на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



«І ВСЕ ТО ТЕ — НЕМОВ ДАРИ ГОСПОДНІ»

(1966—1972)

«Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36°»

(Василь Стус)

Як мало треба людині для щастя.

Улюблена праця. Елементарні умови. Спокій за рідних і друзів.

Допоки цей нехитрий набір життєвих гараздів не загрожений, людині навіть може здаватися, що її життя надто пісне.

Але варто цьому балансу порушитися, як усе йде шкереберть. «Одна біда не ходить», — кажуть у народі. Бо втративши цей баланс, більшість із нас ладна сплатити яку-будь ціну, щоби повернути втрачене.

Але один із найстрашніших парадоксів нашого життя полягає в тому, що рух вперед можливий, як правило, лише тоді, коли сталого балансу немає. Коли ти відкритий тисячам вітрів і не маєш жодних інших ґарантій, окрім власної готовности щодень офірувати свій піт і кров на жертовник самоствердження. І що більші втрати — то більші можливості відкриваються. Хоча хто може похвалитися, що скористався тими можливостями в повному обсязі?

Переважна більшість воліє втекти куди-будь, як тільки починає усвідомлювати, що долати обрану дорогу доводиться самотужки. І — жодної підказки, жодного готового рішення. Спробуй не схибити, не проминути потрібний життьовий поворот, коли стільки негараздів зусебіч сипиться на самотню голову необачного подорожнього. І єдиний рятунок — постійна готовність до втрат і все-несподіванок та зібрана в кулак воля.

Так і йдуть, хто скільки здужає, вірні за своєю Долею, яка, ніби збиткуючись із відчайдухів, пропонує їм щораз тяжчі випробування. А зможеш? А здужаєш? А витримаєш?

Коли ж зі всім цим людина нарешті дає собі раду на неї чекає новий підступ — втома. Вирватися з її цупких пазурів не вдається нікому. Далі — роздратування, нетерпимість… Коли ж неборака, подолавши усі перешкоди, нарешті досягає мети, виявляється, що й ідеали вже не надто важливі, й результати ніби девальвовані…

От і доводиться мимоволі озиратися на пройдену дорогу, ціна долання якої — саме життя, що пішло лише на те, щоб не збитися на втоптані попередниками колії життєвих стратегій, навчитися гідно сприймати поразки і підніматися після них, зуміти за жодних обставин не втрачати людської гідности…

З останньою найскладніше. Вона, як лакмус, «перевіряє» тебе на кожному кроці, провокуючи до реаґування на різноманітні не пов'язані зі сферою «практичної політики, практичної політичної дії чи поведінки» ситуації, що безпосередньо впливають на долю людини. Іван Дзюба вважає, що саме миттєві реакції й невиважені публіцистичні виступи В. Стуса найбільше вплинули на долю поета. Але чи міг він чинити інакше, коли це було у сфері Василевого «морального існування в цьому світі, де значною мірою все визначається зовнішнім тиском. В тому сенсі визначається, що якби йшлося про нормальне людське існування в нормальному людському суспільстві, в цьому не було б потреби і воно б не виявлялося… в такій формі. А коли людину в штучні умови ставлять і в страшні умови, і колосальний нелюдський тиск, то це і відповідні форми спротиву викликає.

У Василя, мені здається, — продовжує Іван Дзюба, — це йшло від людської гідности. Все могло б зовсім по-іншому скластися, він був би собою, був би, як є, але життя його склалося б по-іншому, якби його штучно не заганяли на оце… Він просто жертва в цьому відношенні… Часто висловлюється така думка, яка мені з багатьох причин неприємна. Говорять, що якби… не ця трагічна доля, то ми б не мали такого поета, як Василь Стус. По-перше, мені здається, так взагалі негарно ставити питання. Воно десь межує з відчуттям втіхи від того, що хтось інший жар тягає, чужими руками жар вигрібає. Це негарно. Це від нашого бажання мати жертви, але щоб хтось той був жертвою, а ти гордився українським народом за те, що він здатний на такі жертви…»[445]

В українському соціумі ця незбагненна потреба мати іконостас мучеників часом набирає потворних форм. Спершу суспільство ніби стискується, створюючи самозахистами чи кар'єрними цілями кожного зі своїх членів максимально дискомфортну для людину ситуацію, а потім або ганить людину, яка не витримала статусу жертви, або прославляє її здатність до самопожертви, принижуючи інші — позірно ніби менш суттєві — чесноти.

Але коли кожна жертва потребує ката, який може використати її у власних цілях.

Наприкінці 1965-го у західноукраїнському реґіоні ним став тодішній секретар Львівського обкому компартії України В. Маланчук. Санкції, які він дав голові місцевого КДБ на арешти західних культурників, стали трампліном його подальшої кар'єри. Прорахувавши можливі вигоди від такої партійної «пильности» й принциповости, він вирішив навіть не погоджувати їх із Першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом.

Натомість у Києві, де «ката» не виявилося, було заарештовано лише Івана Світличного, якого притягнули до кримінальної відповідальности на підставі особистих тісних зв'язків із західноукраїнськими інакодумцями.

І треба визнати, що після львівських арештів Київ злякався. Більшість втягла голови в плечі, тихенько сподіваючись, що «чаша сія» — не для них. Тут і почали виявлятися індивідуальні особливості характеру кожної людини. У 1965-му не змогли змовчати Вячеслав Чорновіл та Іван Дзюба, що виступили не так, може, із солідарности з ув'язненими (бо чому така солідарність зарадить?), як із внутрішньої необхідности перебувати у вирі подій. Ланцюгова реакція, що виникла після їх виступу, зачепила собою Василя Стуса і ще кількох людей, які також не змогли залишитися сторонніми спостерігачами. І лише випадок і незацікавленість офіційного Києва в репресіях у столиці, вберегла всіх трьох від арештів.

До речі, Вячеслав Чорновіл має свою інтерпретацію подій, що відбулися в кінотеатрі «Україна»: «Заклик до людей висловити протест вставанням з місць помилково приписують Василю Стусу. Він спонтанно включився в цю акцію. А все готували ми з Іваном Дзюбою… Дзюба розповідає про арешти, з кінобудки пускають якийсь свист, але він встиг головне сказати. А після нього я закликав підвестися всіх, хто проти повернення сталінізму. Підвелася більша частина залу, хоч багато було присутніх по запрошеннях ЦК.

…Вийшли на вулицю — ніхто нас чомусь не бере. Ще домовилися, щоб уранці піти до Параджанова й вибачитися за зіпсовану нами прем'єру фільму. Тоді нам не думалося, що кращої реклами для Параджанова годі було й вигадати»[446].

Жорстка індивідуальна мотивація Чорновола — «нас чомусь не беруть» — провокувала арештів багатьох людей, які тоді й згодом ситуативно підтримали його продумані «під себе» вчинки. Спрацьовувало ораторське мистецтво й відвага В. Чорновола, що провокувало неготових до протистояння людей і собі, бодай на одну мить, відчути смак відчайдушного вчинку. Спокуса цього завжди була надто високою, а тому підтримка завжди знаходилася. Проте коли надходила черга відповідати за емоційний порив, що трактувався каральними органами як «антирадянська аґітація і пропаґанда», людина, яка й у думках не мала подібних намірів, починала вагатися: з одного боку — виправдовуватися й «каятися» ніби соромно, з іншого — нелюдський три-, п'яти- чи навіть семилітній термін за емоційний порив — надто багато. От і «ламалися» люди, які часто починали давати свідчення на себе та своїх друзів від елементарної розгублености перед відверто цинічним тиском з боку каральних органів. А чому, власне, така людина не мала «ламатися»? І чи взагалі коректно людську слабість і небажання «сідати» називати «ламанням»? Адже коли хтось ішов на перегляд фільму, читав «заборонену» літературу чи брав участь у якійсь акції, то робив це з цікавості чи природного почуття справедливости — без жодної політичної мотивації.

Але після арештів 1965-го колесо репресій уже закрутилося, а тому комуністичні ідеологи, які пов'язували свої кар'єрні інтереси з боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом», повинні були знаходити все нових і нових жертв. От і доводилося роздмухувати вогонь гонінь на українську інтеліґенцію, використовуючи індивідуальні особливості характерів окремих українських харизматиків. Приєднувалися до руху й життєві невдахи, яким власні поразки легше було пов'язати з антиукраїнською політикою Москви, аніж із власною неспроможністю. Все це творило ілюзію організованої опозиції в Україні.

А що влада коректністю ніколи не відзначалася, то створилася ситуація, за якої обов'язково треба було обирати «свій бік» барикад: або шанс на офіційне визнання й лиха слава, або — «високо піднята голова» й горда постава, але… але жодних шансів на благополуччя й просування кар'єрними щаблями.

Більшість, як завжди, шукала компромісу й мало чого досягала, бо що далі заходило це протистояння, то жорсткіше держава вимагала слухняности. Діяв і страх судових і позасудових репресій, що знову загрожували не лише конкретній людині, а й її рідним. 1965-го цей страх уже паралізував волю багатьох: «забуття» на двадцять з лишком років подій у кінотеатрі «Україна» абсолютною більшістю присутніх це лише підтверджує.

Для Василя Стуса така поведінка була неприйнятною, бо втрата гідности була для нього тотожна втраті таланту, втраті здатности творити, а відтак — смерті й капітуляції.

Зберегти гідність означало для Василя перемогти обставини й бути собою. І це відчайдушне прагнення залишитися людиною за майже нелюдського збігу обставин, уміння позбутися відчуття загнаного вовка, коли тебе, як вовка, женуть на червоні прапорці, дало настільки могутній поштовх до творчої та особистісної реалізації, що від 1966-го року Стус починає творити в умовах, здавалося б, цілком для того непридатних, без зовнішніх зривів множить і множить автографи віршів та збірок, які хоча й невідь-куди зникають, але більшість з написаного бодай в одному-двох варіантах таки вдається зберегти.

Життя в режимі нон-стоп примусило Стуса визначитися в ситуації, яку зумовили три, хоча доволі випадкові, чинники: арешт Івана Світличного, рішення Дзюби—Чорновола повідомити громадськість про арешти та сирена, яку від страху втратити місце ввімкнув директор кінотеатру. Емоційно зреаґувавши на несправедливість і не відступившись від цього під тиском Зубкова, Василь Стус прирікав себе на «хресну дорогу», на якій втрата місця в аспірантурі — найменше з можливих лих.

Проте Стусів вибір мав і очевидні плюси.

Після подій в «Україні» молодого поета, «слава» якого обмежувалася середовищем друзів, визнали не лише в колі шістдесятників, але й люди з іншого боку «колючого дроту»[447], які були для Василя зразком стійкости та моральности. А повертаючись у січні з молодою дружиною від батьків, Стус уперше усвідомив, що, випадково відчувши подих доби, він спромігся не лише витримати його, а й спромогтися на відповідь. І на дорозі, яка обрала його (а може, таки — він її?), слава людини торуватиме славу поета — найважливішу для Василя. Відтак навіть за нелюдських умов він повинен творити себе, бо тільки так люди його народу можуть звернути увагу на його пошуки в царині духу і, може, навіть зрозуміти його життя та вірші.

Це усвідомлення, що першої миті видавалося цілковитою фантастикою, було безжально витіснене зі свідомости. Однак це вже був усвідомлений шлях боротьби за увагу до власної творчости. І, виходячи морозним січневим ранком на перон Київського вокзалу, Василь уже знав, що не зрадить цього шляху.

Так розпочалося Стусове «кшталтування». Почався новий виток, що непомітно переріс у вертикаль зростання, на якій творець розподіляє свої зусилля так, аби вони ставали життєписом непримиренної й чесної людини, яка попри жодні виправдальні обставини не потурає злу, а поет — друге «я» цієї людини — фіксує межові стани, які повинна перейти особистість у боротьбі за збереження себе самої в цьому ворожому, жорсткому, але водночас доброму та справедливому світі.

Василеве самопочуття цього періоду випрозорюється настільки, що він навіть не дивується, що його без зайвих розмов беруть на вакантне місце молодшого наукового співробітника Державного історичного архіву УРСР.

Це була перемога. Над обставинами, над невдачами, врешті — над постійним фінансовим неблагополуччям. Новий статус дещо згладжує певні непорозуміння з мамою дружини, яка, як і кожна матір, хворобливо реаґувала на проблеми зятя з владою, що обіцяло молодій родині численні проблеми. Та й як було забути воронки, що в часи Сталіна, здається — зовсім недавно, серед глупої ночі під'їжджали до будинків, кожна з квартир яких перетворювалася в напружене чекання: до нас чи таки до сусідів? Чи до обох? І лише тоді, коли стихав шум моторів, можна було зітхнути спокійно і спробувати перед сном уявити, кого ж на світанку буде оголошено ворогом народу.

Докучали й житлові умови. Маленька двокімнатна квартира, в якій Валині батьки виділили молодятам окрему, але прохідну кімнату, а самі з молодшою дочкою Олександрою (Шурою) тулилися в іншій, примушували навіть вночі працювати з оглядом на спокій рідних.

Зате Василь розкошував на роботі.

За яких кілька днів він знайомиться з Василем Куком, колишнім провідником Служби безпеки ОУН, який працював у тому ж архіві. І хоча Василь дивувався, як йому пощастило вижити, проте розпитувати живу леґенду не наважувався. Тримався Кук відособлено від більшости співробітників, але Стус одразу ж поклав спробувати заприязнитися з ним бодай для того, щоб з перших рук довідатися про історію збройного опору радянським окупантам на Західній Україні.

Не можна сказати, що між ними склалися довірливі стосунки, але достеменно відомо, що Кук неодноразово переконував Стуса утриматися від різких полемічних виступів і зосередитися на науковій і творчій праці.

В останньому переконувати Василя ніби й не було потреби. Отримавши доступ до майже невідомих архівних джерел, він увесь вільний час присвячував вивченню історичних хронік і документів з історії України нової доби.

Всі п'ять із половиною місяців, упродовж яких Стус працював ув Архіві, він перечитував і конспектував усе, що було пов'язане з українською революцією 1917–1919 років. Матеріал, що потрапив до його рук, настільки заполонив, що він спокійніше, ніж можна було сподіватися, сприйняв лист із видавництва «Молодь», з повідомленням, що збірку «Круговерть», набір якої давно був готовий, відхилено видавництвом. У будь-який інший час він би довго приходив до тями, але в січні 1966-го його цікавив лише архів.

Пильність і старанність молодого науковця помітило керівництво, і вже з 3 травня Стуса переводять на посаду «старшого наукового співробітника»[448].

Доволі швидко про стрімку наукову кар'єру нещодавно відрахованого аспіранта стало відомо заступникові директора Інституту літератури С. Зубкову, який застосував увесь свій партійний і адміністративно-науковий вплив, аби колишнього аспіранта, який так непоштиво говорив із ним вереснем 1965-го, було звільнено з радянської наукової установи.

Ув автобіографії від 23 липня 1966 року Василь Стус так виклав цю ситуацію: «Робив у ЦДІА науковим співробітником, потім — старшим науковим співробітником, але увільнений „за власним бажанням“ — за безсовісним, здається, наполяганням тов. Зубкова з Інституту літератури (про це я довідався в ЦК КПУ у тов. Митюкова»[449].

Проте навіть кілька місяців наукової роботи дозволили Василеві накопичити матеріал, що ліг в основу неопублікованої за його життя статті «Дещо з думок наших попередників»[450] та дав йому неоціненний матеріал до найґрунтовнішої літературознавчої статті — «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)»[451], присвяченої творчому злету та падінню Павла Тичини, кому «судилася доля генія»[452]. Вона була закінчена лише серединою 1971 року, але так і не стала помітним явищем самвидаву, бо надміру прискіпливий автор довго радився з друзями та дослідниками творчости Тичини щодо тих чи інших своїх оцінок, а після арештів 1972-го дві машинописні копії, що перебували на руках у людей, були спалені.

Про «Феномен доби» мова буде в наступному розділі, поки ж — кілька цитат зі статті «Дещо з думок наших попередників…», що засвідчують уявлення Василя Стуса про роль та місце письменника в житті народу:

«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові, — пише Василь Стус, — коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча й горлом української нації. Там і тільки там шукали й знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніх деспотій…

Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої пол[овини] XVIII ст. Василь Григорович-Барський: „…не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця… а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи…“»[453]

Запал серця, на якому наголошує Григорович-Барський, стає домінантним для поета у творчості й самому житті. «Літературна праця повинна бути потрібною народові, інакше вона втрачає сенс. Бо коли письменник не має надії, що його слово буде комусь потрібним бодай після його смерти, такий письменник поповнює й без того густі лави графоманів та пустоцвітів, яких так багато наплодилось на нашій землі», — сказав мені батько з іншого приводу 1980-го, незадовго до другого арешту.

Чиї ж думки видаються здаються [так в оригіналі. — Прим. верстальника] Стусові настільки співзвучними, що він «переплавлює» їх на окрему статтю? Степана Руданського, Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Олеся Гончара та Івана Пулюя.

Змальована ними приголомшлива картина занепаду національного життя (і то не лише мовного, а й традиційного життя українського селянина, шкільництва, книгодрукування тощо) завершується цифрами офіційної радянської статистики, на підставі якої Василь Стус робить висновок про дедалі загрозливішу русифікацію міст і пригнічене становище титульної нації в Україні:

«Як і до революції, в республіці корінне українське населення порівняно з російським та єврейським (що живе у містах) тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується й консервується. Сільське українське населення… не має фактично доступу до міста, не може вливатися в міське населення й виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами»[454].

Аналізуючи трагедію «нової Греції», як назвав Україну в записці до Катерини II німецький філософ Гердер, маючи на увазі трансформацію цивілізованого краю в безсловесний і неосвічений нарід, Стус формулює завдання: «Врятувати цю новітню „Грецію“ для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, свою гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата, — що може бути радіснішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!»[455].

«Позви з історією», як пізніше назвав період свого архівного життя поет, були надважливі для його дальшого самовизначення й позиціонування у світі. Його позірне народництво й боління за людей краю, на відміну від самих народників, зовсім не передбачало «ходіння» в той народ і було, можна навіть сказати, втечею з того народу в архіви, наукові заклади, сучасну світову літературу та культуру.

Усвідомлюючи себе представником нації з «обрубаною кроною», що з сили чужої волі опинилася в ситуації культурної стаґнації, він намагається звільнити від псевдопатріотичного мулу імена офіційно дозволених письменників і прагне вводити в сучасну йому літературу призабутих авторів. Відтак завдання статті — показати, як представники різних галузей знання в різні часи плекали тяглість культури, не дозволяючи обірватися їй у найскрутніші історичні періоди. І ми, новітні інтеліґенти-шістдесятники, ніби наголошує Стус, повинні зробити все залежне, аби не опинитися в цій шерензі останніми. Для цього вже не досить ходити в народ, не досить підніматися на збройну боротьбу, не досить просто писати чи малювати. Для цього треба всіма можливими засобами боротися за створення умов, які б не дали перерватися постійному притоку національного елемента в культурні центри, чим від давніх часів живилася національна культура. Саме тому такою важливою стає боротьба за розкріпачення селянства, за українські школи, українські університети, високу й навіть елітарну українську культуру й науку. І шлях цей передбачає передусім легальні форми боротьби, компроміси, пошуки способів подолання кризи.

Не всі думали як Стус. А тому коло його нерадикальних однодумців було значно вужчим за коло шістдесятників. Культурники, які уникали прямої конфронтації з владою, але готові робити максимум можливого для досягнення цієї мети, у середині шістдесятих згрупувались у ще тісніше коло. Після повернення Віктора Зарецького та Алли Горської з творчого відрядження на Донбас та звільнення 30 квітня 1966 року І. Світличного як «соціально неопасного»[456], квартири цих людей стають місцем зустрічей і неформальних, хоча й напівзаборонених, зустрічей і дискусій незгодних.

Маленька квартира-бібліотека Світличних і богемна квартира-майстерня Горської-Зарецького були своєрідними творчими лабораторіями: Надія Світлична навчала української мови Г. Севрук, Л. Семикіну і А. Горську; Іван Світличний проводив мистецькі семінари з молоддю, що виявилася «зайвою» в українській радянській культурі.

Звільнення Світличного з-під варти в умовах дедалі більшого ідеологічного тиску було для всіх цих людей справжньою перемогою й, може, єдиним реальним наслідком подій в кінотеатрі «Україна». Перемога ця була справді вистражданою й вибореною, а не подарованою «доброю» волею влади. Ліна Костенко збирала підписи «метрів» під вимогою звільнити Світличного, під якою підписалися не лише М. Стельмах та А. Малишко, а й академік М. Амосов з авіаконструктором О. Антоновим. Англійський письменник Пол Таборі, який очолював комісію Amnesty International, що опікувалася долями митців, які перебувають в ув'язненні, допоміг Об'єднанню українських письменників «Слово» винести справу з оборони Івана Світличного на загальну сесію, наслідком чого стала ухвала Конґресу зі засудженням «насильства над українськими письменниками в СРСР»[457]. Особливо важливою була підтримка технічної інтеліґенції, яка різко виступила на захист відомого українського літерата, вимагаючи від влади звільнення «несправедливо утримуваного під вартою» письменника. Не рахуватися з цими думками керівництво КДБ не ризикнуло.

Проте ейфорія була короткочасною. Радість від Іванового звільнення затьмарювалася тиском на М. Коцюбинську в Інституті літератури, судовими процесами у Львові й Івано-Франківську над братами Горинями й П. Заливахою, звільненням з роботи Василя Стуса, неможливістю друкуватися для Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, Є. Сверстюка та багатьох інших письменників, чиї твори якщо й потрапляли до періодики, то під псевдонімами чи навіть чужими прізвищами.

Тоді ж почалися перші розколи й у середовищі шістдесятників. Поступово загострювалися взаємини між І. Світличним та В. Чорноволом, які по-різному розуміли завдання українських інтелектуалів в умовах тотального пресинґу з боку держави. Розуміючи нечисельність нової української культурної еліти й прагнучи зберегти її від нищення в таборах, Іван Світличний вважав доцільним обмежитися культурницькою та інформаційною роботою, що давало можливість передавати в Москву, а відтак за кордон інформацію про свавілля влади на Україні й здійснювати публікацію найцікавіших літературних текстів у чеських та польських україномовних часописах, що не мали таких жорстких цензурних утисків. Вячеслав Чорновіл наполягав на більш радикальних методах. Вважав, що позитивного результату можна досягти лише різким протистоянням із владою: масові незаконні й безпідставні арешти, на його думку, мали привернути увагу до катастрофічного культурного становища в Україні[458].

Конфлікт досяг свого апогею 1967-го, після виходу книги «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», у якій Чорновіл зібрав документальні матеріали про репресованих 1965-го шістдесятників. Видання мало значний резонанс на Заході й навіть було відзначене міжнародною журналістською премією у Великій Британії[459]. Однак остаточного розколу в середовищі опозиційно налаштованої до влади інтеліґенції вдалося уникнути. «Допомогло» КДБ.

3 серпня 1967 року було заарештовано Вячеслава Чорновола[460].

І якщо до цього більші чи менші незгоди, що мали місце між умовними культурниками та умовними ж «політиками» в середовищі шістдесятників здавалися принциповими, то судовий вирок (три роки ув'язнення) Львівського обласного суду допоміг усвідомити, що спільного в опозиціонерів таки більше, аніж відмінного, а тому треба підніматися над дріб'язковими суперечностями. «Етичні» міркування «перемогли» тактичні й стратегічні: справді, хіба можна залишити товариша напризволяще?

Літо 1966-го для Василя Стуса видалося непростим. Справжнім шоком для нього, щойно звільненого з Державного історичного архіву, стали слова дружини:

— Василю, я… чекаю дитину, — почув він якось увечері, коли після чергової невдалої спроби знайти роботу картав себе, що він — мужчина, годувальник — не може утримувати родину.

— Як вагітна? — промовив, розуміючи, що змолов дурницю. — Валю, я ж без роботи. Можливі арешти, як можна приводити дітей у цей світ, де ми з тобою не маємо жодної певности щодо завтрашнього дня?

— Бог дає дітей, і дає на дітей, — прорвалися приказкою Валині думки. — Якось буде. Я буду народжувати.

За кілька днів Василеві вдалося знайти підробітки на будівництві метра, а 17 вересня він влаштувався на посаду старшого інженера Відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловости будівельних матеріалів УРСР[461].

Робота, звісно, не бозна яка, але мінімальні кошти на прожиття таки забезпечувала. Редаґування технічних текстів було малоцікавим і зовсім не творчим, але залишало трохи вільного часу.

Пізніми вечорами, коли батьки дружини та її сестра Олександра засинали, Василь до світанку сидів над віршами. Непростої зими 1965—1966 років, гуляючи з Валею Святошинським лісом, він мимоволі звернув увагу на красу вкритих памороззю безлистих зимових дерев. Ніякого надміру, жодних зовнішніх прикрас, — ніщо не заглушало сути величних чи покручених стовбурів і кістяків-гілок, що у величному супокої споглядали за суєтою людського життя.

— Такою й має бути поезія, — міркував Василь, — вільною від лушпиння й нашарування щоденности, від намулу випадковостей, лише квінтесенція буття, людського переживання кожної миті, котрою живе людина у світі. «Зимові дерева» — це ж блискуча назва для нової книжки віршів. Невже досі ніхто не використав цей образ? — поет напружував пам'ять, намагаючись витягнути з неї які-будь згадки чи асоціації. — Ні, такої назви я наче не зустрічав. Так і назву книжку!

Ночами, долаючи спокусу затишно простягнутись у теплому ліжку поруч із дружиною, він примушував себе сідати за письмовий стіл, геть завалений розкладеними рукописами, й зосереджувався на роботі з доопрацювання віршів або систематизацією інформації, накопиченої за кілька місяців архівної праці. Тоді вперше майнула думка про Тичину як співця української революції. Зламаного, щоправда, як і сама революція. В трагедії поразки маліють навіть генії. Ось про що слід писати в праці про Тичину, який став речником найбільшого в XX столітті підняття українського духу, і, піднятий поривом національної величі, сягнув небес. Коли ж сила пориву зійшла нанівець, упав у безнадію відчаю.

За тим же клаптиком письмового столу, або й на кухні, куди часто виходив курити, Стус писав і свої листи — до друзів на волі й за огорожами колючого дроту: «Панасе! — звертається до ув'язненого художника Заливахи, прагнучи бодай листовно підтримати його дух. — Що хотів тобі сказати. Недавно в Донецьку був голова Ради міністрів Косигін, був він і на тій шахті, де я після Горлівки працював плитовим трохи. Це шахта „Октябрьская“ м. Донецька. То мій товариш з ним розмовляв, і якось зайшла мова про вас — в'язнів. Товариш казав, що з вами неґречно поводяться, і наводив деякі факти — як ведуться з Даніелем, Караванським. То Косигін сказав, що він не знав того, а колись так намне хвоста тим паскудам-начальникам, що знати будуть повік. Чоловік він рішучий, і думаю, що матимете нових начлагів, коли ваші „педагоги“ не матимуть зайвої клепки. І ото товариш мені розповів — і я вирішив — тобі переписати, аби ти (і інші) не вішали носа. Але хіба ж Ви його вішаєте? Мені ваші місця знайомі — 5 літ тому служив на північній Свердловщині, то проїздив і ваші благословенні краї. Тільки не знав, що все то матиме колись славу інтелектуальної Мекки, куди збиратимуться кращі розуми під капральський нагляд.

…У мене таке відчуття, що вже жалкую — якого біса місцева сволота не запроторила мене туди до Вас. Побути там кілька років — нікому не завадить. Навіть тому начлагові, якого так лаяв Косигін. Він у вас свиня, як і належить начлагові? Тепер буде (або — має бути) славний чоловік у торжковських туфлях…[462]

Недавно був у мене (сьогодні я збагатів на сина!) Микола Холодний[463] з якимось гидким Василем Глинчаком зі Львова. Микола геть усього боїться. То вже трохи його заспокоїли. Бо, виселеному з Києва, йому не мед. Читаю всілякі міністерські доповіді й повість Дюрренматта „Грек шукає гречанку“. Тягне на прозу, але жалкую, що крім стройбатівської не мав ніякої зеківської практики. Чи не знаєш, у Вас не можна стажируватися на посаді молодшого зека? Розпитай, будь ласка, у якого бурмила.

Завтра — з'їзд письменників. Усе, здається, розіграно дорешти. Преса мовчить, хіба що який відважний Гуцало згадає одіозну Л. Костенко та М. Вінграновського. В Одесі мені читали його вірша:


Повідлітало і не стало.

І стало синьо в небесах.

За птахом птах. За птахом птах.

За птахом птах. Повідлітало.

<…>

Не вірю в долю — в Україну!

Вона мій Бог і проводир.

У щастя вірю, вірю в мир

і хоч загину — до загину!

До бою, бо не буде бою!

Міщанство знелюдить і нас.

Погасло літо — день не згас,

і я з тобою, як з собою.


Бач, як ламається Микола від геніяльного до просто дешевого. Але я вірю в нього найбільше — він найчистіший талант.

З новин — іще такі: десь за місяць буде Плужник — я вже бачив третю верстку[464]. Новиченко написав величезну передмову, де провадить довго й нудно. Там будуть дві поеми Євгена Павловича. Недавно був вечір пом'яти Зерова. Г. П. Кочур цікаво розповідав про поневіряння. Читав деякі тюремні листи. Це було цікаво. Гарно провадив і Євген[465] — але завжди з дозою романтики, як він те полюбляє. Бачив у одного товариша автографи Плужника — чіткий упевнений неграйливий почерк. „Каменю один приділ — мовчати“. Знаєш ти Плужника?

Звичайно, він геній. Може б ви там займалися вивченням іноземних мов, то можна було б переслати всі словники й літературу?

Може — китайські словники? Тут читався лист про хунвейбінів. Кажуть, „сотрем в порошок“ всю імперію.

Щасти тобі, Панасе!

Щасти друзям-побратимам, уже нівроку більше року — а там — кончіл строк і ногі в потолок.

З побажаннями доброго настрою, Василь»[466].

Туга, нестерпна туга від життя в дедалі більш обмеженому просторі духу, відсутність можливостей друкуватися, розчарування від розуміння, що вся твоя літературна праця нікому не потрібна, дедалі більше тисне на Василя. Звідси — коріння мимовільного накликання на себе привиду «зеківського досвіду», який проривається не лише в листах, але й у розмовах із товаришами.

Попри застереження «обережних», Василь доволі активно листується з ув'язненими, переймається долею Василя Голобородька, який «вирвався з-під влади дрібних наживок-принад нашого світу, а в голій порожнечі вирваної зубами свободи відчув таку втому, таку оскаржливу жалобу за собою, за світом, що день йому похитнувся»[467].

Стус навіть потерпав, аби Голобородько не вчинив чогось «непоправного», але такий стан був тоді в багатьох. Людина, втім, призвичаюється до всього. Поступово стало звичним і нове, опозиційне до влади, життя.

З переїздом батьків дружини в отриману квартиру у Василя нормалізувався побут, і хоча малий Дмитрик, як назвав поет свого сина, переставав нагадувати про своє існування лише тоді, коли спав[468], однак життєвий простір значно розширився, поет навіть дозволив собі «розкіш» друкарської машинки, на якій від 1967 р. власноруч передруковував вірші.

1967-й взагалі видався доволі спокійним. Світличний таки намовив Василя розпочати працю над «Феноменом доби» та новою збіркою віршів, що з'їдало майже увесь вільний час.

Коли треба було побути самому, Василь ішов до Леоніда Селезненка, що мав однокімнатну квартиру в Академмістечку. Але моральний стан поета дедалі погіршувався: «Богданцю-друже! — пише він у листі до Богдана Гориня. — Дуже тебе перепрошую за… брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній — і ніякого згущення. Все — епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше…

Недавно один мій товариш[469], який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав — ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення — наші локомотиви „по той бік пристрасти“. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь — це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив — так, як живе всякий (навіть — український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар'єру. І — „повЕрхи бар'єрів“. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п'яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Яку „Галілеї“[470]: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій[471]. Ця радість пом'яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі — це наше. Гидке — наше. Тупе — наше. Сліпе — наше. Добре — наше. Незнання — наше. Осліплення духовних пуп'янків — наше.

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх „парубка моторного“ й оргію дикуна.

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм — радію зі скепсису. Що — тут? Перепрошую — за сказ мій.

Новини — такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946—1947 рр. Ріжуть повість Є. Гуцала, багато іншої прози, кажуть — путньої (Гуцала — теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим[472]. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан — Крип'якевич? А з бандитів — жоден покищо.

Всідаюсь за прозу…»[473]

Того перехідного року, коли вся країна зачаїлась немов у передчутті катастрофи, Василь Стус багато експериментував і, як бачимо з листа, навіть сів за написання прозових творів: автобіографічна повість «Подорож до Щастівська» та оповідання «Дзвінок», «Бевзь», «Щоденник Петра Шкоди», «[Так бувало уже не раз]», «Хуга»[474].

Проза, втім, захопила Стуса ненадовго. Можливість значно ширшого — панорамного — розкриття доби й внутрішніх станів людини, що так вразило Василя в нещодавно прочитаному «Улісі», швидко змінилося тверезим усвідомленням: попри все, йому ближча природа поетичного слова, щільна стилістика звільненої від філологічної води сути, де можна заховатися за образ ліричного героя, відсторонюючись від особистих переживань і негараздів.

Василеві згадалися сльози Валі — їх ніяк не міг собі вибачити. Коли з геть малим сином на руках спускався з літака, того лихоманило високою температурою. Звідки ж він міг знати, коли відправляв сина до батьків у Донецьк, що здоров'я в малого аж таке склінське. Дружина не дорікнула жодним словом, тільки якось так сумно подивилася, що аж мурашки побігли тілом.

Треба якось звільнитись від цього нав'язливого спогаду, — поклав він і зусиллям волі примусив себе сконцентруватися на іншому.

Подивився на годинник. Чорт, ледь не спізнився! Сьогодні ж він збирався завітати з Льонею на вечір до україномовного доктора-хіміка Генріха Дворка, який, каже Льоня, тривалий час влаштовує в себе вечори українських поетів і митців, які мають вдячну авдиторію: молодих україномовних науковців з природничих і технічних дисциплін. Льоня каже, що довкола нього вже сформувався чималий гурт людей, які навіть відпочивають разом. Треба завітати. Це ж ніби поруч, ув Академмістечку.

Коли він підходив до під'їзду Селезненка, Льоня виразно нервував.

— Я вже почав хвилюватися, — буркнув він, поглядаючи на годинник. Ти ж, як правило, не запізнюєшся, — затинаючись, докінчив Леонід, схопив поета за рукав і потягнув до сусіднього будинку. — Нас уже чекають.

— Та зачекай ти. Дай хоч віддихатися, чортяко.

— Там, там віддихаєшся. Незручно запізнюватися.

Запізнюватись було таки справді незручно. Біля під'їзду зустрілися з молодим істориком Ярославом Дзирою, який також прямував до Дворків.

Зайшовши до кімнати, Василь звернув увагу на знані йому обличчя Бориса Мозолевського та Віктора Іванисенка, які щось жваво обговорювали з незнайомими йому людьми. У кутку примостився Іван Калиниченко, готовий будь-якої миті включитися в дискусію. «Що ж, схоже тут всі свої», — вирішив Василь і примостився на стільчику в кутку кімнати, з інтересом прислухаючись до розмови, яка стосувалася політичних «заморозків». — «Схоже, на відміну від моїх колеґ-гуманітаріїв тут не надто бояться, що розмови можуть прослуховуватися», — з приємністю відзначив Василь.

За хвилину кімнату заповнив густий запах кави, яку пропонувала господиня на незвичне ім'я Геля. Пізніше Василь довідався, що Геля — скорочений варіант Енгельсини, як її нарекли батьки.

Йому дедалі більше подобалося товариство, і коли господар, владний жорсткий чоловік, попросив його прочитати щось зі своїх віршів, Василь після нетривалого вагання погодився.

Читалося легко. Василь купався в увазі публіки, якої ще ніколи аж так не відчував. Отож, аби не перевтомлювати слухачів надміру складними образними конструкціями й екзистенціалістськими мотивами віршів зі збірки «Зимові дерева», він вирішив закінчити публіцистичним віршем:


Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости,

допоки не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром[475].


У кімнаті запанувала мовчанка. Сміливість молодика, який відважився в незнайомій компанії прочитати гострий публіцистичний вірш, вразила людей навіть менше за сам текст, що багатьом здався співмірним за силою з кращими віршами Василя Симоненка, ім'я якого, як зрозумів Василь з обговорення, було майже культовим у цій компанії.

— Що вдієш, — міркував Василь, уважно прислуховуючись до обговорення останнього вірша, — декларативна й публіцистична поезія завжди сприймається емоційніше й гостріше за справжню.

На господарів Василь теж справив добре враження: «Він, з одного боку, дуже з повагою такою ставиться, а з іншого — людина незалежна, горда, шляхетна… дуже уважна до всього, що робиться… людина абсолютно незалежна. Це не та людина, на яку можна впливати якось»[476].

Коли випадала нагода, Василь любив прибиватися до цього гурту. І хоча траплялося це не надто часто, але раз на два-три місяці він бував на цих поетично-співочо-культурологічних вечорах, куди заглядали «Мозолевський, Кордун, Холодний, Воробйов, Ілля…, Голобородько…, Орач». Господарі не були аж надто пуританами і сповідували «принцип однієї пляшки… Як правило, готували каву, канапки. І одна пляшка. Пляшку випивали… Фактично це було протистояння. Всі чудово знали, — згадує Генріх Дворко, — що в нас збираються, що до нас приходять… наукова інтелігенція зустрічається з гуманітарною. Це дуже не подобалось»[477].

Та й як могло подобатися, коли саме там було закладено фундамент міцної дружби, що витримала випробування не лише часом, але й арештами початку 1970-х: коли заарештували І. Світличного, родина Дворків фінансово підтримувала його дружину, родині Василя Стуса допомагало подружжя Довганів, хтось інший сприяв дітям репресованих при вступі до технічного вузу (гуманітарні вищі навчальні заклади були для них закритими).

Інколи Василь приводив на ці зібрання молодих поетів. І хоча з 1968-го під вікнами будинку почала з'являтися машина зі спецапаратурою для підслуховування, це мало впливало на атмосферу доброзичливости, що панувала в товаристві.

Не можна оминути увагою й зібрання на квартирі Зарецьких, де панувала й створювала настрій та атмосферу норовлива й безстрашна Алла Горська, яка була «душею громади шістдесятників»[478].

Між Василем і Аллою майже відразу встановились ніжні, теплі взаємини. Ходили навіть чутки, що вони закохані одне в одного. Проте Роман Корогодський, який близько спілкувався з обома, заперечує цю тезу: «Я Аллу дуже добре знаю, — каже він. — Вона з хлопцями цілувалася, коли ми зустрічалися. Я їй колись сказав:

— В тебе такі гарні губи, як у коня. М'які, теплі, великі.

— Такі компліменти, — розгубилася Алла, — що я навіть не знаю, чи дати тобі ляпаса.

— Просто я трошки тебе люблю.

— Я тебе теж, — відповіла вона, — але не трошки, а багато.

— Дякую.

— Але ти знаєш, я б дуже хотіла, щоб мені це сказав Василь Стус.

— Як, отаку пошлість, як я сказав? Та він на таке не здатний. Що ти говориш?

— В тім то й справа. Я ніяк не можу з ним поцілуватись…»[479]

Василь Стус і Алла Горська — «це люди одної структури, але з різними психотемпераментами. — Веде далі пан Роман. — Вони дуже ніжно одне одного любили. Вони любили одне одного так, як тільки можуть люди одного плану, однакові на зріст, духовно, мається на увазі.

Василь був людина, приречена від любови зійти на свою Голготу. Він є сином Божим не тільки тому, що він все це робить, а тому, що він між нами ходить. Це людина, яка для себе нічого не хотіла, йому нічого не було потрібно. У нього все було елементарне: черевики, костюм, штани, светр. Все — е-ле-мен-тар-не. Ми ніхто цьому не надавали значення… Але він, певно, поодинокий, який цьому підкреслено, чи що, не надавав значення. Йому нічого не потрібно було. Хіба що оті цигарки… Потім з'ясувалося, чай»[480].

Важко сказати щось іще про характер взаємин цих двох непересічних особистостей, які, хоча й зустрічалися досить рідко, проте завжди продовжували розмову так, ніби вона не закінчувалася, мали чимало спільних уподобань, довкола них природнім чином відразу створювалася надзвичайно притягальна аура абсолютної довірливости й відкритости.

Ці приватні культурологічні (майже закриті для чужаків) товариства, що збиралися на квартирах Світличних, Зарецьких та Дворків, від 1967-го року почали відігравати важливу роль у консолідації «нового» шістдесятництва. Тут витворювалося середовище тих, хто був готовий не йти на моральні компроміси з владою і був готовий відстоювати національну культуру й не зрікатися заарештованих товаришів навіть в умовах політичних «заморозків».

Та й інтелектуально вони були цікавішими за ті, що офіційно проводилися в палацах культури чи Спілці письменників. Тут можна було говорити про Рільке та Ґельдерліна, сперечатися про новітні віяння в малярстві чи літературі, обговорювати біжучі політичні подій, «плакатися» з приводу творчих криз і завжди мати хоча й нечисленних, але напрочуд вдячних слухачів.

Майже непомітно Василь Стус став одним із лідерів цих зустрічей. До його думки прислухалися. Як згадує Іван Дзюба, лідери нового шістдесятницва — «Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська…» І коли виникали якісь суперечки, то виникали вони переважно поза колом цих людей[481].

Дуже ймовірно, що найрезонансніша праця шістдесятих, праця, яка на десятиліття стала визначальною для багатьох мислячих людей, а в багатьох навіть перевернула світогляд — «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, — спершу пройшла випробування саме в цьому колі. Більшою мірою, може, автор радився з Іваном Світличним.

«Інтернаціоналізм…» був інтелектуальною відповіддю на арешти 1965-го, може, навіть новою програмою, яка ще наприкінці 1965-го була надіслана керівництву ЦК УРСР і ЦК КПРС[482]. А вже в 1966-му книжка, яку керівництво республіки навіть видрукувало для ідеологічних партійних працівників під ґрифом «Для службового користування», стала хітом самвидаву й активно ширилася республікою.

Особливо актуальним був сьомий розділ книжки — «Пугало „Українського буржуазного націоналізму“ і реальність російського великодержавного шовінізму як головної небезпеки в національному будівництві СРСР», в якому І. Дзюба не лише став на захист «українського буржуазного націоналізму», словосполучення, яке радянська офіційна ідеологічна машина зробила лайкою, але й показав, яку небезпеку для єдности СРСР становить російський шовінізм, зведений до ранґу державної політики.

Іван Дзюба вважав, що головним завданням «Інтернаціоналізму чи русифікації» було пояснити російськомовним людям республіки, що в СРСР «створені умови, які змушують людей відмовлятися, переходити на російську мову, замість української…, що все це вписується у велику стратегію і в історію політичну»[483]. Російськомовний виходець із Донбасу, Дзюба як мало хто інший надто добре усвідомлював усі небезпеки насильницької офіційної майже примусової русифікації. Тому зробив арешти українських патріотів приводом до серйозної теоретичної розмови.

Другим завданням, яке Іван Дзюба ставив перед собою, було показати «керівництву, що вони взагалі погибельну справу роблять, для самих себе погибельну, для ідеї комунізму, ідеї соціалізму»[484].

Звертався автор і до української патріотично налаштованої громади. Застерігаючи від практики різких і незаконних форм протесту, в які часто переходили виступи опозиційно налаштованої молоді, особливо на теренах Західної України, Дзюба сформулював теоретичну програму дій українського патріота в новітніх умовах і переконливо доводив, що першочерговим завданням української інтеліґенції є боротьба за відродження української культури й України в цілому.

Він вважав помилкою йти на відкритий конфлікт із владою, пропонуючи натомість досягати «легальним шляхом всього того, що нам обіцяно всіма конституціями, всіма програмами, всіма деклараціями»[485].

Позірна поміркованість праці неабияк сприяла зростанню лав національно налаштованої молоді й лише після цього — в середині 1972-го — «Інтернаціоналізм» було визнано «антирадянським» твором, саме зберігання якого могло стати приводом до репресій (це через сім років після написання!).

Під впливом книжки традиційне щорічне відзначення пам'яти Тараса Шевченка, яке неформально відбувалося кожного 22 травня, в 1967-му перетворилося на справжню демонстрацію протесту проти політики «русифікації».

О 22-й годині до пам'ятника під'їхав міліцейський воронок і по меґафону почав вимагати розійтися. Люди, що до того мирно співали пісні на слова Шевченка, не лише зіґнорували цю вимогу, а й із криками «Ганьба! Ганьба!» перекрили рух Володимирською вулицею. Міліцейські воронки відразу ж зникли з місця інциденту, прихопивши з собою п'ятьох людей, які перебували найближче до машин. Мітинґ, що вже мав був закінчитися, спалахнув із новою силою. До мітинґуючих приєднувалися нові й нові люди, і коли молодий лікар Микола Плахотнюк запропонував іти до будинку ЦК КПУ й вимагати, щоб заарештованих відпустили, боронити справедливість пішло близько трьох сотень людей. Не зупинило їх навіть те, що дорогу було блоковано вантажівками, були спроби зчинити бійку й розігнати людей струменями води з брандспойтів.

О другій годині ночі міністр охорони громадського порядку Головченко вийшов до людей і пообіцяв «до ранку відпустити затриманих». На світанку наступного дня їх справді відпустили з міліцейської дільниці без жодних пояснень[486].

Прикра поразка в боротьбі з дедалі організованішим культурницьким національним рухом змусила владу посилити пильність і дала нові козирі прихильникам «жорсткої» політики придушення непокірних. Молоді ж культурники, які швидко вливалися до національного руху, ставали дедалі активнішими. Не зупиняла навіть небезпека втратити роботу чи бути відрахованим із вищого навчального закладу.

Закономірним підсумком цього протистояння став лист 139 діячів науки, літератури й мистецтва, заадресований Ґенеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брєжнєву, Голові Ради міністрів СРСР О. М. Косигіну та Голові Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорному[487]. Представники гуманітарної та творчої інтеліґенції били на сполох щодо політичних репресій останніх років, висловлювали занепокоєння тим, що «ведені в останніх роках політичні процеси стають формою придушення інакомислячих, формою придушення громадянської активности й соціальної критики, необхідної для здоров'я всякого суспільства. Вони свідчать про щораз сильнішу реставрацію сталінізму, проти якої так рішуче і мужньо застерігають І. Габай, Ю. Кім та П. Якір у своєму зверненні до діячів науки, культури і мистецтва СРСР. На Україні, де порушення демократії доповнюються та загострюються перекрученнями в національному питанні, симптоми сталінізму виявляються ще сильніше»[488].

Першим підписав цього листа Сергій Параджанов. Приєднав свій голос до цього протесту і Василь Стус.

Лист викликав певний резонанс ув Европі та світі. У лютому 1969-го «за амністією» було звільнено Вячеслава Чорновола[489].

У квітні 1968-го починається збір підписів під листом 150-ти, де також є Стусів підпис. У ньому засуджувалася практика «закритих» судових процесів над представниками творчої інтеліґенції Києва, Івано-Франківська та Львова[490].

Удар у відповідь з боку влади не забарився: за роман «Собор» почали цькувати українського письменника Олеся Гончара. Очолив кампанію Голова КДБ при Раді Міністрів СРСР Ю. Андропов, який у листі до ЦК КПРС оцінив «Собор» як «політично шкідливий твір, що пропагує елементи націоналізму, в спотвореному світлі зображує радянську дійсність»[491].

Саме в цей час Василь Стус закінчив роботу над укладанням збірки «Зимові дерева» й 12 травня 1968 року подав її до видавництва «Молодь»[492].

Книжку неофіційно забороненого молодого й незручного літерата чомусь було відразу включено у видавничий план і розпочато її підготовку до друку.

На жаль, первісний варіант збірки не зберігся. Загалом схвальну внутрішню рецензію написав Іван Драч, який «гаряче рекомендував»[493] книжку до друку. Однак після того, як набув розголосу відкритий лист Василя Стуса до Президії Спілки письменників України з приводу статті О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти», опублікований в «Літературній Україні», збірку було знято з виробництва, а рукопис повернуто авторові.

Не маючи надії, що його листа буде опублікувано в газеті українських письменників, В. Стус надсилає його копії секретарю ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренкові та редакції журналу «Всесвіт». До цього нерозважливого, але емоційно зрозумілого кроку поета підштовхнуло обурення, яке він відчув, читаючи пасквіль Полторацького, в якому оббріхували його товаришів та пересмикували зміст «Листа 139-ти». Не зреаґувати на це Василь просто не міг:

«Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного року були засуджені десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів… звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів; виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу — М. Осадчого, М. Долька, М. Холодного, В. Кордуна, М. Воробйова, Л. Костенко; травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В. М. Чорновола до уряду… Репресії не припиняються й подосі. Зовсім недавно було звільнено з роботи… М. X. Коцюбинську, палеонтолога Г. Бачинського, фізика І. Заславську…, виключено зі Спілки художників А. Горську, Л. Семикіну, Г. Севрук…, зацьковано та віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучасних українських поетів В. Голобородька.

О. Полторацький, спростовуючи „ворожі наклепи“, згадує тільки про С. Караванського і В. Чорновола.

Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти..? Чого Полторацький озброївся своїм талановитим пером тільки тоді, коли про варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?

…Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обставали за конституційними правами й демократичними свободами радянських народів. Цей головний зміст листа Полторацький свідомо обходить, оскільки він майже не надається до „нищівної критики“. Автор статті тільки спиняється на окремих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Караванського (при цьому Полторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім)…

Талановито бреше Полторацький і тоді, коли „викриває“ В. М. Чорновола…

…Автор надрукованої в „Літературній Україні“ статті не розуміє, як, „викриваючи „злочинців“, він викриває самого себе“. Спинюсь тільки на одному моменті. Із садистською насолодою Полторацький відзначає, що згадані ним „людці“ — зовсім безталанні, бо про цих письменників у нас ніхто й не чув. Безсилий гнів полторацьких спричиняється до грубих помилок, навіть прорахунків… По-перше, що читається досить недвозначно: цим ми таки не дали ходу, знищили на цвіту. По-друге, який це має стосунок до суті звинувачень? Хіба „талановитий член спілки“ і „безталанний інструктор товариства“ не підлягають одній і тій же моралі, хіба вони мають не однакові права й обов'язки?..

Дуже гірко відчувати, що Полторацький завше має рацію: і коли вбиває, і коли займається реабілітацією вчорашніх жертв. А таких, як він, чимало…

За проклятих старих часів таких, як Полторацький, викликали на дуель. Сьогодні Полторацькому це не загрожує… Крім того, свідомі наклепники завше уникали чесного двобою: боягузтво — друге наймення підлости»[494], — завершує Василь Стус листа, в якому висловлені його найбільші болі.

Поет розпочав втілювати в життя програмову засаду Івана Дзюби, сформульовану в «Інтернаціоналізмі чи русифікації», щодо конституційних форм протесту проти несправедливости. Індивідуальна форма протесту здавалася й більш безпечною, адже в карному кодексі УРСР і СРСР існували статті, які загрожували кримінальною відповідальністю лише ініціаторам групових листів. «До арешту листовно реаґував на кожну несправедливість Вячеслав Чорновіл, тепер, судячи зі всього, надійшов мій час, — міркував Василь. — Мусить же бодай хтось боронити справедливість».

Забрані з «Молоді» «Зимові дерева» були безжально перекроєні Василем. Книжку було перероблено такою мірою, що перший її варіант навряд чи можна буде відновити. Що ж сподобалося в першому варіанті книжки Іванові Драчу?

«Коли перечитуєш ці поезії вдруге і втретє, тільки тоді постають вони в своїй повносилості, — пише рецензент про вірші молодого поета, — дихають сконденсованою різкістю часу, часом може неоковирно висловленою, часом затамованою десь між рядками, але ця різкість, саме негнучкість музи Василя Стуса є ознакою дуже важливою, дуже симптоматичною для його цікавого обдарування. Його вірші нелегко читати. Але здебільшого це справжня поезія»[495].

Рецензент відзначає «густоту» поетичного світу Василя Стуса — «густобарвність, густонастроєвість, багатоповерховість, ненавмисну ускладненість», що «знаходить свої слова, ословлюється. Тут вже не зафіксуєш точних чи неточних метафор, тут вловлюєш точність відчуття, вагомість і значимість слова, його необмежені можливості світовиявлення, його людинознавчу функцію»[496].

Проте рецензія мала й низку «конструктивних міркувань щодо її [збірки] удосконалення, пропонувала деякі нові підходи в групуванні матеріалів на суто естетичних засадах, — писав текстолог Микола Гончарук, який готував текст „Зимових дерев“ до публікації у „Творах“ Василя Стуса. — Важливо звернути увагу на те, що, працюючи над новим варіантом збірки, автор у багатьох суттєвих моментах ішов по лінії, означеній у рецензії. Зокрема це стосується принципів групування матеріалу… композиції збірки, її складу»[497].

Із огляду на це, навіть попри поліваріантність поетичного мислення Стуса, зупинимося на зауваженнях І. Драча детальніше:

«В II „солдатському циклі“… не все рівноцінне… вірш „Генерали завше дуже добрі“[498] більше скидається на заримовану образу солдата-новачка…, аніж на певне художнє осягнення… Не все гаразд зі смаком у вірші „Розмова“[499]. Як на мене, то він надто просякнутий такими псевдонатуралістичними дрібними знахідками, що аж ніяково за здібного поета: контрапункт вибалушених очей і галушок, м'яко кажучи, невдалий. Вірш „Смерть бійця“[500] відгонить звичайнісіньким газетним штампом»[501].

Високо оцінює рецензент вірші «Коли я один-однісінький…», «Тонкостанна тополе!..» («тисячма голосами оспівана, тисячма пальцями заяложена… „тополина“ тема знаходить у Стуса органічне, справді поетичне вирішення»), «Холоднозорий присмерк приуральський…», «Накликання дощу», «Молодий Гете», «Під диким сонцем», «Сто років як сконала Січ…», «Гайдамацьке» та цикл «Костомаров у Саратові»[502]. Всі ці твори поет включив до наступного варіанту «Зимових дерев», як, до речі, й «Думу Сковороди», який видався рецензентові слабосилим та надто спрощеним для того, «щоб віддати поетично бодай одну грань зі світогляду мандрованого філософа»[503].

Вірш «Останній лист Довженка» на погляд І. Драча є «саркастично точним і безвідмовним, серед віршованої публіцистики Стуса він один із найясніших і тому найвдаліших. Вірш „Порожні мчать автомобілі“ — один із апокаліптичних загальників, жах людини перед безсиллям дати раду з самим собою, тут просто залишається словесним жахом: ніякої спроби тлумачення, окрім загальновідомої фіксації стану»[504].

Найважливішим для Стуса був абзац, у якому рецензент піддав критиці V цикл збірки як «дивно» (читай — невдало) скомпонований: «„Не одлюби свою тривогу ранню…“ все таки краще читається в І розділі[505]. Та і взагалі тут змішане все — і така собі публіцистика („Без присвяти“), і такі малоцікаві образки, як „Дівчинка у чорному“[506] та „Який це час?..“. Гадаю, що цей цикл надто різношерстий, укладений наспіх, варто деякі з них [віршів циклу] перенести до інших розділів, деякі — вилучити»[507].

Відзначу й високу оцінку Драчем поеми «Потоки» — «трохи переускладненої, але й переповненої глибокими роздумами»[508]. Наприкінці шістдесятих ця поема була програмовою для творчості Василя Стуса.

Спираючись на висловлені метром української поезії шістдесятих думки Стус у 1969-му робить чергову спробу більш цільно представити свій поетичний доробок. Визнавши правомірність завваг рецензента, поет значною мірою перекомпоновує збірку: у його архіві збереглося більше десяти варіантів змістів нового укладання «Зимових дерев»[509]. «Відкинувши і хронологічний, і тематичний підходи до побудови збірки й одночасно розширюючи її склад за рахунок нових творів, поет прагне подати свій поетичний доробок як якусь певну естетичну цільність»[510].

Остаточно формування рукопису нових «Зимових дерев» поет закінчив у грудні 1969-го. Наприкінці грудня чи на початку січня 1970-го Василь Стус робить кілька машинописних копій збірки, одну з яких заносить у видавництво «Радянський письменник», а шість інших сам зшиває й переплітає[511].

На відміну від попередніх збірок і навіть рукопису «Зимових дерев», поданих до «Молоді», цей варіант відкривався авторською передмовою — «Двоє слів читачеві», що говорить про автора та його збірку більше за будь-якого рецензента.


ДВОЄ СЛІВ ЧИТАЧЕВІ

«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, яку баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі — од маминої колискової „Ой, люлі-люлі, моя дитино“. Шевченко над колискою — це не забувається, а співане тужно: „Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи“ — хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з „Заповіту“. „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте“. Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були — враження од дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.

Інститутські роки — трудні. Перша публіцистика віршована — позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж — любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва. Армія — прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж — перші друковані вірші — 1959 рік.

Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився — тільки десь 1965—6 pp. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо Унгаретті, Квазімодо.

Ще люблю „густу“ прозу Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить — і дуже — Фолкнер.

З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім — М. Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово „поезія“. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло земли.

Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів — Сковорода»[512].

Останнє прізвище в передньому слові, сказати б, концептуальне. Воно засвідчує свідомий авторський вибір традиції, в якій національне тісно переплетене з космополітичним, а естетика домінує над суспільною значимістю й актуальністю. І хоча Сковородинська традиція менш впливова в Україні, аніж Шевченківська, проте в світі визнана саме вона[513].

Отож «Зимові дерева» зразка 1970 р. суттєво відрізнялися від збірки-попередниці: замість шести циклів новий варіант книги складався з трьох розділів, де лише третій мав підназву: «Ранні поезії та експерименти»; до збірки були включені вірші, написані впродовж 1968—1969 років: «Отак живу, як мавпа серед мавп…», «Даждъ нам, Боже, днесь…», «Вчися чекати, друже…», «Присмеркові сутінки опали…» та ін.

Не оминути увагою й доволі специфічний спосіб, в який книжка потрапила на Захід.

Те, що Василь Стус заніс рукопис збірки до видавництва «Радянський письменник», не означало, що він розраховував на видання. Від безнадії побачити книжку опублікованою поет виготовив шість самвидавчих примірників. Один із них він подарував Леонідові Селезненку.

На той час Льоня опікувався студенткою з Чехословаччини Ганною Коцуровою, яка однією з перших приїхала до СРСР після придушення «Празької весни» 1968 року. Він знайомив молоду жінку з українською культурою, що вже була виразно опозиційна режимові, а Ганна розповідала про події в Чехословаччині після введення радянських військ.

Серед книжечок, які Селезненко дав їй почитати, у тому числі й самвидавчих, виявилися й «Зимові дерева».

— Льоню, це — чудовий автор, я потримаю збірочку кілька днів, — попросила Ганна.

Селезненко не заперечував.

За кілька днів Коцурова на тиждень поїхала до Чехословаччини й захопила з собою Стусові вірші. У Празі вона показала твори невідомого українського поета Богдану Чаприні та Богдану Левицькому.

— Слухай, Ганю, є можливість видати цю збірку. Як думаєш, автор не перечитиме?

— А чого б він мав перечити? — здивувалася жінка.

За кілька місяців «Зимові дерева» вийшли друком у Великій Британії[514].

Після повернення до Києва Ганна сказала Селезненкові, що книжку залишила в Празі. Льоня не виявив захвату, хоча й погодився з тим, що рішення студентки Коцурової логічне: тут збірка однак не вийде. Щоправда, він турбувався з приводу Василевої реакції, яку не міг уявити чи передбачити.

За кілька днів на черговому поетичному вечорі в Генріха Дворка Льоня повідомив Василеві, що «Зимові дерева» передано до Праги. Можливо, що там навіть вдасться її видати.

Василя це не надто потішило, адже він був готовий до значних компромісів задля того, аби видатися тут, в Україні. Хоча реальних шансів, і Стус це усвідомлював, на вихід «Зимових дерев» в Україні майже не лишилося. Та ще й Селезненко говорив про все якось аж надто непевно. Вирішивши, що це лише попередня розмова, а конкретно нічого не вирішено, Василь Стус вирішив за краще просто перевести розмову на іншу тему, щоб у такий спосіб уникнути вияву будь-якої реакції. Втім, реакція таки була. Коли Селезненко попросив у поета ще один примірник «Зимових дерев», Василь не відмовив.

Отож, коли наприкінці 1970-го до рук Василя Стуса потрапила його перша друкована збірка — це стало для нього цілковитою, і вже приємною, несподіванкою. Бо коли в 1969-му він ще мав якісь вагання — передавати книжку за кордон чи ні — то в 1970 вже не було жодних сумнівів, що його вірші в Україні не друкуватимуть.

Нарешті й він має свою книжку!

Василя приємно здивувала передмова невідомої йому Аріядни Шум, яка відзначила головні особливості поетової творчости, ненав'язливо допомагаючи читачеві сприймати ускладнені поетичні побудови.

Критик відзначила надзвичайно широкий діапазон Стусової лірики, що «йде від спроб італійського сонету, через народнопісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібру». Однак, на думку дослідниці, «не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а образність його вислову, яка, у пов'язанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль ориґінального поета-імажиніста з певною закраскою сюрреалістичної композиції»[515].

Усвідомлюючи кризу традиційного поетичного слова, яке надто довго було переобтяжене соціальними, народницькими, моральними, класовими і ще якими там функціями, Стус періоду «Зимових дерев» крокував у фарватері імажиністських пошуків «нової вмотивованости» або «нової реальности» слова.

І Стус був не самотнім у цьому пошуку. Шукали способи зупинити словесну девальвацію в українській літературі того періоду й Ігор Калинець, і Василь Голобородько, і Микола Воробйов, і Ліна Костенко… Повертаючись до передмови А. Шум, хочеться лише відзначити, що властива імажинізму «переплавка» образу з декоративної текстової оздоби на основну подію художньої реальности, що стає ритмічною одиницею композиційного становлення вірша, хоча й властива природі Стусової творчости, але аж ніяк не є її (творчости) домінантною. Аналізуючи поетові вірші 1960-х, завжди надміру переускладнені образами, часто ловиш себе на думці, що вони хоча й є своєрідними емблемами неназваних ідей, хоча й виконують композиційно-творчу функцію, але значно більше пов'язані з реалізмом і навіть натуралізмом, аніж це здається на перший погляд. Інша річ, що відчитати цей закодований буттєвий план вдається далеко не кожному і не з першого разу.

У частині віршів («Куріють вигаслі багаття…», «Сине небо обрієм пролилося…») на побудову віршового тексту справді працює властива імажизму конкретна образна точність, натомість у циклі «Костомаров у Саратові», віршах «Звіром вити, горілку пити…» та «Сто років, як сконала Січ…» віршотворча модель поета значно ближча акмеїстичній традиції, підпертій українською історією. Модерні засоби віршетворення поет використовує передусім для «відмивання» слів, «затертих» буквальним вживанням і псевдопатріотичним патосом. Під пером майстра це стає потужним засобом повернення словам справжніх смислів.

Активно залучає поет до своїх творів архаїку й діалектні слова[516], що часто стають ситуативно зрозумілими на рівні чуття, й контекстного, а не конкретного значення. Широко представлена в збірці й історія України, доповнена сучасними візіями, баченнями та передчуттями:


Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!

Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.

А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,

заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.

І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,

раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах![517]


Наявні в збірці й відверто публіцистичні вірші, «іделогічно» доволі чужі модерному мистецтву: «Балухаті мистецтвознавці…», «Не можу я без посмішки Івана…» та ін.

Навіть цих нечисельних прикладів досить, аби зрозуміти, що ранній Стус не перебуває у фарватерах модерних течій, а лише використовує їх формальні набутки.

Спонукає до роздумів і провокує на суперечку ще одна теза Аріядни Шум: Василь Стус, «як ідеаліст у своїй життєвій філософії, не залишається невільником гуманізму. Поет звертається до космосу, до природи, якої чується частинкою»[518]. Але ж Стус «чується частинкою» не лише природи, невіддільною частиною його поетичного світу є і звук, і присутність народної пам'яти, і навіть Бог, який хоча майже не нагадує про себе діяннями, але завжди присутній на берегах віршів як всесильний вершитель — знаменатель — людських доль.

І дарована Богом доля — то вище призначення людини, її хрест, її стежка, якою вона покликана йти, бо


…від народження берем

правічний гріх собі на душу:

його покутувати змушені,

його ми вистраждати ревне

повинні — спогадами, сном

(що зчинить вічний недоросток,

як щось блукає під вікном,

страхає великоднім постом?).

Всі прогріхи минулих душ,

напевне, ще від неоліту

ввійшли у серце, оповите

гріховністю…[519]


І ця, присутня від народження в кожному, «гріховність» несподіваним чином у поемі «Потоки» трансформується у зв'язок (а який зв'язок без гріха?) ліричного героя з обширами та історією, традицією та сучасністю, бажанням помсти й прагненням життя та життєствердження.

І тільки усвідомивши себе частинкою світу, та зробивши весь світ частинкою себе, пропустивши крізь себе всі болі світу і звільнившись від думок про помсту як безнадійну спробу миттєвого відновлення справедливости ліричний герой Стусової поезії стає на шлях дальших самовдосконалень: йому ніби відкривається серце земли й він опиняється в центрі містерії:


Трипільських сонць шалена коловерть

волого ллється у трипалі руки

богів поганських. Спопелілі круки

розлітані круг ватрища пожертв.

Волів і коней на кострі димлять

патрошені гніді і круглі туші,

і лопаються лунко, як гладущики,

обезголосені тіла закланні.

В гінких руках мовчазних рожаниць

високі чари, димом прокіптявілі.

І рветься зойк, високий до нестями,

тугими борлаками кобилиць.

Кружляє ватрище в рухливім колі чар,

простерті чари вкручуються в простір,

мов пасма дощові, долоні гострі

жіночою колишуться печаллю.

Сколінені мужі і ниці пахолки

німотні руки перед себе рвуть.

І неба молять і дощу зовуть,

окляклі круг багаття, ніби пакілля.

Чотири сонця відгорять вгорі,

чотирикрилий день відмайоріє.

Загрузнуть в ніч язичницькі бори.

Самі тіла жалобні бовваніють[520].


Поступово розрізнені скалки складаються в поетичний «майже світ», де безнадійно втрачено гармонію, і, де б не був, ти постійно на ґрані — життя й смерти, чести й безчестя, вірности й зради. І хоча кінець трагедії не обіцяє нічого доброго, з'являється нагода випробувати себе, друзів та рідних.

Відтак майже кожен Стусів вірш — це своєрідний іспит і спроба зазирнути за межу можливого. Та щоб постійно перебувати на вістрі, маєш бути спроможним на надзусилля. Але часом спокою й відстороненої впевнености бракне, і тоді Василь Стус проривається віршами-плачами майже Шевченкової сили й напруги:


Даждь нам, боже, днесь! Не треба завтра —

даждь нам днесь, мій боже! Даждь нам днесь!

Догоряють українські ватри,

догоряє український весь

край. Моя дорога догоряє,

спрагою жолобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без кунтуша![521]


Цей вірш, написаний у березні 1969-го, — своєрідне накликання випробувань, готовність і навіть свідоме прагнення дороги незгод та аскези, бо тільки вона для Василя Стуса могла стати перевіркою справжности.

«Зимові дерева» були безперечним успіхом молодого автора. Це розуміли навіть у «Радянському письменнику», де вже була вказівка «зарубати» книжку. Дирекція видавництва вирішила зробити це руками внутрішнього рецензента Євгена Адельгейма, про якого в націоналістичних колах навіть подейкували, що він «душить» все українське. Наприкінці літа 1970-го року він подав до видавництва таку рецензію:

«Ми надто пізно випускаємо молодих поетів у світ. Це призводить до „перестоювання“, вимушеної самоізоляції, втрати „розбігу“ для того, щоб набрати потрібну швидкість польоту.

Щось подібне сталося з Стусом, чоловіком обдарованим надто самостійним світовідчуванням, щоб безболісно вкластися в рамки вироблених норм. Чи є потреба говорити, як ми страхаємося цього надто? Надто пружного вияву особистости, надто великої неподібности до інших, надто великого бажання за будь-яких обставин лишитися собою?

Мушу признатися — саме ці риси найбільше приваблюють мене в творчості Стуса, бо з них врешті складається те „лица необщее выраженье“…, що є достеменною ознакою поезії.

Стус — поет драматичних почуттів, він живе у світі складних або — точніше — неймовірно ускладнених переживань і, звертаючись до них, нічого не хоче „вигладжувати“, як це чинять не такі щирі або менш обдаровані… письменники.

Особисто не приймаючи багатьох концепцій поета, я хочу лише сказати, що його абсолютна одвертість самовияву може стати надійним ґрунтом для такої ж одвертої полеміки та імовірною умовою подолання похмурих настроїв, що вже починають роз'їдати особистість…

Крізь збірку „Зимові дерева“ проходить наскрізна тема — Людина і Людство, вужчий аспект її —„я“ і люди довкола мене. Поет часто губиться перед складністю питання і, борсаючись у його суперечностях, шукає виходу там, де його знайти неможливо — в гордій „байронівській“ самотності… Очевидно, Стус і сам відчуває суб'єктивізм свого настрою і в якійсь мірі намагається його подолати…

Про що б не писав Стус, він повертається до ядра своїх роздумів — людини. Саме поетове „я“, те чи інше інтимне переживання врешті зводяться в збірці до ширших міркувань про Людину взагалі, про зміст її існування перед Всесвітом, Смертю, Вічністю або перед моральними категоріями, взятими в найбільших вимірах, як Абсолюти.

Не заперечуючи в принципі проти цих вимірів, заразом мушу сказати, що поет до них найменше підготований; у безмежно-великих масштабах, обраних у збірці, надто часто губиться конкретність ліричних характеристик і — що найважливіше — сама можливість поглянути на людину в рамках часу історії, етапів суспільного поступу.

Невипадково Стусу, на мій погляд, не даються вірші на історичні теми: „1885 рік“, „Гайдамацьке“, „Молодий Гете“, „Дума Сковороди“ і в значній мірі „Костомаров у Саратові“. Практично це історичні поезії без історії, позбавлені часової перспективи і суспільної конкретности.

Але йдеться про поетів антиісторизм не стільки у віршах на історичну тему, скільки у віршах на тему Людина і Сучасність або „я“ і Сучасність.

У мене складається враження, що й поетів песимізм („У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі“), і його відчай, і болісне чуття беззахисности та самотности виникають з дуже абстрактної концепції Людини, вирваної з часу і розглянутої в межах того нерухомого Абсолюту, до якого так тяжить молодий поет з його недисциплінованою уявою, романтичним надміром, невмінням мислити діалектично.

Коли Стус пише:

Людина — флюгер. Так. Людина — флюгер,

Підвладний вітрові, а не собі, —

то я бачу в цьому твердженні… трагічне невміння знайти синтез історичної детермінованности людської поведінки й свободи вибору, самостійно обраного рішення.

Ми живемо в складний час і зрозуміла зненависть поета до конформізму, компромісу, розчарування, коли людина не вкладається в горде романтичне „або-або“, але якби Стус поглянув на неї з точки зору невблаганного історичного поступу, йому довелось би відмовитися від того безнадійного висновку, до якого він приходить:


Людину заступало бажання,

бажання мінилося.

Тому за смугою перетворень

вона оберталася поступово

на рінь,

на пісок,

на порох.

Від людини полишався

тільки єдиний знак

від'ємності.


Питання, які повсякчас порушує поет, не беззмістовні: „Хто ти? І що ти? І де ти?“. Вони викликані бажанням зрозуміти — з чого починається людина і де межа, за якою вона втрачає свою особистість, самостійність, саму можливість зробити свій вибір»[522].

Євген Адельгейм, який був одним із найуважніших читачів «Зимових дерев», звертає увагу на те, що Стусова метафора часто виростає з потворної й жахливої для людини естетики сьогодення. А що автор книжки «безперечно обдарований хистом несподіваного зближення далеких асоціацій, то і народжується дуже ориґінальна метафора»[523].

Цікаві й паралелі, які знаходить рецензент між творчістю Василя Стуса й Миколи Бажана, «періоду „Гетто в Умані“, „Трилогії пристрасті“ та „Сліпців“»[524]. Особливо помітні ці перегуки, коли йдеться про «вертикаль» часу — пов'язання сьогодення з давньо-слов'янським ґрунтом, його мовою, типом мислення, філософією.

«Язичницький Київ», що з волі історичного поступу наповнився готелями, електричками, поїздами, мостами Патона і «незграбними будинками Хрещатика» («Тисячолітньому Києву»), астматично задихається в індустріальному декорі нової доби, за яким надійно сховано поганські звичаї, природну й живу розмовну мову, давні традиції; і хоч як кортить вилаятися — «а побила б тебе сила божа»[525] — мусиш мовчати, бо зграйка піонерів, що біжить вулицею, очищеною від твоїх прадавніх справжніх токів, біжить у твоє ж таки, Києве, майбуття.

От і мовчить Київ, міркуючи, що майже все втрачено й нічого вже не повернути. Принаймні в метафізичному сенсі. А з діалектикою, як відзначив Є. Адельгейм, у Стуса не склалося.

Рецензент закінчує свою рецензію висновком, що збірку не лише «можна», але й «потрібно» друкувати[526].

Цього не чекав ніхто. Навіть Василь Стус, який, вражений увагою, котру приділив йому Є. Адельгейм, 25 серпня 1970-го писав у листі до нього:

«Шановний Євгене Георгійовичу!

Передусім — дуже Вам дякую. І — не стільки за позитивну, як у нас зветься, рецензію, скільки за те і, може, тільки за те, що вона — дуже людяний відгук на доробок автора, чиїх багатьох думок Ви не поділяєте. В авторові рецензії на „Зимові дерева“ я пізнав добру людину. За це дякую: людяність — найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця.

Мені навіть захотілося самопрорецензуватись — для Вас.

Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся.

Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.

Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу, на рівні здатности моєї екзистенції.

Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти — стільки, скільки їй дано.

Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеґрацій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну.

І ще одне: мої оскарження — ґлобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.

Ось Вам іще одна вірша — з подякою:


Сто дзеркал спрямовано на мене —

в самоту мою і німоту.

Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,

ти — таки не тут. Таки не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Урвище? Залом? Ачи зигзаг?

Ось він, довгожданий дощ! Як з решета!

Заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань. Твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи — мрець? Чи, може,

і живий і мрець? І — сам-на-сам?


З повагою Василь Стус»[527]

Страсті довкола «Зимових дерев» хоча й були найболючішими й найдрастичнішими для Василя Стуса на межі 1960—1970 років, але не лише вони зумовлювали вже чітко спрямований рух у напрямку «державних» дверей, що от-от мали прочинитися для «молодих» інтеліґентів, остаточно витіснених із офіційного літературного життя.

— Чому вони мене не викликають? — риторично запитував Василь дружину. — Вже майже всі мої знайомі відбули розмови з представниками ГБ, а мене не чіпають…

— Прикуси язика. Не чіпають, і слава Богу, — відповідала Валя, яка чомусь відразу ж сприйняла ситуацію протистояння між своїм чоловіком і державним апаратом примусу як щось закономірне.

Василь нервував дедалі більше. З кожного приводу строчив листи в різні інстанції, протестуючи проти свавілля влади, яка рішуче витискала опозиціонерів або до Москви, як Леся Танюка, або на марґінеси, як Горську, Світличного, Голобородька, Антоненка-Давидовича й самого Василя Стуса, або й — найбільш непокірних, — не соромлячись, кидала за ґрати. Дехто вже навіть встиг «відмотати» термін.

Наприкінці неспокійного літа 1970-го, відбувши п'ять років у Мордовському таборі № 385[528], повертався до України художник Панас Заливаха. Єдиною провиною цього талановитого вихідця зі Слобожанського краю була любов до малярства й України. Втім, було ще загострене почуття власної гідности, яке не дозволяло принижуватися до покаянь чи доносів на друзів.

За це він відбув п'ять років.

Коли зеківська зачіска Заливахи з'явилася на пероні Київського вокзалу, її володар неабияк здивувався. Йому, як справжньому герою, Іван Світличний та Алла Горська організували зустріч, яку не забудеш навіть на схилку віку. Зрештою, Панас і був звитяжцем, який витримав тиск несправедливого ув'язнення без скигління й плачу.

Він повертався в Україну через Москву, де його обігріло подружжя Танюків, які «запарили доброї кави, взули в добрі черевики і — вйо на Київ! А в Києві —урочиста вечеря в „Наталці[529] з добірним товариством»[530].

Товариство справді зібралось неабияке. В одній половині зали — коло Світличного-Стуса-Горської, в іншій — їхні «топтуни»[531] і представники КДБ в цивільному.

Утім, на останніх зважали мало. Пили вино та горілку. Гомоніли. Майже до світанку співали й танцювали, бо головну — моральну — перемогу одним із них було здобуто: його не зламали.

І хоча Панас повернувся в Україну майже не маючи надії, що якось вдасться зачепитися хоча б за яке повітове містечко, проте спілкування з друзями повернуло віру: я знайду собі в Україні місце.

У КДБ ж шаленіли:

— Це переходить всякі межі. Вони зустрічають зеків, немов героїв.

Після тої ночі тиск посилився. Василь, який врешті по-справжньому познайомився з Панасом, розпитував його про зеківські будні. Панас казав, що мріє лише про одне: малювати.

— Не прагни туди, Василю, там немає жодної можливости для реалізації. Це — тисне.

Стус дивився на Заливаху з непідробним захопленням: як, певно, страждала людина, відлучена від улюбленої праці, а таки не поступилася, не заламалась.

У Панаса Заливахи життя поступово налагодилося. Вдалося навіть осісти в Івано-Франківську.

Під Києвом за нез'ясованих і загадкових обставин не стало Алли Горської. Пізнім вечором 28 листопада страшного 1970-го року її понівечене тіло знайшла в погребі тестевого дому в Фастові Надія Світлична, яка вирушила туди, немов передчуваючи щось лихе. Ще до її приїзду не стало й тестя Горської, якого хтось штовхнув під електричку. Друга смерть «допомогла» слідчим «закрити» справу, непристойно натякаючи на те, що, мовляв, це міг вчинити і тесть.

Побоюючись, щоб похорон Алли Горської не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу й не набути нових проблем — не ходіть на цвинтар.

Зі Стусом не говорили. До того часу роль цього емоційного юнака в культурницькому русі шістдесятників, який уявлявся владі кимось керованим, залишалася для них цілковитою загадкою. Виступає чи не найгостріше, але говорить лише від свого імени, не ховаючись за авторитетами чи підтримкою друзів. Напевно, або Донкіхот, або — божевільний, який до того ж читає щось зовсім незрозуміле: «1. Бердяев, Философия свободы. 2. Вопросы литературы — Сартр, № 11.69. 3. „Искусство и элита“. 4. Богомолов. 5. Шварц „Экзистенциализм в европейской литературе“»[532].

Зчорнілий, напружений, як суцільно натягнутий нерв, Василь прийшов на цвинтар. Він уже знав і про профілактичні «розмови», і про «незбагненні» смерті, і про «огидні» натяки…

До могили Василь ніс портрет Алли Горської. Так гірко, так несправедливо, так нестерпно було відчувати втрату близької людини.

Він майже не слухав промовців, а коли з'явилася можливість сказати слово й собі, почав:


Сьогодні — ти. А завтра — я,

і пустить нас Господь до пекла,

де нам на вічний біль — утекла,

в смерть перелякана земля.

І тільки горстка нас. Щопта

для молитов і сподівання,

усім нам смерть судилась рання,

бо пізня суджена мета[533].


У мовчанці, що запанувала над могилою, Василь захлинаючись говорив про те, що це — вбивство, свідоме вбивство, коли з наших лав підло вибивають кращих…

Після цієї втрати Стус ще довго не міг «прочуматись»[534].

Межею 1970-го — початком 1971-го датовані й останні записи в Стусовому щоденнику.

«30.11.1970 р. Варто було б написати книгу про теперішню поезію. Так поети безчасні або поети без сучасности. Показати комплекс утрачености — земли, життя, подоби людської. Сновиди вакууму. Сліпці-провидці. Утрата вертикального й горизонтального екзистенціального ряду. Виходи звідси — в божевілля, анархію, мізантропізм і т. і.

2.12.1970 р. Читав учора Анну Ахматову[535], дивувався її високому, нагірньому стражданню, успокоєності. Вона сприймає страждання як Господню кару й вивищується над ним, залишаючись аристократкою, людиною, відданою красі. Будь-хто з наших літераторів зайшовся б криком „рятуйте“, прокльонами, а на гірший випадок — рятувався б через власну етичну смерть, пішов би в „услужение“.

Подумав, що М. Рильський, один із більших аристократів наших, валявся після 1930 р. попідтинню, а потім заплатив совістю й самоповагою — за добробут. Інші, як І. Драч, починали з плати за вихід у світ. Це наші потворства, долюдський період України.

Інфантильність, існування додосвіду, і є нормальним людським існуванням, це світ без іржі соціяльних інтеґрацій. Так: мені треба щось купити, я знімаю один черевик (він коштує 4 карб.) і сплачую. Дитяча позиція в бандитському світі: щось штовхається — при повній втраті причиновости.

8.12.1970 р. Великою потребою є повернення комунікабельности митців, старанно поодинених у теперішньому світі. Як це митець — художник, скажімо, не може винести людям своїх творів? Вони не бачать ширшими очима своїх полотен, музиканти — не чують своїх творів, літератори — не читають своїх. Це самотність довжиною в життя.

10.12.1970 р. З 22.04.70 по 1.1.72 р. — конкурс на кращий прозовий твір про робітничий клас (роман, повість, оповідання)… 2 примірники, з девізом „На конкурс“. У конверті. Київ, [Володимирська] 42, видавництво „Дніпро“, журі конкурсу. Це Л[ітературна] У[країна], 8.12.1970 р.

29.12.1970 р. Може бути уточнений варіянт „Веселого цвинтаря“ — побагачений сюрреалістськими ситуаціями. От як старий колгоспник-пенсіонер, що на порожньому дворищі пас прив'язану за ногу чорну курку. Це елементи відграненого існування — скажімо, шмаття, що висить на жердці — кури, машини, сваряться сусіди etc. Це — перше. Друге: підлягає великому осмисленню тема України, яка — в разі серйозного її розв'язання — може бути метою всього життя. На неї вистачить багато років. Може й бути назва збірки, скажімо, „неоліт“ (Тесав на скелі контур мамонта, потому — в гастроном пішов: привезли помаранчі).

21.1.[19]71. Учора розповідав мені п. О.[536]: 19 липня 1941 р. на вантажній машині, наладованій діжками, вивезли на схід маму I. Ст.[537], Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську, академіка Кримського та лікаря-гінеколога Вилегжанина. По дорозі померла мама, академік Кримський помер у в'язниці в Актюбинську чи Акмолінську[538] 22 січня (?) 1942 р. Академік Кримський на своєму ювілеї 22.1.1941 p., коли йому дали ордена Трудового червоного прапора, вітав єврейських, турецьких та інших представників їхніми мовами. А. О. Іщук на вечорі 19.1.1971 р. вів про своє знайомство, коли той так блискуче виступив опонентом на захисті докторської дисертації Масальського „Мова і стиль Шевченка“. Себе називав Агатангел Євтимович.

25.3.1971 р. Недавно прочитав цікаву статтю колишнього ректора Единбурзького університету Мальпольма Матернджа „Лібералістське прагнення до смерті“. Це якраз у плані частого мого думання. І під настрій чимало неясностей прояснилося: багатьом людям освіта нічого не дає. Вона дає, але тільки поодиноким людям — актив освіти, який неспроможний вплинути на рух світу. Отож, існує вужче нез'ясоване питання: що дає цим одинакам освіта? Може, так само нічого? Може, вони створюють карусель для таких же одинаків? Карусель, незалежну од світу? Істотне ще одне: надміру розумової еволюції планета вже не витримує. Розум — як новітня чума, моровиця, найвдаліший спосіб людського самознищення, іманентний її антипод і ворог?

19.3.1971 р. Мітотворча психологія викликана все збільшуваною відстанню між людиною і світом, адже людина втрачає саме дотичне відчуття світу і тому будь-яка життєва ситуація її непрояснена в багатьох — і найголовніших — відношеннях. Ось чому настає пора не пізнання, а відчування пізнаного, визначення його відношення до своєї екзистенції, чуттєвого наповнення людини. І, може, наповнення страхом. Все залежатиме від міри нашого страху — або він стимулюватиме повернення „на свої кола“, або — залізно штовхатиме туди, де є бодай певність звичних невідомих набутків цивілізації.

У мітотворчій психології є щось близьке від примітивного паралелізму, алегоричности, символічности. Міт — це пошуки, переляки, лихоманкове усвідомлення себе в критичній ситуації.

Будучи у відрядженні, заходив до Євгена Концевича[539]. Він налякав мене своєю усмішкою і своїм ніде ніяк не закоріненим оптимізмом; чиста, звільнена од плоті духовність — чистий дух очей. Що його життя? Спогади, читання, вікно, тюрма, що не відчувається як така і добре, що не відчувається, тому що інакше — дертися на вертикальну стіну. Одна з його більших утіх — згадування голубів, яких у нього методично крадуть. Він уміє розповідати про них — і відчуває по них небо, простір, волю.

31.3.1971 р. Пригадалася книга Мелорі й знову та ж сама думка про книгу. Дух України — це якась стаття про фольклор — пісні наші, може, вужче — козацькі чи просто ліричні, де більше „вічної теми“, зазирання в небо, і Сковорода, і Шевченко, і Стефаник, і Леся чи Кирило-Методіївські братчики або Драгоманов і Тичина, і Свідзінський. Це було б дуже до душі й, крім того, тут можна було б зробити якісь гарні вияви суті того, чия суть неопредмечена.

1.7.1971 р. Десь недавно був у Б. А.[540] Розпитував про оргнабір 1929 р.[541] Відповів, що єдине суттєве — С. О. Єфремов писав інтимний щоденник, який… ховав його племінник Павлушков. У того — любов підступна, вона довідалась про таємницю і під час шукань показувала, де що. Ніби-то С. Єфремову поставили вибір: або пустимо велику кров, або ось-так — зійдете зі сцени через фальсифікат, кінець якого було ґарантовано в пом'якшеній формі. І той ніби погодився. Він, С. Єфремов, чоловік мужній і погодився. Мені в це важко повірити.

Коли це все почалося, Б. А. і В. Підмогильний попали туди й мали думку дати концерт „тут, на лавах, українська інтеліґенція. Ми теж належимо до її числа. Просимо й нас на лаву“. Але побачили не героїв, а маразматиків. Єдиний Бартер, здається, відповів: не визнаю. Тоді їх зібрали в одній камері (після екстреної перерви) і там усі стали його умовляти дружньо і таки умовили.

Застосовували до них специфічні методи?

Каже, що в 1920-ті роки (1926—1928??) був процес над братами В. Підмогильного (?) Червінськими, добрими лікарями на Подолі. Їм закинули, ніби вони хотіли отруїти водогін. І тримали довше, застосовуючи т. зв. висідки. На висідки — це зверху, як на другому ярусі нар сидіти, спустивши ноги, і не рухатись — і не спати — і це могло бути кілька діб. „Сидіти, як Чевінський — така була приказка вчителів тамтешніх, бо цей лікар досяг апогею. Мав зорові й слухові галюцинації, непритомнів.

Так що — можливо. Цікаво б попитати у Ганцова чи Б. Матушевського…“»[542]

Інтеліґенція знову стала надто незручною для держави, і смерть Алли Горської лише підтверджувала такий висновок.

Але ж чи існує конча потреба йти в табори? Може, справді, має рацію Лесь Танюк, який вирішив перебути ці «зими» в Москві, де трохи легше з киснем, не так відчувається надлюдський прес держави на живу душу людини.

Василь, який давно думав про можливість вступу на московські Вищі курси сценаристів, надсилає на творчий конкурс сценарій «Ожидание»[543].

За якийсь час із Москви приходить запрошення на конкурс, а за кілька днів — відмова… Пізніше, переважно з чуток, він довідався, що проти його кандидатури були заперечення з боку ЦК КПУ.

Абсурд вивершився.

Абсурдність існування, за якого чиясь зла воля виштовхує тебе зі сфери культури у політичну площину, примушуючи до відвертого протистояння — бо як інакше зберегти гідність? — трансформується в саркастичні рядки віршів, що знаменували новий етап у творчості Василя Стуса.

За кілька місяців після похорону поет закінчив упорядкування експериментальної збірки «Веселий цвинтар». Книги, що стає краще зрозумілою, коли знаєш, що поштовхом до її створення була смерть Горської, а писалася вона ніби в час судового фарсу над Валентином Морозом, автором «Репортажу з заповідника імені Берії», та зародженням самвидавчого «Українського вісника», який очолив щойно звільнений Вячеслав Чорновіл.

Василь Стус свої політичні міркування викладає в листах до уряду та лідерів компартії, сподіваючись не так вплинути на незворотні процеси нової сталінізації, як від неможливости мовчати. В черговому листі «До ЦК КПУ; до КГБ при Раді Міністрів УРСР» він, зокрема, пише:

«Нині зрозуміло кожному, що ми живемо напередодні якихось істотних змін. Про те йдеться і в самвидавівських текстах, і в промовах на пленумах ЦК, і в розмовах пасажирів, і в інтимних сімейних радах.

Останнє десятиріччя було періодом майже систематичного погіршення матеріальних і духовних умов існування. Продовжується загальна девальвація цінностей — від курсу карбованця до багатьох економічних, політичних, етичних і естетичних понять.

Певен, що сьогодні є багато таких естетичних питань, необхідність розв'язання яких майже однаково відчувають О. Солженіцин і Ю. Андропов, В. Нікітченко і В. Мороз, В. Козаченко і І. Дзюба, І. Світличний і М. Шамота.

Проблема здорового діалогу все зростає. Необхідний референдум з багатьох питань. На жаль, здорове обговорення… заборонене. Щоправда, це обговорення ведеться, але в ненормальних умовах — або на закритих партійних засіданнях, або в самвидавській літературі. А ненормальність умов заважає віднайти істину, призводить до того, що навіть віднайдена істина залишається ненормальною: існуючи тільки для окремих, будучи „таємною“, вона викликає природний опір загалу…

Відсутність потрібного діалогу створює прекрасний ґрунт для перебільшення незгод, розбіжностей. Кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшуване скло. Людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за… ворога!..

Гірко відчувати, що, забороняючи людям мати іншу позицію в житті, наше суспільство бере на себе відповідальність за їхню духовну чи фізичну смерть…

Страшно боляче і соромно думати про долю Валентина Мороза, заарештованого два місяці тому за написання кількох публіцистичних статей. Це якраз той приклад, коли людині відмовляють в існуванні. Бо що значить заборонити людині думати і висловлювати свої думки?..

…я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас»[544].

Звісно, Василь Стус не був «наївним» і прекрасно усвідомлював, що навіть цей, виважений за тоном, лист може бути трактований як «антирадянська аґітація й пропаґанда», але мовчати, дивлячись, як світ скочується у прірву, він не міг.

Саме цим зумовлена певна сюрреальність «Веселого цвинтаря», в якому світове божевілля досягає свого апогею. Буденна й сіра реальність патологій, маразм щоденного існування людей-функцій, які давно змирилися зі світом кривих дзеркал, що остаточно деформували не лише колись людські душі, а й саме життя — ось той гумус, з якого постає нова Стусова книжка. Світ цієї книжки всуціль без-небний, без-сонячний, без-людяний…


Я йшов за труною товариша й думав:

везе ж таки людям:

задер ноги і ніякого тобі клопоту,

востаннє блиснув білими стегнами покійника,

а світ хай собі ходить хоч на голові.

Та коли ми прийшли на цвинтар,

побачили стільки машин, фургонів, катафалків —

не те підступитися,

голови встромити немає де.

Стояла величезна черга за ямами.

Кожен намагався захопити шмат землі

(на руки давали 1,5x2 метри).

Наша черга була вісімсот шістдесят третя.

Де його було дочекатися,

коли полізло стільки горлохватів —

той інвалід першої групи,

в того право, в теї немовля на руках.

А той просто так — залляв од самого ранку сліпи

і суне, куди втрапить,

байдуже, за капустою чи по смерть.

Мали вже повертатися додому ні з чим.

Думаю собі: приїдемо назад

я й кину покійникові, як з кілочка,

буде тобі вилежуватись, уставай-но,

потерпи днів зо три зо чотири,

поки той плав спливе,

однак спішити — якого чорта?

Аж тут підступається до нас

баба з двома кошиками

(на цвинтарі випродовує городину)

вам ями треба питає

можу відступити свою

карбованців за сто п'ятдесят.

Воно можна знайти й дешевше,

але ж то тільки звання, що яма,

а в мене просто тобі перина —

і полежати й виспатись

там самому чи й з молодицею

(у баби весь металевий рот,

що називається — озброєна до зубів).

Я відразу збагнув, що це перекупка —

скуповує й перепродує ці ями,

але не торгуючись

вийняв з кишені гроші й віддав —

на, щоб ти землі сирої наїлась[545].


Не маючи найменшої надії на публікацію «Веселого цвинтаря», поет вільно експериментує з формою, зміщує й змішує стилі, нагромаджує образи й вибухає лірикою сюру («Марко Безсмертний», «Вертання»).

Дванадцять примірників збірки[546], якою, судячи з зізнання Василеві Захарченку, поет був не надто задоволений — «щось ніби не те, що малося б вийти»[547], — ніби фіксували вільне ширяння автора видноколами маразмуючої сучасности, в якій деформовані лінії доль є ніби ілюстраціями незнайдених усвідомлень самого сенсу людського життя.

Книжка є ще й вільним експериментом із формою: традиційна строфіка «На Лисій горі…» сусідує з вільною від рим поетичною ніби п'єсою «Ця п'єса почалася вже давно…» та цілком авангардним «Вперіодрозгорнутогобудівни…».

Втім, формальні пошуки — другорядні. Надзавдання — відтворити дух доби. Звідси — певна епічність окремих віршів, занижена нагромадженням сюрреалістичних ситуацій, де максимально проявляється самотність, беззахисність і абсурд життя людини, давно позбавленої й «інтимного» простору, і власних думок, і бодай якихось сподівань на краще («Вертеп», «Ось вам сонце…», «Я йшов за труною товариша…» та інші). Трагіка переростає в абсурд.

Щоправда, у віршах «Ярій душе, ярій, а не ридай…» та «Колеса глухо стукотять…», присвячених пам'яті А. Горської та М. Зерова, висока трагіка утримується постатями з того берега Стікса, але навіть смерть вже не здатна протистояти чорному вертепу світової безголовости:


Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрічай, товаришу Хароне,

з лихом, і з добром.

Колеса б'ють, колеса б'ють

кудись торують путь,

Уже. Додому не вернуть,

додому — не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і в перемать.

Москва, гора Ведмежа, Кем

і Попів-острів — шлях

за ґратами, за вартами,

розбухлий на сльозах.

І знову Вятка, Котлас, Усть-

Вим. Далі — до Чиб'ю,

рад-соц-конц-таборів союз,

котрий Господь забув,

Диявол теж забув.

Тепер тут править інший бог:

марксист, расист і людожер —

один — за трьох.

Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,

печорський концентрак

споруджує нову добу

на крові і кістках[548].


Так пам'ять про трагіку минулого у контексті «Веселого цвинтаря» виявляється найстрашнішим злочином. І щоб запобігти цьому, кожного виявленого самітника піддають прискіпливому промацуванню душі: чи ж не надто далеко відійшов від визначеного кимось шляху?

Стус дуже гостро реаґує на ці доскіпливі погляди-лапання живої душі брудними руками: «Сто дзеркал спрямовано на мене, / в самоту мою і німоту»[549]. Проте лише минуле зберігає свою чистоту, і саме в давно забутому він дошукується справжности. Звідси проростають паростки глибоко філософської лірики «Палімпсестів», які можна було помітити ще в збірці «Зимові дерева».

Поки ж про майбутнє краще не думати, бо там:


Зазираю в завтра — тьма і тьмуща

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки чорна водь. І чорна пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька.

Ні дружини. Синку, озовись.

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі

та шугають люто по квартирі,

ніби кажани, твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми —

то твого спогадування дні

хлюпотять під веслами триреми,

що горить в антоновім огні.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання

перед смертю. А Господь рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокійся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.

2 червня 1970 р.[550]


Це вже близько до пружної стилістики нібиапокрифічних «Палімпсестів», у яких присутнє й усвідомлення спотворених форм новоукраїнського патріотизму, що сформувався в умовах тотального антиукраїнського терору, і людина Всесвіту, яку від космополітизму стримує лише пекуче усвідомлення того, що «неможливо… для українця бути людиною, не бувши патріотом»[551].

«Мус патріотизму» — цей новітній хрест українського, ірландського чи якого іншого патріота поневоленого народу провокує Василя Стуса усвідомлювати втрату національного не лише як чогось специфічно свого, а як безповоротне збіднення крони загальнолюдського дерева. Адже коли в ній бракуватиме гілочки твого роду, то це — назавжди. І як людина людства, якою Василь усвідомлював себе повною мірою, він мусив обставати на сторожі національної стихії й національного слова, й жити так, немов він — останній захисник рідної мови. У цьому — і може лише в цьому — велика подібність Тараса Шевченка та Василя Стуса.

Психологічно Василь уже відчував, що «тюремні» ворота розчинилися перед ним, але Доля подарувала ще кілька свят.

У липні 1971-го Василь з Валею та сином на кілька днів їздили у верхів'я Прип'яті, де зібралася чималенька компанія однодумців.

Вождь — Генріх Дворко.

Його дружина — Енгельсина Пономарьова, якій Михайлина Коцюбинська присвятила цикл співаночок «Енгельсино, відчини-но…», перелицьованих із сороміцької «Катерини».

Купа дітлахів — малолітніх адептів прип'ятської стихії, що здійснювали з усміхненим Світличним «великий бульк», а з Віктором Іванисенком вивчали карту зоряного неба.

Дорослі ж вибиралися на береги повноводної Прип'яті, аби бодай на якийсь час звільнитися від неймовірного психологічного тиску Києва.

Стуси приїхали туди напередодні найбільшого свята — дня народження Дружини вождя[552]. Думали надовго, виявилося — на кілька днів. Незалікований зуб мучив так сильно, що навіть терплячий до болю Василь за кілька днів змушений був повернутися до Києва.

Товариству ж він залишив закінчений «Феномен доби» й згадку про себе-Нептуна: коли сонце лише почало сідати, ушкварив оркестр із кварт, металевих мисок, усіляких ложок та саморобних музичних інструментів, а догори злетів саморобний прапор із плавок, трусів і навіть шкарпеток. І тут із-за острова, який знаходився навпроти табору прип'ятчан, виплив човен. «На носі… високий, худий, але… міцної статури чоловік, весь у… лататті… На голові вінок із чогось зеленого і дві русалки… Галина Севрук і Леся Забой»[553].

Видовисько було настільки несподіване, що навіть білоруси, які неподалік ловили сітками рибу, підпливли ближче, аби роздивитися. Василь натхненно грав свою роль. Загалом не великий любитель розіграшів та імпровізацій, він сипав жартами, заводив пісні, провокував дітей і дорослих на ігри та пустощі… Це був один із найвеселіших днів Стусового життя…

Наступного дня, коли довелося сідати в ракету до Києва, він був геть блідий від зубного болю, який не змогла згасити навіть Надія Одарич, стоматолог, яка була «громадянкою» гамірної й веселої Прип'ятської республіки.

На Київському морі хитало, притлумлюючи неспокій, який невідь чого загніздився у Василевій душі. Чомусь пригадалося минуле літо, коли Василеві кілька днів довелося промучитися з малим вередливим Дмитриком у Прохорівці, куди дружина взяла профспілкову путівку, але сама змогла побути лише півтерміну. Довелося другі півтерміну провести з сином і зовсім закинути працю. Немов наяву Василь побачив піщану дорогу, яка бігла з гори Максимовича донизу, по якій він «ішов геть» від сина, який провинився і біг за ним плачучи:

— Таточку, повернися, повернися…

І хоча серце скипало болем, Василь прошкував далі, бо вредного малого, який, здається, ні на мить не переставав каверзувати, таки треба було провчити.

Коли синів плач стишився, Василь почув:

— І сьо мені бідному сямому лобити…

Це вже було понад його сили. Так і не закінчивши виховного моменту, він підхопив малого на руки, картаючи себе за мимовільну жорстокість…

Спогади переросли в рядок ще не написаного вірша: «і син біжить, мов горлом кров біжить…»[554]. «Треба буде використати його в якомусь із віршів… — відзначив Василь. — Чому ж так тоскно, так нестерпно на душі?»

Київ захопив Стуса у полон нервових і доволі неприємних зустрічей та вражень. Із кожним днем зменшувався простір його непевної свободи й зростало відчуття небезпеки й невпевнености в дні завтрашньому. Не рятували внавіть недільні втечі до лісу, бо й там відчувалася присутність «чужих» очей.

Дратувало й те, що попри його відверту позицію й активне спілкування з «учорашніми» зеками та опозиційними до влади людьми, його й далі вперто не викликали в КДБ, хоча «неофіційне» стеження за зустрічами, поїздками, кореспонденцією ставало дедалі цинічнішим.

15 листопада 1971 року, на п'ятий день народження Дмитрика, у святошинській квартирі Валі та Василя зібралося чимале товариство.

До Києва саме приїхав Вячеслав Чорновіл і захотів зібратися «у вужчому колі, поговорити про… справи, де що воно робиться, — згадує Іван Дзюба. — У цей час уже в якусь іншу якість переходив рух, тому що в своїх легальних формах він був по суті придушений. Залишалося вибирати: або трошки йти в нелегальні форми, або від усього відмовлятися, або шукати форми якісь суто культурницької роботи. Всі гостро переживали цю кризу. Зібралися ми, щоб про все це поговорити… Довго ми… сперечалися.

В цей час у Львові вже почав виходити „Український вісник“, суто підпільне видання. І було різне ставлення до нього. Чи варте то, чи ні. Чи виправдане, чи це може тільки репресії викликати… Різні суперечки були, але все це мирно і дружньо було. Але ясно, що за цим стежили, що все це було під наглядом. І в мене таке враження, що саме після цього, саме тому, що ця розмова на квартирі у Василя була, вони [кадебісти] вирішили, що Василь якусь ключову позицію займає в русі, і після цього і його взяли під удар»[555].

Суперечки затяглися майже до світанку. Давно заснув Дмитрик. Пішла спати Валя. А Світличний, Чорновіл, Дзюба, Сверстюк, Стус та чимало інших усе не могли визначитися: що — далі?

Тій зустрічі слідчі справді приділяли особливу увагу, допитуючись, чи не було там створено якоїсь антирадянської організації. Схоже, має рацію Іван Дзюба, коли говорить, що саме факт зібрання на Стусовій квартирі найвідоміших шістдесятників остаточно переконав владу, що Стуса треба садити!

Залишалося знайти підставу. Власне, привід до арештів уже давно шукали, хоча ситуація залишалася невизначеною ще й тому, що у верхніх ешелонах українського партійного керівництва не було одностайности: треба арештовувати й судити шістдесятників, чи ні? І, якщо треба, то кого саме?

Павза затягувалася. Василь отримав путівку до одного з моршинських санаторіїв і поїхав туди «латати… шлунок»[556], бо виразка, що ще з часів військової служби мучила поета, знову загострилася.

Дорогою до Моршина Стус на кілька днів зупинився у Львові, принагідно домовившись, що приїде туди на Новорічні та Різдвяні свята.

Із собою Василь узяв кілька томиків Рільке й книжку Ясперса — усе німецькою мовою[557]. За ті три тижні, які провів у моршинському санаторії «Світанок», він переклав усі елеґії Рільке[558].

До новорічних свят Василь майже щодня тікав із санаторію й блукав околицями західноукраїнського містечка, втішаючись годинами самотности, яких так мало було в його житті. У вечірньому морозному лісі він підшукував кращі варіанти «віддачі» тексту елеґій Рільке українською, міркував над незбагненною ситуацією, в якій йому заборонено робити те, чого він усе життя найбільше прагнув: писати. Як вирватися з цієї халепи, Стус не знав, — «але ж не буває ситуацій, із яких немає виходу», — переконував себе.

Не додавало гумору санаторійне товариство: П. М. Мацкевич, В. В. Кислинський та В. І. Сидоров, що опинилися поруч із ним, ніби спеціально провокували його на гострі політичні дискусії, і він, не бажаючи цього, починав сперечатися. Хоча яка користь від таких суперечок із «землячками», яких у цьому житті цікавлять лише жінки та гроші?

Новий, 1972 рік, Василь Стус зустрів у Львові, в помешканні Ірини та Ігоря Калинців[559], де зібралося коло львівських однодумців, до якого він із цікавістю придивлявся.

На Різдво великим гуртом ходили Львовом, колядуючи до привітних господарів, які гостинно відкривали двері розпашілим колядникам. Проте настрій був гнітючим. Гризла тривога, і Василь з полегшенням зітхнув лише тоді, коли сів у київський потяг.


Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

ти пив пожадно тугу підкарпатську,

востаннє причащаючись його

правікової чужості…

<…>

…тоді, як вечір

плекав твою самотність феєричну

між постатями феєричних пройд…

<…>

передчуття біди в твій слід ступало

і начування бігло наперед.

Спаскуджене парсунами п'яниць,

розпусників, повій, заброд, ссавущих

і пришелепкуватих землячків,

це грішне без гріха глухе містечко

тряслось, гойдалось, мов драговина,

під шептами байдужих баляндрасників,

волівши догодити всім і вся —

яким війнуло холодом на мене

в цій вичужілій вітчині, отут,

де край мені здавався серцем серця,

а стогін крові — обрій знакував!

Уже тоді, коли твій рідний люд —

ці милі, грішні, славні, чесні лиця

зашелестіли, засичали разом

над головою в тебе, вже тоді,

коли в осонні дорогих околиць

ти чув тривожний безрух, а вода

здубілими артеріями бігла,

на тебе коні мчали (він це, він! —

вкрай спантеличені казали здвиги

і жовті пальці тицяли в твій бік),

будучина писала навмання

своє сьогодні вкрадене. Тоді вже,

коли останні строїлись святки

(Свят-вечір був, і коляда, і гамір

диточої дзвінкої коляди),

ти чув про це. Коли незнаним Львовом

ішов наздогад, близячи свій час

(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,

що обігнала зустріч), вже тоді,

коли сподіючись щасливих зичень,

нас виглядали сонми хорих з клініки,

а урочистий вікопомний спів

був греблею для гомінких трамваїв

і перехожих спізнених, збагнув я:

це все — одне прощання понадмірне —

з Вітчизною, зі світом, із життям[560].


Із такими настроями Василь Стус повернувся до Києва, де його приїзду очікував ордер на обшук, виписаний у зв'язку з бельгійським туристом, і водночас — ніби українським патріотом, Ярославом Добошем.

Останнього на кордоні «пов'язали» з самвидавною літературою та якимись матеріалами, які він ніби отримав від Світличного та інших шістдесятників. Нажаханий український патріот із бельгійським паспортом, якому оповідальники з КДБ не шкодували барв для опису «веселих» перспектив у радянських таборах, дав свідчення, на підставі яких 12 лютого провадилися арешти всією Україною. Пізніше, на судах над Іваном Світличним і Євгеном Сверстюком, Вячеславом Чорноволом і Василем Стусом, Іриною Калинець і Стефанією Шабатурою про Добоша не згадували, хоча саме з цього «резидента ворожих розвідок» розпочалися масові репресії проти особливо активних шістдесятників, що давно дратували вище партійне керівництво незалежною поведінкою. «Певним» керівникам виявлена політична пильність і доведена до логічного завершення судова справа над «пособнікамі» іноземних розвідок і націоналістичними елементами обіцяли ще й швидку кар'єру.

Почалися арешти.

До квартири Стусів подзвонили у двері, коли Василь ще не встиг перевдягтися з дороги. Обшук тривав увесь день. Увечері, коли Валя з сином повернулися додому, посеред кімнати лежали жужмом скидані рукописи, книги, окремі сторінки машинописів, а цілий гурт гебістів усе ще розгублено дивився на все ще заповнений книжковий стелаж, кожна книжка якого потенційно могла містити додаткові свідчення про «підривну антирадянську діяльність» Василя Стуса.

Переляканий Дмитрик ховався від страшних дядьків за великим кріслом, намагаючись поцілити їх стрілою з дитячого лука. Коли йому пощастило, хтось грубо гримнув:

— Ану слєдітє за рєбьонком.

— Що значить слєдітє, йому давно час спати!

— Ми работаєм…

Ближче до п'ятої ранку Василь поцілував заплакану Валю й вийшов за двері. Процес витворення державними чиновниками та гебістами з Василя Стуса безкомпромісного ідейного ворога радянської системи вступав у заключну стадію.



БІБЛІОГРАФІЯ | Василь Стус: життя як творчість | БІБЛІОГРАФІЯ