home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ЦЯ МОЛОДІЖ

І чого я так мучуся?! Треба зажити таблетку — може, й полегшає. Якщо й полегшає, то вже на тому світі. І звідки береться ця старість? Не встигла обернутися, а вона вже й тут. Ще донедавна не хотіла вірити, що вона біля мене. Це лише ті француваті лікарі й патякали: «старість» та «старість», йолопи нещасні! Ніколи не гадала, що я буду стара. Ні, це щось не так, не є я стара! Не є я стара! Я просто пожила. Моя бабця колись казала: «Стара я вже, Зоню, стара. Скоро помру». А я не збираюся помирати, значить, не є ще стара. Стара повинна помирати. А я нікому нічого не винна! То молоді собі гадають, що я повинна. Вони гадають, що поки мені доводиться тут воювати зі смертю, то вони собі там можуть нічим не перейматися. Нічим! Про мене цілком забули. Не знають, безсовісні: якщо мене не стане, то смерть зразу перед ними стане. Не знають, як мені самій нелегко тут з нею.

Безсовісні такі! І звідки їх так багато плодиться! Плодяться та плодяться! І все пхають мене вперед та пхають. Хоч трохи зупиніться, а то я вже сили не маю! Зупиніться! Куди ви мене так випихаєте?! Ви що, не бачите, що переді мною вже прірва? Не бачите?! Не поспішайте вже так надто сюди. Не поспішайте! І не налягайте на мене. Не тисніть! І нахабна ж тепер молодь пішла… Це край світу настав! От Марійці зять встругнув таке, що в голові не вкладається: «Вам на цвинтарі хреста вже поставили, а ви, якогось дідька, за життя ще чіпляєтеся». Смів живій людині таке сказати! І нагла ж тепер молодь пішла. Паразити такі!

А ці дівулі! До чого безсоромні: вже так оголюватися… Не встигло тобі сонце пригріти, як вони вже всі пороздягалися. Весна так раптово взялася в цей день, що дівки моментально понаставляли ноги. Попервах я зачула щось недобре, аж лячно стало на душі. Глянула, а повз вікно — лише самі оголені ноги. Самі оголені ноги, і світу не видно! І всі чомусь так радіють, так вже радіють, що мене почало тіпати зі страху… Ой, чула я, що то не справжня весна, що це нездорова «радість» настала, — як після важкої хороби, від якої вже нема рятунку… О, ця смерть знає, як підступити! Ці оголені ноги, ці безпричинні смішки…

І чим світліше ставало на вулиці, тим темніше в кімнаті… Чорна важка заволока оповила стелю, стіни, і все тісніше обступала мене. Так тісно, що я вся напружилася, немов мала от-от обірватися… Та раптом стало спокійно-преспокійно, — здається, так і не буває. Але коли задзвонили в двері й появилася незнайома з цією звісткою, з цими найстрашнішими словами, які тільки й може почути людина, то вже розумієш, що й так буває… Ой, як буває! Не знаєш, що з тобою твориться… «Ваш син помер». «Помер?!» І не віриш. Кричиш, що цього не може бути, що це неправда. Хоч уже три роки минуло, та однаково не віриш. Не віриш — і все! Все чекаю, що ось-ось має прийти. Має прийти! Мій Ромчик!

Знову ці гамани наверху товчуться! Життя не дають! Влаштовують такий гамір, що підозрюєш: сама смерть казиться. А коли зробиш їм зауваження — починають мукати, цілком до розмови не надаються. Не знати, хто кого товче: він її, чи вона його. Що то за кохання — ніяк у голову не вкладається? І треба себе так «пам’ятати», аби у самих споденках по дворику бігати! Напевно, я — та й то більше при пам’яті. І як так можна марнувати життя — гадають, що вічно жити будуть! Ну-ну! Знову товчуться! Ніби показилися! Ще, чого доброго, мені на голову проваляться! Най би вже провалилися деінде — крізь землю!


БРАТОВА | Львівська пані | cледующая глава