home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 63


Роберт Ленґдон саме закінчив переписувати спіралеподібний текст із посмертної маски на папір, щоби його зручніше було аналізувати. Сієнна й лікар Ферріс підсунулися, аби допомагати, і Ленґдон щосили намагався не зважати на безперервне почухування Ферріса та його важке сопіння.

«З ним усе гаразд», — запевнив він себе, зосереджуючи увагу на рядках. t

Гей, ви, хто розум сильний має,

Дотримуйтесь порад, які я тут сховав Під покривалом із віршів незрозумілих.

— Як я вже казав раніше, — зауважив Ленґдон, — початкова строфа поеми Цобріста взята дослівно з Дантового «Пекла» як нагадування читачеві, що в словах може критися глибший сенс.

Алегоричний твір Данте був насичений завуальованими посиланнями на релігію, політику та філософію, тому Ленґдон часто пропонував студентам вивчати цього італійського поета приблизно так, як вивчають Біблію, тобто читати між рядків, намагаючись збагнути глибший сенс.

— Дослідники середньовічних алегорій, — продовжив професор, — зазвичай розділяють аналіз на дві категорії: «текст» і «образ», де текст — це буквальний зміст твору, а образ — його символічний сенс.

— От і добре, — завзято мовив Ферріс. — Отже, той факт, ідо поема починається саме з цього рядка…

— …свідчить, — втрутилася Сієнна, — що наше поверхове читання може розкрити нам лише частину оповідки. А істинний сенс може бути прихованим.

— Приблизно так, — погодився Ленґдон. А потім знову поглянув на текст і прочитав уголос:

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав…

Та ще кістки сліпої вирвав.

— Що ж, — сказав Ленґдон, — я не впевнений щодо коней із відрізаними головами та видраних кісток сліпої, але схоже, нам треба знайти цілком конкретного дожа.

— Наскільки я розумію — могилу дожа? — спиталася Сі- <-:нна.

Або ж статую чи портрет, — додав Ленґдон. — Дожів у Венеції не було вже кілька сторіч.

Венеціанські дожі були кимось на кшталт герцогів з інших італійських міст-держав, і за тисячу років, починаючи: s шістсот дев’яносто сьомого року нашої ери, Венецією правили понад сотня дожів. Ця традиція перервалася наприкінці вісімнадцятого сторіччя, коли Венецію захопив Наполеон, але їхня слава та міць і досі залишаються предметом пожвавленого інтересу істориків.

Як вам, напевне, відомо, — сказав Ленґдон, — два найпопулярніші туристичні об’єкти Венеції — Палац дожів та базиліка Сан-Марко — збудовані дожами й для дожів. І багато хто з них там і похований.

— А чи не знаєш ти, — спитала Сієнна, вдивляючись у текст, — якого з дожів вважали найбільш небезпечним?

Ленґдон поглянув на конкретний рядок, про який ішла мова: «Знайди віроломного дожа Венеції».

— Я про такого не чув, але в поемі немає слова «небезпечний», там є слово «віроломний». І між цими словами існує різниця, принаймні у світі Данте. Віроломство — один із семи смертних гріхів, фактично найгірший із них, карається в дев’ятому й останньому колі пекла.

За визначенням Данте, віроломство — це акт зради близької чи коханої людини. Найвідомішим прикладом цього гріха в історії людства була сумнозвісна зрада Юдою любимого Ісуса. Цей вчинок Данте вважав таким підлим і мерзенним, що відправив Юду до самісінького осердя пекла — зони, що зветься Юдекка через свого найогидні- шого мешканця.

— Отже, — сказав Ферріс, — ми шукаємо дожа, який вчинив віроломство.

Сієнна кивнула на знак згоди.

— Це допоможе нам обмежити список можливих варіантів. — Вона помовчала, вдивляючись у текст. — Але отой наступний рядок… про дожа, який «коням голови повідрізав». — Сієнна підняла очі на Ленґдона. — А чи був такий дож, котрий відрізав коням голови?

Образ, який Сієнна викликала в його уяві, нагадав Ленґ- дону моторошну сцену з фільму «Хрещений батько».

— Наразі не можу пригадати. Але далі йдеться про те, що цей дож «вирвав кістки сліпої». — Він поглянув на Феррі- са. — Ваш телефон має Інтернет, еге ж?

Ферріс швидко витяг телефон і підняв догори свої набряклі почервонілі пальці.

— Мені буде важко натискати на кнопки.

— Давайте я, — сказала Сієнна, беручи його телефон. — Я пошукаю відомості про венеціанських дожів і перевірю їх стосовно знеголовлених коней, та сліпих із видертими кістками. — І вона швидко почала натискати на крихітні кнопки.

Ленґдон проглянув поему ще раз, а потім знову прочитав її вголос:

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води…

— Ніколи не чув, що таке «мусейон», — сказав Ферріс.

— Це давнє слово, яке означає храм, що охороняється музами, — відповів Ленґдон. — У часи давніх греків мусейон був тим місцем, де освічені люди збиралися, щоби обмінятися думками й поговорити про літературу, музику й образотворче мистецтво. Перший мусейон збудував Птолемей н Олександрійській бібліотеці за кілька сторіч до народження Христа, а потім їх з’явилися сотні по всьому світу.

— Лікарко Брукс, — сказав Ферріс, із надією поглянувши на Сієнну. — Подивіться, будь ласка, чи є у Венеції мусейон.

— їх там десятки, — запевнив його Ленґдон із веселою усмішкою. — Тільки тепер вони називаються «музеями».

— А-а-а… — мовив Ферріс. — Тоді нам доведеться закинути ширшу сіть.

Сієнна натискала на кнопки і без проблем ставила телефону багатофункціональні завдання, швидко складаючи потрібний опис.

— Отже, ми шукаємо музей, де можемо знайти дожа, який відрізав коням голови й видирав кістки сліпої. Ро- берте, то який музей підходить під ці параметри найбільше?

Ленґдон уже перебирав подумки всі найвідоміші венеціанські музеї — Галерея Академії, Ка’Реццоніко, Палацо Грассі, колекція Пеггі Гуггенхайм, музей Коррер — але, здавалося, жоден із них не підпадав під це визначення.

Він знову поглянув на текст.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки…

Ленґдон іронічно всміхнувся.

— Венеція має один музей, який чітко підпадає під визначення «позолочений мусейон святої мудрості».

Ферріс та Сієнна очікувально поглянули на нього.

— Це базиліка Сан-Марко, — сказав Ленґдон. — Найбільша церква у Венеції.

Ферріс завагався.

— Церква є музеєм?

Ленґдон кивнув.

— Як, скажімо, Ватиканський музей. Більше того, інтер’єр цієї базиліки відомий тим, що його майже скрізь прикрашають кахлі зі щирого золота.

— Позолочений мусейон, — сказала Сієнна з непідробним ентузіазмом у голосі.

Ленґдон кивнув, анітрохи не сумніваючись, що базиліка Сан-Марко і є тим самим позолоченим храмом, про який ішлося в поемі. Упродовж сторіч венеціанці називали цю церкву La Chiesa d’Oro — Золота церква, — і Ленґдон вважав її інтер’єр найприголомшливішим порівняно з усіма церквами у світі.

— Поема закликає стати там навколішки, — додав Ферріс. — А на коліна, цілком логічно, стають саме в церкві.

Сієнна несамовито тицяла в кнопки.

— Я додам до пошуку базиліку Сан-Марко. Напевне, саме там нам слід шукати того дожа.

Ленґдон знав, що в базиліці Сан-Марко дефіциту дожів не буде, бо базиліка в буквальному сенсі була церквою дожів. І він, підбадьорений, знову повернувся поглядом до поеми.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води…

— Дзюркотлива вода? — здивувався Ленґдон. — А хіба під базилікою Сан-Марко є вода? — Він швидко збагнув, що це було недоречним і дурним запитанням. Вода була під усім містом. Кожна споруда у Венеції поступово осідала й пропускала воду. Ленґдон спробував уявити, де в базиліці можна стати навколішки так, щоби почути, як дзюркотить вода. «А коли ми почуємо ту воду, то що робитимемо далі?»

Ленґдон повернувся до поеми й дочитав її вголос до кінця.

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр… Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

— Гаразд, — мовив Ленґдон, стривожений цим образом. — Вочевидь, ми маємо йти на звук дзюрчання води… до якогось палацу, що осів у воду.

Ферріс знервовано почухав обличчя.

— А що таке «хтонічний монстр»?

— Підземний, — пояснила Сієнна, натискаючи на кнопки телефону. — «Хтонічний» означає «той, що під землею».

— Частково — так, — зауважив Ленґдон. — Однак це сло- во має ще одне значення, пов’язане з історією, — воно за- звичай асоціюється з міфами та потворами. Хтоніки — це ціла категорія міфічних богів та монстрів, наприклад ерінії, Геката або ж Медуза. їх називають хтоніками, бо вони жи- вуть у підземному світі й асоціюються з пеклом. — Ленґдон зробив паузу. — Згідно з міфами, вони виринають з-під землі, щоби творити хаос у світі людей.

Запала довга тиша, і Ленґдон відчув, що всі вони думають про те саме: «Отой хтонічний монстр… може означати лише одне — Цобрістову чуму».

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр… Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

— Як би там не було, — сказав Ленґдон, намагаючись не від? волікатися від узятого курсу, — ми, вочевидь, шукаємо місце пі д землею, бо це принаймні випливає з останнього рядка поеми, де йдеться про «лагуну, що не віддзеркалює зірок».

— Вельми слушно, — зауважила Сієнна, відриваючи погляд від телефону. — Якщо ця лагуна є підземною, то вона, звісно, не здатна віддзеркалювати зірки. Але хіба у Венеції є підземні лагуни?

— Я про такі не чув, — відповів Ленґдон. — Але в місті, збудованому на воді, є безліч можливостей для існування таких лагун.

— А що, коли та лагуна розташована всередині будівлі? — раптом спитала Сієнна, окинувши їх обох поглядом. — Бо в поемі йдеться про «темряву осілого палацу». Ти ж казав раніше, що Палац дожів сполучений із базилікою, еге ж? Отже, ці споруди мають багато з того, на що посилається поема: свята мудрість мусейону, палац, стосунок до дожів — і все це розташовується прямісінько на головній лагуні Венеції, на рівні моря.

Ленґдон замислився над почутим.

— Ти гадаєш, що «осілий палац» із поеми — це насправді Палац дожів?

— А чом би й ні? Поема спочатку наказує нам стати навколішки в базиліці Сан-Марко, а потім іти на звук води, що дзюркотить. Імовірно, звуки води виведуть нас до сусіднього Палацу дожів. Імовірно, він має щось на кшталт осілого у воду фундаменту.

Ленґдон багато разів бував у Палаці дожів і чудово знав, що то є надзвичайно масивна споруда. Це великий комплекс будівель, що містить повноцінний музей, справжній лабіринт конторських кімнат, апартаментів, внутрішніх дворів та таку велику мережу в’язниць, що вона розташовується в декількох спорудах.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Ленґдон, — але пошуки навмання в тому палаці можуть розтягнутися на багато днів. Я пропоную вчинити точнісінько так, як закликає мас поема. Спершу ми вирушаємо до базиліки Сан-Марко й знаходимо там гробницю або ж статую зрадливого дожа, її потім стаємо навколішки.

— А опісля що? — спитала Сієнна.

— А опісля, — зазначив Ленґдон, зітхнувши, — ми будемо молитися, мов навіжені, щоби зачути звук дзюркотливої води… яка має нас кудись вивести.

У запалій тиші Ленґдон уявив собі стривожене обличчя Елізабет Сінскі зі своїх галюцинацій; вона гукала через річ- ку: «Час спливає! Шукай — і знайдеш!» Професор задумався: «А де тепер може бути ця жінка? Чи жива вона? — Вояки в чорному, безперечно, здогадалися, що Ленґдону та Сієнні вдалося втекти. «Скільки часу мине, допоки вони прийдуть за нами?»

Повернувшись поглядом до поеми, Ленґдон насилу здолав приплив втоми й виснаження. Він придивився до завершального рядка, і в нього з’явилася ще одна думка. «Утім, може, її навіть не варто розглядати?»

Лагуна, що не віддзеркалює зірок. Ця думка, вочевидь, не стосувалася їхніх пошуків, але він вирішив нею поділитися.

— Є ще одне припущення, яке варто розглянути.

Сієнна відірвала погляд від телефону.

— Три частини Дантової «Божественної комедії», — сказав Ленґдон. — «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso». Усі вони закінчуються тим самим словом.

Сієнна здивувалася.

— І що ж це за слово? — поцікавився Ферріс.

Ленґдон показав у нижню частину переписаного тексту.

— Це слово завершує й цю поему — «зірки». — Він підняв посмертну маску Данте й показав у центр спіралеподібного тексту.

— «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

— Більше того, — продовжив Ленґдон. — У фіналі «Пекла» ми бачимо Данте, який прислухається до дзюркотіння води в безодні і йде на її звук крізь отвір… який виводить його з пекла.

Ферріс аж пополотнів.

— Господи Ісусе.

І тієї миті оглушливий порив вітру заповнив купе — то швидкісний потяг пірнув у гірський тунель.

У темряві Ленґдон заплющив очі та спробував дати мозку можливість розслабитися. «Може, Цобріст і був психом, — подумав він, — але, поза сумнівом, надзвичайно добре розумівся на тонкощах творчості Данте».



розділ 62 | Інферно | Розділ 64