home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ тридцять восьмий

Нові враження від поїздки та щастя бути з Уїльямом, зрозуміло, підняли настрій Фанні, коли Менсфілд-парк лишився далеко позаду; і коли вони, подолавши першу частину відстані, змушені були покинути екіпаж сера Томаса, вона вже змогла весело попрощатися зі старим візником і, як належить, передати всім привіт.

Брат і сестра не могли натішитися розмовами. Усе довкола звеселяло душу Уїльяма, і він без упину сипав дотепами, коли вони полишали серйозні розмови, що починалися і неодмінно закінчувалися похвалами на адресу «Дрозда», припущеннями щодо його майбутніх завдань та сподіваннями на участь у справжньому бою, завдяки чому (за умови, що не втрутиться старший лейтенант, до якого Уїльям не виявляв особливої прихильності) він має якомога скоріше отримати наступне звання, чи роздумами про грошову винагороду, яку він великодушно подарує домашнім, залишивши собі хіба що певну суму для придбання маленького будиночка, де вони з Фанні житимуть на схилі літ.

Про нинішні тривоги Фанні, які стосувалися містера Кроуфорда, вони не говорили. Уїльям знав, що відбулося, і в глибині душі нарікав на байдужість сестри до чоловіка, якого вважав чи не найкращим з людей; але він був у тому віці, коли кохання здається сенсом життя, і тому не міг її звинувачувати; і, знаючи її, не хотів засмучувати неприємними для неї згадками.

Вона вже знала, що містер Кроуфорд не забув її таки. Його сестра надіслала їй декілька листів за три тижні, що минули від їхнього від'їзду; у кожному листі було кілька рядків від нього — палких та відвертих, як і його слова. Це листування було для Фанні, як вона й передбачала, не дуже приємним. Неприємним був і надто розкутий і пристрасний стиль письма міс Кроуфорд, оскільки, крім сумного обов'язку читати рядки, що вийшли з-під пера її брата, Фанні чекали ще й настирливі прохання Едмунда прочитати йому все найважливіше; а потім вона повинна була слухати, як він розхвалює стиль міс Кроуфорд та її душевну доброту. Ці листи, власне, складалися з незліченних натяків та спогадів про Менсфілд, і Фанні не могла не підозрювати, що вони призначаються головним чином для Едмунда; і, розуміючи, що її використовують саме з цією метою, змушена була приймати любовні зізнання осоружного їй чоловіка і підтримувати нестерпну для неї пристрасть того, кого вона любила, і вона почувалася жорстоко скривдженою. Тому нинішня поїздка була для неї вкрай потрібною ще й із цієї причини. Коли вона більш не житиме в одному домі з Едмундом, міс Кроуфорд, безперечно, перестане обтяжувати себе подальшим листуванням і в Портсмуті йому настане кінець.

Поринувши в ці думки, що перепліталися з безліччю інших, Фанні радо й весело продовжувала свою мандрівку — із тією швидкістю, на яку можна було сподіватися від сльотавого місяця лютого. Вони в'їхали до Оксфорда, але Фанні тільки краєчком ока встигла поглянути на коледж Едмунда, який вони проминули, оскільки ніде не зупинялися до самого Ньюбері, де затишна трапеза, що становила разом і обід і вечерю, завершила радощі та тривоги цього дня.

Наступного ранку вони знову вирушили в путь удосвіта; і коли без будь-яких пригод і затримок дісталися околиці Портсмута, ще не звечоріло, і Фанні могла роздивлятися довкола, милуючись новою забудовою. Вони проїхали розвідний міст, і вже почало сутеніти, коли, слідуючи голосним вказівкам Уїльяма, екіпаж заторохтів вузеньким провулком, що відгалужувався від Хай-стрит, і став перед дверима малого будиночка, у якому тепер мешкав містер Прайс.

Фанні була збентежена; її сповнювали радісні передчуття й надії. Щойно вони під'їхали, як нехлюїста на вигляд служниця, що стояла біля дверей і, мабуть, чекала на них, ступила вперед і, більше кваплячись повідомити новину, аніж допомогти прибулим, одразу ж заголосила:

— «Дрозд» вийшов з гавані, сер, тута офіцер приходив, аби сказати…

Її перервав гарненький високий хлопчак років одинадцяти, який, притьмом вискочивши з будинку, відштовхнув служницю і, поки Уїльям сам відчиняв дверцята карети, загорлав:

— Ти саме вчасно прибув. Ми тебе вже півгодини чекаємо. «Дрозд» вийшов з гавані сьогодні вранці. Я його бачив. Ото краса. Кажуть, він за день-два отримає наказ відпливати. А о четвертій приходив містер Кемпбел, питав про тебе. У нього є шлюпка з «Дрозда», і о шостій він збирається на корабель і хоче взяти тебе з собою.

Він зо два рази ошелешено глипнув на Фанні, коли Уїльям допомагав їй вийти з карети, і це був єдиний вияв братньої уваги з його боку; але все ж він дозволив їй себе поцілувати, хоч не вгаваючи все ще розписував вихід «Дрозда» з гавані, бо це цікавило його найбільше, — адже саме на цім кораблі він мав вирушати у своє перше плавання.

За мить Фанні опинилася у вузькому передпокої будинку, в обіймах матері, що дивилася на неї з щирою ніжністю; Фанні було любо бачити її обличчя ще й тому, що вона дуже нагадувала леді Бертрам; і тут-таки крутилися дві сестри Фанні: Сьюзен, висока, гарна п'ятнадцятирічна дівчина, і Бетсі, наймолодша в сім'ї — їй ішов п'ятий рік; обидві були по-своєму раді її бачити, хоча манери, виказані ними при зустрічі, навряд чи були ґречними. Та манери їй не були потрібні. Їй хотілося лише одного — щоб вони її любили; цього з неї досить.

Потім її повели до вітальні, такої тісної, що Фанні спершу прийняла її за прохідну кімнату по дорозі до іншої, більш просторої, і якусь мить стояла, очікуючи, що її запросять далі; проте, побачивши, що тут більш немає дверей, а кімната виглядає обжитою, вона схаменулася, дорікнула собі, боячись, що про її думки можуть здогадатись. Однак у матері не було часу на будь-які здогади. Вона знову метнулася до парадних дверей, на цей раз щоб привітати Уільяма.

— Ох, любий Уїльяме, як же я тобі рада. Та чи ти чув про «Дрозда»? Він уже вийшов з гавані, на три дні раніше, ніж ми думали; просто не знаю, як бути з речами Сема, я ж бо з ними не впораюся, — може, «Дрозд» уже завтра отримає наказ відпливати. Я ж і уявити не могла, що так буде. А ще й тобі треба їхати до Спітхеда. Приходив Кемпбел, та так хвилювався за тебе, чи ти встигнеш; і що ж його тепер робити? Я думала, ми любенько посидимо з тобою ввечері, а от бач, як усе вийшло.

Син весело відповів, що все завжди йде на краще, і намагався удати, що не засмучений необхідністю їхати так скоро.

— Звісно, я б залюбки посидів з вами ще кілька годин, якби «Дрозд» лишався в гавані; та якщо шлюпка вже чекає, краще мені піти одразу, і нічого тут не вдієш. До речі, а де ж «Дрозд» стоїть у Спітхеді? Біля «Канопусу», чи що? Та байдуже. Фанні пішла до вітальні, а ми чого стоїмо у передпокої? Ходімо, мамо, ви ж як слід і не подивилися на свою любу Фанні.

Вони увійшли разом, і місіс Прайс знову ніжно поцілувала доньку і, мимохідь зауваживши, як вона виросла, забідкалася, що мандрівники, мабуть, страх як зголодніли, що було цілком природно.

— Бідні мої діточки, як же ж ви, певно, втомилися! Може, щось з'їсте? Я вже не могла вас дочекатися. Ми з Бетсі півгодини вас виглядали. Це ж коли ви їли востаннє? А чим вас зараз почастувати? Я не знала, чого ви захочете — чайку чи, може, м'ясця, а то все було б уже готове. А зараз боюся, що й не встигну підсмажити біфштекс, як принесе того Кемпбела; тут і м'ясника поблизу немає. Дуже незручно, що на нашій вулиці нема м'ясника. У тому будинку було краще. Може, вип'єте чайку, він зараз закипить.

І Фанні, й Уїльям сказали, що охоче вип'ють чаю.

— Тоді, Бетсі, дитинко, біжи на кухню, подивися, чи поставила Ребекка чайника; і скажи, нехай скоренько принесе чашки. Треба нам полагодити дзвінок… Але Бетсі в нас дівчина спритна.

Бетсі хутко подріботіла до кухні, рада похизуватися своєю спритністю перед такою гарною новою сестрою.

— Боже ж мій! — бідкалася мати. — І вогник у нас он який поганенький, ви ж закоцюбнете. Постав стільця ближче до вогню, дитино. Що це Ребекка, заснула, чи що? Я звеліла їй принести вугілля ще півгодини тому. Сьюзен, ти б приглядала хоч трохи за вогнем.

— Я була нагорі, мамо, переносила свої речі, — відказала Сьюзен зухвалим тоном, який вразив Фанні. — Чи ти не пам'ятаєш, це ж ти сама щойно надумала, що ми з сестрицею Фанні житимемо в іншій кімнаті; а від Ребекки помочі не діждешся.

Подальшій суперечці завадили різноманітні клопоти: спершу прийшов по свою платню візник, потім Сем почав гиркатися з Ребеккою з приводу того, кому нести валізу сестри, — він мав щодо цього особливу думку, — і зрештою увійшов сам містер Прайс, чий гучний голос провістив його появу ще в передпокої, коли він, вилаявшись, віджбурнув ногою синів портфель і доньчину валізу та заволав, щоб йому присвітили; але, так цього й не дочекавшись, попхався до вітальні.

Фанні непевно підвелася назустріч батькові, та знову сіла, побачивши, що він не розгледів її в напівтемряві і не подумав про неї. Дружньо потиснувши руку синові, глава сім'ї заговорив:

— Ха! Здоров був, хлопче. Радий тебе бачити. Чув новину? «Дрозд» сьогодні вранці вийшов з гавані. Бач, як поспішає! Їй-право, ще трохи — і ти спізнився б. Лікар питав про тебе, він на шлюпці, о шостій збирається до Спітхеда, тож краще їдь із ним. Я заходив до Тернерів, спитати про твою платню. Все наче владналося. Не диво, як ви отримаєте наказ відпливати вже завтра; але ви не можете відпливти з таким вітром, якщо вам курс на захід; а капітан Уелш певен, що вас пошлють на захід, із «Слоном». Ото, їй-право, було б непогано! Та старий Шолі каже, оце тільки зараз сказав, що вас пошлють спершу до Тексела. Ну, ми готові, а вони вже як там собі знають. А тобі, їй-право, не пощастило, що ти не бачив, як «Дрозд» вранці виходив з гавані; проґавив таку картину! Я б і за тисячу фунтів не відмовився від такого видовища. Старий Шолі прибіг — а ми якраз снідали, — та й каже, що «Дрозд» віддав швартови. Я сю мить підхопився, одна нога тут, друга там — і на пристань. Ну, то й корабель, скажу я тобі, — краса! А тепер він пришвартувався у Спітхеді. Я години зо дві стирчав на пристані, не міг на нього намилуватися. Він став біля «Ендіміона», між ним та «Клеопатрою», на схід від тої поторочі.

— Ха! — вигукнув Уїльям. — Краще й не вигадаєш, я б і сам його там поставив. Це ж найкраще місце у Спітхеді. Але, сер, приїхала сестриця Фанні, ось вона, — він озирнувся й вивів Фанні вперед. — Тут так темно, що ви її не побачили.

Зізнавшись, що геть забув про неї, містер Прайс привітав доньку; він міцно обійняв її, зауважив, що вона вже доросла і їй треба підшукати чоловіка, і начебто був готовий забути про неї знову.

Фанні тихенько прослизнула до свого стільця, прикро вражена батьковою манерою говорити й горілчаним духом, що йшов від нього; а він продовжував говорити з сином, і лише про «Дрозда», хоча Уїльям, попри весь свій інтерес до цього предмета, не раз намагався звернути увагу батька на Фанні, на її довгу відсутність і довгу подорож.

Посидівши ще трохи в сутінках, нарешті запалили свічку; та оскільки досі ніщо не вказувало на близькість чаювання, і, судячи з повідомлень Бетсі, яка прибігала з кухні, сподіватись на нього можна було не скоро, Уїльям вирішив піти перевдягтися та зібратись у дорогу, щоб потім, не кваплячись, спокійно почаювати.

Коли він виходив з кімнати, два рум'яні хлопчаки, розпатлані й замурзані, років восьми й дев'яти, прожогом влетіли у двері; вони щойно прибігли зі школи — побачити сестру й розповісти, що «Дрозд» вийшов з гавані; це були Том і Чарлз. Чарлз народився вже після від'їзду Фанні, але Тома вона часто допомагала няньчити і тепер була дуже рада побачити його знову. Вона ніжно поцілувала обох, а Тома хотіла втримати біля себе, роздивитися в його обличчі риси того малюка, якого любила, і розповісти йому, як він о тій порі вирізняв її з-поміж усіх. Однак такі ніжності були йому ні до чого — він-бо прийшов не стояти та слухати чиїсь теревені, йому хотілося побігати й погорлати досхочу; і обидва хлопці за мить чкурнули від неї, так грюкнувши дверима вітальні, що їй віддалося у скронях.

Тепер вона побачила всіх, хто був удома; лишалися ще два брати між нею та Сьюзен, один служив клерком у якійсь лондонській установі, другий — мічманом на судні Ост-Індської компанії. Проте, побачивши всіх членів родини, вона ще не почула всього галасу, який вони могли здійняти. Наступні чверть години принесли їй ще багато нових вражень. Уїльям невдовзі почав гукати матусю й Ребекку зі сходів на третьому поверсі; він нервувався через якусь річ, що залишив там, а тепер не знайшов на місці. Він десь загубив потрібного ключа, звинуватив Бетсі у зазіханні на його новий капелюх, а інших — у тому, що деякі незначні, проте конче необхідні, обіцяні йому покращення у форменому жилеті так і не було виконано.

Місіс Прайс, Ребекка та Бетсі рушили нагору — захищатися; вони говорили всі разом, а Ребекка — найголосніше, і тепер треба було нашвидкуруч, наскільки можливо, довести все до ладу; Уїльям марно намагався відіслати Бетсі вниз чи бодай утихомирити; весь цей гамір долинав до вітальні, оскільки всі двері в будинку були навстіж розчинені, і лише деколи його заглушав лемент Сема, Тома і Чарлза, що з диким воланням та тупотом ганялися одне за одним по сходах.

Фанні наче очманіла. Будиночок був тісний, стіни тонкі, і вся ця буча, здавалося, шумує просто поруч з нею; до того ж давалися взнаки довга подорож і її тривале хвилювання. Вона не знала, як усе це витримати. У самій вітальні було трохи спокійніше, бо Сьюзен зникла разом з іншими і Фанні лишилася наодинці з батьком; а він витяг газету, яку, за звичаєм, позичив у сусіда, і почав зосереджено її вивчати. Одиноку свічку він прилаштував між собою та газетою, анітрохи не турбуючись, чи Фанні так зручно; але їй не було чим зайнятись, і вона тільки раділа, що світло від неї затулене, бо її доймав головний біль, і вона сиділа змучена, розбита, поринувши в гіркі роздуми.

Вона вдома. Та, на жаль, це не такий дім, і не так її привітали, як… Тут вона обірвала себе. Нерозумно так думати. Чому вона повинна так уже багато значити для своєї сім'ї? Вона не має на це ніякого права, адже рідні так давно її не бачили! Турботи Уїльяма для них найважливіші, так було завжди, і це лише справедливо. І все ж таки, як мало з нею говорили, як мало розпитували… навіть не спитали нічого про Менсфілд! їй було прикро, що ніхто не згадав про Менсфілд, про друзів, які зробили так багато добра її рідним; любі, дорогі друзі! Але зараз усі надто заклопотані іншим. Це, мабуть, цілком природно. Відплиття «Дрозда» зараз має цікавити їх найдужче. Ще день-два — і все зміниться. Їй слід винуватити лише саму себе. І все ж у Менсфілді її зустріли б по-іншому. Ні, в домі її дядечка зважають на час і на місце, на правила пристойності, приділяють увагу кожному, — а тут… що й казати.

Її роздуми було перервано лише один раз за півгодини раптовим виливом батьківських почуттів, однак зовсім не розрахованим на те, щоб її втішити. У відповідь на особливо гучний крик та тупіт у передпокої містер Прайс гарикнув:

— А хай вам грець, собачі діти! Ти ба, як горлають! Еге, то Сем розверещався. Йому б у боцмани з таким голосиною! Чуєш, Семе, заткни свою кляту пельку, а то дістанеш у мене!

Цією погрозою вочевидь знехтували, бо коли через п'ять хвилин троє хлопців стрімголов влетіли до вітальні й розсілися хто куди, Фанні зрозуміла, що вони просто набігалися до знемоги; про це свідчили їхні розпашілі обличчя та важке дихання, проте вони продовжували затято штурхати одне одного й вищати від несподіваних стусанів просто на очах у батька.

Наступного разу з відчинених дверей з'явилося щось більш приємне — таця з чайним посудом, яку Фанні вже й не сподівалася побачити цього вечора. Сьюзен та служниця, із жалюгідного вигляду якої Фанні з подивом зрозуміла, що на вулиці бачила старшу прислугу, внесли все необхідне для чаювання. Сьюзен приглядала, як служниця ставить чайника на вогонь, і позирнула на сестру так, наче пишалася, що може показати себе такою хазяйновитою і вправною, і водночас не була певна, чи не принижує вона себе в очах сестри. Вона, мовляв, лише зазирнула до кухні поквапити Саллі, а тоді вже допомогла зробити грінки і розкласти хліб з маслом, а то довелося б чекати того чаю ще бозна-скільки. Вона ж певна, сестрі хочеться чогось скуштувати після такої подорожі.

Фанні щиро їй подякувала. Вона зізналася, що буде дуже рада чашечці чаю, і Сьюзен хутко заходилася до роботи, наче задоволена, що може зробити все сама; і після деякої зайвої метушні та нерозважливих спроб утихомирити хлопців, що було їй вочевидь не під силу, вона чудово з усім упоралася. Фанні немов ожила — і тілом, і душею; від такої своєчасної турботи вщух і головний, і душевний біль. Сьюзен мала відкрите, розумне обличчя; вона була схожа на Уїльяма, і у Фанні зародилася надія, що сестра, як і він, буде добра й прихильна до неї.

Під час цього затишшя повернувся Уїльям, а за ним — і матуся з Бетсі. У всьому блиску й красі своєї лейтенантської форми він здавався ще вищим і стрункішим; і, сяючи щасливою усмішкою, він ступив до Фанні, а вона, підвівшись, якусь мить дивилася на нього в німому замилуванні, а тоді оповила його руками за шию і розридалася від майже болісної радості.

Не бажаючи видатися засмученою, вона скоро опанувала себе, витерла сльози і нарешті змогла роздивитися й похвалити всі дивовижні красоти його мундира; і, вже звеселившись, вислухала його райдужні мрії — до самого відплиття щодня бувати на березі і навіть повезти її до Спітхеда й показати свій корабель.

Знову сполошив усіх прихід містера Кемпбела — корабельного лікаря з «Дрозда», що зайшов за своїм другом; це був прекрасно вихований молодий чоловік. Відшукати для нього вільного стільця виявилося не так уже й легко; тим часом юна розпорядниця чаювання спішно мила чашку та блюдце; чоловіки серйозно поговорили із чверть години і знову здійнявся галас. Чоловіки та хлопці разом заворушилися, настав час іти; все було готове, Уїльям попрощався, і всі вони вийшли — троє хлопців, незважаючи на вмовляння матері, вирішили провести брата і містера Кемпбела до військового порту, а містер Прайс пішов віднести сусідові газету.

Після цього можна було сподіватися на відносний спокій; і тому, коли Ребекку сяк-так умовили прибрати чайний посуд і місіс Прайс понишпорила по всіх закутках, шукаючи рукава від сорочки, який Бетсі зрештою вгледіла у шухляді кухонної шафи, невелике жіноче товариство влаштувалося зручніше, і мати, знов побідкавшись, що ніяк не встигне зібрати Сема в дорогу, нарешті спромоглася подумати про старшу доньку та родичів, від яких вона приїхала.

Посипалися питання; і одним з перших було — «як справи у сестриці Бертрам з прислугою? Певно, теж має чимало мороки, поки підшукає когось?» — і скоро вона й думати забула про Нортгемптоншир і почала скаржитись на свої злигодні, на жахливу портсмутську прислугу, з-поміж якої дві її служниці, звісно, найгірші. Забувши про Бертрамів, вона почала розписувати злочини Ребекки, проти якої могла дещо докинути і Сьюзен, а тим паче маленька Бетсі, і яку справді начебто не було за що похвалити. Фанні, не втримавшись, обережно спитала, чи не збирається матуся звільнити Ребекку, коли мине її рік.

– Її рік! — вигукнула місіс Прайс. — Треба буде якось спекатися її раніше, — її рік мине тільки в листопаді. В Портсмуті, моя люба, слуги як приходять, так і йдуть; а як хтось півроку протримається, це справжнє диво. Я вже й не сподіваюся знайти щось путнє. Якщо я звільню Ребекку, то потерпатимуся з іншою. І я не думаю, що мені так уже важко догодити; робота в нас легка, бо в неї є помічниця, і я частенько ледь не половину всього роблю сама.

Фанні промовчала, але не тому, що погодилася, наче не можна знайти ліків від такого лиха. Вона сиділа, дивилася на Бетсі і мимоволі згадувала іншу сестру — милу крихітку, що була ще меншою, ніж зараз Бетсі, коли Фанні поїхала до Нортгемптонширу, і померла через кілька років. У ній було щось справді чарівне. Її Фанні тоді любила більше, ніж Сьюзен, і коли звістка про її смерть досягла Менсфілду, Фанні довго тужила за нею. При погляді на Бетсі перед нею знову постав образ маленької Мері, та вона нізащо в світі не стала б завдавати болю матері згадкою про неї.

Поки Фанні сиділа, поринувши у спогади, Бетсі, стоячи неподалік від неї, щось крутила в руках, бажаючи привернути увагу сестри, і водночас намагалася приховати цю річ від Сьюзен.

— Що це там у тебе, любонько? — спитала Фанні. — Іди-но, покажи мені.

То був срібний ножик. Сьюзен схопилася з місця, вигукнувши, що це її ножик, і спробувала його відібрати; але дитя кинулося шукати захисту в матері, і Сьюзен могла тільки в запалі нарікати на таку несправедливість, при цьому вочевидь сподіваючись знайти підтримку у Фанні. Це просто підло, що вона не може отримати свого ножика, це її власний ножик, сестричка Мері його залишила їй, коли вже лежала при смерті, і вона, Сьюзен, вже бозна-відколи могла б тримати його в себе. Але мама не віддає його їй, а Бетсі завжди дозволяє його брати; і скінчиться тим, що Бетсі його зіпсує і назавжди візьме собі за іграшку, хоч мама обіцяла, що Бетсі його не чіпатиме.

Фанні була вражена. Її почуття обов'язку, честі й справедливості були скривджені словами сестри та відповіддю матері:

— Та годі тобі, Сьюзен! — плаксиво вигукнула місіс Прайс. — Чого це ти так вередуєш? Завжди ти гиркаєшся через той ножик. Не треба бути такою вередливою. Бідна моя Бетсі, бач, яка Сьюзен лиха до тебе! А тобі не слід було брати ножика, любонько, коли я послала тебе до шафи. Ти ж знаєш, я просила тебе його не чіпати, бо Сьюзен цього не любить. Доведеться мені його від тебе сховати, Бетсі. Бідна Мері, мабуть, і не гадала, що через нього підуть такі чвари, коли віддала його мені за дві години до смерті. Бідна моя дитинка! Вона вже ледве могла говорити, а все ж сказала так лагідно: «Нехай сестриця Сьюзен візьме собі мого ножика, мамочко, коли мене поховають». Бідна дитинка! Вона ж його так любила, Фанні, весь час тримала його в себе на ліжку, поки хворіла. Це був подарунок її доброї хрещеної, старої пані адміральші Максвел, — усього за три місяці до того, як Мері віддала Богові свою душеньку. Бідне моє дитятко! Мабуть, Всевишній узяв її на небо, щоб вона отак не поневірялася в цьому світі. Ох ти, моя Бетсі, — і вона ніжно пригорнула малу до себе, — тобі от не пощастило мати таку добру хрещену. Тітонька Норріс живе надто далеко, не може вона подбати про мою крихітку.

Фанні справді не було чого передати від тітоньки Норріс, окрім сподівань, що її хрещениця — добра дівчинка і читає її Псалтир. Якось у вітальні Менсфілд-парку непевно говорилося, що, мовляв, треба послати Бетсі Псалтир; та відтоді Фанні не чула про це більш ні слова. Місіс Норріс, щоправда, принесла з дому дві старих Псалтирі її чоловіка; та коли їх оглянули, цей дар щедрого серця виявився дещо недоречним. Одна з книг була надрукована занадто дрібним шрифтом, інша — така громіздка, що дитині було б незручно її носити.

Фанні, знов украй знеможена, вдячно погодилася, коли їй запропонували лягти спати; і поки Бетсі репетувала, щоб їй дозволили лягти на годину пізніше на честь приїзду сестри, Фанні вже вийшла з вітальні, де знову зчинилася буча: хлопці домагалися, щоб їм дали грінок із сиром, батько жадав рому з водою, — та Ребекка, як на гріх, знову десь запропастилася.

Нічим не втішила її й тісна, вбого умебльована спальня, яку Фанні мала ділити із Сьюзен. Тіснота кімнат нагорі та внизу, вузькі коридори і сходи вразили її більше, ніж вона могла те уявити собі. Скоро вона вже з ніжністю згадувала свою малу горішню кімнатку в Менсфілді, яка там вважалася надто тісною, щоб задовольнити когось іншого.


Розділ тридцять сьомий | Менсфілд-парк | Розділ тридцять дев\ятий







Loading...