home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 90


Коли доктор Елізабет Сінскі з Ленґдоном, Брюдером та їхнім переляканим і спантеличеним гідом вискочили зі Святої Софії, дощ не на жарт розходився й падав стіною.

«Спустися вглиб осілого палацу», — подумала Сінскі.

Вочевидь, щоб потрапити до міського резервуара Єреба- тан-cdpai, треба було пройти назад до Блакитної мечеті та ще трохи на північ.

Місрат ішов попереду.

Сінскі не бачила іншого виходу, як сказати Місрату, ким вони є насправді і що поспішають до Єребатан-сараї, щоб усунути біологічну катастрофу, яка може початися в осілому палаці.

— Сюди! — гукнув Місрат, ведучи їх крізь темний парк. Громаддя Святої Софії лишилося позаду, а попереду виблискували під дощем казкові мінарети Блакитної мечеті.

Швидко крокуючи поруч із Сінскі, агент Брюдер давав команди своїй групі — наказував їм прибути для зустрічі до входу в міський резервуар.

— Схоже, Цобріст має намір завдати удару по міській системі водопостачання, — захекано сказав Брюдер. — Мені будуть потрібні схеми всіх водогонів, що ведуть до резервуара і з нього. Діятимемо відповідно до процедури обмеження та ізоляції. Нам знадобляться фізичні та хімічні бар’єри, а також вакуумний…

— Стривайте, — гукнув йому Місрат. — Ви мене неправильно зрозуміли. Резервуар уже не використовується для міського водопостачання. Уже ні!

Брюдер опустив телефон і люто вирячився на гіда.

— Що?!

— У давні часи цей резервуар справді містив запаси води для міста. Тепер усе не так. Ми модернізували нашу систему водопостачання.

Брюдер зупинився під деревом, яке давало захист від дощу, і всі стали разом із ним.

— Місрате, — сказала Сінскі. — А ви впевнені, що воду з того резервуара ніхто не п’є?

— Боже, борони, — відповів Місрат. — Та вода наповнює резервуар… і, зрештою, просочується в землю.

Сінскі, Ленґдон і Брюдер обмінялися невпевненими поглядами. Директорка ВООЗ не знала, чи їй радіти, чи тривожитися. «Якщо з тією водою ніхто регулярно не контактує, то чому Цобріст вибрав для зараження саме цей резервуар?»

Коли ми осучаснили нашу систему водопостачання кілька десятиріч тому, — пояснив Місрат, — експлуатація резервуара припинилася і він перетворився на звичайне водоймище в підземному приміщенні. — Він знизав плечима. — І нині це звичайний туристичний об’єкт.

Сінскі рвучко обернулася до Місрата.

«Туристичний об’єкт?»

— Стривайте… Виходить, що туди можуть спускатися люди? Туди, до резервуара?

— Аякже, — відповів Місрат. — Його відвідують упродовж дня тисячі людей. Та печера є досить ефектною. Уздовж води — пішохідні місточки… там навіть є маленьке кафе. У тому підземеллі погана вентиляція, повітря задушливе й вологе, але є багато охочих там побувати.

Сінскі зустрілася поглядом із Брюдером і зрозуміла, що і вона, і досвідчений агент спецгрупи уявили собі однакову картину: темну вологу печеру зі стоячою водою, де визріває смертоносна інфекція. А завершальним штрихом цього кошмару були пішохідні місточки, якими цілий день над поверхнею води рухались туристи.

— Він створив біоаерозоль! — констатував Брюдер.

Сінскі кивнула, і її плечі безпорадно опустилися.

— А що це означає? — швидко спитав Ленґдон.

— Це означає, — відповів Брюдер, — що та зараза матиме здатність поширюватися через повітря.

Ленґдон замовк, і Сінскі побачила, що професор нарешті усвідомлює потенційні масштаби кризи.

Певний час Сінскі розглядала варіант із повітряним збудником, однак коли почула, що резервуар використовувався для міського водопостачання, у неї виникла надія, що Цобріст зупинив свій вибір на біологічному виді, що поширюється через воду. Водні бактерії живучі й стійкі до негоди, але поширюються вельми повільно.

Повітряні ж патогени поширюються швидко.

Дуже швидко.

— Це повітряний патоген, — упевнено сказав Брюдер. — І, скоріш за все, вірус.

«Так, вірус, — погодилася Сінскі. — Цобріст обрав той збудник, який має максимальну швидкість поширення».

Вивільнення повітряного вірусу у воду було вельми незвичним, однак існує багато форм життя, які визрівають у рідині, а потім злітають у повітря: комарі, спори плісняви, бактерії, що спричинюють хворобу легіонерів, мікоток- сини, «червоний приплив» та навіть люди. Сінскі похмуро уявила собі, як вірус потрапляє до води в лагуні резервуара, а потім у вологе повітря піднімаються мікроскопічні інфіковані крапельки.

Місрат стояв, занепокоєно вдивляючись у заповнену автомобілями вулицю. Сінскі простежила його погляд і побачила приземкувату будівлю з білої та червоної цегли, єдині двері якої були розчинені, а за ними виднілося щось на кшталт сходів униз. Біля дверей стояв нечисленний натовп добре вдягнених людей під парасольками, а швейцар контролював потік гостей, що спускалися донизу.

«Там що — якийсь танцювальний клуб?»

Сінскі побачила на будівлі напис золотими літерами, і їй стиснуло груди. Попри те, що клуб називався «Резервуар» і, як свідчив напис, цю будівлю було споруджено п’ятсот двадцять третього року нашої ери, вона збагнула, чому Місрат був такий стривожений.

— Осілий палац, — мовив, затинаючись, Місрат. — Схоже… тут сьогодні концерт.

Сінскі вухам своїм не повірила.

— Концерт у резервуарі?

— Усередині досить просторо, — відповів він. — І тому це приміщення часто використовують як культурний центр.

Вочевидь, Брюдеру вже набридли балачки. Протиснувшись повз авто, що заполонили вулицю Алемдар, він кинувся до споруди. Сінскі та Ленґдон із Місратом кинулися бігти слідком за ним.

Коли вони добралися до входу в приміщення резервуара, дорогу їм заступила жменька глядачів, які чекали, поки їх пропустять усередину, — троє жінок у мусульманських бурках, двійко туристів, що трималися за руки, і чоловік у смокінгу. Усі вони тіснилися на порозі, ховаючись від дощу.

Сінскі почула, як знизу линуть акорди класичної музики. «Берліоз», — здогадалася вона зі своєрідної оркестров- ки, але хоч який би то твір не звучав, тут, на вулицях Стамбула, він відчувався недоречним і чужим.

Коли вони наблизилися до дверей, Сінскі відчула, як знизу, із глибини підземної печери, війнуло тепле повітря. Вітер виніс на поверхню не лише звуки скрипок, а й безпомилково впізнавані запахи вологи та великого скупчення людей.

Він також доніс до Сінскі лиховісне передчуття.

Коли зі сходового колодязя вигулькнула, весело теревенячи, група туристів, швейцар запустив усередину нову.

Брюдер хотів був увійти, але швейцар зупинив його приязним жестом.

— Одну хвилину, пане. Резервуар заповнений до краю. Доведеться почекати десь хвилину, допоки хтось не вийде. Дякую.

Брюдер намірився пройти до резервуара, застосувавши силу, але Сінскі поклала йому на плече руку й відвела вбік.

— Стривайте, — наказала вона. — Ваша група вже на підході, а ви не зможете обшукати цю будівлю самі. — І вона показала на дошку, прикріплену до стіни біля дверей. — Вона величезна.

— Інформаційна дошка містила опис підземного приміщення завбільшки із собор: воно було завдовжки майже як два футбольні поля й мало стелю площею понад сто тисяч квадратних футів, яку підтримував ліс із 336 мармурових колон. Погляньте сюди, — озвався Ленґдон, стоячи за кілька ярдів від них. — Ви не повірите.

Сінскі обернулася, і Ленґдон кивнув на концертну афішу, що висіла на стіні.

Господи милосердний.

Директорка правильно визначила стиль музики як романтизм, але твір, що наразі виконувався, написав не Бер- ліоз. Його автором був інший композитор-романтик — Фе- ренц Ліст.

Цієї ночі Стамбульський державний симфонічний оркестр виконував одну з найвідоміших композицій Ферен- ца Ліста — симфонію «Данте», на яку творця надихнули сходження Данте до пекла та повернення з нього.

— Її виконуватимуть тут тиждень, — зауважив Ленґдон, роздивляючись дрібний шрифт на афіші. — Безкоштовний концерт. Оплачений анонімним меценатом.

Сінскі неважко було здогадатися, як звали того анонімного мецената. Схильність Бертрана Цобріста до театральних ефектів виявилася ще й стратегією з холодним розрахунком. Оцей тиждень безкоштовних концертів мав привабити до резервуара тисячі туристів, які наб’ються туди, мов оселедці в діжку. Там вони вдихнуть отруєного повітря, а потім роз’їдуться по своїх домівках як у Туреччині, так і за кордоном.

— Пане, — звернувся швейцар до Брюдера. — Маємо внизу два вільні місця.

Брюдер повернувся до Сінскі.

— Покличте місцеву владу. Що б ми там внизу не знайшли, нам знадобиться допомога. Коли прибуде моя група, накажіть їм зв’язатися зі мною по радіо за новими вказівками. А я тим часом спущуся вниз і спробую прикинути, де Цобріст міг причепити оту штуку.

— Без респіратора? — спитала його Сінскі. — Ми ж не знаємо напевне, що той мішок іще цілий.

Брюдер нахмурився й підставив руку під потік теплого повітря, що линув із підземелля.

— Мені не хочеться це казати, але якщо ця зараза вже вивільнилася з мішка, то, скоріш за все, інфікувала кожного мешканця цього міста.

Сінскі думала про те саме, але не хотіла казати вголос перед Ленґдоном та Місратом.

— До того ж, — додав Брюдер, — я вже мав змогу бачити, як поводиться натовп, коли з’являється моя група в біо- захисних костюмах. Усі очманіло кинуться навтьоки, і зчиниться величезна паніка.

Сінскі визнала за краще погодитися з Брюдером; зрештою він був досвідченим фахівцем і йому не раз доводилося бувати в подібних ситуаціях.

— Єдиний реалістичний варіант, який ми маємо, — сказав їй Брюдер, — це припустити, що всередині й досі безпечно, і зробити все можливе для локалізації зарази.

— Гаразд, — погодилася Сінскі. — Розпочинайте.

— Є ще одна проблема, — озвався Ленґдон. — Як бути із Сієнною?

— А що Сієнна? — різко спитав Брюдер.

— Що б вона не робила тут, у Стамбулі, вона здібна до мов і, цілком можливо, трохи знає турецьку.

— Ну то й що?

— Сієнна знає, що в поемі йдеться про «осілий палац», — відповів Ленґдон. — А турецькою «осілий палац»… чітко вказує на Єребатан-сараї. — Він кивнув на напис над дверима. — Тобто вказує прямо сюди.

— Так, авжеж, — втомлено погодилася Сінскі. — Вона могла про це здогадатися й оминути Айя-Софію.

Брюдер глянув на двері й стиха вилаявся.

— Гаразд, якщо Сієнна справді там і збирається розірвати отой розчинний мішок, перш ніж ми зможемо його локалізувати, то однаково вона прибула сюди зовсім недавно.

Приміщення дуже велике, і Сієнна, можливо, навіть не знає, де шукати. А коли поруч так багато людей, то навряд чи вона наважиться пірнути під воду, бо це неодмінно помітять.

— Пане, — знову гукнув Брюдеру швейцар. — Ви заходите чи ні?

Брюдер побачив групу людей, що прийшли на концерт і наближалися, переходячи вулицю, і кивнув швейцару, що теж заходить.

— Я йду з вами, — озвався Ленґдон, рушаючи слідком за Брюдером.

Брюдер обернувся й глянув на нього впритул.

— Нікуди ви не підете.

Та Ленґдон і не думав відступати.

— Агенте Брюдер, одною з причин, що ми опинилися в такій ситуації, є те, що Сієнна Брукс цілий день дурила й використовувала мене. Ви ж самі сказали, що ми, можливо, уже всі інфіковані. Я допоможу, подобається це вам чи ні.

Брюдер кинув на нього прискіпливий погляд, помовчав — і неохоче погодився.

* * *

Пройшовши у двері й спускаючись сходами слідком за Брюдером, Ленґдон відчув, як із черева резервуара на них війнуло теплим вітром. Цей легкий вітерець ніс із собою акорди Лістової симфонії «Данте», а також знайомий запах, який, однак, було важко охарактеризувати… то був запах великої маси людей, що скупчилися в закритому просторі.

Раптом Ленґдону здалося, що його огортає якась примарна завіса, немов довгі пальці невидимої руки тягнулися до нього з-під землі і шкрябали його плоть.

Музика. То симфонічний хор у сто голосів заспівав відомий пасаж, чітко вимовляючи кожен склад моторошного Дантового тексту.

Lasciate ogne speranza, — співали вони, — voi chentrate.

Ці шість слів — найвідоміший рядок Дантового «Пекла» — злетіли від підніжжя сходового колодязя, наче зловісний подих смерті.

Під акомпанемент труб і ріжків хор знову проспівав це застереження:

— Lasciate ogne speranza voi chentrate!

Залиш надію той, хто сюди входить.



Розділ 89 | Інферно | Розділ 91