ДОЩОВИЙ ДЕНЬ
…Надворі дощ. У великому Середньому покою — темно, бо ж вікна від півночі й заслонені молодим листям саду. Нудно — як в осені.
В сальоні грають у карти, весела така гра — «ремі». Ігорові дуже хотілося б заграти також, але ж там уже комплет грачів — Олесь і Люба й Марта й Славця-зрадниця, всі жартують, приспівують, пересварюються, «кібіци» через плечі заглядають — нема тут місця для нашого молодого героя.
Врешті він, витягнувшись на ввесь свій невеликий ще зріст, відходить з погордою від грачів — а ті навіть не помічають того. Ігор думає з гіркістю: «Ну, яке це дурне, все таки — грати в карти! Як можна стовбичити ввесь день над погано розмальованими кусками картону? Краще піти вже до Канцелярії, знайти цікаву книжку, почитати щось…» Адже ж він, Ігор, все таки, не якийсь приходський філістер, а молодий інтелектуал.
Книжковий запас у лисовицькій «бібліотеці» й читацькі зацікавлення Ігореві за останні чотири роки значно збільшилися, бо молоді Корчини (що б про них не думав Ігор) читати люблять і читають часто, в хвилинах вільних від проходу, балачки й карт. Читають, звичайно, не модерну поезію, бо то «глупе», та й найрадше таки читають перекладну літературу, типу, що його американці охристили б «міддл бров». В оскленій шафі лежать і брошури «Бібліотеки Діла» і Келлерманів «Тунель» і Зеліґера «Синя Фльота» і новелі Мопасана й повісті Золя, все, звичайно, в перекладах, українських чи польських. Лиш найстарша дочка Корчинів. Оля Пекар, у себе вдома гордо й сумлінно перечитує друковані дрібнюсіньким мачком німецькі видання «Рекляма» — очі псує.
Ігор також перечитав уже майже всю лисовицьку шафу — хоч Золя й Мопасан йому здаються майже порнографічними й часом сумління мучить його — а може це — «злі книжки», як у катехизмі сказано, може поповнив він страшний «задержаний гріх»?
Але нині Ігор зробив на найвищій полиці шафи нове відкриття — «Малженьство досконале», польською мовою й у подертій обкладці. А там такі цікаві ілюстрації й пояснення, читаючи їх і приємно якось і страшно робиться.
Читає Ігор, освідомлюється. Ну, це вже не колишні Мартині аматорські інформації, а наукова, серіозна книга. Ігор з цікавістю розглядає анатомічні рисунки, перекрої, червоні схеми кров’яних посудів — і нагло йому зовсім гидко робиться. Фе, яке погане все, мов покраяне звіринне м’ясо в жидівській ятці в містечку — і де ж тут мрії про кохання недосяжне, про романтичних красунь?
А крім того ще, ця книжка здається Ігореві очевидячки «зла» — і «гріх задержаний» буде й розгрішення сповідник не дасть. Та й як йому з такого поганого гріха сповідатися?
І «Ідеальне подружжя», кинене гидотним рухом, летить знов на горішню поличку шафи, там, де лежить від років уже, й досі не прочитана Ігорем, «Анна Кареніна»….