затулила рот рукою і з жахом витріщилася на порожню шафу. Її дихання пришвидшилося, і вона схопилася за стовпчик, щоби не впасти. Нарешті вона спромогла- > ся відірвати погляд від порожньої шафи й почвалала на | хитких ногах до нічних сторожів біля парадного входу. «І

— La maschera di Dante! — кричала вона, мов божевільна. — La maschera di Dante e sparita! (Маска Данте зникла!)



Розділ 38 | Інферно | розділ 40