home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 45


Зал географічних мап із дубовими панелями в теплих тонах і кесонною стелею відрізняється від інтер’єру Палацо Веккіо з гіпсу й каменю, як небо від землі. Спроектоване як роздягальня, це величне приміщення містило десятки комірчин та шаф, колись використовуваних для зберігання предметів одягу великого герцога. Нині ж стіни цієї кімнати прикрашали мапи: п’ятдесят три мініатюри, намальовані вручну на шкірі, що відображали світ, яким він уявлявся в тисяча п’ятсот п’ятдесятих роках.

А домінував над цією приголомшливою колекцією мап масивний глобус, що стояв у центрі кімнати. Відома під назвою Марра Mundi, ця куля діаметром шість футів була найбільшим обертальним глобусом своєї доби, який можна було змусити обертатися легеньким поштовхом пальця. Тепер глобус скоріше слугував кінцевою точкою маршруту для туристів, які, побувавши в усіх залах та галереях, доходили до глухого кута і, обігнувши глобус, поверталися до виходу тим самим маршрутом.

Утомлено хекаючи, Ленґдон і Сієнна вбігли до Залу мап.

Перед ними велично забовваніла Марра Mundi, та Ленґдон навіть не глянув на неї, зосередивши натомість усю увагу па дальніх стінах кімнати.

— Нам треба знайти Вірменію! — сказав він. — Many Вірменії!

Ошелешена таким проханням, Сієнна поспішила до праної стіни кімнати, видивляючись на ній мапу Вірменії.

Ленґдон негайно розпочав пошук із лівого боку, ідучи по периметру стіни.

Аравія, Іспанія, Греція…

Кожна країна зображалася напрочуд детально, зважаючи на те, що ці мапи були зроблені понад п’ятсот років тому, у часи, коли більша частина світу ще не була ані відкрита, ані нанесена на мапи.

«Де ж тут Вірменія?»

Порівняно із зазвичай чіткими та яскравими ейдетични- ми спогадами, його «приватний тур потаємними ходами» тутешніх галерей, здійснений кілька років тому, пригадувався Ленґдону вельми туманно, не в останню чергу через два фужери «Кайя Небйоло», які він пропустив під час обіду перед оглядом. Цілком доречно слово «nebbiolo» означало невеличкий туман. Та навіть попри це Ленґдон чітко пам’ятав, що одна мапа в цій кімнаті — мапа Вірменії — мала унікальну властивість.

«Я знаю — вона тут», — подумав Ленґдон, вдивляючись у, здавалося б, нескінченну низку мап на стіні.

— Вірменія! — вигукнула Сієнна. — Ось вона!

Ленґдон крутнувся на п’ятах і кинувся до Сієнни, яка

стояла в дальньому правому кутку кімнати. Коли він підбіг туди, жінка показала йому мапу Вірменії з виразом на облич — чі, який промовляв: «Ну, знайшли ми мапу Вірменії, то й що?»

Ленґдон знав, що не має часу для пояснень. Натомість він

просто простягнув руку, вхопив мапу за її масивну дерев’яну раму й смикнув до себе. Уся мапа, обернувшись на завісах, відсунулася в кімнату разом із великою секцією стіни, і за нею показався потаємний прохід.

— Що ж, у такому разі я не проти, — мовила Сієнна, приємно приголомшена. — Рушаймо до Вірменії.

Не вагаючись ані секунди, вона безстрашно увібралася до отвору, за яким зяяла напівтемрява. Ленґдон заскочив слідком за жінкою й зачинив за собою стіну.

Попри туманні спогади про «приватний тур», цей потаємний хід Ленґдон пам’ятав добре. Фактично вони із Сієн- ною проникли, немов крізь дзеркало, до Невидимого палацу — потаємного світу, який існував за стінами Палацо Веккіо; то було таємниче царство, до якого мали доступ лише тодішній великий герцог та наближені особи.

Ленґдон постояв кілька секунд на вході, обдивляючись їхнє нове довкілля: кам’яний коридор, лише слабке природне світло, що просочувалося крізь кілька вітражних вікон. Через приблизно п’ятдесят ярдів цей таємний хід спускався до дерев’яних дверей.

Тепер він повернув ліворуч, де прохід до вузьких сходів перекривав провислий ланцюг. Табличка над сходами попереджала: «USCITA VIETATA».

Ленґдон рушив до сходів.

— Ні! — застерегла його Сієнна. — Там написано, що проходу немає.

— Дякую, — саркастично посміхнувся Ленґдон. — Я вмію читати італійською.

Він відчепив ланцюг із гачка, відніс його назад до потаємних дверей і швидко заблокував ним обертальну стіну: начепив ланцюг на ручку дверей, а потім просунув його крізь якийсь пристрій, щоби двері не можна було потягнути й відчинити ззовні.

— Приголомшливо, — ніяково мовила Сієнна. — Я б сама ні за що не докумекала.

— Це не затримає їх надовго, але нам і не треба багато часу. Іди за мною.


***


Коли мапу Вірменії нарешті було зламано, агент Брюдер та його підлеглі кинулися навздогін вузьким коридором, що ні в до дерев’яних дверей на протилежному кінці. Проломившись крізь ті двері, Брюдер відчув, як його вдарив сильний порив холодного повітря — і його на мить засліпило яскраве сонце.

Він опинився на зовнішньому містковому переході, який ти гнувся дахом палацу. Брюдер простежив очима перехід і иобачив, що на відстані п’ятдесяти ярдів він закінчується дверима, що знову ведуть усередину будівлі.

Брюдер зиркнув ліворуч від переходу, де горою здіймався арковий дах Залу п’ятисот. Тоді повернувся праворуч, де прохід межував із крутим схилом, який переходив у глибоку світлову шахту. Миттєва смерть.

Він зосереджено глянув уперед.

— Сюди!

Брюдер та його люди кинулися переходом до протилеж- пих дверей, а тим часом безпілотник кружляв угорі, мов хижий птах.

Зламавши двері на протилежному боці, Брюдер та його підлеглі, ковзнувши поверхнею даху, різко загальмували, мало не налетівши один на одного.

Вони опинилися в крихітній кам’яній камері, яка не мала іншого виходу, окрім тих дверей, крізь які вони щойно увійшли. Під стіною стояв дерев’яний стіл. А нагорі гротескні фігури, зображені на стелі кімнатки, здавалося, дивилися на них із глузливим презирством.

То був глухий кут.

Один із вояків Брюдера підійшов до стіни і швидко проглянув інформаційну табличку, яка на ній висіла.

— Стривайте, — сказав він. — У табличці йдеться, що десь тут має бути якась finestra… мабуть, щось на кшталт потаємного вікна.

Брюдер озирнувся довкола, але потаємного вікна не побачив. Підійшовши широким кроком до таблички, він прочитав її сам.

Вочевидь, це приміщення колись слугувало приватним кабінетом герцогині Б’янки Капелло й мало потаємне вікно — una finestra segrata, — крізь яке вона потайки спостерігала за своїм чоловіком, коли той виголошував промови в Залі п’ятисот.

Брюдер знову окинув пильним оком кімнатку — і помітив невеликий заґратований отвір, хитромудро схований у боковій стіні. «Невже вони втекли крізь нього?»

Він підійшов до отвору й обдивився його. Отвір виявився надто вузьким, щоби крізь нього спромігся протиснутися чоловік із габаритами Ленґдона. Притиснувшись обличчям до ґрат, Брюдер подивився у віконце — і остаточно переконався, що через нього не зміг би втекти ніхто: по той бік була крута прірва декілька поверхів завглибшки — аж до підлоги Залу п’ятисот.

«Куди вони в чорта поділися?» Коли Брюдер повернувся до крихітної кам’яної камери, він відчув усе те роздратування, що накопичилося в ньому протягом дня. В один із тих рідкісних моментів, коли він втрачав контроль над своїми емоціями, агент Брюдер відкинув назад голову й заревів од люті, мов скажений бик.

У тісному просторі кімнатки його голос прозвучав оглушливо, мов ревіння сирени.

Далеко внизу, у Залі п’ятисот, туристи й поліцейські різко обернулися й поглянули вгору, на заґратований отвір високо в стіні. Судячи зі звуку, колишній потаємний кабінет герцогині тепер використовувався як клітка для якогось дикого звіра.


***


Сієнна Брукс і Роберт Ленґдон стояли в цілковитій темряві.

Кілька хвилин тому Сієнна бачила, як Ленґдон кмітливо скористався ланцюгом, щоби заблокувати обертальну стіну з мапою Вірменії, а потім повернувся й підбіг до неї.

Однак, на її превеликий подив, Ленґдон, замість рушити коридором, піднявся сходами, позначеними написом «US- СІТА VIETATA».

— Роберте! — знічено прошепотіла вона. — Там же написано «Ходу немає!» До того ж мені здалося, що ми збиралися спускатися!

— А ми й спустимося, — відказав Ленґдон, зиркнувши через плече. — Але інколи, щоби спуститися, треба піднятися. — І він підбадьорливо підморгнув. — Пам’ятаєш про пуп сатани?

«Про що він говорить?» — подумала спантеличена Сієнна, рушаючи пристрибом за професором.

— Ти коли-небудь читала «Пекло»? — спитав Ленґдон.

— Так… але мені тоді було, здається, сім років.

Але наступної миті в неї в голові розвиднілося.

— А, пуп сатани! — вигукнула вона. — Тепер пригадала.

Сієнна швидко збагнула, що Ленґдон мав на увазі фінал

Даптового «Пекла». У завершальних піснях Данте, щоби уникнути пекла, довелося спуститися до волохатого черепа велетенського сатани, а коли він добрався до пупа сата- ни — здогадного центру Землі, — то земне тяжіння раптом різко змінило свій вектор, і Данте, аби спускатися далі до чистилища, був змушений видиратися догори.

Сієнна погано пам’ятала цей твір, але добре пам’ятала своє розчарування абсурдною поведінкою земного тяжіння в центрі Землі. Очевидно, геній Данте не передбачав гли- боких знань процесу взаємодії векторів сили.

Вони добралися до верхньої точки сходів, і Ленґдон відчинив єдині двері, які вони там побачили. На дверях ви- днівся напис: «SALA DEI MODELLI DI ARCHITETTURA».

Ленґдон поквапив її всередину, а потім зачинив за собою двері й замкнув їх.

Кімнатка була маленькою та простою й містила кілька експонатних шаф із дерев’яними моделями архітектурних проектів Базарі для інтер’єру палацу. Та Сієнна тих моделей майже не помітила. Однак вона помітила, що ця кімната не мала ані дверей, ані вікон. Виявилося, що в ній не було жодного виходу.

— У середині чотирнадцятого сторіччя, — прошепотів Ленґдон, — герцог афінський зацарював у цьому палаці і збудував собі потаємний рятівний хід на той випадок, якщо на нього нападуть. Ці сходи називаються Сходами герцога афінського й спускаються до маленької рятівної ляди у провулку. Якщо ми зможемо туди добратися, то ніхто не помітить, що ми покинули палац. — Він показав на одну з моделей. — Ось подивися. Бачиш отам, на боці?

«Він що, привів мене сюди моделі показувати?»

Сієнна знервовано поглянула на мініатюру й помітила потаємні сходи, що вели з горішньої частини палацу аж до першого поверху, уміло сховані між внутрішньою та зовнішньою стінами будівлі.

— Я бачу сходи, Роберте, — роздратовано мовила Сієнна, — але вони розташовані на зовсім іншому боці споруди! Нам ніколи не вдасться добратися до них!

— Якщо повіримо в успіх, то доберемося, — запевнив її Ленґдон і криво посміхнувся.

Несподіваний тріск, що долетів знизу, засвідчив, що мапу Вірменії щойно виламали. Вони заклякли непорушно, прислухаючись, як вояки загупали коридором — ніхто з людей Брюдера й близько не здогадався, що їхня здобич піднялася вгору… та ще й знехтувавши знаком «Ходу немає».

Коли звуки внизу стихли, Ленґдон, оминаючи моделі, упевнено рушив через кімнату до предмета під дальньою стіною, схожого на великий буфет, квадратного, зі сторонами завдовжки один ярд, розташованого на висоті трьох футів від долівки. Не вагаючись, Ленґдон схопився за ручку і, потягнувши на себе двері, розчинив їх.

Сієнна здивовано відсахнулася.

Приміщення, до якого відчинився прохід, скидалося на печеристу порожнину… немов буфетні двері виявилися порталом до іншого світу. За тим порталом була лише темрява.

— Іди за мною, — сказав Ленґдон.

Він узяв ліхтарик, що висів на стіні біля входу. А потім із дивовижними силою та легкістю професор ступив крок у отвір і зник у темній норі.



розділ 44 | Інферно | розділ 46