home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 85


Роберт Ленґдон втомлено дивився у вікно автобуса, коли той мчав трасою вздовж берегової лінії, яка сполучала аеропорт імені Ататюрка з центром Стамбула. Чиновники швейцарського посольства якимось чином примудрилися полегшити ускладнений процес проходження турецької митниці, і Ленґдон, Сінскі та інші за кілька хвилин були в дорозі.

Сінскі наказала Начальнику й Феррісу залишатися на борту літака з кількома працівниками ВООЗ і продовжувати пошуки місцезнаходження Сієнни Брукс. Ніхто не вірив у те, що Сієнні вдасться вчасно добратися до Стамбула, але всі побоювалися, що вона зателефонує одному з прибічників Цобріста в Туреччині й попрохає його допомогти втілити в життя безумний план їхнього наставника ще до того, як група Сінскі встигне втрутитися в ситуацію.

Невже Сієнна й справді зібралася скоїти масове вбивство? Ленґдон і досі силився усвідомити те, що сталося за цей день. Це було боляче, але він мусив прийняти правду такою, якою вона була. «Ти ж її по-справжньому не знав, Роберте. Вона тебе просто використала».

На місто накрапав дощик, і Ленґдон, слухаючи безперервний шелест двірників по вітровому склу, раптом відчув, як на нього навалилася втома. Праворуч, у Мармуровому морі, він бачив рухомі вогники — то розкішні яхти й масивні танкери заходили й виходили з міського порту, що лежав попереду. А вздовж усього узбережжя над мечетями з овальними куполами височіли стрункі мінарети як мовчазне нагадування про те, що Стамбул, залишаючись сучасним світським містом, суто засадничо все ж таки був містом релігійним.

Ленґдон завжди вважав цю трасу завдовжки десять миль однією з найкрасивіших у Європі. Як чудовий приклад стамбульського поєднання старого з новим дорога бігла вздовж стіни Костянтина, збудованої за понад шість сторіч до народження людини, ім’ям якої був названий цей проспект, — Джона Ф. Кеннеді, американського президента, що був великим прихильником ідей Кемаля Ататюрка про Турецьку республіку, посталу на руїнах Оттоманської імперії.

Проспект Кеннеді, що мав чудовий вигляд із боку моря, звивався пишними гаями та історичними парками повз порт Єнікапи, а потім пролягав поміж міською межею та Босфорською протокою, звідки тягнувся аж до бухти Золотий Ріг і огинав її. Там бовваніла над містом оттоманська твердиня — палац Топкапи. Оскільки цей палац займав ' стратегічну позицію над Босфорською протокою, він став, улюбленцем туристів, які відвідували його, щоб помилуватися чудовими ландшафтами та неймовірною колекцією оттоманських скарбів, включно із мантією та мечем, котрі, за свідченнями, належали самому пророку Мухаммеду.

«Так далеко ми сьогодні не поїдемо», — подумав Ленґдон, уявивши собі Святу Софію, яка бовваніла неподалік над центром міста.

Коли вони з’їхали з проспекту Кеннеді й помчали звивистими вулицями щільно заселеного міста, Ленґдон побачив на тротуарах величезні натовпи людей, і в його пам’яті нав’язливо виринули сьогоднішні розмови.

Перенаселення.

Чума.

Схиблені забаганки Цобріста.

Попри те, що Ленґдон знав, куди й навіщо прямує разом зі спецгрупою, він цілком усвідомив це лише тепер. «Ми прямуємо до епіцентру катастрофи». Професор уявив собі мішок з жовто-коричневою рідиною, який повільно розчиняється у воді, і подумав: «Як це так сталося, що я опинився в цій небезпечній ситуації?»

Химерна поема, яку вони із Сієнною виявили на зворотному боці посмертної маски Данте, насамкінець привела його сюди, до Стамбула. Ленґдон спрямував спецгрупу до Айя-Софії, знаючи, що коли вони прибудуть, то їм додасться роботи.


У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води…

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр…

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.


Ленґдон знову з тривогою усвідомив, що завершальна пісня Дантового «Пекла» закінчувалася майже такою самою сценою: після довгого сходження до підземного світу Данте й Верґілій досягають найнижчої точки пекла. Там, опинившись у безвиході, вони чують дзюркотіння води, що біжить крізь камені під ними, ідуть за течією струмка крізь розщелини та урвища… і насамкінець опиняються у безпечному місці.

Данте писав: «Там унизу є місце… невидиме для ока, але йдучи на звук струмка, що впадиною кам’яною мчить… отим шляхом таємним мій проводир та я пішли — і повернулися до світу білого».

Ця сцена з Данте й надихнула Цобріста, хоча схиблений науковець начебто перевернув усе догори ногами. Ленґдон і його супутники справді йтимуть на звук дзюрчання води, але, на відміну від Данте, вони прямуватимуть не геть від пекла, а прямісінько в нього.

Мікроавтобус поїхав вужчими вулицями крізь іще щільніше заселені мікрорайони, і Ленґдон почав розуміти схиб- лену логіку, яка змусила Цобріста вибрати епіцентром пандемії саме центр Стамбула.

Схід зустрічає Захід.

Перехрестя світів.

Багато разів за свою історію Стамбул ставав жертвою смертоносних пошестей, які винищували величезний відсоток його населення. Під час завершального етапу епідемії Чорної Смерті саме це місто навіть називали «імперським центром чуми», де, згідно зі свідченнями сучасників, хвороба викошувала по понад десять тисяч людей упродовж одного дня. На кількох відомих оттоманських полотнах зображені містяни, які відчайдушно копають чумні рови в прилеглих полях Таксім, щоб поховати гори трупів.

Ленґдону хотілося вірити, що Карл Маркс помилився, коли сказав, що «історія повторюється».

А на мокрих від дощу вулицях численні мешканці міста, нічого не підозрюючи, займалися своїми вечірніми справами. Якась гарна туркеня кликала своїх дітей вечеряти, двоє підстаркуватих чоловіків випивали в кафе просто неба; добре вдягнена пара йшла під парасолькою, узявшись за руки; чоловік у смокінгу вискочив з автобуса і, прикриваючи полою піджака футляр зі скрипкою, побіг по вулиці, вочевидь спізнюючись на концерт.

Ленґдон спіймав себе на тому, що роздивлявся обличчя людей довкола, намагаючись уявити собі складні й заплутані деталі життя кожного.

Маси складаються з індивідуумів.

Він заплющив очі, відвернувся від вікна і спробував скерувати думки подалі від моторошної теми чуми. Але шкоду вже заподіяно. Із темних закутків його свідомості виринув непроханий образ — спустошений ландшафт із полотна Брейгеля «Тріумф смерті»: жахлива й огидна панорама пошестей, злиднів і тортур, що руйнують місто на березі моря.

Автобус звернув праворуч, на проспект Торун, і Ленґдо- ну на мить здалося, що вони прибули до пункту призначення. Ліворуч, піднімаючись із туману, вималювалася велика мечеть.

Але то була не Айя-Софія.

«Блакитна мечеть», — швидко здогадався він, помітивши шість тоненьких, як олівці, мінаретів із балконами-ше- рефе; вони здіймалися високо в небо гострими шпилями. Колись Ленґдон читав, що екзотичність і майже казковість цих мінаретів надихнула творців відомого замку Попелюшки в парку розваг Діснея. Мечеть дістала свою назву завдяки запаморочливо красивому морю блакитних кахлів, що прикрашали її всередині.

«Під’їжджаємо», — подумав Ленґдон, коли автобус помчав уперед, звернув на проспект Кабасакал і поїхав уздовж широкого парку району Султанахмет, розташованого на півдорозі між Блакитною мечеттю та Святою Софією й відомого тим, що звідти добре видно ці архітектурні пам’ятки.

Ленґдон примружився, вдивляючись у лобове скло й намагаючись побачити обриси Айя-Софії, але через дощ і світло фар видимість була поганою. А ще гіршим було те, що рух транспорту проспектом, здавалося, зупинився.

Попереду Ленґдон не бачив нічого, окрім жевріння червоних гальмівних підфарників.

— Якась подія, — висловив водій здогадку. — Може, концерт. Пішки буде швидше.

— А скільки тут іти? — невдоволено спитала Сінскі.

— Прямо крізь парк. Хвилини зо три. Абсолютно безпечно.

Сінскі кивнула Брюдеру, а потім повернулася до спец- групи.

— Залишайтеся в автобусі. Спробуйте під’їхати до будівлі якомога ближче. Агент Брюдер невдовзі з вами зв’яжеться.

Після цих слів Сінскі, Брюдер і Ленґдон вистрибнули з автобуса на вулицю й рушили через парк.

Група швидко йшла стежинами парку Султанахмет, широколисті дерева якого забезпечували такий-сякий захист від негоди, що ставала дедалі гіршою. На стежках всюди були численні таблички зі знаками, які скеровували відвідувачів до основних пам’яток парку: єгипетського обеліска з Луксора, Зміїної колони з храму Аполлона в Дель- фах та колони Нульова миля, яка колись слугувала «точкою відліку» для всіх відстаней у Візантійській імперії.

Нарешті вони вийшли з-під дерев і опинилися біля круглого дзеркального ставка, що позначав центр парку. Ленґдон вийшов на галявину й підняв очі на схід.

Айя-Софія.

Не так будівля, як гора.

Колосальний силует Святої Софії, поблискуючи під дощем, здавався містом посеред міста. Її центральний купол — неймовірно широкий і сріблясто-сірий — ніби покоївся на скупченні інших будівель із куполами. Із кутів споруди піднімалися чотири височенні мінарети, кожен мав балкон і гострий сріблясто-сірий шпиль. Мінарети розташовувалися так далеко від основного купола, що глядач не відразу міг здогадатися, що перед ним — цілісна споруда.

Сінскі та Брюдер, які рухалися зосередженою швидкою ходою, ошелешено зупинились, як укопані, і задрали голови догори… потім вище… іще вище, силкуючись вмістити у свою свідомість усю висоту і всю ширину будівлі, яка бовваніла перед ними.

— Господи милосердний, — досадливо простогнав Брюдер, не вірячи своїм очам. — І ми зібралися обшукувати… оце?



розділ 84 | Інферно | розділ 86