home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 41


Шви на голові Ленґдона знову заболіли, коли вони з Мартою й двома охоронцями увіпхалися до кімнати відеоспостереження. Тісна кімната виявилася колишньою переробленою роздягальнею, де дзижчали комп’ютери та монітори. Усередині було неймовірно спекотно й смерділо застоялим цигарковим димом.

Ленґдону відразу ж здалося, що стіни насуваються на нього.

Марта сіла перед монітором, який уже працював у режи- мі прокручування записів, показуючи зернисте чорно-біле зображення андито, зняте високо над підлогою. Часова позначка на екрані свідчила, що зображення відмотали до пізнього ранку вчорашнього дня — вочевидь, саме перед відкриттям музею й задовго до Ленґдона і загадкового Дуоміно, >і кі з’явилися аж увечері.

Охоронець швидко прокрутив зображення вперед, і Ленґдон побачив, як до андито швидко хлинув потік туристів, що рухалися пришвидшеними кумедно-рвучкими кроками. Із кута, під яким камера здійснювала зйомку, маски не було видно, але вона, напевне, містилася в шафці, бо відвідувачі часто зупинялися перед нею, витріщалися всередину, робили фотознімки — і рушали далі.

«Швидше, будь ласка», — подумав Ленґдон, знаючи, що до музею вже їде поліція. Він подумав, що, може, їм із Сієн- иою краще вибачитися, вийти з музею й чкурнути навтьоки, але вони неодмінно мали побачити це відео: те, що на ньому було зафіксовано, могло дати відповіді на багато запитань стосовно халепи, у якій вони опинилися.

Тепер відеозапис рушив швидше, і в приміщенні з’явилися перші вечірні тіні. Туристи заходили й виходили, їхній потік потроху порідшав, а потім остаточно вичерпався. Коли часова позначка проскочила сімнадцяту годину, світло в музеї вимкнулося і все затихло.

П’ята година вечора. Час закриття музею.

— Aumenti la velocita, — наказала Марта, подавшись уперед на стільці й вдивляючись в екран.

Охоронець збільшив швидкість, і несподівано, близько десятої вечора, світло в музеї знову ввімкнулося.

Сторож рвучко уповільнив швидкість перегляду до нормальної.

За кілька секунд на екрані показалася вже знайома фігура вагітної Марти Альварес. Слід у слід за нею йшов Ленґдон у твідовому піджаку, напрасованих брюках хакі та мокасинах із кольорової дубленої шкіри. Професорові навіть удалося помітити годинник із Міккі-Маусом, що визирнув з-під рукава його сорочки.

«Ось і я… перед тим, як у мене вистрелили».

Ленґдон занервував, спостерігаючи за своїми діями, про які він абсолютно нічого не пам’ятав. «Невже я й справді був тут учора й роздивлявся посмертну маску?» Якимось чином між тим моментом у минулому і моментом теперішнім він примудрився втратити одяг, годинник із Міккі-Маусом і два дні життя.

Відеозапис крутився далі, і Ленґдон із Сієнною підсунулися ближче до Марти та двох охоронців, щоб краще бачити. На німому відео було видно, як Ленґдон із Мар- тою підійшли до експонатної шафки й роздивлялися маску. Коли вони отак стояли, у проході за ними з’явилася широка тінь і до відеокадра ввібрався, човгаючи ногами, товстелезний чоловік. Він був у рудувато-брунатному костюмі, а в руці тримав маленьку валізку. Чоловік був такий великий, що ледь поміщався в проході. На тлі його величезного черева навіть Марта на дев’ятому місяці вагітності здавалася тендітною.

Ленґдон одразу ж упізнав цього чоловіка. «Іґнаціо!»

— Це Іґнаціо Бусоні, — прошепотів Ленґдон на вухо Сі- єнні. — Директор музею собору Дуомо. Я знаю його вже кілька років. Просто ніколи не чув, як його звали Дуоміно.

— Дуже вдале прізвисько, до речі, — спокійно зауважила Сієнна.

У минулому Ленґдон часто звертався до Іґнаціо з приводу артефактів та історії Дуомо, але візит до Палацо Веккіо, здавалося, лежав поза межами компетенції Іґнаціо. Утім, Іґнаціо Бусоні, як впливова фігура в мистецькому світі Флоренції, був іще й палким шанувальником творчості Данте та її дослідником.

Цілком логічно, що Іґнаціо став цінним джерелом інформації стосовно посмертної маски Данте.

Ленґдон сконцентрував увагу на відео й побачив, що Марта терпляче чекала біля тильної стіни андито, поки Ленґдон з Іґнаціо, схилившись над стовпчиками, щоби краще було видно, уважно роздивлялися маску. Поки чоловіки вивчали експонат і про щось говорили, час спливав, і можна було помітити, як Марта крадькома позирає за їхніми спинами на годинник.

Ленґдон пошкодував, що відеозапису з камер стеження бракує звуку. «Про що ж ми з Іґнаціо говорили? Що ми тут шукали?»

Щойно Ленґдон про це подумав, як побачив, що на екрані він переступив через стовпчики загорожі й схилився над маскою лише за кілька дюймів від скла. Марта негайно и і рутилася, вочевидь, застерігаючи його, і Ленґдон винувато відступив назад.

— Вибачте, що я повелася так суворо, — сказала Марта, глянувши на Ленґдона через плече. — Але, як я вже казала нам, та експонатна шафа є надзвичайно старою й крихкою і власник маски наполягає на тому, щоби ми не пускали від- иідувачів за огорожу. Він навіть не дозволяє нам відмикати ту шафку без нього.

Ленґдон не відразу усвідомив почуте. «Власник маски?» До цього він вважав, що маска належить музею.

Сієнна здивувалася не менше за нього й негайно втрутилася в розмову:

— А хіба музей не є власником маски?

Марта похитала головою, а потім повернулася поглядом па екран.

— Один багатий меценат запропонував продати її йому, але за умови, що маска залишиться в музеї для постійного показу відвідувачам. Він запропонував грубі гроші, і ми і радістю пристали на його пропозицію.

— Стривайте, — мовила Сієнна. — Він заплатив вам за маску… але дозволив залишити її?

— За обопільною згодою, — пояснив Ленґдон. — Філантропічні придбання — це один зі способів для меценатів надавати музеям великі дотації, не реєструючи їх як благодійність.

— Той меценат був незвичним чоловіком, — сказала Марта. — Істинний знавець і дослідник Данте, одначе трохи… як би це сказати… фанатичний.

— А хто він? — прискіпливо спитала Сієнна, ховаючи свою наполегливість за удавано невимушеним тоном.

— Хто? — перепитала Марта, не відводячи очей від екрана. — Та ви, напевне, нещодавно читали про нього в новинах. Це швейцарський мільярдер Бертран Цобріст.

Для Ленґдона це ім’я було лишень невиразно знайомим, але Сієнна схопила його за руку і міцно стиснула, а в її очах з’явився такий вираз, наче вона щойно побачила примару.

— Ай справді… — сказала Сієнна. Її голос злегка тремтів, а обличчя було біле, мов крейда. — Бертран Цобріст. Відомий біохімік. У молодості заробив купу грошей на біологічних патентах. — Вона проковтнула слину й замовкла. А потім нахилилася й прошепотіла Ленґдону: — Фактично це Цобріст винайшов такий напрям, як генна інженерія зародкових клітин.

Ленґдон зеленого поняття не мав, що таке генна інженерія зародкових клітин, але звучало це чомусь лиховісно, особливо після нещодавніх переглядів сили-силенної образів чуми та смерті. «Цікаво, — подумав він, — чому Сієнна знає так багато про Цобріста? Бо добре начитана в галузі медицини чи тому, що вони обоє були вундеркіндами? Можливо, люди з екстраординарними розумовими здібностями стежать за діяльністю одне одного».

Уперше я почула про Цобріста кілька років тому, — пояснила Сієнна, — коли він зробив низку дуже суперечливих заяв у засобах масової інформації про неконтрольо- ване зростання населення Землі. — Вона зробила паузу, і її обличчя спохмурніло. — Цобріст є прихильником форму- ли апокаліптичного перенаселення.

— Перепрошую?

— Загалом це математичне відображення того, що населення Землі зростає, люди живуть довше, а природні ресурси виснажуються. Ця формула пророкує, що нинішня тенденція зростання народонаселення не матиме іншого результату, окрім апокаліптичного краху суспільства. Цобріст зробив публічний прогноз, що людство не переживе наступного сторіччя… якщо не трапиться якогось катаклізму, супроводжу- ваного масовою загибеллю людей. — Сієнна тяжко зітхнула й зустрілася поглядом із Ленґдоном. — У пресі навіть циту- вали його висловлювання, що «найліпша подія, яка коли-небудь траплялася у Європі, — це епідемія чуми».

Ленґдон приголомшено поглянув на неї. Волосся на його потилиці стало сторч, коли перед його очима знову постала маска чуми. Увесь сьогоднішній ранок він боровся зі здогадкою про те, що всі його поточні негаразди якось пов’язані з цією смертельною хворобою, але цю здогадку було все важче спростувати.

Те, що Бертран Цобріст змалював Чорну Смерть як найкращу подію в Європі за всі часи, було, звісно, жахливим блюзнірством, однак Ленґдон знав, що багато істориків свідчили про довготермінові соціально-економічні вигоди масової загибелі людей, яка сталася в Європі в чотирнадцятому сторіччі. До приходу чуми перенаселеність, голод та економічні труднощі спричинили «темну добу». Несподіваний удар чуми, попри її жахливі наслідки, фактично «прорідив» людське стадо й створив надлишок харчів і чимало можливостей. Власне, цей чинник, на думку багатьох істориків, став головним каталізатором доби Відродження.

Ленґдон пригадав символ біонебезпеки на рурці, де містилася видозмінена мапа Дантового пекла, і його вразила моторошна думка: той химерний маленький проектор хтось створив, і Бертран Цобріст, біохімік і фанатичний прихильник Данте, здавався найбільш логічною кандидатурою на роль його творця.

Засновник напряму генної інженерії зародкових клітин.

Ленґдон відчув, як фрагменти загадки-мозаїки складаються докупи. На жаль, картина, яка в результаті цього вимальовувалася, була ще моторошнішою.

— Прокрутіть цю частину в пришвидшеному темпі, — наказала Марта сторожу, наче бажала якомога швидше проскочити той епізод, де Ленґдон та Іґнаціо Бусоні роздивляються маску, і дізнатися, хто прокрався до музею й поцупив її.

Сторож натиснув кнопку «прокрутка вперед», і цифри часу на екрані швидко замелькали.

Три хвилини… шість хвилин… вісім хвилин.

А Марта, що на екрані, стояла позаду чоловіків, переминаючись із ноги на ногу і дедалі частіше поглядаючи на свого годинника.

— Вибачте, що ми так довго розмовляли, — сказав Ленґдон. — Ви почувалися тоді явно некомфортно.

— Та я сама винувата, — відказала Марта. — Ви обидва наполягали, щоби я пішла додому, а охоронці випустили б вас пізніше, але мені здавалося, що це буде неввічливо з мого боку.

Раптом Марта щезла з екрана. Охоронець уповільнив швидкість перегляду до звичайної.

— Усе нормально, — прокоментувала Марта. — Я пригадую, що пішла до туалету.

Охоронець кивнув і знову простягнув руку до кнопки швидкого перемотування, але не встиг він її натиснути, як Марта зненацька схопила його за руку.

— Aspetti!

Вона схилила голову набік і спантеличено поглянула на монітор.

Ленґдон також помітив те, що помітила вона.

«Що це таке, чорт забирай?»

Ленґдон (той, що був на екрані) засунув руку до кишені твідового піджака й витягнув хірургічні рукавички, які відразу ж надів. Дуоміно став позаду Ленґдона і вдивлявся в коридор, куди щойно попленталася Марта, щоб сходити до туалету. За кілька секунд товстун кивнув Ленґдону — продовжуй, мовляв, перешкод немає.

«Що ж ми в біса робимо, га?»

Ленґдон побачив на екрані, як його рука в хірургічній рукавичці торкнулася краю дверцят шафки… а потім легенько потягнула їх на себе, аж поки старовинна завіса не зрушила з місця. Дверцята повільно розчинилися… і всередині стало видно посмертну маску.

Марта Альварес аж задихнулася від жаху й затулила руками обличчя.

Нажаханий не менше за Марту, Ленґдон, не вірячи очам своїм, дивився, як сам потягнувся до шафки, обережно взяв посмертну маску Данте обома руками, витягнув її назовні й підняв.

— Dio mi salvi! — скрикнула Марта, різко скочивши на ноги і вирячившись на Ленґдона. — Cos’ha fatto? Perche? (Господи, помилуй! Що він зробив? Чому?)

Не встиг Ленґдон відповісти, як охоронець висмикнув із кобури чорну «беретту» і націлив йому в груди.

«Господи Ісусе!»

Роберт Ленґдон глянув на ствол пістолета в руках охоронця і відчув, як стіни маленької кімнати стискаються довкола нього. Марта Альварес підскочила до професора впритул і свердлила його очима людини, яка й досі не могла усвідомити, що її зрадили. А на моніторі камери стеження Ленґдон підняв маску до світла й уважно роздивився її.

— Я витягнув її лише на хвилину, — виправдовувався Ленґдон, благаючи долю, щоби це виявилося правдою. — Іґнаціо запевнив мене, що ви не заперечуватимете!

Марта не відповіла. Цілковито приголомшена, вона намагалася збагнути, навіщо Ленґдон їй збрехав… і взагалі — як так сталося, що Ленґдон спокійнісінько стояв і дивився, як прокручується запис, чудово знаючи, що цей запис його викриє?!

«Та я й гадки не мав, що відчинив ту шафу!»

— Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Поглянь-но, ти там щось знайшов! — Вона не відводила очей від екрана, бо хотіла дізнатись відповіді, попри нову халепу, у яку вони вскочили.

А на екрані Ленґдон підняв маску догори й повернув її до світла, помітивши щось цікаве з тильного боку експоната.

Під тим кутом, під яким камера здійснювала зйомку, піднята маска на якусь мить затулила обличчя Ленґдона так, що мертві очі Данте опинилися на одній лінії з очима професора. І йому враз пригадалася фраза: «Істину можна побачити лише очима смерті».

Ленґдон ані найменшого уявлення не мав, що він вишу- ковував на тильному боці маски, але в той момент на відео, коли він поділився своєю знахідкою з Іґнаціо, товстун аж відсахнувся, потім швидко намацав окуляри і придивився до тої точки, на яку вказав професор. А потім придивився знову і знову. Опісля Іґнаціо енергійно захитав головою й збуджено заходив туди-сюди вузеньким андито.

Раптом чоловіки сіпнулися й підвели очі догори, явно щось почувши в коридорі — то, скоріш за все, з туалету поверталася Марта. Ленґдон похапцем видобув із кишені пакет із застібкою-блискавкою, засунув у нього маску, а потім обережно дав Іґнаціо, який із явною неохотою сховав її до своєї валізки. Ленґдон швидко зачинив дверцята вже порожньої шафки, і двоє чоловіків швидким кроком рушили назустріч Марті, щоби перейняти її в коридорі ще до того, як вона виявить їхню крадіжку.

Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.

Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.

— Я не розумію! — випалила вона. — Невже це ви з Іґна- ціо викрали посмертну маску?

— Ні! — наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. — М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на од- ну ніч.

— Дозвіл від власника? — спитала Марта. — Від Бертра- на Цобріста?

— Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!

Марта пронизала його кинджальним поглядом.

— Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.

— Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися…

Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи

його.

— Роберте, — сказала вона, похмуро зітхнувши. — Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.



розділ 40 | Інферно | розділ 42