ОСТАННІ ВІДВІДИНИ
При кінці жовтня 1942 року тридцятирічний Ігор Пекар їде до Лисович, щоб ще раз перед смертю побачити дідуся Корчина. Їде довго й скомпліковано, куди довше, ніж колись гімназистом чи студентом їздив — і не так приємно. Зразу — Союзовим вантажним автом, совєтської продукції, з німецьким деревно-ґазовим пальником і з полатаними польськими ґумовими опонами. Щогодини чи дві чути постріл як із пістолі й шофер стає, клене й латає ще раз опону. Щопару годин німецькі «шупос» спиняють авто, перевірюють документи й клунки, добродушно лаються.
Далі — львівський двірець, розвалений, обкурений, з товпою народа мандрівного, навантаженого наплечниками й клунками, з ордами підростків-торгівців, що продають «пляцкарти» з-під поли. Потім — потяг із щасливо добутою пляцкартою, у вагоні набитому клунками, мужиками, спекулянтами. І залізнича станція в містечку, брудна й заболочена, хоч якимсь чудом не спалена ще.
«Чи є фіра з Лисович?» — кричить Ігор, і до нього підходить знайома постать — колишній голова читальні лисовицької, Іван Щупак.
«Як там у Лисовичах?» — питає Ігор.
«А нічого, все добре, лиш отець нездужають.»
«А дорога яка, дуже погана?»
«Та звичайно, восени, болото по самі осі. І —'гостинець' дуже розбитий танками, то поїдемо 'від хреста’ на Волостичі, туди дорога краща трохи.»
Ігор вмощується на задньому «сидженні» воза, околоті пшеничному, прикритому рядниною. Віз солідний, господарський, коні добрі, бо Щупак, хоч не багатий, а все таки господар статечний, «середняк». «Найкращий елемент для підпільної роботи» — думає Ігор, за старою звичкою.
Він із «Першої еміграції», з Кракова, від Холмщини цілу Україну пройшов у 1941-ому році, над весну з Курська вернувся в Галичину й досі дивується, які тут сталися зміни за час його відсутности, короткий час, як цілий край — і місто й село — став немов одним революційним табором, як поширилося підпілля, що так недавно було ще тільки доменою горстки молодиків, Ігоревих ровесників.
От і погонич його — Іван Щупак. Сидить собі, батогом легенько хльоскає, розказує:
…«А в Мокронові на весну в сорок першому НКВДисти оточили трьох підпільників у хаті. Кричали: ’Сдавайся, жівім вазьмьом! А ті відстрілювалися, силу большевиків набили. А як над ними підпалили стріху, то розірвалися ґранатою.»
«Ну», думає Ігор, «молодці — мокронівські ’букали’.» А потім йому трохи соромно стає. От, коли він безпечно в Кракові сидів, політику УЦК-івську робив, то в Мокронові підпільники на смерть наражалися й гинули по-геройськи…
Іван Щупак поглядає на Ігоря з-під ока, щось ніби вагається, але врешті набирає довір'я, говорить:
«І в нас у Лисовичах підпілля було також. Тільки в нас добра конспірація була, ніхто не засипався.»
«Он воно як» — міркує Ігор — «виходить, що й у Лисовичах можна робити революцію. Не пропали підпільні початки Чаплині — а я тоді й не вірив.»
Та раптом йому в розповіді Щупака щось видається дуже дивним. Що воно таке? І зразу ж догадується: Та ж Щупак говорить зовсім правильною українською літературною мовою, ані сліду діялекту, ніяких там «сі» і «бив». І де й коли він навчився тієї літературної мови — від східніх українців у час окупації, чи з книжок у читальні?
Їдуть далі — поля осінні, сумні, горби Волостичівські вкутані мрякою. І через Волостичі їдуть, село сумне, як звичайно восени, з дерев листя падає разом із дрібним дощем. А хати жидівські при дорозі, де колись малі жиденята махали руками Ігорчикові-гімназистові, тепер порожні стоять.
