home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 68


Залізничний вокзал Венеції Санта-Лючія — це елегантна низька споруда із сірого каменю і бетону, спроектована по-модерновому мінімалістично. Її фасад позбавлений будь-яких табличок і написів за винятком одного знака: крилатих літер FS — символу державної залізниці («Ferrovie ciello Stato»).

Вокзал розташовується в найдальшому західному кінці Гранд-каналу, тож пасажирам, котрі прибувають до Венеції, треба ступити лише один крок від станції, щоб опинитися в гущавині історичних пам’яток, характерних запахів і звуків.

Солоне повітря — перше, на що зазвичай звертав увагу Ленґдон: чистий морський бриз, присмачений духмяним ароматом здобної піци, яку продавали тут, біля вокзалу. Сьогодні вітер дув зі сходу, а з ним линув слабкий запах дизельного палива від довгої вервечки водних таксі, які стояли із заведеними двигунами неподалік, у припливних водах Гранд-каналу. Десятки капітанів цих човнів вимахували руками і гукали прибулим гостям, сподіваючись заманити нову партію туристів на свої таксі, гондоли, маршрутні теплоходи вапорето і приватні катери.

«Хаос на воді», — подумав Ленґдон, окинувши поглядом плавучий транспортний затор. Дивно, але затор, який у Бостоні доводив би людей до сказу, у Венеції мав чудернацький, але привабливий вигляд.

Зовсім поряд із каналом у надвечірнє небо стримів знаменитий фарбований мідянкою купол церкви Сан-Сімеоне Пікколо. В архітектурному плані це була найбільш еклектична церква в Європі. Її незвично зелений крутий купол і круглий вівтар збудовані у візантійському стилі, а мармуровий нартекс із колонами скопійований із класичного про- наосу римського Пантеону. Над парадним входом височів приголомшливий фронтон із чудовим мармуровим рельєфом, на якому було зображено легіон святих мучеників. «Музей, що повільно опускається під воду». Та навіть потенційні наслідки такого занурення були нічим порівняно з тією небезпекою, котра, як боявся Ленґдон, крилася десь під містом.

«І ніхто про це навіть не здогадується…»

Рядки поеми, написані на звороті посмертної маски Дайте, і досі крутилися в Ленґдона в голові, і він подумав: «А куди ж ці рядки нас заведуть?» Папірець із переписаною поемою лежав у нього в кишені, але саму гіпсову маску Ленґдон — за порадою Сієнни — загорнув у газету й обережно поклав у камеру схову на залізничній станції. Хоча та комірка здавалася жахливо недоречною для зберігання такого цінного експоната, сховати маску там все ж було безпечніше, аніж ходити з гіпсовим предметом по місту, яке стоїть на воді.

— Роберте! — Сієнна, яка йшла попереду з Феррісом, махнула йому рукою, указуючи на таксі. — У нас обмаль часу.

Ленґдон поспішив до них, хоча як знавець і шанувальник архітектури вважав майже блюзнірством похапцем подорожувати Гранд-каналом. Мало які венеціанські атракціони були приємнішими за прогулянку на борту вапорето — основного міського виду транспорту. Таку прогулянку слід здійснювати пізно ввечері, сидячи в носовій частині судна під відкритим небом, щоб помилуватись підсвіченими соборами й палацами, що пропливають повз.

«Сьогодні вапорето не буде», — подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.

Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин — блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.

Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі «Армані», зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція — край італійської елегантності.

Мене звуть Мауріціо Пімпоні, — назвався чоловік і, підморгнувши Сієнні, запросив їх на борт свого човна. — Prosecco? Limoncello? Champagne?

— No, grazie, — відповіла Сієнна, наказавши йому скорострільною італійською відвезти їх до майдану Сан-Марко якомога швидше.

— Ма certo! — знову підморгнув Мауріціо. — Та мій човен — найшвидший у всій Венеції…

Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун «Вольво Пента» і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.

— Scusate! — винувато вигукнув Мауріціо. — У мене VIP- пасажири!

Не проминуло й кількох секунд, як Мауріціо вибрався з затору біля вокзалу Санта-Лючія і помчав Гранд-каналом на схід. Коли вони проскакували під широким граціозно вигнутим мостом Скальці, Ленґдон відчув неповторний солодкий аромат місцевого делікатесу сепі аль неро — кальмара у власному чорнилі, — який линув із ресторанчиків під навісами, що вишикувалися вздовж берега. Та от вони ввійшли у вигин каналу, і попереду показався купол масивної церкви Святого Єремії.

— Свята Лючія, — прошепотів Ленґдон, читаючи напис на боці церкви. — Кістки незрячої.

— Перепрошую? — Сієнна поглянула на Ленґдона, сподіваючись, що він, можливо, вирахував щось іще з тексту загадкової поеми.

Та нічого, — відповів Ленґдон. — Просто одна дивна думка. Може, і недоречна. — Він показав на церкву. — Бачиш отой напис? Там похована свята Лючія. Інколи я читаю лекції про агіографічне мистецтво, тобто про мистецтво, що зображає християнських святих, і мені щойно спало на думку, що свята Лючія є покровителькою незрячих.

— Si, santa Lucia! — підключився до розмови Мауріціо. — Вона — свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? — Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. — Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.

Сієнна аж застогнала.

— Оце так віра!

— У винагороду за її пожертву, — додав Мауріціо, — Господь дав Лючії ще гарніші очі!

Сієнна поглянула на Ленґдона.

— Невже він не знає, що це дурня?

— Шляхи Господні недовідомі, — зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.

Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най- палкішому залицяльнику й виклично мовила: «Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув… а стосовно решти я благаю тебе — дай мені спокій!» Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: «Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь».

«Вирви, — подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. — Знайди віроломного дожа Венеції… того, хто кістки сліпої вирвав».

— Здивований таким збігом, він припустив: «Може, це зашифрований натяк на те, що свята Лючія і є тою особою, про яку йдеться в поемі?».

— Мауріціо, — гукнув Ленґдон, показуючи на церкву Святого Єремії. — А кістки святої Лючії лежать у тій церкві чи ні?

— Так, декілька, — відповів Мауріціо. Вправно керуючи човном однією рукою, він озирнувся на пасажирів, абсолютно не зважаючи на суденця, що рухалися попереду. — Але загалом ні. Святу Лючію так люблять, що її тіло розібрали по всіх церквах світу. Авжеж, венеціанці люблять святу Лючію найбільше, тому ми шануємо…

— Мауріціо! — крикнув Ферріс. — Сліпа — свята Лючія, але не ти! Дивись уперед!

Мауріціо приязно розсміявся й повернувся вперед саме вчасно, щоб уникнути зіткнення з човном, який ішов назустріч.

Сієнна прискіпливо поглянула на Ленґдона.

— Ти на кого натякаєш? На віроломного дожа, який вирвав кістки сліпої?

Ленґдон стиснув ниточкою губи.

— Важко сказати.

Він швидко розповів Сієнні та Феррісу історію мощів святої Лючії, тобто її кісток, яка була, мабуть, найдивнішою в житії цієї святої. Начебто, коли прекрасна Лючія відкинула домагання впливового залицяльника, він оббрехав її й наказав спалити на вогнищі, але, згідно з легендою, її тіло не горіло. Воно виявилося таким вогнетривким, що вважалося, ніби мощі святої Лючії мають особливі властивості й той, хто ними заволодіє, буде жити надзвичайно довго.

— Магічні кістки? — спитала Сієнна.

Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе- ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.

— Включно з віроломним дожем? — спитала Сієнна.

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав…

Та ще кістки сліпої вирвав…

— Цілком можливо, — сказав Ленґдон, тепер збагнувши, що в Дантовому «Пеклі» свята Лючія згадується абсолютно конкретно. Вона була однією з трьох благословенних жінок (le tre donne benedette), які покликали Верґілія допомогти Данте втекти з підземного царства.

Оскільки двома іншими жінками були Діва Марія й Бе- атріче, кохана Данте, то можна сказати, що поет помістив святу Лючію в найдостойнішу компанію.

— Тут ти маєш рацію, — вигукнула Сієнна з ентузіазмом. — Виходить, той самий віроломний дож, який відрізав голови коням…

— …украв і кістки святої Лючії, — закінчив Ленґдон її думку.

Сієнна кивнула.

— І це значно скорочує наш список. — Вона кинула погляд на Ферріса. — А ви впевнені, що ваш телефон не працює? Ми могли б пошукати в Інтернеті…

— Мертвий, як камінь, — запевнив Ферріс. — Я щойно перевіряв. Вибачте.

— Невдовзі ми там будемо, — сказав Ленґдон. — І не сумніваюся, що в базиліці Сан-Марко знайдемо відповіді на декотрі запитання.

Базиліка Сан-Марко була єдиним фрагментом загадки- мозаїки, стосовно якої Ленґдон був упевнений на всі сто. Мусейон мудрості святої. Ленґдон сподівався, що саме в базиліці вони «встановлять особу» загадкового дожа… а звідти, якщо поталанить, дістануться до того конкретного палацу, який Цобріст вибрав за місце поширення своєї чуми. Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр.

Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон… Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.

Та іронія полягала в тому, що саме пристрасть венеціанців до заморських розкошів і призвела до занепаду: убивча чума добралася до Венеції з Китаю на спинах пацюків, що ховалися в трюмах торговельних суден. Та сама чума, яка знищила неймовірну кількість людей у Китаї — дві третини населення, — прибула до Європи й швидко винищила кожного третього — молодих і старих, багатих і бідних.

Ленґдон читав розповіді про те, яким було життя у Венеції під час спалахів чуми. Через брак чи відсутність суходолу для поховання померлих роздуті трупи плавали у каналах, і там, де їх накопичувалося багато, жителі міста тяжко працювали, мов сплавники лісу, проштовхуючи тіла далі в море. Волати до Бога було марно: схоже, ніяка молитва не вгамувала б осатанілу чуму. Коли представники міської влади здогадалися, що причиною є пацюки, було пізно, але у Венеції таки прийняли указ, згідно з яким усі кораблі, що заходили в місто, мали відстояти на якорі подалі від берега аж сорок днів, перш ніж їм дозволялося розвантажуватися. І донині число «сорок» — італійською quaranta — є похмурим нагадуванням про походження слова «карантин».

Коли їхній човен промчав іще один вигин каналу, нарядний червоний навіс, що показався з-за повороту, тріпочу- чи під легеньким бризом, відволік увагу Ленґдона від похмурих думок про смерть і зосередив її на елегантній триповерховій споруді, яка забовваніла ліворуч.

CASINO DI VENEZIA: AN INFINITE EMOTION

(Казино Венеції: нескінченні емоції)

Хоча Ленґдон не до кінця розумів сенс цього рекламного транспаранта, він знав, що цей надзвичайний палац у стилі Ренесансу був частиною венеціанського міського ландшафту ще з шістнадцятого сторіччя. Колишній приватний особняк, що згодом перетворився на богемний гральний зал, відомий тим, що саме тут тисяча вісімсот вісімдесят третього року знаменитий композитор Ріхард Ваг- нер упав замертво від серцевого нападу невдовзі після того, як завершив оперу «Парсіфаль».

Праворуч, за казино, на рустованому фасаді висів іще більший рекламний плакат, цього разу темно-синій, і на ньому виднівся напис: СА’ PESARO: GALLERIA INTER- NAZIONALE DARTE MODERNA (Ка’Пезаро: Міжнародний музей сучасного мистецтва).

Багато років тому Ленґдон там бував і бачив шедевр Гус- гава Клімта «Поцілунок», орендований із Відня для показу. Сліпучо-яскравий стиль Клімта, у якому зображені двоє закоханих, збурив у Ленґдона жагучу цікавість до творчості художника, тому професор і донині віддавав належне цьому музею за те, що той на все життя прищепив йому пристрасть до модерного мистецтва.

Канал розширився, і Мауріціо додав газу.

Попереду забовванів знаменитий місток Ріалто, розташований на півдорозі до п’яца Сан-Марко. Коли вони наблизилися до моста і от-от мали проскочити під ним, Ленґдон поглянув угору й побачив самотню нерухому постать біля поруччя, що вдивлялась у них згори з похмурим виразом обличчя.

Те обличчя було і знайомим…. і лячним.

Ленґдон інстинктивно відсахнувся.

Сірувате й видовжене обличчя мало холодні мертві очі й довгий, схожий на дзьоб ніс.

Та щойно човен промайнув попід зловісною фігурою, як Ленґдон збагнув, що то був турист, який красувався у своїй недавній покупці — чумній масці, які сотнями продаються щодня на базарі Ріалто.

Однак сьогодні та маска видавалася якою завгодно, але не кумедною.



розділ 67 | Інферно | розділ 69