home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ сорок восьмий

Нехай інші автори ретельно змальовують гріх та нещастя. Мені ж хочеться якомога скоріше розпрощатися з цими сумними предметами, вселити надію в кожного, хто не має за собою тяжкої провини, і покінчити з усім іншим.

Мені любо думати, що моя славна Фанні у цей час, незважаючи ні на що, була щаслива. Вона була щаслива, попри все, що відчувала — чи то думала, що відчуває, — через нещастя оточуючих. У неї були причини радіти. Вона повернулася до Менсфілд-парку, вона була потрібна, її любили; вона звільнилася від містера Кроуфорда; і коли повернувся сер Томас, він усім своїм поводженням, наскільки був на те здатний у такому пригніченому душевному стані, довів їй, що повністю її схвалює і цінує ще більше, ніж було досі; і, щаслива цим, вона і без цього була б щасливою, оскільки Едмунд більш не обманював себе щодо міс Кроуфорд.

Щоправда, сам Едмунд аж ніяк не почувався щасливим. Він страждав від розчарування й жалю, тужив за минулим і бажав неможливого. Фанні знала, що це так, і це її засмучувало; проте її смуток був так тісно пов'язаний з радістю, так легко міг розвіятись і так узгоджувався з найдорожчими для неї почуттями, що чи не кожен радо проміняв би на нього найбурхливіші веселощі.

Сер Томас, бідолашний сер Томас, батько, що усвідомлював, якою хибною була його батьківська поведінка, мусив страждати найдовше. Він відчував, що не повинен був погоджуватись на цей шлюб; що недостатньо розумів почуття доньки, щоб почуватися винним за свою згоду; що, так вчинивши, він пожертвував справедливістю заради себелюбних та практичних міркувань.

Для того щоб ці роздуми стали менш болючими, знадобилося багато часу; але час здатний зцілити все, і хоча місіс Рашворт, що завдала батькові таких страждань, навряд чи могла його втішити, іншими своїми дітьми сер Томас утішився більше, ніж очікував. Заміжжя Джулії виявилося не таким безнадійним, як він боявся спочатку. Вона поводилася скромно і бажала, щоб її простили; а містер Йєтс, прагнучи бути прийнятим до родини Бертрамів, був схильний дивитися на тестя з пошаною і беззастережно корився його волі. Він був не вельми солідною людиною, проте лишалася надія, що з часом він стане не таким легковажним і матиме схильність до тихих сімейних радощів; і в будь-якому разі, втішало вже те, що його маєток виявився значно більшим, а борги — меншими, ніж боявся сер Томас, і що він прислухався до порад тестя і бачив у ньому найкращого друга. Втішив батька і Том, до якого помалу поверталося здоров'я, але не поверталася колишня суєтність і себелюбство. Хвороба змінила його на краще. Він пізнав страждання і навчився думати — два надбання, що були незнайомі йому досі; і докори сумління через події на Уїмпол-стрит, до яких він відчував себе причетним через небезпечну близькість, яку спричинив його театр, породили благотворні зміни в його душі; йому було вже двадцять шість років, не бракувало ні розуму, ні добрих друзів — і тому ці щасливі зміни, стаючи все глибшими, врешті-решт зробили його тим, чим він і мав бути — вірним товаришем батька, розважливим і надійним, людиною, яка живе не лише заради власної втіхи.

Це було справжньою розрадою! І саме тоді, коли сер Томас уже міг черпати з цих джерел блага, Едмунд також порадував батька зміною в тому єдиному, чим раніше змушував його страждати, — зміною на краще у своєму душевному стані. Після довгих прогулянок з Фанні в парку, що займали всі літні вечори, виливши свій біль у задушевних розмовах, він нарешті зміг скоритися тому, що сталося, і знову повеселішав.

Такими були обставини й надії, що поступово заспокоїли сера Томаса, стишили відчуття втрати і почасти примирили його з собою; хоч завжди йому болітиме серце за помилки, яких він припустився у вихованні доньок.

Надто пізно він зрозумів, яка це згуба для юної душі, коли до неї ставляться так по-різному, як ставилися до Джулії і Марії в рідному домі, де надмірна поблажливість і лестощі тітоньки постійно суперечили суворості батька.

Тепер він зрозумів, як помилявся, сподіваючись послабити вплив тітоньки Норріс власною протидією; ясно побачив, що лише сприяв злу, привчаючи доньок не виказувати своїх почуттів у його присутності, а тому не мав вірного уявлення про їх натуру — і змушував їх чекати поблажок від тієї, що завоювала їхню прихильність лише своєю сліпою любов'ю та надмірними похвалами.

Він жорстоко помилявся; але згодом почав розуміти, що не ця помилка у вихованні доньок була найтяжчою. Чогось бракувало у них самих, інакше прикрі наслідки з часом минули б. Він боявся, що бракувало їм твердих переконань, діяльного благородства душі; ніколи їх не вчили поступатися своїми схильностями та бажаннями заради єдино важливого почуття — почуття обов'язку. Вони отримали теоретичне поняття про релігію, проте від них ніколи не вимагали застосовувати його в повсякденному житті. Вони прагнули заслужити схвалення за свою елегантність та зовнішній полиск, але ці похвали не навчали їх доброму, не виховували юної душі. Батько хотів, щоб вони виправдали його сподівання, але дбав про їхній розум і манери, а не про характер; і, мабуть, ніхто не казав їм про необхідність покори й самозречення.

Він гірко спокутував свою помилку, яку тепер уже неможливо було виправити. Йому було боляче розуміти, що, витративши стільки коштів і зусиль на дбайливе та дороге виховання доньок, він не дав їм поняття про найважливіші обов'язки, не пізнав їхнього характеру та вдачі.

Здатність Марії до сильних почуттів і рішучих вчинків стала йому відомою тільки тоді, коли призвела до таких жахливих наслідків. Її так і не умовили розлучитися з містером Кроуфордом. Вона сподівалася вийти за нього заміж і не покидала його доти, поки не переконалася, що ці надії марні; а розчарування й тривоги зробили її такою дратівливою, почуття її стало таким близьким до ненависті, що вони деякий час були справжньою карою одне для одного і врешті-решт розлучилися за обопільною згодою.

Місіс Рашворт лишалася з коханцем, поки не дочекалася від нього докорів за те, що згубила його щастя з Фанні; і, покинувши його, вона втішалася лише тим, що таки справді їх розлучила. Що може зрівнятися з муками такої душі в подібному становищі?

Містер Рашворт легко отримав розлучення; і так розпався союз, укладений за тих обставин, що не дозволяли сподіватися кращої розв'язки. Місіс Рашворт зневажала чоловіка і любила іншого, а він чудово про це знав. Образи недолугого розуму і розчарування егоїстичної пристрасті навряд чи є вартими співчуття. Він дістав покарання за свою поведінку; а його дружину за тяжчий гріх було і покарано тяжче. Він, звільнений від шлюбних уз, міг лишатися скривдженим та нещасним лише доти, доки яка-не-будь інша гарненька дівчина знову не потягне його під вінець; і тоді він вирушить у нову і, будемо сподіватися, щасливішу шлюбну подорож, і якщо навіть знову пошиється в дурні, то хоча б радо та весело; вона ж мусить незрівнянно тяжче каратися на самоті, усіма покинута й засуджена, не маючи жодної надії на нову весну.

Де вона знайде притулок — це було предметом сумних та серйозних розмов. Місіс Норріс, чия прихильність до племінниці після всього, що та накоїла, здавалося, стала ще більшою, хотіла повернути її до батьківського дому, до турботи й уваги рідних. Сер Томас не хотів про таке навіть чути, і місіс Норріс ще більше розлютилася на Фанні, вважаючи, що цьому виною її присутність. Тітонька Норріс приписувала відмову сера Томаса цій причині, хоча сер Томас урочисто запевнив її, що навіть якби в його домі не жила ця юна дівчина чи будь-хто інший з його молодих родичів або родичок, кому може зашкодити товариство і репутація місіс Рашворт, він все одно ніколи б не став ображати сусідів, претендуючи на їхню увагу до своєї доньки. Як доньку — і, він сподівається, доньку, що спокутує свій гріх, — йому слід захищати її, підтримувати і допомагати їй виправитись, наскільки це можливо у такому становищі; проте далі цього він не піде. Марія занапастила себе, і він не буде марно намагатися виправити те, чого виправити не можна, виявляти поблажливість до розпусти чи применшувати ганьбу, щоб нещастя, яке спіткало його самого, не увійшло до якої-небудь іншої родини.

Скінчилося тим, що місіс Норріс вирішила покинути Менсфілд і присвятити себе своїй нещасній Марії; і коли вони оселилися в будинку, придбаному для них у чужій країні, самотні й відірвані від будь-якого товариства, при тому, що одна не плекала до іншої прихильності, а тій бракувало здорового глузду, легко повірити, що власна вдача була для обох найтяжчою карою.

Від'їзд місіс Норріс надзвичайно полегшив життя сера Томаса. Він був невисокої думки про неї ще відтоді, як повернувся з Антигуа; і при щоденному спілкуванні вона і своїми діями, й розмовами викликала в нього все менше поваги, а він дедалі глибше переконувався, що час не пішов їй на користь, а може, й він сам колись переоцінив її розум, якщо бозна-чого терпів її звички. Тепер він вважав її за зло, якого уникнути неможливо, тим гірше, що йому, здавалося, не буде кінця ніколи; вона стала ніби частиною його самого, яку доведеться терпіти довіку. Тому позбавитись її було справжнім щастям, і якби вона не лишила по собі гірких спогадів, йому загрожувала небезпека схвалити саме зло, яке спричинилося до такого блага.

У Менсфілді за нею ніхто не тужив. Вона не зуміла завоювати навіть прихильності тих, кого любила найдужче; а відтоді як місіс Рашворт покинула чоловіка, вона весь час була така роздратована, що невпинно дошкуляла іншим. Навіть Фанні не зронила й сльозинки за місіс Норріс, коли вона поїхала назавжди.

Джулії пощастило відбутися легше, ніж Марії, завдяки іншій вдачі та деяким обставинам, а передусім — через те, що ця сама тітонька менше її любила, менше їй лестила і не так її зіпсувала. Вона завжди лишалася в тіні Марії і сама звикла думати, що і красою, й талантами поступається старшій сестрі. Вона мала щасливішу вдачу і, здатна до сильних почуттів, краще вміла володіти собою; до того ж у ній не виховали такої згубної гордині. Вона легше змирилася з розчаруванням у Генрі Кроуфорді і змогла викинути його з голови досить скоро після того, як минув перший біль поразки; і коли в Лондоні знайомство поновилося і Кроуфорд знову став учащати до Рашвортів, їй вистачило глузду, щоб триматися від нього подалі; вона поїхала до інших родичів, щоб уберегти себе від нового захоплення Кроуфорд ом. Саме тому вона переселилася до своїх кузин. Містер Йєтс був тут ні до чого. Вона поблажливо приймала його залицяння, проте навряд чи була схильна відповісти йому взаємністю; і якби її сестра не вчинила такого неподобства і її саму через це не обійняв жах перед батьком і домом, — адже їй спало на думку, що тепер і до неї поставляться з більшою строгістю, і хотілося будь-що уникнути таких близьких і страхітливих наслідків, — старання містера Йєтса, можливо, ніколи б не увінчалися успіхом. Втекти з ним її змусило не що інше, як себелюбні страхи. Нерозважливість Джулії була викликана провиною Марії.

Генрі Кроуфорд, розбещений ранньою незалежністю і поганим прикладом удома, надто довго потурав примхам свого безсердечного марнославства. Одного разу, несподівано й незаслужено, воно відкрило йому шлях до щастя. Якби він міг вдовольнитися перемогою над почуттями однієї прекрасної жінки, якби міг втішити своє самолюбство вже тим, що подолав неприязнь, завоював повагу та прихильність Фанні Прайс, — на нього, без сумніву, чекали б успіх і блаженство. Його пристрасть уже дещо зробила. Заволодівши ним, вона не залишила байдужою і Фанні. Якби він був вартий більшого, то більшого й досяг би, особливо після одруження Мері з Едмундом, коли Фанні, свідомо намагаючись побороти своє перше почуття, стала б частіше шукати його товариства. Фанні радо винагородила б його за стійкість почуттів — і цієї винагороди він мав удостоїтись, мабуть, невдовзі після одруження Едмунда на Мері. Якби він вчинив так, як збирався і як, за його розумінням, слід було вчинити, — якби, повернувшись з Портсмута, одразу ж поїхав до Еврінгему, — цей вчинок міг би визначити його щасливу долю. Але його вмовили залишитися до прийому в місіс Фрезер; йому лестило, що його присутність є такою бажаною, і до того ж там він мав зустріти місіс Рашворт. Це збудило і його цікавість, і марнославство; і спокуса була надто сильною для душі, що не звикла жертвувати бодай чимось заради вищих переконань. Він вирішив відкласти подорож до Норфолку, розважив, що все може владнати й лист, а як ні — то й байдуже, — і лишився. Він побачився з місіс Рашворт, спіткався об холодний прийом, що мусив відштовхнути його і назавжди розлучити їх одне з одним; але він почувався скривдженим, він не міг витерпіти, щоб ним знехтувала жінка, яку ще недавно міг ощасливити один його погляд; він був готовий на все, щоб подолати її гордощі й гнів; адже гнівалася вона через Фанні; він хотів її підкорити, змусити місіс Рашворт ставитися до нього так, як ставилася Марія Бертрам.

У такому настрої він почав атаку — і завдяки грайливій настирливості скоро відновив те, що можна назвати близькими стосунками. Це був просто легкий флірт, але він подолав стриманість, яка, хоч і породжена гнівом, могла б уберегти обох; він збудив у ній сильніші почуття, ніж очікував. Вона любила його і не стала опиратися домаганням, що їй так лестили. Він втрапив у пастку власного марнославства і не мав навіть того виправдання, буцімто його засліпила пристрасть, оскільки душею все одно линув до її кузини.

Тепер йому найдужче хотілося одного — щоб Фанні та родина Бертрамів не дізналися про його любовні пригоди. Тримати все в таємниці було важливо не лише для репутації місіс Рашворт, але й для його власної. Повернувшись з Річмонда, він радий був би не бачити місіс Рашворт ніколи в житті. Все, що сталося далі, було наслідком її необачності; і врешті-решт він утік з нею, бо не мав іншого виходу, але навіть цієї миті шкодував, що втрачає Фанні, і шкодував ще більше тоді, коли скандал навколо цієї історії вщух і в перші ж кілька місяців разюча відмінність між кузинами змусила його ще вище оцінити її ніжну вдачу, чистоту її душі і благородство понять.

Покарання, публічне покарання ганьбою, справедливо торкається й чоловіка, проте, як ми знаємо, не завжди примушує дотримуватися моральних норм, установлених у суспільстві. У цьому світі кара не настільки відповідає злочину, як хотілося б; але, не сміючи сподіватися на більш справедливий вирок в іншому світі, ми можемо припустити, що розумний чоловік, яким був Генрі Кроуфорд, не скоро позбавився розпуки й жалю; і розпука часом оберталася докорами сумління, а жаль переходив у гірку спокуту, що він отак віддячив за гостинність, зруйнував мир та спокій сім'ї, пожертвував своїм кращим, найціннішим і найдорожчим знайомством і втратив ту, до кого плекав і щиру повагу, і ніжну пристрасть.

Після того, що сталося, що роз'єднало й віддалило сім'ї Бертрамів і Грантів, лишатися в такому близькому сусідстві було б вельми прикро; але відсутність останніх, що кілька місяців зумисне зволікали зі своїм поверненням, на щастя, завершилася необхідністю чи то, принаймні, можливістю назавжди покинути ці місця. Доктор Грант, завдяки підтримці, на яку вже перестав сподіватися, здобув місце каноніка у Вестмінстері, що дало йому змогу покинути Менсфілд, оселитися в Лондоні й отримати більший прибуток, необхідний для задоволення потреб, викликаних таким становищем; і це якнайкраще влаштовувало і тих, хто поїхав, і тих, хто лишився.

Місіс Грант, народжена дарувати і отримувати любов, мабуть, шкодувала, що мусить розлучитися з місциною і людьми, до яких уже звикла; проте її легка вдача допоможе їй почуватися щасливою будь-де і в якому завгодно товаристві; до того ж вона знову могла запросити до себе Мері; а Мері за останні півроку вже досхочу натішилася і дружбою, і своїм марнославством, і любов'ю, зазнала досить багато розчарувань, щоб нарешті скучити за ласкавою добротою сестри, її спокійним і розважливим поводженням. Вони оселилися разом; і коли доктор Грант помер від апоплексичного удару, що стався з ним після трьох поспіль обідів, заданих на честь його посвячення в сан протягом одного тижня, — вони не розлучилися; Мері твердо вирішила більш ніколи не звертати уваги на молодшого з братів, проте з-поміж спритних шукачів її руки та розбещених прямих спадкоємців, зачарованих її красою та двадцятьма тисячами фунтів, вона довго не знаходила жодного, хто міг би задовольнити її витончені в Менсфілді смаки, чий характер і манери дозволили б їй сподіватися на сімейне щастя, яке вона там навчилася цінувати, чи змусили її забути Едмунда Бертрама.

Едмундові тут пощастило незрівнянно більше. Йому не потрібно було чекати когось, хто зможе стати для нього новим кумиром. Тільки-но він перестав сумувати за Мері і доводити Фанні, що ніколи більше не зустріне такої дівчини, йому спало на думку, чи не може бути, що дівчина зовсім іншої вдачі підійде йому навіть краще, і чи не стає Фанні, з її чарівною усмішкою, з усіма її милими звичками, ще дорожчою для нього і більш йому потрібною, ніж була міс Кроуфорд; і чи не вдасться її переконати, що її сестринської ніжності може бути цілком досить для зародження подружньої любові.

Я зумисне уникаю називати строки — нехай кожен визначить їх сам, розуміючи, що для зцілення від непереборної пристрасті і звернення своїх незмінних почуттів на іншого різним людям знадобиться не однаковий час. Я тільки прошу кожного повірити, що саме тоді, коли це могло виглядати природним, і ані тижнем раніше, Едмунд забув і думати про міс Кроуфорд і так забажав одружитись на Фанні, як лишень могла цього бажати вона.

При тому, як він ставився до неї віддавна, з якою турботою плекав її невинність та безпомічність і як усе більше поважав її душевні чесноти, — що могло бути природнішим від такої зміни? Він любив, оберігав, захищав її ще відтоді, як вона була десятирічною дівчинкою, і в кожному з її душевних порухів вчувався його благотворний вплив, а його доброта оберігала її спокій; їй він приділяв незмінну, особливу увагу, вона була для нього дорожчою від усіх в Менсфілді, — що тут можна додати, окрім того, що він мав навчитися цінувати лагідне сяйво світлих очей більше від вогнистого блиску темних. І оскільки він весь час був з нею поруч і вів задушевні розмови, а його почуття, як то завжди ведеться, були посилені розчаруванням, — знадобилося небагато часу, щоб це лагідне сяйво світлих очей затлумило для нього все довкола.

Коли ж він зрозумів, що віднайшов свій шлях до щастя, він не побачив жодної перешкоди, що могла б зупинити його чи затримати в цій благословенній подорожі: ні сумнівів, чи варта його Фанні, ні остраху, що в них різні смаки, ні необхідності змінити своє уявлення про щастя через розбіжність поглядів. Її душа, її вдача та звички були не такими, щоб їх довелося хоч якоюсь мірою приховувати чи миритися з ними, сподіваючись, що в майбутньому їх пощастить змінити. Навіть у розпалі свого останнього захоплення він схилявся перед душевним благородством Фанні. Тож як він повинен був цінувати її тепер? Звичайно, вона була надто прекрасна для нього; але ж ніхто не відмовиться володіти тим, що для нього надто прекрасне, і Едмунд віддано й наполегливо прагнув цього блаженства; і навряд чи могло статися, щоб його старання довго чекали винагороди. Боязка, сповнена тривог і вагань, Фанні все ж таки не могла не підтримувати його надії на успіх; та минуло багато часу, перш ніж вона змогла розповісти йому всю чудову і дивовижну правду. І його безмежна радість, коли він дізнався про свою давню владу над таким серцем, вилилася в найпрекрасніших словах, які тільки знає мова кохання. То була божественна радість. Але блаженства, що сповнювало серце його коханої, не передати словами. Хто візьме на себе сміливість описати почуття дівчини, що почула освідчення в любові, про яку навряд чи могла мріяти?

Після того як обоє впевнилися у своїх почуттях одне до одного, не лишалося жодних ускладнень, бо їм не перешкоджали ні різниця в становищі, ні воля батьків. Цього шлюбу сер Томас бажав іще раніше, ніж отримав підстави на нього сподіватися. Зневірившись у стосунках, основаних на шанолюбстві та вигоді, він чимдалі більше цінував чистоту безкорисливих переконань і благородство помислів і, над усе бажаючи поєднати нерозривними узами все, що лишилося від його сімейного благополуччя, втішався думкою, що молоді люди зможуть зцілити одне одного від розчарування, яке спіткало кожного з них; і радісна згода, якою він зустрів прохання Едмунда, і розуміння того, яке це щастя — мати Фанні за доньку, навдивовижу різнилися від тих його почуттів, з якими він колись обговорював приїзд бідної дівчинки до Менсфілду; так плин часу завжди спричиняє разючу відмінність між планами і подальшими рішеннями смертних — їм на повчання та на втіху ближнім.

Фанні була саме такою донькою, якої він міг бажати. Його милосердя й доброта зростили для нього найбільшу радість у житті. Щедроти його було стократ винагороджено, як на те й заслуговували його великодушні наміри. Він міг би зробити її дитинство щасливішим, проте з хибних міркувань ставився до неї надто суворо і таким чином позбавив себе її дитячої любові; але тепер, коли вони пізнали одне одного по-справжньому, їхня взаємна прихильність стала напрочуд міцною. Поселивши Фанні у Торнтон-Лейсі, віддано піклуючись про її спокій та затишок, сер Томас старався побачитися з нею майже щодня — або там, або в Менсфілд-парку.

Для леді Бертрам присутність Фанні всі ці роки була вельми зручною, і тому вона неохоче розлучалася з нею. Ні щастя сина, ні щастя племінниці не турбувало її настільки, щоб вона могла бажати цього шлюбу. Проте їй видалося можливим розлучитися з Фанні після того, як Сьюзен зайняла її місце. Сьюзен постійно була при тітоньці, і її це дуже радувало; живий розум та послужливість допомогли дівчинці освоїтися в Менсфілді так само, як Фанні свого часу допомогли її лагідна вдача та глибоке почуття вдячності. Сьюзен стала всім потрібною. Спершу вона була розрадою для Фанні, потім помічницею і врешті-решт — заміною; і можна було не сумніватися, що вона оселилася в Менсфілді надовго. Її сміливість і щаслива вдача легко долали будь-які труднощі. Здатна вмить зрозуміти кожного, з ким їй доводилося спіткатись, і від природи позбавлена остраху перед іншими, що завадив би їй виконувати їхні бажання, вона скоро стала дорогою і необхідною для всіх; і після від'їзду Фанні їй так природно вдалося щогодини бути корисною тітоньці, що леді Бертрам поступово полюбила її чи не більше, ніж любила Фанні. У доброті Сьюзен, у благородстві Фанні, в бездоганній поведінці та все більшій славі Уїльяма, в добробуті й благополуччі всіх інших членів родини, що допомагали одне одному і з пошаною приймали турботу та допомогу сера Томаса, він невпинно знаходив причини радіти тому, що зробив для них усіх, і визнавати благотворний вплив знегод та обмежень, перенесених в юні роки, а також розуміння того, що людина приходить у цей світ боротися і терпіти.

При стількох істинних чеснотах та істинній любові, сталому добробуті та підтримці друзів щастя кузена та кузини, що стали чоловіком і жінкою, було таким безхмарним, яким лишень може бути земне щастя. Обоє вони були створені для тихого домашнього життя, залюблені в сільське привілля; і щоб довершити цю картину повного благополуччя, доля віддала їм у володіння Менсфілдський пасторат, що лишався вільним після смерті доктора Гранта; і це сталося саме тоді, коли вони прожили разом уже досить довго, щоб побажати більшого прибутку і відчувати незручність через те, що так віддалені від батьківського дому.

Після цієї події вони переселилися до Менсфілду; і пасторат, до якого за останніх його хазяїв Фанні не могла й наблизитися без болісної ніяковості чи тривоги, скоро став таким дорогим її серцю і так милував її зір, як усе довкола, що належало до Менсфілду з давніх-давен.


Розділ сорок сьомий | Менсфілд-парк | Примітки







Loading...