home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ЖІНКА

Ух, який красень йде! Аж хочеться випити всього. Такому припасти до грудей — і вже більше нічого не треба. Я б його так голубила, що він ніколи не пішов би від мене. Обняла б його й нікуди не відпускала. Тільки те й робила б, що дивилася на нього. Навіть його одяг сховала б, аби не заважав мені… А то що за якісь шмаркачки за ним теліпаються!? Ох, якби мене ще носили ноги, то не помогли б тим дівкам короткі спідниці та нафарбовані брови! А мої брови не полиняли дотепер! Знали б ті дівки, яка то велика сила — мати чорні брови! Якби ж мене ще носили ноги… І як то є — якщо жінка не займається коханням, то в неї віднімає ноги. Але спробуй вженися за цими малолітками! Та й хіба хтось зараз здогадається, як щось до болю скубоче моє лоно… Та хіба бодай хтось розуміє: якщо у жінки вже віднімає ноги, то це — як у Львова забрали ріку? Ех, якби, якби… Якби молодість вміла, а старість могла! Старі хлопи ще можуть спокусити якусь дівку карбованцем, а… спробуй літній пані заманити хлопця! Хоч тій пані це потрібніше, ніж старому хлопові, який і так вже нічого не може… От яка несправедливість на світі! Якби ж то хтось знав, як воно скубоче! Хоч би дотулитися до когось, і то вже легше було б… І несила втримати це в собі, як сечу! Так і сверблять руки скинути із себе лахи…

І чи могла б я бодай подумати, що колись моє тіло стане таким, буцім його смерть гримує: вимокле, ніби парафіном покрите. Я ж так любила колись оглядати його перед люстром. Оглядаю й заодно щось собі уявляю… А тепер що? Тепер дійсність така страшна, така, що аж продирає до… Тепер ні про що собі навіть помріяти не можна. Ніхто вже мене не пошкодує. Ніхто! А ще як поселилися в мене цей Назар з Наталкою, то взагалі спокою собі не знаходжу. Та спробуй-но тут про щось інше гадати, коли тільки й чути за стіною її стогони; а ще як закричить, то мені аж серце зупиняється, й у самої мокріє… Паразитка! Насміхається наді мною! Хоче, аби я скінчилася… І це — поселилися, аби доглядати за старою?! Чинять наді мною справжній ґвалт. Бо хіба не понад будь-чиї сили — терпіти своє тіло?! Навіть встидно комусь признатися, що в мене знову появилися місячні. Тепер ще і з ними мороку маю! І груди ніби показилися: бубнявіють, як бруньки на весну; а соски набрякають, як у якоїсь неопереної шмаркачки. І що я тепер маю робити?! Куди дінешся від самої себе?! Своє тіло ніяк не обдуриш… Коли Назар біля мене проходить, то я ледве пальці собі не виламую, аби не торкнутися до нього. Деколи вдаюся до хитрощів: кричу йому, що мені зле робиться. І тоді він бере мене за руку й відпроваджує до ліжка. Я ж як вчеплюся в нього, то мною починає аж тіпати. Ноги ледве талапаються — нема охоти відпускати його руку. А одного разу взагалі розум відняло — серед ночі зайшла до них цілком голісінькою, цілком… Але та Наталка такої бучі наробила, що я забула про свої хворі ноги… Я так налякалася через ту дурепу, що ледве розриву серця не дістала… І стільки разів казала їм, аби двері зачиняли! Бо хіба я винувата, що на мене, може, якось місяць вплинув?! Дуже вже потрібен мені її Назар, я ще й не таких мала! Курвисько, тепер до мене навіть не обізветься… Якось-то Назар пожартував зі мною, то вона, шмаркачка паршива, дзявкнула йому: «Тебе що, на здохлятину потягнуло?!» Падлюка така! Якби я навела марафет, зробила фризуру, то ти й не рівнялася б зі мною! Скажи ще дякую, що я не хочу. Бо ніґди так не було, коли я хотіла! Ніґди! І нема чого скакати на мене! Я й так ще досить сумирна. Ще не таким волосся обривала! А то тільки косу розплела, а вже підскакує, як квочка. Ох, як же я не люблю тих жінок! Ох, якби старість могла… Якби… то я б ніколи не постаріла. Бо що вдієш, коли хлопи такі невитривалі й так швидко здихають? Але жінка живе лише тоді, коли біля неї хлоп є. А без нього й життя вже ніяке. Тоді й сама помирати змушена. Якби хлопи трималися трохи довше, то, я певна, жінки могли б до двісті років доживати. І як у моїх літах знайти собі мужчину?! Навіть доторкнутися вже не дають… Мерзотниця! Сміла в моїй хаті на мене кричати! Та ще, змія, назвала мене здохлятиною. Я їй цього ніколи не подарую! Ніґди!


Цікаво, чи впізнали б мене в рідних краях? Брат казав, що багато знайомих стали не до впізнання — роки взяли верх над ними, і він мусив перепитувати, хто є хто. Заспокоював, ніби я ще виглядаю дівкою й мені ніц не бракує… Обдурює, хоч у душі я справді чуюся молодою. Шкода, що хлопці заглядають не в душу… Не знають вони: якби впали в обійми моєї душі, то мали б значно більшу приємність, ніж гладячи стегна якійсь малолітній дурепі. Жінка дає їм не тілом, а душею, хоч мало хто з них здогадується про це. Вони як діти — лише присмоктатися б до цицьки, ніби бажають висмоктати якусь суть, а вона ж — цілком не там… Якби я могла стати коханкою всіх чоловіків на світі, то світ став би в десять разів щасливішим. Вони мали б змогу долучатися до такої таїни, що її ніхто й ніде не відкриває більше.

І не треба мені, що хтось торкався мого тіла, як цей переляканий лікар… Можна хіба що замочити ноги в тому потоці, котрий зветься моєю душею.


П’ЯТИРІЧНА ДІВЧИНКА | Львівська пані | ОЧІКУВАННЯ