home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ п'ятнадцятий

Міс Кроуфорд прийняла пропозицію дуже охоче; а невдовзі після повернення міс Бертрам з пасторату приїхав містер Рашворт, отже, було кому віддати ще одну роль. Йому запропонували на вибір або Графа Кесела, або Анхельта, і спершу він не знав, кого ж обрати, і питав поради у міс Бертрам; але, зрозумівши з пояснень інших, чим різняться між собою ці персонажі і хто є хто, він згадав, що колись бачив цю п'єсу в Лондоні і подумав, що Анхельт справжнісінький йолоп; тому він обрав роль Графа. Міс Бертрам схвалила його рішення, адже що менше йому доведеться вчити напам'ять, то й краще; і хоч вона не могла розділити його бажання, щоб Граф і Агата грали разом, і не могла стримати нетерпіння, поки він неквапливо перегортав сторінки в надії будь-що відшукати таку сцену, вона люб'язно взяла його роль у свої руки і скоротила всі репліки, які можна було скоротити; крім того, вона зауважила, що йому слід бути ошатно вбраним, і сама обрала для нього кольори. Містер Рашворт був радий нагоді похизуватися в розкішному вбранні, хоча й удавав, наче йому це байдуже; і він був надто заклопотаний своїм зовнішнім виглядом, щоб думати про інших і робити будь-які висновки або зазнати одне з тих розчарувань, до яких Марія вже почасти приготувалася.

Усі ці важливі справи владналися без відома Едмунда, бо його зранку не було вдома; та коли він перед обідом увійшов до вітальні, там не вщухав гомін палкої суперечки між Томом, Марією та Йєтсом; а містер Рашворт ступив до Едмунда — йому хотілося якнайшвидше повідомити приємну новину.

— Ми знайшли п'єсу, — сказав він. — Це «Узи кохання»; я буду Графом Кеселом і спочатку з'явлюся в голубому костюмі і рожевому шовковому плащі, а потім ще в іншому чудернацькому костюмі, на зразок мисливського. Не знаю, щоправда, як мені це сподобається.

Фанні невідривно дивилася на Едмунда, і серце її тріпотіло, поки вона слухала ці слова; вона бачила його погляд і розуміла, що він має відчувати.

— «Узи кохання»! — здивовано вимовив Едмунд і повернувся до брата і сестер, наче не сумнівався, що вони заперечуватимуть.

— Так! — вигукнув містер Йєтс. — Після всіх обговорень та суперечок ми вирішили, що жодна п'єса нам так не підійде, як «Узи кохання». Дивно, що ми не подумали про неї раніше. Просто несосвітенне глупство; адже тут ми маємо всі переваги, яких не було в Еклсфорді; і так зручно мати готовий взірець для наслідування! Ми вже розподілили майже всі ролі.

— А як щодо жіночих ролей? — похмуро спитав Едмунд і поглянув на Марію.

Марія мимоволі зашарілася й відповіла:

— Я взяла роль, яку мала виконувати леді Ревеншоу, — і вже сміливіше додала: — А міс Кроуфорд буде Амелією.

— Я не думав, що в нас так легко знайдуться виконавці для такої п'єси, — мовив Едмунд, відвертаючись до каміна, де сиділи його матір, тітка і Фанні, і сів біля них з украй роздратованим виглядом. Містер Рашворт пішов за ним, щоб закінчити свою розповідь:

— Я виходжу на сцену тричі, і в мене сорок дві репліки. Це не абищо, хіба не так? Тільки мені не до вподоби, що доведеться так вичепуритися. Я, мабуть, не впізнаю себе в тому голубому костюмі та рожевому плащі.

Едмунд не знав, що відповісти. За кілька хвилин містера Бертрама попросили з кімнати, щоб він дав деякі поради теслі; за ним вийшов і містер Йєтс; а невдовзі за ними послідував містер Рашворт, і Едмунд одразу ж скористався з цієї нагоди:

— Я не міг сказати в присутності містера Йєтса, що я думаю про цю п'єсу, щоб не образити його друзів з Еклсфорду; але тепер, люба Маріє, я мушу сказати тобі, що вважаю її зовсім непридатною для домашнього театру, і сподіваюся, ти від неї відмовишся. Певен, що, коли ти уважно її прочитаєш, ти просто не можеш вчинити інакше. Прочитай матусі або тітоньці тільки перший акт, і ти побачиш, чи подобає тобі хвалити цю п'єсу. Не маю сумніву, тобі не знадобиться навіть судження батька.

— Ми дуже по-різному дивимося на речі, — вигукнула Марія. — Повір, я уважно ознайомилася з п'єсою; і якщо вилучити деякі місця, що, звичайно, буде зроблено, я не бачу в ній нічого поганого; і, до речі, я не єдина із знайомих тобі осіб, хто вважає її дуже хорошою для домашнього театру.

— Мені шкода, якщо це так, — була його відповідь, — але в цьому разі ти маєш вести за собою інших. Ти повинна подати приклад. Якщо всі інші помиляються, тобі слід вказати їм правильний шлях і бути взірцем справжнього такту. У всьому, що стосується правил пристойності, саме твоє слово повинно бути законом для всього товариства.

Марії лестило, що він вважає її такою шанованою особою, адже вона, як ніхто, любила верховодити у компанії; і тому вона вже набагато люб'язніше відповіла:

— Я дуже вдячна тобі, Едмунде, і не сумніваюся щодо твоїх добрих намірів; утім мені здається, що ти надто серйозно дивишся на речі; і, звичайно, я не наважуся переконувати інших. Оце, як на мене, було б справді непристойним.

— Як ти собі уявляєш, невже я міг би таке вигадати? Ні, нехай переконує лише твоя поведінка. Скажи, що, поміркувавши про цю роль, ти відчуваєш, що вона не для тебе; що для неї, на твою думку, потрібні таке акторське мистецтво і впевненість у своїх силах, якими ти не володієш. Скажи про це твердо, і того буде досить. Усі, хто здатний щось зрозуміти, одразу ж збагнуть твої справжні мотиви. Вони будуть змушені відмовитися від п'єси і віддадуть належне твоїй делікатності.

— Тобі не слід брати участь у якомусь неподобстві, — мовила леді Бертрам. — Сер Томас був би невдоволений. Фанні, подзвони, будь ласка; мені вже час обідати. Сподіваюся, Джулія вже вдягнена.

— Я певен, мадам, — сказав Едмунд, випереджаючи Фанні, — що серові Томасу це справді було б не до вподоби.

— Отож-бо, моя люба; чуєш, що каже Едмунд?

— Якби я відмовилася від ролі, — мовила Марія з новим запалом, — її, безперечно, узяла б Джулія.

— Що? — вигукнув Едмунд. — Навіть якби знала, що саме спонукає до цього?

— О, вона може подумати, що я і вона — то зовсім різне… що ми не в однаковому становищі… і що їй ні до чого бути такою ж обачливою, як я вважаю за потрібне для себе. Ні, ти, будь ласка, мені вибач, але я не можу взяти назад своє слово. Усе надто далеко зайшло, все вирішено, і я не можу отак усіх розчарувати. Том просто розлютиться; і якщо ми будемо такими перебірливими, нам ніколи нічого не зіграти.

— Я тільки хотіла сказати це ж саме, — зауважила місіс Норріс. — Якщо ви будете так заперечувати проти кожної п'єси, ви нічого не зіграєте, і вийде, що стільки грошей марно вгатили в ці приготування, — це ж усім нам просто ганьба. Я не знаю цієї п'єси; але Марія каже, якщо там і є якісь слизькі місця (а вони є в будь-якій п'єсі), їх можна легко вилучити. Нам не слід бути такими вже дріб'язковими, Едмунде. Якщо містер Рашворт також має намір грати, тут не може бути нічого поганого. От тільки Тому не завадило б краще знати, чого він хоче, коли він давав вказівки теслям; вони ж півдня даремно вовтузилися з цими бічними дверима. Однак завіса вийде чудова. Дівчата гарно впоралися з цією роботою, і, гадаю, ми зможемо відіслати назад кілька десятків кілець. Нащо пришивати зайві? Та й я також, сподіваюся, була корисною, — принаймні подбала, щоб не розтринькали забагато грошей та щоб усе робилося як слід. За таким збіговиськом молодих людей завжди має приглядати хтось більш розважливий. Я забула розповісти Тому, що зі мною сьогодні трапилося. Я була біля птахівника, і тільки поглянула довкола себе та збиралася вийти, аж бачу — Дік Джексон чимчикує собі до тих дверей, що для прислуги, і в руці в нього дві дощечки — то він ніс батькові, будьте певні; мабуть, мати послала його до батька у якійсь справі, а батько й звелів йому принести дві дощечки, бо без них, бач, не міг обійтися. Я одразу ж збагнула, що він надумав, бо ж якраз тоді слугам продзвонили до обіду; а я оцих злодійкуватих людців терпіти не можу, — Джексони, вони тільки й визирають, що поцупити, я завжди так казала; руки в них загребущі; отак я й сказала хлопцеві (такий собі, знаєте, здоровий парубійко, вже років десять йому, треба якийсь сором мати): «Я сама віднесу ці дошки твоєму татові, Діку, а ти біжи додому, та хутчіше». Хлопчина аж отетерів — повернувся, навіть слівця не мовив, певно, я говорила дуже суворо; думаю, тепер він хоч на якийсь час заречеться отак нишпорити по домі. Терпіти не можу таку жадібність; твій батько такий добрий до цієї сім'ї, цілий рік дає їм роботу!

Ніхто не завдав собі клопоту їй відповісти. Незабаром повернулися всі інші, і Едмунд зрозумів, що йому нічого не лишається, як у міру своїх сил спробувати наставити їх на розум.

Обід тягся у тоскній нудьзі. Місіс Норріс знов оголосила про свою перемогу над Діком Джексоном; але ні про п'єсу, ні про приготування до неї багато не говорилося, бо несхвальне ставлення Едмунда відчували всі, навіть його брат, хоч він ніколи б у цьому не зізнався. Марія, позбавлена дружньої підтримки Генрі Кроуфорда, вирішила обійти цей предмет мовчанкою. Містер Йєтс, що прагнув сподобатись Джулії, побачив, що він навряд чи зможе розвіяти її смуток, висловлюючи свій жаль з приводу того, що вона покинула їхнє театральне товариство; а містер Рашворт, здатний думати лише про свою роль та своє вбрання, скоро виговорився і про те, й про інше.

Але театральні клопоти були забуті лише на годину-другу; треба було владнати ще безліч справ; і надвечір Том, Марія і містер Йєтс з новою наснагою, знову зібравшись у вітальні, повсідалися за окремим столом, розгорнули п'єсу і тільки-но заглибилися в читання, як їх відволікла жадана поява Генрі і міс Кроуфорд, які, хоч година була пізня, а надворі панували темінь та негода, все ж таки не могли не прийти; їх чекала дуже гостинна зустріч.

«Ну, як справи? Що ви вирішили?» — «О, та без вас щось нічого не клеїться», — почулося після перших вітань; і Генрі Кроуфорд за мить уже сидів з тими трьома за столом, тоді як його сестра підійшла до леді Бертрам і з превеликою люб'язністю її привітала.

— Я, звичайно, маю вас поздоровити з таким вибором п'єси, ваша світлосте, — мовила вона. — Адже, хоч ви й терпіли усе це з надзвичайною стійкістю, я певна, що вам уже набридли наші галасливі суперечки. Актори можуть радіти цьому рішенню, але сторонні глядачі мають бути незмірно вдячніші; і я щиро вітаю вас, мадам, а також місіс Норріс і всіх інших, кого це стосується, — і вона трохи боязко, але лукаво поглянула через Фанні на Едмунда.

Леді Бертрам відповіла їй дуже люб'язно, але Едмунд не сказав нічого. Він не заперечив, коли його назвали стороннім глядачем. Іще кілька хвилин погомонівши з тими, хто сидів біля вогню, міс Кроуфорд повернулася до товариства за столом і, стоячи біля них, нібито зацікавилася їхньою бесідою, але раптом, наче щось пригадавши, вигукнула:

— Любі друзі, ви так сумлінно займаєтеся цими сільськими халупами та шинками, думаєте, як їх облаштувати; але, прошу, дозвольте ж мені дізнатися, що мене очікує. Хто буде Анхельтом? Кого з присутніх тут джентльменів я матиму щастя назвати своїм коханим?

Якусь мить усі мовчали; а потім заговорили всі разом — і повідали сумну істину: Анхельта в них немає й досі.

— Містер Рашворт узяв роль Графа Кесела, а на Анхельта ще ніхто не погодився.

— У мене був вибір, — сказав містер Рашворт, — але я подумав, що роль Графа мені більше сподобається, хоч я й не маю особливого бажання так чепуритися.

— Ви вчинили дуже мудро, — зауважила міс Кроуфорд, зблиснувши очима. — Анхельт — важка роль.

— У Графа сорок дві репліки, — відповів містер Рашворт, — це теж не абищо.

— Мене зовсім не дивує, — мовила міс Кроуфорд, трохи помовчавши, — що ніхто не вибрав ролі Анхельта. Амелія не заслуговує кращої долі. Така спритна юна леді налякає будь-якого чоловіка.

— Проте я був би радий узяти цю роль, якби це було можливо, — вигукнув Том Бертрам. — Але, на жаль, Управитель і Анхельт з'являються в одній і тій самій сцені. Однак я не відмовляюся остаточно; я помізкую, чи не можна це якось владнати… Треба ще раз переглянути п'єсу.

— Ваш брат міг би взяти цю роль, — тихо сказав містер Йєтс. — Як ви гадаєте, він погодиться?

— Я не буду його запитувати про це, — відповів Том із холодною рішучістю.

Міс Кроуфорд ще трохи поговорила про щось інше і за кілька хвилин знову приєдналася до товариства біля каміна.

— Я їм взагалі не потрібна, — мовила вона, сідаючи. — Я лише змушую їх ніяковіти й бути занадто люб'язними. Містер Едмунд Бертрам, якщо ви самі не граєте, ви можете дати пораду, як стороння особа; і тому я звертаюся до вас. Що нам робити з Анхельтом? Чи можливо, щоб хтось інший узяв його роль на додачу до своєї? Що ви порадите?

— Я б порадив знайти іншу п'єсу, — спокійно відповів Едмунд.

— Я не маю нічого проти, — сказала вона, — хоча роль Амелії мені не така вже й осоружна, якщо її зіграти як слід; тобто, якщо все йтиме добре, я не хочу нікому ставати на заваді; але якщо там, за столом, вважають за краще вас не чути, — вона озирнулася, — звичайно, вони не прислухаються до вашої поради.

Едмунд не сказав нічого.

— Якщо взагалі якась роль могла б вас привабити, я думаю, це саме Анхельт, — лукаво зауважила юна леді. — Ви ж знаєте, він священик.

– І саме ця обставина мене аж ніяк не приваблює, — відповів Едмунд. — Мені було б прикро зробити посміховисько з цього персонажа своєю поганою грою. Дуже важко зіграти Анхельта так, щоб він не здавався нудним, бундючним балакуном; і той, хто обирає професію священика, певно ж, менш від будь-кого захоче виконувати цю роль на сцені.

Міс Кроуфорд промовчала — і, дещо ображена, посунула свій стілець помітно ближче до чайного столу і звернула всю свою увагу на місіс Норріс, що виконувала там обов'язки господині.

— Фанні, — гукнув Том Бертрам від іншого столу, де все ще точилися жваві дискусії і не вщухала розмова, — нам потрібна твоя допомога.

Фанні вмить підвелася, чекаючи, що їй дадуть якесь доручення; у всіх, незважаючи на протести Едмунда, все ще зберігалася така звичка.

— О, не вставай, ми не хотіли тебе турбувати. Зараз нам від тебе нічого не потрібно. Ми тільки хочемо, щоб ти взяла участь у виставі. Ти зіграєш Дружину селянина.

— Я? — скрикнула Фанні і сіла, перестрашено дивлячись на них. — Вибачте, та я не зможу зіграти нікого, нізащо на світі! Ні, справді, я не можу грати!

— Можеш чи не можеш, а тобі доведеться. І нема чого лякатися: це така мізерна роль, просто дріб'язкова; в ній і шести реплік не буде; і нічого страшного, якщо тебе ніхто не почує, тому можеш лишатися тихеньким мишенятком, як завжди, тільки вийди на сцену, щоб ми тебе бачили.

— Якщо вас лякають півдесятка реплік, — вигукнув містер Рашворт, — що б ви сказали про мою роль? Я маю завчити сорок дві.

— Я не того боюся, що доведеться вчити щось напам'ять, — мовила Фанні, вжахнувшись, що навколо панує тиша і чи не всі в кімнаті дивляться на неї, — але я справді не вмію грати.

— Та послухай, для нас і твого вміння буде досить. Завчи як слід свої слова, а ми тебе навчимо всього іншого. В тебе тільки дві сцени, і оскільки я буду Селянином, я тобі допоможу, де треба, і ти впораєшся чудово, я за це відповідаю.

— Ні, справді, містере Бертрам, вибачте, але я не зможу. Ви собі навіть не уявляєте, що це для мене. Це просто неможливо. Якби я на таке наважилася, ви були б дуже розчаровані.

— Та облиш-бо, годі! Не будь такою скромною. Ти чудово впораєшся. Ми поставимося до тебе поблажливо. Ніхто й не чекає від тебе бозна-яких успіхів. Ти маєш одягтися в коричневу сукню, білий фартух та чепець, а ми тобі намалюємо зморшки і ще такі дрібні зморщечки біля очей, і з тебе вийде цілком пристойна бабця.

— Ні, вибачте, але я не можу; вибачте, будь ласка, — вигукнула Фанні, усе дужче заливаючись рум'янцем від непереборного збентеження і в розпачі дивлячись на Едмунда, що співчутливо спостерігав за нею, але, не бажаючи сердити брата своїм втручанням, лише дружньо їй всміхнувся, її благання не зворушили Тома; він ще раз повторив те, що вже казав раніше, але теперне тільки Том, але й Марія, і містер Кроуфорд, і містер Йєтс так само приступилися до неї з намовляннями, — хіба що просили вони делікатніше та ввічливіше; і Фанні майже здалася. Вона не встигла ще й отямитись, як місіс Норріс довершила справу, звернувшись до неї пошепки — і розлючено, і досить чутно:

— Чого це ти розвередувалася через отаку дрібницю? Мені просто соромно за тебе, Фанні, що ти відмовляєш своїм родичам у такій незначній послузі! Вони ж бо такі до тебе добрі! Візьми ту роль, подякуй їм за увагу, і щоб ми більш про це й не чули!

— Не примушуйте її, мадам, — сказав Едмунд. — Це негарно — так її силувати. Ви ж бачите, їй справді не хочеться грати. Дайте їй самій зробити вибір — так само, як усім іншим. Її думка заслуговує на таку саму увагу. Не примушуйте її більше.

— Я не збираюся її примушувати, — різко відповіла місіс Норріс, — але я вважатиму її впертим, невдячним дівчиськом, якщо вона не зробить того, чого хочуть її тітонька, кузен та кузина; так, це справжнісінька невдячність, особливо якщо згадати, хто вона й що.

Едмунд був надто розгніваний, щоб говорити; але міс Кроуфорд, здивовано позирнувши на місіс Норріс, а потім — на Фанні, у якої очі вже зволожилися слізьми, одразу ж мовила трохи в'їдливо:

— Щось мені не до вподоби це місце: тут для мене надто гаряче. — І відсунула стілець до протилежного кінця столу, поближче до Фанні; а сівши поруч, ласкаво, тихо заговорила до неї:

— Не звертайте уваги, люба міс Прайс, це просто вечір сьогодні невдалий; усі сердиті й роздратовані, — та цур їм!

І вона з підкресленою дружелюбністю продовжувала розмовляти з Фанні і намагалася її розвеселити, хоч їй самій було зовсім не весело. Кинувши погляд на брата, вона застерегла театральне товариство від подальшого наступу; і добрі почуття, що майже самі тільки й володіли нею, скоро повернули їй дещо втрачену прихильність Едмунда.

Фанні не любила міс Кроуфорд, але зараз була дуже вдячна за її доброту, а та похвалила її рукоділля і сказала, що їй хотілося б бути такою ж вправною майстринею, і попросила дозволу скопіювати її малюнок, і зробила припущення, що Фанні, мабуть, готується до виходу в світ, бо, звичайно ж, їй доведеться виїжджати, коли її кузина вийде заміж; і потім взялася розпитувати, чи не чула вона якоїсь звістки про свого брата — моряка, і сказала, що їй було б дуже цікаво з ним познайомитися, і що він, певно, дуже гарний юнак, і порадила Фанні замовити його портрет, перш ніж він знову вийде в море, — і Фанні не змогла лишитись байдужою до таких приємних лестощів і відповіла набагато жвавіше, ніж збиралася спочатку.

Нарада театралів тим часом продовжувалася, й увагу міс Кроуфорд вперше відвернув від Фанні Том Бертрам, оголосивши, що, на превеликий жаль, він не бачить жодної можливості взяти роль Анхельта на додачу до ролі Управителя; хоч як він старався щось придумати, та марно; доведеться відкинути цю ідею.

— Але знайти когось на цю роль зовсім не важко, — додав він. — Варто лише закинути слівце — і в нас буде чудовий вибір. Я можу хоч зараз назвати принаймні шістьох молодих людей не далі ніж за шість миль від нас, що прагнуть опинитися в нашій компанії, і один чи двоє серед них такі, що нікого з нас не розчарують. Я не побоюся відповісти за будь-кого з Оліверів або за Чарлза Медокса. Том Олівер — дуже тямущий хлопець, а в Чарлза Медокса найшляхетніші манери; тож завтра вранці я прощуся верхи до Стоку і домовлюся з ким-небудь із них.

Поки він говорив, Марія з деяким острахом озиралася на Едмунда, впевнена, що він почне протестувати проти такого розширення їхнього плану, яке вочевидь суперечило колишнім намірам; але Едмунд не мовив ні слова. Міс Кроуфорд, по недовгому роздумі, спокійно відповіла:

— Щодо мене, я не заперечую проти будь-чого, що всім вам здається розумним. Чи бачила я когось із цих джентльменів? О, так, містер Чарлз Медокс одного разу обідав у моєї сестри, еге ж, Генрі? Такий собі спокійний молодик. Я його пам'ятаю. Тоді, як на те ваша ласка, зверніться краще до нього; це буде не так неприємно для мене, як мати справу із зовсім незнайомою людиною.

Таким чином було обрано Чарлза Медокса. Том повторив, що має намір вирушити до нього рано-вранці; і хоча Джулія, що затято мовчала досі, ущипливо зауважила, поглянувши спершу на Марію, а потім на Едмунда, що «Менсфілдський театр збаламутить усю округу», Едмунд все ще не мовив ані слова, і про його почуття свідчила лише незворушна серйозність.

— Щодо нашої вистави, мене все це не дуже втішає, — тихо мовила міс Кроуфорд до Фанні. — І я скажу містеру Медоксу, що хочу трохи скоротити його роль і значно скоротити свою, перш ніж почнуться репетиції. Усе це буде дуже неприємно, зовсім не те, на що я сподівалася.


Розділ чотирнадцятий | Менсфілд-парк | Розділ шістнадцятий







Loading...