home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



розділ 83

«А уГ єні потрібне повітря, — подумав Ленґдон. — Хоч

ХтАякийсь пейзаж… хоч що-небудь».

Професорові здалося, що позбавлений вікон фюзеляж насувається на нього й стискається довкола. Звісно, ця дивна розповідь про те, що насправді сталося сьогодні, аж ніяк не додала йому настрою та гарного самопочуття. Мозок повнився питаннями без відповіді… і більшість цих питань стосувалися Сієнни.

Дивно, але він сумував за нею.

«Але ж вона просто грала, — нагадав він собі. — Вона використовувала мене».

Не кажучи ні слова, професор покинув Начальника й пішов до носової частини літака. Дверцята до пілотської кабіни були відчинені, і природне світло, яке струменіло крізь них, вабило його, наче маяк. Стоячи в одвірку пілотської кабіни, Ленґдон підставив обличчя під теплий сонячний промінь. Широченний простір, що виднівся попереду, став для нього як манна небесна. Чисте блакитне небо було таким спокійним… таким незмінним.

«Нічого незмінного немає», — нагадав собі Ленґдон, і досі насилу уявляючи потенційні наслідки катастрофи, яка їм загрожувала.

— Професоре? — спитав поруч тихий голос, і він обернувся.

І відразу ж перелякано позадкував. Перед ним стояв не хто інший, як лікар Ферріс. Ленґдон востаннє бачив його тоді, коли цей чоловік звивався на долівці базиліки Сан-Марко, судомно хапаючи ротом повітря. І ось він тут, у літаку, стоїть собі у бейсболці, прихилившись до перегородки. Його обличчя, змащене лосьйоном від сонячних опіків, має блідо- рожевий колір. Груди і торс перетягнуті бинтами, а дихання поверхневе. Якщо Ферріс справді хворий на чуму, то ця обставина чомусь абсолютно нікого не хвилювала. Ніхто не переймався тим, що він може поширити інфекцію.

— Ви… живі? — спитав Ленґдон, ошелешено витріщившись на Ферріса.

Той втомлено кивнув.

— Більш-менш живий. — Його поведінка різко змінилася, він поводився тепер більш невимушено й розслаблено.

— Але ж я гадав… — почав був Ленґдон та враз замовк. — Утім, я вже не знаю, що й думати.

Ферріс співчутливо всміхнувся йому.

— Вам довелося почути сьогодні багато брехні. Тому я подумав, що слід скористатися нагодою й вибачитися. Як ви вже, мабуть, здогадалися, я не працюю на ВООЗ і не їздив наймати вас до Кембриджа.

Ленґдон кивнув, уже надто втомлений, аби чомусь дивуватися.

— Ви, напевне, працюєте на Начальника.

— Так. Він послав мене надати вам із Сієнною термінову практичну допомогу… щоб ви могли втекти від спецгрупи.

Тоді мушу визнати, що ви добре впоралися зі своїм завданням, — сказав Ленґдон, пригадавши, як Ферріс заявився до баптистерію, переконав Ленґдона, що працює на ВООЗ, а потім допоміг йому та Сієнні втекти з Флоренції від вояків спецгрупи Сінскі. — Підозрюю, що ви й не лікар.

Чоловік похитав головою.

— Ні, але грав сьогодні саме цю роль. Моє завдання полягало в тім, щоб допомагати підтримувати вашу ілюзію, аби ви змогли якомога скоріше вирахувати, куди показує той проектор. Начальник вирішив будь-що знайти витвір Цобріста, щоб захистити його від Сінскі та її людей.

— І ви не знали, що це чума? — спитав Ленґдон, і досі занепокоєний химерним висипом на шкірі Ферріса та внутрішнім крововиливом.

— Звісно, що ні! Коли ви заговорили про чуму, я подумав, що то просто історія, яку вигадала Сієнна, аби ви мали мотивацію до дії. Тому я й підіграв. Я посадив нас всіх на потяг до Венеції… а потім… потім усе раптово змінилося.

— Як же ж так?

— Начальник подивився химерне відео, яке зняв Цобріст.

«Ще б пак!» — подумав Ленґдон.

— Подивився — і зрозумів, що Цобріст — безумець.

— Саме так. Начальник раптом зрозумів, у яку халепу влип Консорціум, і вжахнувся. Він негайно зажадав розмови з людиною, яка знала Цобріста найкраще, — із FS-2080, — щоб пересвідчитися, чи знає вона, що насправді витворив Цобріст.

— FS-2080?

— Вибачте, Сієнна Брукс. Саме такий код вона вибрала для цієї операції. Вочевидь, вона затята трансгуманістка. А Начальник не мав іншої змоги зв’язатися із Сієнною, окрім як через мене.

— Телефонний дзвінок у потязі, — пригадав Ленґдон. — Ваша хвора матір.

Так, та я не міг прийняти дзвінок від Начальника перед вами, тому й вийшов. Начальник розповів мені про відео, і мене охопив жах. Він сподівався, що Цобріст обдурив Сієнну, як і його самого, та коли я розповів Начальнику, що ви із Сієнною часто ведете розмови про чуму, а Сієнна навіть не збирається скасовувати своє завдання, він збагнув, що вона — спільниця Цобріста. Тому Сієнна враз перетворилася на мого супротивника. Начальник наказав тримати його в курсі стосовно вашого місцезнаходження у Венеції… і сказав, що висилає групу для її затримання. Агент Брюдер та його люди мало не схопили Сієнну в базиліці Сан-Марко… але їй вдалося втекти.

Ленґдон безтямно втупився в долівку, і досі добре пам’ятаючи гарні карі очі Сієнни, коли вона поглянула на нього перед тим, як втекти.

«Вибач, Роберте. Вибач за все».

— Вона — дужа й лиха, — сказав чоловік. — Ви, мабуть, не помітили, як вона напала на мене в базиліці?

— Напала на вас?

— Так, коли увійшли військові, я хотів був гукнути їм, щоб вони знали, де її шукати, але вона, напевне, інтуїтивно відчула, що я зібрався зробити. І вдарила мене основою долоні прямо в груди.

— Що?!

— Я навіть не второпав спочатку, що мене вдарило. То був якийсь спеціальний бійцівський прийом. Через те, що я вже мав великий синець, біль був страшний. Лише через п’ять хвилин я зміг перевести дух. А Сієнна затягнула вас на другий поверх, перш ніж свідки встигли розповісти, що насправді сталося.

Отетерілий Ленґдон враз пригадав літню італійку, яка закричала на Сієнну: «L’hai colpito al petto!» — й енергійно тицьнула кулаком у власні груди.

«Не можна! — відповіла Сієнна. — Від штучного дихання він помре! Ви лишень погляньте на його груди!»

У хаосі, що вибухнув тоді довкола, Ленґдон на це навіть уваги не звернув.

Ферріс болісно всміхнувся.

— Як ви вже, мабуть, чули, Сієнна Брукс — вельми кмітлива особа.

Ленґдон кивнув. «Не лише чув, але й бачив».

— Люди Сінскі привезли мене назад на яхту й зробили перев’язку. А Начальник наказав летіти разом із вами для надання необхідної інформаційної допомоги, бо ви — не єдиний, хто провів сьогодні багато часу із Сієнною Брукс.

Ленґдон кивнув, вдивляючись у висип на шкірі Ферріса.

— А що з вашим обличчям? — спитав він. — А синець на ваших грудях? Це часом…

— …часом не чума? — Ферріс розсміявся й похитав головою. — Не знаю, чи вам уже сказали, але насправді мені довелося сьогодні грати роль лікаря двічі.

— Перепрошую?

— Коли я з’явився сьогодні в баптистерії, ви сказали, що моя зовнішність вам невиразно знайома.

— Так. Невиразно. Здебільшого ваші очі. Ви тоді сказали, що це через те, що ми вже бачилися в Кембриджі, коли ви прибули туди мене наймати… — Ленґдон зробив паузу. — Але тепер я знаю, що це неправда, тому…

— Я здався вам трохи знайомим, бо ми вже зустрічалися. Але не в Кембриджі.

Чоловік помацав поглядом очі Ленґдона — може, він сам згадає?

— Фактично я був першою людиною, яку ви побачили, прокинувшись сьогодні вранці в шпиталі.

Ленґдон уявив собі маленьку й похмуру шпитальну кімнату. У нього паморочилося в голові й двоїлося в очах, тому він був абсолютно впевнений, що першою людиною, яку він побачив, коли прокинувся, був блідий немолодий лікар із кущастими бровами та обвислою сивуватою бородою, який розмовляв лише італійською.

— Ні, — сказав Ленґдон. — Лікар Марконі був першою людиною, яку я побачив, коли…

— Scusi, professore, — перервав його Ферріс із бездоганною італійською вимовою. — Ма non si ricorda di me? (Невже ви мене не пам’ятаєте?) — Ферріс зігнувся, як старий, розгладив уявні кущасті брови й розрівняв неіснуючу сиву бороду. — Sono il dottor Marconi. (Це ж я, лікар Марконі.)

Ленґдон аж рота роззявив.

— Лікар Марконі… це були ви?

— Саме тому мої очі й здалися вам знайомими. Мені ніколи не доводилося вдягати фальшиву бороду та брови, і, на жаль, я й не здогадувався, доки не стало запізно, що маю сильну алергію на спеціальну речовину — латексний театральний клей, після якого мою шкіру пеком пекло, немов її обчухрали. Не сумніваюся, що ви перелякалися, побачивши мене… особливо зважаючи на те, що вже були на сторожі, побоюючись потенційної чуми.

Ленґдон втратив дар мови і тільки отетеріло витріщався на співрозмовника, тепер пригадуючи, як лікар Марконі безперервно чухав бороду, аж поки не впав на підлогу після пострілу Ваєнти, стікаючи кров’ю.

— Ситуація погіршилася ще й тим, — продовжив Ферріс, показуючи на бинти на грудях, — що моя петарда змістилася, коли операція почалася. Я не зміг повернути її вчасно на місце, і тому вона вибухнула під кутом, зламавши мені ребро й залишивши великий синець. Мені цілий день було важко дихати.

«А я був подумав, що в нього чума».

Чоловік глибоко вдихнув і поморщився від болю.

— Краще піду сяду, — сказав він. Віддаляючись, чоловік кивнув Ленґдону за спину. — Схоже, у вас новий співрозмовник.

Ленґдон обернувся й побачив доктора Сінскі, яка енергійною ходою наближалася до кабіни, і її сріблясте волосся елегантно погойдувалося в такт крокам.

— Осьде ви, професоре!

Директор ВООЗ мала виснажений вигляд, однак, як це не дивно, Ленґдон помітив у її очах мерехтливий вогник нової надії. «Не інакше, як вона щось знайшла».

— Вибачте, що покинула вас, — сказала Сінскі, підходячи до Ленґдона. — Ми координували наші дії й робили деякі дослідження. — Вона кивнула на відчинені двері пілотської кабіни. — Бачу, ви насолоджуєтеся сонячним світлом?

Ленґдон знизав плечима.

— Вам слід зробити у вашому літаку вікна.

Вона співчутливо всміхнулася.

— До речі, стосовно світла. Сподіваюся, Начальник уже встиг кинути трохи світла на недавні події?

— Так, але мені від цього не стало легше.

— Мені також, — відбила вона закид і обернулася, аби переконатися, що вони самі. — Повірте мені, — прошепотіла Сінскі, — для нього та його організації наслідки будуть поганими, у цьому можете не сумніватися. Я про це потурбуюся. А наразі нам усім слід зосередитися на виявленні місцезнаходження того контейнера, перш ніж він розчиниться й вивільнить збудник хвороби.

«Або перш, ніж до нього добереться Сієнна й випустить ту заразу власноруч».

— Мені потрібно поговорити з вами про будівлю, у якій міститься гробниця Енріко Дандоло.

Відтоді як Ленґдон зрозумів, куди вони прямують, та приголомшлива пишна споруда час від часу поставала перед його мисленим поглядом. Мусейон святої мудрості.

Я щойно дістала оптимістичну звістку, — сказала Сінскі. — Ми поговорили по телефону з одним місцевим істориком. Він, звичайно ж, не здогадується, чому ми цікавимось гробницею Енріко Дандоло, але я спитала, чи він, бува, не знає, що під тією гробницею. І знаєте, що він мені сказав? — Елізабет Сінскі всміхнулася. — Він сказав «вода».

— Правда? — здивувався Ленґдон.

— Так, схоже, нижні приміщення тієї будівлі затопило водою. Упродовж сторіч рівень ґрунтових вод під будинком піднявся і затопив принаймні два нижніх поверхи. Історик пояснив також, що там неодмінно мають бути заповнені повітрям порожнини та частково затоплені місця.

О, Господи. Ленґдон пригадав відео Цобріста й химерно освітлену печеру, на стінах якої виднілися слабкі вертикальні тіні стовпів.

— Це занурене у воду приміщення.

— Саме так.

— Але ж тоді… як Цобрісту вдалося туди пробратися?

Очі Сінскі заблищали.

— А це найцікавіша деталь. Ви навіть не повірите, що нам гільки-но вдалося знайти.


* * *


А цієї миті менш ніж за милю від узбережжя Венеції, на тендітному острівці під назвою Лідо, стрімкий і лискучий літачок «Сессна Сайтейшн Мустанг» злетів зі смуги аеродромі Нічеллі і гайнув у присмеркове небо.

Власника «Сессни», Джорджо Венчі, відомого дизайнера костюмів, на борту того літака не було, але він наказав пілотам відвезти їхню симпатичну молоду пасажирку туди, куди їй треба.



розділ 82 | Інферно | розділ 84