home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



МИ ТІКАЄМО З ДОМУ


20.05.1985 (пополудні)


Першим відсапався і прийшов до тями Свиня.

— Бачили?

— Ні, не бачили, — огризнувся я. — Таке дурне питаєш, як сам.

— А ти чого обзиваєшся?

— Нічого! Бачили, бачили, і що тепер?

— Вішатися, — цілком серйозно промовив Свиня. — Цей псих нас розгледів і заріже. Зловить і заріже. А йому нічого не буде, бо в нього довідка з дурдому. Хіба назад у дурдом зашлють.

— До ментів треба йти.

— І тебе менти захистять? Мавпа ти, Мавпа, сам дурніший за мене, а людей нормальних обзиває. Сам подумай: Куйовду вони не посадять, це сто пудів. Зате тебе як свідка кругом затягають. Поки тягатимуть, Куйовда з дурдому втече і кожному з нас голову відріже. Знаєш, які вони, ці психи, настирні? Он мені мамка розповідала, у баби в селі такий живе один — так він курей ріже. Може серед білого дня зайти у двір і зарізати курку. Його пиздять, тільки він до болю не чутливий. Дільничний нічого зробити не може, родичів у того нема. Віддавайте, каже, люди ото йому курей, хай їсть. Що ти думаєш — почали віддавати. Він у ті двори, де йому віддавали, більше не ходив. Тепер, кажуть, у сусіднє село пішки по курей ходить. Лікарям він не потрібний, мати померла, вбивати не можна — посадять. Бачиш, як воно буває...

— Для чого ти це розказав? — я відчув, що ще трохи — і Свиня, який завжди все знає, отримає від мене по пиці.

— А портфелі там лишилися, — подав голос Заєць.

Справді, я щойно це помітив. Сумка Свині і далі висіла в нього спереду живота, а наші із Зайцем портфелики лишилися на місці, де вбили жінку.

— Повернемося? — запитав Заєць.

— Ти нормальний? — я постукав себе пальцем по лобі.

— Значить, їх знайдуть менти, — заявив Свиня. — Тим більше лишатися тут не можна.

— Де — «тут»?

— Ну, в місті. Кажу — валити звідси треба. Дивіться сюди, пацани, і ви зрозумієте, що я правий, — він загнув одного товстого пальця на правій руці. — Значить, Рудик — раз. Стародуб — два, — загнувся другий палець. — Хоч так, хоч так від цих монстрів ховатися. І цей шизоїд — три, — він загнув третій палець, потім розчепірив їх і тицьнув просто мені під носа. — Мало тобі? А ти кажеш — менти. Тут засідка без варіантів. Як не шизик вистежить, так менти знайдуть, бо в портфелях ваші довбані щоденники. Як не менти, так блатота Стародуба. Як не вони, так Рудик, хоча це не такий страшний варіант. Коротше, звалюємо, поки нас не шукають.

Тоді його доводи, доводи п'ятнадцятирічного пацана, видалися нам усім логічними і беззаперечними. Після побаченого, після тих патьоків крові на без того брудному платті Вальки-алкоголічки і на здоровенному лезі ножаки Гришки Куйовди власні квартири не видавалися надійними схованками.

До того ж, як загружав тут один крендель по телеку, у такому віці половині хлопців і третині дівчат хочеться одного разу втекти з дому. Потрібен тільки поштовх.

Ну ось, хоч через двадцять років мені хтось розжував, чому інші варіанти нами тоді навіть не обговорювалися.


Діяти треба було швидко. Тікати вирішили спочатку до Києва, там у мене троюрідний брат живе, Генка. Не знаю, яка від нього користь, але в Зайця і Свині в столиці родичів не було, і навіть знайомих. Усі або по Ніжину, або по селах, або на крайняк — у Чернігові. Правда, я Генку років два не бачив. Бо це по батьку рідня, а старий нас тоді вже покинув. Точніше, мамка його тоді за водяру остаточно вигнала, і він кудись на Північ злиняв. Сказав — підніму копійку, приїду, покажу, тоді поговоримо. Ну, це не має відношення до того, що я зараз згадую, але виходило так, наче Генка вже й не зовсім родич. Це нічого, я ж його знаю, навіть були колись у нього вдома з ночівлею. Мамка тоді мене для чогось вирішила в цирк і в зоопарк зводити. Років десять мені тоді було, чи одинадцять, та дорогу до Генчиного дому я знайду.

Коротше, спочатку до Києва. Далі — бажано на якомусь поїзді кудись подалі. Географії ніхто з нас не знав, та в Ніжині не всі поїзди зупиняються, зате з Києва, з вокзалу — на всі чотири сторони.

Спочатку ми порулили до мене. Вирішили краще весь час разом триматися, бо по одному нас швидше відловлять. Коротше, я знав, де в матушки гроші лежать. У шафі, під наволочками, відшукалося чотири червоних «десятки» і один фіолетовий «четвертак»24. Подумавши, я взяв його, швидко перевдягнув коричневу форму на джинси і синю картату сорочку. Потім знайшов старий батьків рюкзак, із яким він на рибу ходив. Усередині там усе рибою провоняло, та хрін із тим. Запхав туди болонієву куртку-вітрівку, зелену спецівку, теж від старого лишилася, зверху кинув зубну щітку. У холодильнику сиротою стояла банка рибних консервів. Тепер не пригадую, здається, салака в маслі. Подумавши трохи, жбурнув її до інших речей. Туди ж доклав ножа — мамці нехай залишиться один, два їй забагато. Здається, все.

Дивно якось тоді видалося. Та й зараз дивуюся: стільки речей, здавалося, вдома є, а взяти втікачеві, який біжить, звісно, назавжди, особливо немає чого. Я ніколи не прив'язувався до окремої речі, не було в мене нічого аж такого дорогого, без чого я не міг би втекти з дому. І все ж таки, зібравши нехитрі пожитки, я став посеред великої кімнати і зітхнув. Ну, все, прощавай, квартиро. Де тепер Саня Макогон спати буде?

— Візьми шкарпетки і чисті труси, — почув за спиною голос Свині. Мудак мудаком, а таки справді часом розумні речі говорить. Порившись у шафі, знайшов свої випрані шкарпетки і труси, заквітчані ромашками. Кинувши це все в рюкзак, я зав'язав його, закинув на плече.

— Ну, погнали?

Прозвучало це якось непевно, але спогади про кров були досить свіжими, тому я труснув головою, проганяючи останні прояви нерішучості, й першим ступив до дверей.

Записок писати не будемо? — поцікавився Заєць.

— З дороги телеграму дамо, — заявив Свиня, і знову вкотре за день я з ними погодився.

Жили ми практично поруч, і пацани витратили на збори приблизно стільки часу, скільки я. Правда, у Зайця не знайшлося рюкзака, тому він узяв круглу сумку — «діжку»25, зроблену з ганебного жовтого дерматину. Туди він поклав спортивний костюм, потім знайшов на кухні каструлю з котлетами і всі їх виклав у літрову банку. За котлетами в сумку помандрувала чвертка хліба. Якось дивно глянувши на нас, він зник у іншій кімнаті і повернувся з глиняною свинею-скарбничкою. Тихий ніяк на це не зреагував.

— Отут щось дзенькає, — Юрко потрусив скарбничку, всередині справді відізвалися брязкотом монетки. — Куди їх тільки дівати. В мене гаманця нема, а в кишені пересипати — жлобство.

— Скільки там? — поцікавився я.

— Хрін його знає. Взагалі я на мопеда збирав.

— По копійці?

— Стара сказала — коли буде половина, вона решту додасть.

— З яких це ти надходжень збираєш, чувак? — не витримав Тихий.

— Ну... То мати празникового коли дасть, то баба, то булочку в школі не з'їм, то пляшки десь здам...

— Тепер нема вже кому пляшки приймати, — перебив його Свиня, і мене після цих слів пересмикнуло. — Бери оце все із собою, десь по дорозі буде нагода — ножем повиколупуємо. Готовий? Тоді давайте до мене.

Свиня збирався довше за нас. Він спочатку натягнув штани, пошиті спеціально на нього в ательє, потім рішуче зняв їх і вбрався у трикотажні спортивні штани та кеди. Потім одягнув білу футболку, але подумав — і зняв її, вибрав іншу, синю, з якимись не нашими літерами на пузі. Такі футболки продавали цигани на вокзалах. Викинувши зі шкільної сумки книжки, запхав туди светр, білу кепку з пластмасовим козирком, туди ж відправив замотаний у газету шматок сала і пару праних шкарпеток. Більше нічого не влазило. Коли все було готове, Тихий винувато подивися на нас.

— Теє, пацани... З бабками голяк... У нас нема заначок, коротше... Десь же заробимо...

— Вітчим на м'ясокомбінаті сторожує — і нема заначок? — витріщився я на нього.

— Він ковбасою бере... М'ясом там... Коротше, бабок я вдома не бачив, тільки м'ясо, ну, сало ще. Може десь і є, хрін його знає. Він жадний, скотина, все на «Жигулі» хоче назбирати. Каже, нема, а сам точно десь заховав. Тільки я, пацани, правда не знаю...

Везти його до Києва і, можливо, далі за власний рахунок мені не дуже посміхалося. Зайцю, я думаю, теж, але виглядало так, що мені доведеться платити за всіх: витрушувати зі скарбнички Юркові накопичення ніколи. Але ради на те все одно не було: товариші у школі ми раптом опинилися ще й товаришами по нещастю.

— Розберемося, — вдавано байдуже промовив я, розуміючи, що на якийсь час стаю ватажком усієї компанії. Двадцять п'ять карбованців, родичі в Києві — так що без мене гальмонутий стрьомний Заєць і надто вже розумний Свиня далеко не заїдуть. Не знаю тільки, чи вони це розуміли.

Але при першій-ліпшій нагоді я їм збирався пояснити, скільки буде два і два.

А поки що ми поспішали на електричку.





МИ БАЧИМО СМЕРТЬ | Зоопарк, або Діти до 16 | МИ НОЧУЄМО В ГАРАЖІ