У КУХНІ

Приємно було Ігорчикові в Середньому покою, але в кухні таки цікавіше, навіть тепер, у зимі, як велика кухня замкнута від морозу, а всі — бабця й дідусь і діти й «челядь» тиснуться в невеликому «Паничевому покою». Особливо цікаво там, коли вже скінчиться обіднє варіння з його метушнею, криком і бабусиною сваркою. Тоді й «челядь» спокійніша і можна поговорити з суворим парубком-конюхом, чи з малим пастухом, послухати дівочого співу. Та й тоді ж таки приходять до кухні «люди», цебто Лисовицькі селяни, такі цікаві, мальовничі, врочисті чи смішні.

От — перед вечором, за дощаним столом кухонним, на «бамбетлі» сидять, покурюючи, о. Корчин і його ровесник, старий Михайло Колюга. Сидять і розмовляють про давні дні, розказують у сотий раз давні військові пригоди.

Отець Корчин починає:

«То колись, уважаєте, в нашій компанії був жовнір, та такий прожора, що ніяк наїстися не міг. Раз капітан заложився з іншим офіцером, що той жовнір з’їсть ціле теля, і заложилися за сто ринських. І дали тому жовнірові з цілого теляти печеню й котлети й сіканці — словом, ціле теля. А жовнір усе лиш їсть і облизується, з'їв до чиста все — і далі сидить. Врешті той чужий офіцер розізлився: „Ти на що чекаєш?“ — питає. А жовнір відповідає спокійненько: „Та казали, що я маю їсти якесь теля…“»

Дівки хихочуть, старий Колюга всміхається й починає власну розповідь:

«То, прошу єґомості, як їкий пан. Як я бив пуцером в пана оберляйтнанта Прохазки, то бив дуже недобрий пан. Раз прийшов п’єний, ци так може злосний чогось, до „цимри“, помацав полицю пальцьом і мені під ніс: „фантеристий Колюга, що то є?“ А я мовлю: „Мельдую послушно, порох!“ А він, як мене трасне г писок, аж свічки в очох стали. А потім, як розмахнувсі ще раз, а я присів зі страху, а він аж два рази обкрутивсі з розмаху. Я вибіг на коритар і кричу: „Ґвавт, ґвавт, пан оберляйтнант Прохазка хцут мі забити!“ А надходит пан майор, питаєсі: „Ти чого кричиш?“ Я кажу — так і так, каже: „Ставай до рапорту!“ І бив би м став, але пан оберляйтнант дав ми п'єть риньских, викупивсі.»

В кухні темніє, Михайло Колюга засвічує лямпу — не таку гарну, як у покою, а все таки ясну, з дзеркалом, «число вісім» — а при тому хреститься й примовляє: «Слава Йсусу Христу!»

Та й пояснює:

«То мене так пан оберляйтнант Поспішіль навчив. Добрий бив пан. Він бив — але він вчив. А мені все наказував: „Фантеристий Колюга, як іно засвітиш лямпу, все кажи: „Слава Йсусу Христу!““»

Миханьо Колюга — «панщизняний хлоп», панів шанує навіть поза-очно, і цілує в руку всіх, навіть малого Ігорчика пробує, а це страшно бентежить малюка, бо ж він самий мужицького роду по батькові, і на Сході революцію бачив і взагалі завзятий демократ. Але Колюгу він все таки любить, колись у нього на колінах сидів, а й тепер залюбки слухає, як старий співає:

Але Колюга багато пісень знає, і «Дзевіци» і «Болгарської» і коломийок усяких. «Співайте, Колюга!» — проситься хлопець, а Колюга співає старим, деренчастим голосом.

Або стара Дранчиха! Ця вміє все щось страшне й цікаве розповісти про різних відьом і дідьків, а героєм її розповідей є звичайно її ж таки чоловік, старий Дранко.

…«То пару місяців тому, вночи, „наш“ іде через паньский сад, а тут біжит великий чорний пес, шо такого в селі нема. А „наш“ зараз відгадав, жи то не бив жаден пес, іно „той“, і каже до нього: „Вшелькі дух Пана Боґа хвалі!“ — а воно нич, іно щезло десь. Бо то таки бив „той“».

Дівки хихочуть, хоч бояться, діти також, а якась розважніша тітка перечить:

«Та йдіть, Дранчихо, та може то був пес?» «Аякже» — відповідає гордо Дранчиха — «та як би то бив пес, то бив би шос мовив!»

Кінець арґументу. А Ігорчикові, все таки, дивно: Та ж Дранко, сільський коминяр, чорний і худий як скіпка чоловік, що здебільша сидить без роботи (бо й коминів у селі обмаль) і має безліч дітей, ніяк йому не виглядає на героя. Але Дранчихи таки цікаво послухати — і трохи страшно.

А як приємно, коли «дівки» тереблять кукурудзу чи рвуть пір’я взимі. Жарти, співи. Співають так жалісно про небіжку цісареву, аж старі баби сплакують. Або затягнуть баляду про «Пана Ребелюся», який убив власну жінку, під’юджений «незгідливою» матір’ю:

Страх жалібно. Але молодий Сенько, сільський весельчак, жалоби не любить і розвеселює дівчат, наслідуючи «панську» бесіду:

«Так що ж, єсли пані добродійка не схотять, то неможливо!»

Дівчата аж пищать від реготу. Який дотепний отой Сенько, як він смішно говорить по-панському!

…А в кутку, подальше від веселої громади стовбичить «панич» Долько. Хоч його назиму викинули спати до темного «передпокою», та це тут номінально його територія, його ж «Паничів покій» і тут він пересиджує вечором, люльку курить, ніяково всміхається.

«У кожного попа — каже народня пословиця — мусить бути дочка Галя, або дурний син, або сива кобила.» А в о. Корчина на всіх шість дочок не було ні одної Галі, і сивої кобили не водилося, але зате був «дурний син».

Старший син о. Корчина не був ні монголоїд, ні недорозвинений, а просто — дурний, та й годі. В гімназії вчитися не хотів, до матури не дійшов, а тепер сидить у батька на селі, сидить і потрохи за дяка співає, хоч голос у нього нікудишній. То вже молодший брат Олесь жартома переконав його, що з нього кращий був би дяк, і з міцнішим голосом, якби лиш ніс у нього був трохи більший, «дяківський». І бідний Долько повірив — табаку заживати почав і стеблом у носі лоскотав і чхав раз-по-раз, а ніс не виріс таки і голос не зміцнів і так він залишився ні дяком, ані навіть піддячим, а просто — дурним сином.