home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



МИ БАЧИМО СМЕРТЬ


20.05.1985 (полудень)


У нашому, місті останню школу, збудували якраз перед розвалом Союзу. Тепер не знають, що зі школами робити, й ті, в яких неповна середня освіта, закривають. Не всі, але кілька вже закрилися. Дітей ніхто в незалежній державі народжувати не хоче, а ті, хто понароджував і дуже розумні, хочуть, аби їхня дитина по повній програмі вивчилась, плюс англійська обов'язково, без неї тепер нікуди. Я знаю кількох, та чого далеко ходити — он моя кума пішла біляшами торгувати на вокзал, аби своїй доці додаткові курси англійської проплатити. Коротше, до чого це я: на моїй пам'яті в кожній новій школі, яку будували тоді, обіцяли, що сто пудів буде басейн.

Це я тепер думаю, що мені особисто той басейн і на фіг не потрібний. Плавати наші пацани й без басейну мали де навчитися: Десна поряд, майже кожного літа батьки путівки через профком пробивали і везли дітей оздоровлювати. Мужики постійно рибу ловили, до обіду карасів із верховодками насмикають — і до інших мужиків у карти грати. Десь під обід у них пляшка з'являлася, потім — ще одна. Коротше, мій батя кожен вечір п'яний, мамка його рибиною по морді лупить і кричить: «Як ти мені надоїв, мудило недорізане!» Правда, карасів не викидала, смажила. Так щороку повторювалося, бо ми туди їздили регулярно, не дивлячись ні на що, аж поки батя від нас не пішов. Коротше, це все лірика: плавати я так і не насобачився. Але тоді, коли в школу ходив, усе одно якось по-інакшому все сприймалося: басейн при школі, не цацкі-пєцкі. Тільки все те були тільки дурні розмови. Всюди басейн стояв у проекті, й ніде його не побудували.

Це я до того, що коли нашу школу на районі будували, таки пішли далі за всіх: за стадіоном почали споруджувати спортивний комплекс. Там два спортзали передбачалося і, ясний пень, басейн. Мені мамка навіть у місцевій газеті тоді показувала, як один розумний крендель написав про перспективи нашого спорткомплексу. Ніде, типу, в області такого не буде. З усіх усюд народець потягнеться, спартакіади, запливи серед юніорів... Фігня це все. Почали щось будувати, фундамент заклали, сваї забили, плити бетонні на них кинули, почали цеглою закладати, навіть до рівня першого поверху виклали і на цьому амба, весь спорткомплекс із басейном накрився жіночим статевим органом.

Зате лишився, як тоді казали, заморожений об'єкт. Пацани це місце собі відразу накололи, і чого там тільки не творили! Курили — само собою. Сцяти постійно бігали, ну, це ясно. До речі, помочитися там означало на нашому неофіційному жаргоні «піти долити водички в басейн». По деяких закутках навіть купи накладали, але я точно знаю — то не наші. Наші пацани самі не зацікавлені все це нюхати, тому навіть відловити серунів хотіли й дати просратися конкретно. Що ще — бухали там. Не ми, ті, хто старший. В карти на гроші грали, порнографічні карти роздивлялися. Були такі, чорно-білі, на фотопапері надруковані й ножицями порізані. А ще Тихий казав, що сам бачив, як пацани туди бабів водили. Але це вже десь ближчє до вечора.

Жарти жартами, вірили ми йому чи ні, тільки на моїй пам'яті два рази в школу менти приходили. Старшокласників у спортзалі збирали і, як доводив той-таки Тихий, заводили туди дівок на впізнання. Аби, значить, упізнали, чи нема серед учнів старших класів нашої школи тих, хто їх у тому спорткомплексі зґвалтував. Тут, правда, Тихому повірити можна. Його мамка-прибиральниця багато про життя школи такого знає, про що ми навіть не здогадувалися. Тихий колись таємничу морду зробив і розказав, як директор із воєнруком вдвох у директорському кабінеті нажлуктилися дорогого коньяку, причому — не нашого, бо мамка Тихого сама пляшки з-під дверей кабінету забирала. Думала здати, так не прийняли. Вона потім у ті пляшки з пробками, що закручуються, олію на базарі купляла.

Чого мене на це все потягло? Ага, згадав: мушу ж я пояснити, куди саме ми всі втрьох побігли, коли нас так ганебно з класу вигнали. Ясний перець, на спорткомплекс.

Він хоч і ніколи не був добудований, але його тільки так і називали.


Відсапалися тільки тоді, коли забігли в пройму, призначену для дверей, і пробігли далі вглиб недобудови. Чому саме сюди побігли — теж ясно. Ноги понесли, іншого пристойного сховку на всьому районі не було. Хоча всім це місце відоме, але парк культури теж один на весь Ніжин, і народ туди ходить гуляти, бо більше нема куди. Хочеш когось знайти на вихідні в місті ввечері — паняй у парк, ближче до дискотеки. Хочеш якогось придурка в нашому районі здибати — тут рано чи пізно здибаєш, сюди вся блатота підтягується в певний час.

А в таку годину в спорткомплексі нікого нема. Ну хіба хтось із старшокласників математику прогулює і курить. Але нам пощастило: сьогодні вся недобудова була порожня. Навіть бичків свіжих не валялося — це я мимоволі зафіксував.

Заєць кинув портфель на землю і з усього маху гепнувся на нього своїм худим задом. Вайлуватий і товстенький Свиня перекинув шлейку сумки через голову і почепив так, як революційні матроси в кіно чіпляли патронташі, після чого притулився спиною до брудної цегляної стіни. Я присів на цеглину, портфеля примостив поруч, звів очі догори й побачив блакитне небо, по якому пливли благенькі білі хмаринки.

Якийсь час ми всі троє мовчали. Першим не витримав Заєць:

— Якого ти хріна, Тихий, за всіма ломонувся? Сидів би собі... Тепер проблеми...

— Та ну... Проблеми, — Свиня сплюнув собі під ноги, не дивлячись на нас. — Проблеми не в мене. Що вони нам зроблять?

— Хто?

— Кінь у пальто! Чекіст та інше кодло — що вони нам зроблять? Тут тиждень до кінця лишився, вони нам погану поведінку запишуть чи на другий рік у восьмому класі лишать? Не буває такого, — і, помовчавши, додав: — Мені матушка казала. Так що тут усе чікі-пікі, не бздіть. Чекістові теж повидригуватися треба. Ти про інше, на хрін, думай.

— Та ясно, — промимрив Заєць, хоча я прекрасно розумів — нічого йому не ясно. Він серед нас був найбільшим тугодумом, це при тому, що ні я, ні Тихий не відрізнялися швидкістю реакції та оригінальністю думок.

— Хулі тобі ясно, Юрець? — Свиня знову плюнув і тепер уже подивився спочатку на Зайця, потім — на мене, і на мені свій погляд затримав. — Чекіст — фігня, біологиня — проститутка, школа — до жопи! Саню тепер якщо не Рудик дістане, то Стародуб — це точно. І якщо Рудик просто відмахає харашо, то Стародуб приб'є. А заодно й тебе, придурка.

— Мене за що? — щиро здивувався Заєць. — Його ж цеє... Мавпа вдарив... Ну, типу вдарив...

— Сам ти мавпа! — вирвалося в мене. Чомусь саме зараз мені не хотілося чути шкільне прізвисько, хоча зазвичай я був до нього байдужий.

— Я не мавпа, я — Заєць, — і це так гордо прозвучало, так пишався Юрко Литовченко своєю кликухою, що я, не дивлячись на всю серйозність моменту, не стримався і несподівано для себе зареготав. Мій регіт луною відбувся в цегляних стінах без даху, передався Свині, наче бацила грипу, він так само почав іржати, а Заєць сидів і дивився на нас, наче на ідіотів. Потім неквапно підвівся, наблизився до Свині, нахилився, простяг руку — і раптово смикнув його зігнутими гачком вказівним та середнім пальцями за підборіддя, просто під нижню щелепу.

Свиня захлинувся сміхом, смикнувся, витріщився на Зайця, покрутив пальцем біля скроні:

— Ти чого, зовсім того?

— Саїчку за переляк! — переможно промовив Заєць і повторив маневр. Свиня відклеївся від стіни й посунув на нього, але Заєць затявся — вигукнув: «За неввічливість!», відважив тому третю «сайку» і вже готовий був дати «за не підтирання», та я схопив його за руку, розвернув до себе, крикнув просто в очі:

— Ти зовсім забурів, мудак?

Тим часом Свиня миттєво заспокоївся, замислено провів собі рукою по підборіддю, якось по-дитячому запитав:

— От на хуя ти це зробив?

— А чого ти ржеш, наче мішком прибитий?

— Ні, ти можеш нормально пояснити — для чого ти це тільки що зробив?

Я дивився на них і не розумів, що саме відбувається. Тепер би якийсь розумний дядя сказав: запізніла реакція на стрес чи ще щось у такому ж дусі. Тільки мені зовсім не до їхніх стресів було. Бо, як не крути, а вбивати Старо— дуб і Рудик справді будуть у першу чергу мене. Рудика я при всьому класі не послухався, а на Стародуба взагалі руку підняв. При всіх.

Саня Макогон, Мавпа, Макака, Бібізяна чи як там ще, один із трьох офіційних чмошників у класі, торкнувся рукою самого Стародуба. Грізного Стародуба. Теоретично цю партію виграв Рудик — головного ворога принижено. Тільки й сам Рудик не на висоті опинився. А раз так, то в них є можливість на якийсь час укласти перемир'я, аби відловити мене і якщо не вбити, то покалічити — сто пудів. І не думайте, що я перебільшую. Все дуже серйозно.

— Ну вас на фіг, — я став між ними, хоча битися вони вже точно не збиралися. Між собою ми ніколи не билися, та й сварок серйозних у нас не виникало. Просто не було для того вагомих причин. Сварки виникають — це я десь прочитав, у якійсь дурнуватій газеті — коли є конфлікт інтересів. Отак це називається. А такого конфлікту в нашій маленькій компанії не могло бути, бо інтересів особливих не було.

— А ти чого? — легенько штовхнув мене Заєць.

— Нічого. Тихий правильно каже — я вляпався. Що дома скажу? Так і так, матушко, заховатися мені треба? І всю цю довбану історію перекажу, ага?

— А тобі треба заховатися, — промовив Свиня.

— Де? В землю закопатися? Несерйозно все це... Школу довбану закінчити треба, тут без варіантів. Бо інакше навіть у тюрму не приймуть.

— У тюрму завжди приймуть, — бовкнув Заєць.

— Ти, бля, такий розумний — так давай, вали в тюрму! А мені без того весело! Скільки не ховайся, за папірцем про те, що школу закінчив, прийти треба. А чи вийду я після цього з школи — це під питанням. Бо Стародуб точно в класі буде, від же під наглядом...

— От бачиш! — переможно підняв товстенького пальця Свиня. — Він не такий дурний, аби через такого, як ти, на малолітку йти. Уже йти — так через щось достойне і серйозне.

— Тому й кажу вам, баранам — він усе чисто зробить. Підстереже так, щоб на нього не подумали. А ще раніше Рудик десь у темному кутку перестріне. Будете зі мною ходити — всі разом згоримо! І тікати не можна, і лишатися тут, мозолити баньки цим козлам так само паливо. Ну, які пропозиції?

Заєць почухав потилицю, перевів погляд з мене на Свиню і видав:

— Це діло треба перекурити.

Ніхто не заперечував.

Не те щоб ми всі втрьох були злісними курцями і курили, як павуки, але час від часу цигарками бавилися. Заєць покурював серйозно, тягав у батька «Приму», «Ватру» і «Ту-134». Його старий не помічав, бо думав, що сам по п'яні стільки скурює. От хто вже точно курив, як павук, можете мені повірити! Дорогі цигарки, типу «Ту-134» і болгарські «Родопі», він купував тоді, коли давали аванс і зарплату. А так чадив «Примою», і виходило, що Заєць був нашим основним постачальником цигарок. Ми не нахабніли — могли розкурити на трьох дві цигарки за день. Правда, Заєць хвалився, що вдома тихенько докурює батькові беники на балконі перед сном, а потім іде чистити зуби. Це я до того, що в портфелі в Зайця постійно можна знайти парочку «примин», рідше — чогось із фільтром.

Зараз виникла якраз така ситуація, коли куриво було як ніколи доречним. Заєць дістав зім'яту цигарчину, прикурив і затягнувся першим. Поки вона йшла по колу, ми мовчали. Від цього раптом стало дуже тихо, і я до того, а особливо — після того не раз помічав, що така тиша навкруги настає чомусь завжди перед полуднем.

Аби ми далі голосно базарили і гарикалися, нічого з того, що ми побачили далі, не сталося б. Почувши голоси, ці двоє просто пройшли б мимо. А так ми ледве встигли докурити свою «Приму» і готові були обговорювати проблему далі, як раптом почули кроки. Швидкі кроки.

Хтось наближався сюди, до улюбленого сховку нашого мікрорайону. І цей невідомий був не сам.


Тепер, згадуючи той день, я не можу толком пояснити, чому ми не вискочили звідти й не погнали геть. Навіть примітивна логіка підказувала, що до спорткомплексу не могли йти ані Рудик, ані Стародуб — пройшло дуже мало часу, і ні в одного, ні в іншого, як би вони не хотіли провчити нас, не було мази втікати для цього з уроків. Рудик — авторитетний староста, а Стародуб точно знає, що нам нема куди від нього діватися. Тим не менше, навіть якби зараз гавкнув бродячий собака десь поруч, ми б так само перелякалися і повелися не за логікою, а за інстинктами. А ці самі інстинкти погнали нас далі, вглиб навіки недобудованого спорткомплексу, подалі від тих, хто йшов сюди ззовні і, судячи по кроках, явно поспішав.

Забігши в якусь чергову дверну пройму, ми наштовхнулися на глуху стіну. Знову дався взнаки переляк — адже всі закапелки цієї території ми знали і могли вискочити звідси іншим шляхом. Пасткою це назвати не можна — звідси елементарно вибратися, якщо один підсадить іншого. Висота першого поверху, які проблеми. Та під ногами валялася купа битої цегли, отже, рухатися треба було обережно, аби ніхто сторонній нас не почув. Тому ми поки що просто притиснулися до стіни, при цьому я і Заєць тихенько поставили портфелі, а Свиня перекинув шлейку своєї сумки так, аби вона теліпалася спереду, і притримував її руками.

Тільки тепер я відчув, як тут, у цьому глухому закапелку, смерділо. Видно, народ давно облюбував це місце в якості сортиру. По кутках понакладені купи, поруч валялися шматки використаних газет і аркушів, вирваних із зошитів у клітинку. І повітря тут, здавалося, просякло сечею, хоча природна вентиляція нібито повинна була все це вивітрити. Але, мабуть, після наших людей ніколи нічого не вивітриться. Я бачив, як скривився Заєць — він серед нас був найбільш гидливим, та тут навіть не гидлива людина не могла почувати себе затишно. Таким чином, ми опинилися в дуже дивній і навіть смішній ситуації: теоретично у будь-який момент звідси можна було вийти, тільки виходити ми боялися, отже, самі себе загнали в цю смердючу пастку. І від кого б ми не ховалися, я чомусь був певен — вони скоро підуть. Довго тут о такій порі дня ніхто не затримується. Посиденьки з куревом, гітарами, анекдотами та матюками на спорткомплексі починаються десь із сьомої вечора.

Тим часом ми почули голоси — чоловічій та жіночий. Що вони говорили, не розібрати. Бо мужик говорив так, ніби жував слова, а жінка тільки реготала, причому сміх звучав не надто природно, якось істерично. Здається, вони зайшли в один із закапелків, а от що відбувається, поки незрозуміло.

І тут цікавість перемогла переляк. До того ж, нам хотілося швидше вийти з цього смердючого місця. Переконавшись, що це не по нашу душу, а просто людям для чогось приспічило зайти, ми попустилися і обережно визирнули зі сховку. Свиня навіть з не притаманною йому спритністю і легкістю тихенько скочив на протилежний бік забудови, а потім виткнув голову зі сховку. Зі свого місця він міг краще за нас бачити все, що відбувається. А судячи з виразу його обличчя, там справді відбувалося щось таке, на що варто подивитися.

Намагаючись і далі рухатись безшумно і не чіпаючи портфеля, який у цій ситуації тільки заважав, я так само обережно підтягнувся до Свині. Заєць сунув за мною. Потім, повторюючи маневр, ми вийшли зі сховку, опинившись у недобудованому коридорі, просто перед діркою в стіні, де повинно було бути вікно. Через цю пройму нам відкрилася справді несподівана картина. Настільки несподівана, що, не знаю про пацанів, а у мене точно подих перехопило.

Просто перед нами величезний незграбний чолов'яга розвернув спиною до себе розпатлану бабу. Та вперлася руками в стіну, не перестаючи реготати, а мужик тим часом задирав їй спідницю однією рукою, а другою вовтузився із штаньми. Нарешті впоравшись, він обхопив жінку ручиськами за поперек і, зробивши різкий рух, почав хитатися вперед-назад.

При цьому ні він, ні вона не промовили жодного слова.

Нам не треба було пояснювати, що відбувається. Переляк минув остаточно, замість нього прийшло якесь дивне відчуття, яке я тоді не міг пояснити. Внизу живота в мене защеміло, засвербіло, я відчув, як моєму кінцеві враз стало тісно, і не наважувався торкнутися його рукою, аби навести в штанях лад — боявся отут, при пацанах, обпаскудитися, не стриматися, вибухнути, наче ручна граната. Думаю, Заєць і Свиня відчували тоді те ж саме, бо витріщилися, затамувавши подих. Сам же я не наважувався дихнути настільки довго, що в якійсь момент відчув — зараз забракне повітря, закашляюся, нас помітять — і абзац котеняті. Тому обережно, дуже обережно, наче сапер на розмінуванні, випустив повітря через ніс і спробував далі дихати рівно.

Все, що сталося далі, сталося раптово і без жодного переходу. В якийсь момент жінка заверещала, смикнулася, відштовхнула від себе задом здорованя і розвернулася до нього обличчям. Ми сахнулися, ховаючись за стіну, та їм, очевидно, ніколи було роздивлятися довкола.

— Ти хто такий! — істерично крикнула вона. — Ти де взявся, паскуда! Ти для чого тут! Ти, скотина, скотина!

Почулися звуки, схожі на удари. Свиня визирнув першим, ми із Зайцем — за ним. Баба молотила свого кавалера кулаками по могутніх грудях. Його обличчя ми й далі не бачили, зате її я впізнав відразу, та й пацани, думаю, теж. Валька-алкоголічка, приймала на районі порожні пляшки, іншої роботи не було — вона скаржилася всім підряд, що суд позбавив її батьківських прав. Ми періодично приносили їй пляшок на карбованець, а то й на два — з-під лимонаду, пивні та молочні. Тихий, традиційно найбільш обізнаний з нас, якось повідав, що Валька колись була одружена з морським офіцером і працювала у ювелірці. Нам вона тоді видавалася дуже старою, хоча насправді їй — це вже потім стало відомо — було лише трошки за тридцять. Потім хтось у ювелірці на золоті погорів, а на Вальку, коли їй вірити, частину чогось там списали. За те, що вона чиїсь гріхи на себе взяла, їй ніби пообіцяли, що відмажуть, і таки відмазали — отримала умовно, тільки нормальної роботи для неї відтоді вже не було. Чоловік саме повернувся з рейсу, побачив таке діло — і розлучився. Дитину суд чомусь Вальці залишив. Хоча ясно, чому — який з морського офіцера батько? Ну, з того часу пішло-поїхало: баба бухати почала, в неї ночував хто попало, і, знову ж таки за відомостями Тихого, вона якийсь час навіть крадене переховувала. Зрештою сусіди не витримали, написали, що в неї в хаті притон, а там же дитина неповнолітня. Коротше, знову Валька під судом і дитину в неї забирають. Приїхав колишній батько з новою дружиною, вони дитину на себе оформили і з міста вивезли.

Чомусь нікому з нас не дивно було побачити тут Вальку, та ще за таким заняттям. Все ясно: десь зранку бухло знайшла, хоча тепер, після Указу, це проблематично. Значить, здоровань приніс. Слово за слово — похмелилася вона добренно, тут її й перемикає. Здоровань робить із нею, що хоче, а Валька раптом прозріває і починається в неї типова п'яна істерика.

Одним словом, картинку ми побачили повчальну. Ну, за всіх не скажу, а для себе я побачене так визначив.

А тим часом події розвивалися ще швидше.

— Очі видряпаю! — кричала Валька і справді спробувала вчепитися здорованю в обличчя. Той відступив якось повільно. Складалося враження, що він поки не усвідомив зміну обставин. Валька сунула на нього, почала голосно матюкатися, а він лише задкував, застібаючи штани.

— Я ментам скажу! Я все про тебе ментам скажу, падлюка ти такая! Дебіл кончений! — розорялася Валька, і я навіть зі свого місця бачив, як блищать від справжньої люті її очі, заплилі від щоденного бухалова. — Ти де взявся! Думаєш, можна як останню! Гадина ти, гадина, дебіл!

А виглядало, що він і справді дебіл. Або гальмо страшенне. Причому мені здалося, що я його знаю. Таке одоробло ні з ким не сплутаєш, ось тільки де і коли бачив його...

Не реагуючи на Вальчині крики, здоровань — сорочка несвіжа, штани висять мішком, сандалі на босу ногу — нагнувся, і тільки тепер стало видно, що біля стіни валяється дерматинова сумка без ручок. Мужик нахилився, Вальчині кулаки відразу затарабанили по його неймовірно широкій спині. Та він не реагував, запхав лапу всередину сумки, а коли витягнув, то ми побачили здоровенний саморобний ніж.

Справжній різницький тесак, Їй-Богу не брешу. Чимось подібним — я сам бачив — мужики з сіл на базарі м'ясо рубають.

Валька не помічала ножа, вона далі билася в істериці і налітала на кривдника, наче розлючена кицька. Аж тут здоровань простягнув вперед ліву руку, зупинив жінку, зробив якийсь рух — і Валька полетіла до стінки, вдарилась об неї спиною, гикнула та просіла на землю.

Здоровань неквапом рушив до неї. Ми далі бачили лише його спину.

Мені заціпило. Горло наче хтось лещатами стиснув, ноги приросли до землі і, здається, віднялися. Я боявся повернути голову і подивитися на пацанів, лише просив подумки усіх святих, аби ніхто з них зараз не ворухнувся, не крикнув, не писнув, не привернув до нас увагу цього страшного здорованя.

А він, не довго думаючи, нахилився над Валькою, підняв її так само лівою рукою, і нахромив на ножаку. Не вдарив — саме нахромив. Так метелика булавкою пробивають, коли готують гербарій на урок природознавства.

У мене стало темно в очах. Але це не завадило побачити, як здоровань нахромив її на лезо ще раз, ще, ще. З горла, булькаючи, полилася кров, і здоровань відштовхнув жінку. Та ганчіркою впала на покришену цеглу, волосся закрило їй обличчя. Нахилившись, здоровань витер ножаку об її плаття.

Мама, — почулося десь поруч, з лівого боку від мене, де приклеївся до стінки Заєць.

Це прозвучало не надто голосно, але в абсолютній тиші, яка раптово настала, навіть пищання комара сприйнялося за виття ментівської сирени. Я хотів присісти, заховатися, але ноги далі не слухалися.

Поруч щось зашурхотіло. Схоже, в когось з-під ноги вивернувся уламок цеглини.

Мама, — вже голосніше повторив Заєць.

Здоровань, не випускаючи ножа з руки, поволі обернувся. Я вже знав, що побачу: вузенькі, близько посаджені очі, брови, що зрослися на переніссі, м'ясистий ніс, потворну нижню губу. Гриша Куйовда, так його називали. Тихий, який знає все, казав, що в нього діагноз «шизофренія», але в дурдомі його родичі тримати не хочуть. Кажуть, там платити треба, аби за ним хоч якось доглядали, а коли він не в лікарні, родичі за нього пенсію отримують. Плюс ще хтось допоміг влаштувати його на базар прибиральником. Щоранку і щовечора Гриша Куйовда базар мітлою мете.

Я міг би раніше його впізнати, тільки жив Гриша на протилежному кінці міста.

Все це промайнуло в голові блискавкою, поки здоровань-шизик повертався до нас обличчям. І хоча його погляд був затуманений, і я, і пацани знали: зараз він дивиться просто на нас.

Ми не могли зрушити з місця. А він не поспішав рухатися. Дивився просто перед собою, опустивши довгі здоровезні руки вздовж незграбного тулуба, і мій погляд був прикутий не до його потворного обличчя, а до величезного закривавленого ножа, затиснутого в кулак правиці.

Божевільний вбивця дивився не просто перед собою — він таки справді дивився на нас. У всякому разі, в наш бік. Не знаю, чи бачив він щось у цей момент — у його очах і далі стояла каламуть. Але раптом він труснув головою, опустив її, а коли підняв, то я з жахом помітив, що каламуть поволі щезає.

— Хто-о ту-ут? А-а? — він завжди говорив, розтягуючи слова, до того ж, трохи затинався. Я знав пацанів, які дуже любили його дражнити, бігаючи за ним, передражнюючи його манеру говорити й перекривляючи походон — Гриша Куйовда трохи волочив праву ногу.

Тепер — зуб даю — його погляд набув осмисленого виразу, і він уже не дивися на нас, а й бачив нас. Видно, Заєць теж це зрозумів, бо закричав, уже не особливо ховаючись:

— МАМА!

— Ма-ама, — повторив здоровань і зробив крок до нас.

Цього виявилося досить, аби мене розклинило. Не чекаючи, поки цей страшний чоловік зробить наступний крок, я розвернувся і рвонув недобудованим коридором прямо, потім — ліворуч, через якійсь отвір, ще стрибок — і ось я вже мчу, перетинаючи шкільний стадіон по діагоналі, а за мною — і я чую це! — несуться стрімголов Свиня і Заєць, Ігор Тихий і Юрко Литовченко, причому таких рекордних забігів від нас не міг добитися навіть фізрук.

Ми один за одним вибігли за територію школи, а далі — де тільки сили взялися! — почали петляти між будинками, аж поки не оббігли весь мікрорайон і не опинилися біля старої котельної. Там був невеличкий зарослий бур'яном квадратик землі, де ми щовечора зкурювали чергову цигарку.

Дивно, але цю територію, крім нас, чомусь ніхто на районі не засвоїв. Тому ми вважали її своєю. І ноги самі принесли нас сюди, хоча повної безпеки тут, за котельною, бути не могло.

Але тепер для нас не було безпечного місця не лише в районі, а й, за великим рахунком, у цілому Ніжині.





МИ ОПИНЯЄМОСЯ МІЖ ДВОХ ВОГНІВ | Зоопарк, або Діти до 16 | МИ ТІКАЄМО З ДОМУ