home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



МИ ГРАЄМО В БАСКЕТБОЛ


20.05.1985 (ранок)


Дивно, мабуть, таке чути від пацана, але фізкультуру я так само не любив, як математику, мову з її вправами, хімію з її табличкою Менделєєва чи біологію з її тичинками і пестиками.

Не в тому справа, що я чогось там не вмів робити. Стрибав, скільки треба і через що треба, по канату долазив до середини, іноді — трішки вище, підтягувався разів шість. Правда, підйом переворотом не робив, тут є свої спеціалісти.

Проблема в спортивних трусах.

Не скажу точно, коли від нас почали вимагати носити на фізру спортивні труси. А я такий, що не можу штани при людях на пляжі зняти, тому й плавати не навчився. Взагалі я не можу, коли я без штанів, і на мене всі дявляться. Спортивні на мені труси чи сімейні, в квіточку-горошок-смужку, все одно — наче голий стоїш.

Ясно, нікому я цього не поясню. Та й не хочу особливо. Мені купили спортивні труси, червоні, із синіми смужками. Під них усі вдягали плавки, а звідки в мене плавки, коли я ніде на пляжах не буваю? Про плавки я, звичайно, старим не сказав. Але спортивні труси одягти на фізкультуру був змушений. Ми саме в довжину з місця стрибали, я впав на жопу, ноги розчепіривши, і блиснув яйцями.

Далі, думаю, можна не пояснювати.

З того часу почав уперто одягати звичайні сині трикотажні спортивки. Фізрук зауваження робив, спробував виганяти з уроку, бо я типу без форми, тільки тут у нього нічого не вийшло: я прогулювати не збирався, а звичайні спортивні костюми ніхто не відміняв. Так що він змирився зі мною. Думаю, що почав рахуватися, бо поважати — навряд.

Зате Свиня в нас виступив по повній програмі. Свої спортивні труси розмалював кульковою ручкою. Поставив із одного боку значок «адідас» — три смужки фірмові і відповідний напис іноземними буквами, а з іншого намалював слово Montana. Пісня ще ходила: «Мені купила мама труси «Монтана» — так, здається, чи щось таке подібне. Не тільки Свиня страждав «адідасами» — їх усі кругом малювали, навіть віршик ходив: «У кого «адідас», тому баба дасть», чи щось таке.

На ці «адідаси» з «монтанами» фізрук Тихому нічого чомусь не сказав. Зате не знаю яким хріном про знамениті Свинячі труси дізнався Чекіст. І виписав тоді всім по самі зелені помідори. Відірвався, як Робінзон на П'ятниці після двадцяти років, прожитих на своєму безлюдному острові з козою.

Раз на місяць у нас проводилися політ-інформації, так класний керівник на одній почав грузити: «Ось, дехто пише на щоденниках і на одязі різні слова. «Адідаси» всякі та інше глупство. Ось ви пишете, а програму «Сегодня в мире» не дивитесь. Хто дивився хоча б останній випуск? Бачите, які ви грамотні. А там, між іншим, і про цей «адідас» говорилося. Ви думаєте, це фірма, красиве слово, все таке різне. Щоб ви знали — фірма «Адідас» випускає нижню білизну. Фабрики розкидані по всіх капіталістичних країнах, на них працюють негри. Розписуючи цим значком свої речі, ви підтримуєте американський расизм. «Хатинку дядька Тома» читав хтось? О, тут кілька рук є. Значить, ті, хто читав, поясніть Тихому та іншим, що таке расизм, і після цього мені цікаво, чи далі хто малюватиме різні «адідаси».

Свиня намагався випрати свої спортивні труси як слід, у нього нічого не вийшло, паста тільки розвезлася. Мамка йому нові купила.


У роздягальню, відчинивши двері з ноги, влетів Арутюнов, махаючи над головою мішечком із кедами. Такі мішечки батьки пошили всім спеціально для спортивного взуття — вони не продавалися. Кожен підписав свій мішечок, а Литовченку під його прізвищем хтось дописав слово «хуй». Заєць кілька разів намагався витерти його, та потім махнув рукою — все одно хто накарлякав його один раз, зробить це знову. Для чого тоді старатися...

— Рівняйсь! Смір-рна! — закричав Арутюнов, пожбурив мішечком просто над головою Свині, налетів на нього, штовхнув у куток і почав боксувати, промовляючи: — Наліво! Направо! Кругом, Паця, кругом!

Щось подібне відбувалося з кимось із нас у роздягальні не сказати щоб часто, та з якоюсь закономірною періодичністю. До цього краще було ставитися, як до гри, і це, зрештою, справді було грою, правила в якій для мешканців Зоопарку давно встановлені.

— Різобик, знову в бабських трусах!

Вигук Рудика відволік Арутюнова від розминки. Його дієва натура переключилася на Козоріза. Той постійно дратував Вову і, чесно сказати, мене так само, своїми трусами: білими, вузенькими, справді схожими на дівчачі. І це тоді, коли решта чоловічої частини класу носила справжні «сімейні» мужичі трусняки, такі, як у справжніх дядьків. Козоріз намагався пояснити — він теж носить чоловічі труси, тільки їх йому привезли з Прибалтики і називаються вони бікіні. Тепер у них мужики масово ходять — і нічого. Тоді ніякі доводи не приймалися: Рудик обзивав Козоріза бабою і мало не в наказовому порядку вимагав, аби той хоча б на фізкультуру приходив у «людських» трусняках.

Із часом це так само перетворилося на певний ритуал. За колір і фасон трусів ані Рудик, ані Арутюнов не збиралися нікого пресувати. Просто знаходився зайвий привід якось розважитися чи розрядити обстановку.

А зараз Рудик особливо потребував цього: поруч із ним неквапом перевдягався Вітя Стародуб.

Я, здається, казав уже про особливе ставлення нашого фізрука до Стародуба. На урок той спочатку приходив у трикотажних штанях, і фізрук при всіх подарував йому не магазинний ширвжиток, а справжні баскетбольні спортивні труси. Вітя постійно забував їх удома, всі своїм виглядом показуючи, що йому по барабану будь-який урок, навіть фізкультура, і в школу він ходить щодня лише в силу прикрих для нього обставин. Але постійні нагадування про подарунок несподівано спрацювали: Стародуб скоро змінив своє ставлення і почав акуратно вдягати на урок ту форму, яку від нього вимагали.

Вова Рудик намагався не дивитися в бік Віті Стародуба.

— Ти забурів, Різобик, чи тобі щось пояснити?

— Ну відчепися, ну Володю, ну знову те ж саме...

— Ти знаєш, Різобик, хто такі підарси?

— Володю, ну хоре, ну зав'язуй...

— Я ще нічого не розв'язував, а ти вже починаєш!

— Нічого я не починаю, Володю, ну не лізь, ну...

Стародуб нарешті перевдягнувся, почепив піджак, штанрі й сорочку на вішак і вийшов із роздягальні.

Козоріз відразу перестав цікавити Рудика.

Уже продзеленчав дзвоник, і в роздягальні майже нікого не лишилося. Один я в кутку перевдягався в свої злощасні спортивки, ще Козоріз, відпущений старостою, швидко зашнуровував кеди. Арутюнов спритно зняв шкільну форму, одягаючи спортивну. Вова, вже вдягнений, стрункий і від природи смаглявий, чогось чекав.


Нарешті Козоріз вибіг.

На мене Рудик із Арутюновим не звертали уваги. Саня Макогон не існував для них, ані тепер, ані взагалі.

Далі відбулося наступне дійство: Рудик глянув на Арутюнова, мовчки кивнув, той зняв із вішака піджак Стародуба і перевісив його, почепивши зверху на піджак старости. Зазвичай вони чіпляли одяг у різних кінцях роздягальні, Стародуб і сьогодні дотримався цього правила. Зате Рудик цього різу повісив свої лахи майже поруч з Вітьчиним шматтям.

Не кажучи один одному ні слова, вони пішли в зал.

Я подріботів за ними.


Ясно, знову я забіг до спортзалу останнім, тільки цього разу на мене, слава Богу, уваги ніхто не звернув. Наші всі вже вишикувалися в одну шеренгу, спочатку пацани, за ними — дівки. Я в своїх синіх спортивках, які обвисли пухирями на колінах, виділявся серед голоногих однокласників і однокласниць. Від бабів теж вимагали, аби вони ходили на фізкультуру в трусах, тільки їм простіше: всі як одна перевдягалися в сині, червоні чи зелені закриті купальники, одягали на ноги гетри і чешки. Так виглядають тьолки, які по «ящику» аеробіку показують. На аеробіці тоді не тільки наші дівки, а взагалі всі поїхали. Деякі на «Кохання та аеробіку» по сто разів у кіно ходили.

Не звертали на нас увагу через фізрука. Він чомусь не поспішав починати урок, а про щось говорив із обласним підполковником, біля них наш воєнком стояв і Африканець поруч пристроївся. Старший сержант Білик і ще один військовий поки що знаходились збоку і — я зі свого місця бачив — нудилися. А фізрук так захопився розмовою — аж руками махав. Нарешті обласний полковник щось сказав йому, навіть по плечі легенько ляснув, той кивнув, розвернувся і крикнув нам:

— Клас — рівняйсь! Струнко!

Коротше, краще я вам уже зараз скажу, в чому там увесь прикол був. Може, це вплинуло на подальші події, може, ні, бо Рудик усе одно піджак Стародуба поверх свого кинув. Коли він придумав такий фінт і для чого, тепер уже ніхто не дізнається.

Словом, так: воєнрук у той же день, коли гості вже поїхали благополучно, традиційно до мамки Тихого в комірчину зайшов. Йому, крім технічки чи там завгоспа, особливо спілкуватися в школі не було з ким. А ще перепсихував за день... Ну, він прибиральниці сказав, а вона вже потім, через якійсь час, Тихому розказала: фізрук вирішив військових штурмом узяти. Не знаю, на що він там уже розраховував, тільки для нього це був останній шанс якось про Стародуба потурбуватися.

Фізрук пояснював: Вітя Стародуб хоча й роздовбай, але ще не зовсім втрачений. Його можна кудись у військову систему забрати, є ж якісь там заклади військові чи напіввійськові, де пацанів після восьмого класу починають до військового училища готувати. Там, казав фізрук, дисципліна і розпорядок дня. Це краще, ніж колонія, куди Стародуб точно втрапить, якщо цей шанс не використати. Фізрук тоді збирався показати нашому воєнкому і обласному підполковнику, на що здатен Стародуб. Хлопець спортивний і не дурний, компанія хіба впливає. До того ж, йому ось недавно повних шістнадцять стукнуло.

Йому пояснювали: справді, такі навчальні заклади є, хоча їх і мало. Тільки ж туди не під конвоєм доставляють, до того ж, у цього Стародуба купа приводів у ментівку і він під статтею ходить. Ви йому тільки повірте, втирав фізрук, а я вже з ним сам поговорю. Ніби трішки додавити лишилося, він уже ніби погоджується. Аби два роки до армії десь потримати його в їжачих рукавицях, а там військо з нього решки дурі виб'є, людиною зробить. Як казав Африканець, начальство погодилося подивитися на Вітьку, навіть згодилося подумати, чи справді треба щось для нього робити, а якщо треба, то як саме.

Ми, ясний Арафат21, про ці розклади знати не могли. Стародуб, сам того не розуміючи, мусив провести на уроці показовий виступ. Зате до Рудика це дійшло дуже швидко.

І, як кажуть, підлило масла у вогонь. А вогонь цей мене, Свиню і Зайця обпалив — мало не буде.

Ну, значить, далі по порядку. Фізрукові сьогодні не до моїх спортивок було. Спочатку ми пройшлися по залу колом, потім пробігли кілька кіл. По разу стрибнули через «козла» і «коня». Я «козла» ще перестрибну, а «коня» завжди боявся: він довший, я постійно яйцями стукався. А Тихий — той взагалі не міг підстрибнути, налітав пузом на край і верещав на радість усьому класу.

Після цього фізрук розпорядився поставити посеред залу турнік. У нас був такий, спеціальний, його до підлоги наглухо прикручували, це будь-хто міг зробити. Арутюнов любив такі завдання найбільше з усіх, тому швидко впоралися. Я боявся, що кожному доведеться перед військовими на турніку черв'яка показувати, тільки фізрук спочатку Рудика викликав:

— Рудик, до снаряду!

Вова завжди готовий. Для таких випадків фізрук страхувався: в нього такі штуки спеціальні з собою були, чіпляєш їх до поперечини, ніби зашморг виходить. Кисті рук туди засовуєш, і якщо зірвешся раптом, така собі страховка. Смикне, звісно, за кисті, але хоч не загримиш довбешкою вниз.

Рудик спочатку підтягнувся кілька разів, потім, наче гімнаст із цирку, яких по телеку показують, зробив підйом переворотом, ще раз, ще, далі — склепку, потім зачепився правою ногою за перекладину, повиснув і так покрутився довкола неї. Ну і закінчив усе це «сонечком». Розгойдався — і р-раз, і д-ва, і тр-ри, і чотир-ри! Тримався прямо, носки витягнув, крутився в повітрі, наче свічка. Коли фізрук сказав «досить», Вова зупинися, повисів ще трохи, витягнув руки з петличок і спокійно став у стрій.

Тоді його місце зайняв Вітя Стародуб. Усе те саме, тільки крутився він без усякої страховки. Просто кинув ці штуки на підлогу, і перш ніж фізрук спробував щось сказати, уже гойдався і почав відразу крутити «сонце», а потім — підйоми-перевороти, склепки та іншу гімнастику. Тоді я не знав, як усе це оцінити, але я ж кажу — частенько згадую ті дні, особливо останнім часом. Коротше, почув якось по «ящику» розумну фразу: «До своєї справи він підходить не казенно, а з душею».

І все ясно стало: Рудик, майбутній учень полтавської спортшколи, працював на турніку, тоді як Стародуб робив те ж саме просто так. Бо йому подобалося крутити «сонце», та ще без жодної страховки. До того ж, він поняття не мав, що просто зараз фізрук, єдиний у школі, хто хоч трішки йому симпатизував, влаштував щось на зразок оглядин.

До кінця уроку лишилося двадцять хвилин. Фізрук розпорядився прибрати турнік і оголосив: пограємо в баскетбол.

У футбол пацани ганяли після уроків, і то не в спортзалі, а на стадіоні. Там навіть ворота стояли, тільки без сітки. Була колись сітка — спиздили.

Баскетбол проходив так: викликалися двоє, вони були капітанами команд. Далі вони по черзі вибирали собі гравців із усіх нас, причому розібрати треба було всіх, навіть дівки грали. Тому спочатку капітани намагалися розібрати нормальних гравців, потім кращих із тих, хто лишився. Останніми, як правило, брали Зоопарк і Козоріза з Сапуном.

— Дівчата можуть іти перевдягатися, — дозволив фізрук, ті відразу підірвалися і погнали в свою роздягальню. Лишилися самі пацани, і тоді фізрук скомандував: — Стародуб — раз, Рудик — два!

Обидва зробили крок уперед, повернулися до строю. За встановленими правилами, той, кого викликали першим, має право першим набирати команду. Це могло вирішити результат усієї гри — кожен намагався захопити собі довгого Жилу, а кидок у нього майже завжди прицільний. Колись Арутюнов навіть запропонував фізруку Жилу не залучати до баскетболу взагалі — так чесніше буде. Жила з ним тоді мало не побився.

Його Стародуб і викликав першим. Ця шпала спокійно пристроюється за ним — довгому розборки Вови та Віті глибоко по барабану. Чи мені здалося, чи Рудик справді скреготнув зубами, але нема кудрі подітися — гукнув до себе Арутюрюва. Розібралися команди дуже швидко. Ми із Зайцем пішли за Стародуба, Свиня, останній у строю, поплентався до Рудика.

Лишилося п'ятнадцять хвилин, може, менше трохи. Фізрук свиснув у свисток, вкинув м'яча на поле. Гра почалася.

Таким, як ми, лишалося бігати туди-сюди стадом, наче справді від нас щось тут залежало. У кращому випадку вдавалося разок торкнутися м'яча рукою, аби відбити невідомо куди. Загалом ми просто намагалися гасати купно, а гру вели основні. Цього разу — Стародуб із Рудиком.

Навіть не довгий Жила. Той відразу вкинув пару м'ячів у кошик супротивника, потім ініціативу перехопили Рудик, Арутюнов і «хорошист» Любченко — він теж непогано мотався. Пройшовши через поле, наче торпеда, Рудик прийняв красивий пас від «хорошиста», і поки Арутюнов блокував інших, закинув м'яча точно в центр кошика. Практично відразу ж він заліпив туди другого м'яча — кинув мало не з центра поля, влучив у щит, далі м'яч сам закотився, куди треба.

Тут Стародуб наче з ланцюга зірвався. Далі грав практично сам — Жила та інші, хто годен мотатися, лише страхували його, іноді приймали паси, аби потім перекинути капітанові, коли той добігав до кільця супротивника. Вітя обводив кожного, хто траплявся на його шляху, проривався вперед, а тоді — бац, бац, бац, ще раз бац! Кілька «баночок» загнав відразу, і потім якось попустився — якщо далі тримати оборону, то команда Рудика програла, навіть коли їм вдасться закинути ще пару голів. Так, у обороні, вони дотяглії до фінального свистка.

Фізрук знову поставив усіх за зростом, його команда «розійдись» злилася з дзвоником на перерву, і я зачепився поглядом за Рудика: той відразу ломанувся вперед, аби обігнати Стародуба і зайти до роздягальні хоча б на півсекунди раніше за нього.

Тепер уже я остаточно зрозумів його маневр. За такі речі, які він збирався пред'явити Стародубу, в нашій школі розбиралися досить круто. Не знаю, правда, як у вашій, — у нас так.

Нарешті, ще одне: звичайно, Вова з Арутюновим знали, що я побачив їхні заморочки з Вітьчиним піджаком. Та вони так само знали: хто-хто, а Макака чи хтось інший із Зоопарку в жодному разі не наважиться ані попередити Стародуба, ані ляпнути про це комусь іншому. Навіть не ризикне перевісити піджак на місце. Будь-хто, хоча б той-таки Козоріз, якимось чином міг зіпсувати гру.

Тільки не Саня-Макака.


Пацани тільки почали перевдягатися, як Рудик голосно сказав:

— Чий це тут блядський піджак на моєму красивому висить?

— Ану, козли, всім розібрать піджаки! — підгавкнув Арутюнов.

Саме тоді зайшов Стародуб. Його погляд зустрівся з поглядом старости, той повторив, тепер уже тихіше:

— Так чий це тут піджак на моєму висить?

— Який? — Вітя тримався спокійно.

— Оцей, блядь! — Вова зняв із вішака піджак Стародуба, помахав ним.

— Це мій піджак. І я його туди не чіпляв, — Стародуб далі не підвищував голосу. — Там вішалки нема. Може, він упав і хтось його з підлоги підняв. Останнім із роздягальні виходив Макака. Це я бачив. Перед ним — ти. Це я теж помітив.

— Мавпо, падав піджак? — Рудик навіть не дивився в мій бік.

— Не знаю, — більше нічого не придумалося.

— Ти, значить, не знаєш. Ага. Ти, значить, підняв оцей брудний піджак і повісив його зверху на мій?

Це вже мені зовсім не подобалося. За куртку чи пальто, скинуті на підлогу навіть випадково, вже викликали раз на раз, і хто намагався зіскочити з теми, того офіційно проголошували сцикуном. Те ж саме робили, якщо без дозволу перекладеш чи кинеш інші речі. Ясно, шапкою Зайця чи моїми кедами могли грати у футбол, а в підручнику Козоріза могли писати ручкою матюки, це нічого. Особисті речі таких, як Вова Рудик, вважалися недоторканними.

На моїх очах він це використовував. Я, звісно, не застукаю його, білішим буду, тільки діставати в голову зараз так само не входило в мої плани.

— Та не брав я нічого, Вов, — про вся випадок я позадкував до виходу. — Мені воно треба! Це він стрілки переводить, хіба не видно?

— Видно, — погодився Рудик, далі тримаючи піджак Стародуба за комір. — Кажеш, він валявся? Отак?

З усієї дурі Вова хряснув Вітьчин піджак об затоптану підлогу роздягальні, навіть копнув його ногою, наче ганчірку.

Стало зовсім тихо.

— Підніми.

— Сам підніми. Твій же піджак упав. Підніми і повісь нормально.

— Підніми. А то...

— Що «а то»?

— Я тебе, суко, замість піджака повішу.

— Давай, ризикни здоров'ям.

Насправді ми всі знали, чим ризикував Стародуб. Нікому його не було шкода, але мені, наприклад, чомусь хотілося, аби зараз Вітька начистив Вовці паяльник. І Стародуб не тягнув довго — Рудик раптом без усякого попередження отримав таку пиздюлину, від якої відлетів до стіни.

Утримавшись на ногах, староста класу кинувся в атаку, цілячись кулаком у підборіддя ворогу, й таки дістав — усі почули, як у тихій роздягальні клацнули Стародубові зуби. У відповідь той ударив ногою — тоді пацани саме так починали махатися. Вовка відскочив, перехопив ногу, та смикнути не встиг: Вітька рвонув її на себе, тепер противник не стримав рівновагу і загримів на підлогу мордою вниз. У останній момент Рудик виставив перед собою руки, впав на карачки, пружиною підскочив і перейшов у контратаку, молотячи кулаками перед собою та відтісняючи Стародуба в кут, де його можна було затиснути і змусити перейти до оборони.

Не знаю, чим би все це скінчилося, аби якогось хріна сюди не принесло фізрука. Відразу зорієнтувавшись, він схопив Рудика за плечі, відкинув його вбік, став між ним і Стародубом, гаркнув:

— На чорта ви всі дивитеся! Розтягнути не можете! Вас тут півтора десятки придурків! Арутюнов, я до тебе звертаюся!

— Та ми збиралися, — почав крутити той. — Стародуб сам винен, Вова його запитав...

— Нічого знати не хочу. Хто винен — не моя справа. Тільки ви що, самі не можете нормально останній тиждень разом довчитися? — він повернувся до Вітьки. — Я з тобою хіба не говорив на цю тему? Чи ти сам не знаєш? Наче не зовсім ще на голову хворий. Рудик, ти староста класу, поки що, в усякому разі. Є ж авторитет, якого чорта все це починати?

— Проїхали, — буркнув Вова. — Проїхали, все.

— Я змушений тут побути, поки ви перевдягаєтеся, — фізрук розвів руками і більше нічого не сказав, мовчки дивлячись, як Стародуб піднімає піджак, витрушує його, спокійно перевдягається, ховає подаровані труси в сумку. Він вийшов із роздягальні одним із перших. Я бачив його вже біля рукомийників: він змочував руку водою і намагався відчистити піджак.

Тоді мені здалося — все, проїхали, вони розібралися. Рудик відірвався за все, в тому числі — за баскетбол. Як виявилося дуже скоро, я помилився.

Наступним, третім уроком у той день, стояла біологія. Улюблений предмет Вови Рудика.





МИ ВЧИМОСЯ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ | Зоопарк, або Діти до 16 | МИ ОПИНЯЄМОСЯ МІЖ ДВОХ ВОГНІВ