home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ І

Сп’янілий скрипаль геть фальшиво вів якусь чудернацьку мелодію. Хотілося його вбити, але той був задалеко. До того ж складалося враження, що, окрім Ореста і Казимира, він більше нікого не дратував. Незнайомець навпроти також навіть оком не моргнув. Можливо, мав кепський слух чи цілковиту байдужість до будь-якої музики. Натомість він вколов кожного по черзі своїм гострим поглядом і холодно запитав:

— Чи все зрозуміло, панове?

Орест сердито гримнув кулаком по трухлявому столі.

— Хай йому грець! Все одно не второпаю!

— Тсс! — пригрозив незнайомець.

— Та поясніть же як слід…

Казимир у цей час роззирнувся довкола, чи не слухає хто їхню балачку, але всім було наплювати.

— Усе добре, — заспокоїв він незнайомця.

Той глибоко вдихнув смердюче повітря і зі свистом видихнув. Заїзд, як і раніше, ходив ходором і реготав, отож троє співмовців знову присунулись докупи. Вони були брудні й спітнілі і вочевидь набридли один одному неабияк.

— Повторюю, — мовив чужинець, — за три дні, неподалік звідси, рікою проснує невеликий човен, що ним купці возять свій крам на продаж. Упізнаєте його за геральдикою. Належить він князю і йтиме до Острога…

Незнайомець замовк і пильно вдивився в їхні обличчя, ніби хотів розгледіти, чи второпали його слова. За мить він продовжив:

— А тепер найголовніше: мусите його перехопити і все, що там знайдете, віддати князю.

— Сто чортів! — вигукнув Орест. — Але чи вірно я почув, що човен — княжий?..

— Вірно.

— І ми, мов розбійники, нападемо на нього і пограбуємо?

— Так хоче князь.

Запала мовчанка.

— А як, дозвольте запитати, ми можемо впевнитись, що ви — його довірена особа? — запитав Казимир.

— Значить, шляхетського слова вам не досить? — зверхньо процідив незнайомець.

Двоє щиро розреготалися.

— Даруйте, шановний пане, — поспішив додати Казимир, — ми анітрохи не сумніваємось у його вагомості. Але ж поставте себе на наше місце. Та я присягнутись можу, що на будь-якій дорозі від Лівонії до Волині…

Чужинець раптом лапнув рукою під полою плаща. В руках Казимира миттєво блиснув гострий кинджал, а його сусід, трохи подавшись назад, інстинктивно пацнув під сорочкою теплу кольчугу.

— Пробачте, я вас перебив, — спокійно мовив незнайомець.

— Дрібниці, — так само відповів Казимир, — адже ви й так зрозуміли мою думку.

Він усе ще тримав у руках свою зброю, спрямовану вістрям співрозмовникові в горлянку.

— Зрозумів якнайліпше… Гарна річ… Б’юсь об заклад — італійської роботи… — сказав той.

— Так. Відібрав у такого ж найманця під Оршею. Італійця, — уточнив Казимир.

— А чим ви нас здивуєте? — іронічно усміхаючись, запитав Орест. Затим витяг з-за пояса і поклав на стіл важезного ландскнехтського меча.

— Панове… — удавши образу, мовив чужинець.

— Тільки майте на увазі, — додав Орест, — в разі чого ми розпатраємо вас, як свинячу тушу і зробимо це швидше, аніж м’ясники в Бродах.

Сказав він це так люб’язно, наче йшлося насправді про неабияку послугу.

— Панове, — вже трохи стомлено повторив незнайомець, — я бачу, суворе життя цілковито позначилось на ваших манерах.

— Дістаньте руку з-під плаща, — відрізав Казимир, усе ще тримаючи кинджал напоготові.

— Як вам буде завгодно, — з легким поклоном сказав чужинець.

Шляхтич повільно подався передпліччям, а далі обережно витягнув руку зі складеним вчетверо грубим аркушем.

Казимир заховав кинджал і насмішкувато перезирнувся з Орестом.

— Ну от, — урочисто промовив незнайомець, — ось вам доказ, якого ви так прагнули і через який ледь не відправили мене ad patres. Це документ, виданий єго княжою мосцю…

Він розгорнув його на столі.

— Лише одна обставина, — додав шляхтич, — написано латиною… Смію підозрювати, що не все вам буде зрозуміло.

Казимир взяв папір до рук. З хвилину його розглядав, а потім уважно вивчив печатку на мотузці під текстом.

Скрипаль нарешті доконав свою мелодію і хутенько потупцяв до шинквасу. Орест готовий був віддати що завгодно, тільки б він там скам’янів або принаймні заснув, як ті, для кого це місце часто-густо було за рідну домівку. Хто приходив пізніше, просто скидали сплячих під стіл і сідали на їхнє місце. Такий колообіг тривав, як правило, до самого ранку, доки останнього п'янцюгу вже було нікому зіпхнути.

Проте музика вперто тримався на ногах і, схоже, не збирався спати. Більше того — перехиливши за шинквасом добрячого кухля, знову рушив на своє місце з твердим наміром і далі терзати вуха присутніх.

Орест, роззирнувшись, витягнув з-під сусіднього стільця велетенську обгризену костомаху.

— Що ти хочеш вдіяти? — відірвався від паперу Казимир.

— Зараз поцілю того сучого сина!

— Облиш.

Орест із неабияким жалем відкинув кістку геть, сковтнувши при цьому слину.

Скрипаль, хитаючись, як тополя в буревій, дістався нарешті туди, куди прямував.

— То що? — нетерпляче мовив незнайомець і втупився в Казимира, даючи зрозуміти, що хотів би отримати документ назад.

— Гаразд, пане Сангушко, прийміть наші вибачення, — сказав той, повертаючи папір, — оскільки все, що ви кажете, підтверджено волею князя Костянтина Острозького, то ми готові продовжити нашу розмову.

Шляхтич не втримав гримаси подиву, що на словах мало означати: «Пся крев! Він знає латину?»

У ту ж мить почувся звук падіння: спершу гепнувся знеможений скрипаль, а потім зойкнула останньою п’яною нотою скрипка.

— Як на мене, то обговоримо майже все, — підсумував пан Сангушко. — То буде звичайнісінька собі пригода. Дрібниця для таких відчайдухів і сміливців, як ви.

— Майже все, та не зовсім, — зауважив Казимир.

— Розумно, — кивнув шляхтич, — йдеться про винагороду?

— І про винагороду також…

— Гаразд.

Шляхтич уперше за весь час розмови приязно усміхнувся. Оресту навіть захотілося уважніше вгледітись у його обличчя, аби запам’ятати краще.

Йому, вочевидь, не виповнилось ще й сорока, але на худому обличчі вже були різкі зморшки, схожі на шрами. До всього треба додати гачкуватий ніс, тонкий рот, високе чоло і хитрі проникливі очі. Одіж він мав коштовну, але дещо занедбану. З рук не знімав довгих рукавиць, що їх вдягають на соколине полювання.

Пан Сангушко підвівся і підійшов до закіптюженого вікна. Вгледівшись у темінь, він постукав у шибку зігнутим пальцем. Потім повернувся назад і мовчки сів.

За хвилину всередину зайшли двоє козаків і попрямували до столу. Похмурі крем’язні мимоволі наганяли своїм виглядом страх. Шляхтич завбачливо подав найманцям знак не хвилюватись.

Один з козарлюг дістав зашмольгану дорожню калитку. Ні слова не мовлячи, він подав її грубою м’язистою рукою шляхтичеві. Той кивнув у відповідь, і козаки, шанобливо вклонившись, так само безмовно вийшли.

Пан Сангушко дістав з калитки невеличкий оксамитовий мішечок і поклав його на стіл перед найманцями.

— Маєте завдаток, — сказав шляхтич, — тут два дукати. Достатньо для початку…

Він замовк, іронічно спостерігаючи, як найманці швидко й вправно поділили гроші. Обидва, вдоволені, веселі, геть забули про його існування.

Казимир був старший за Ореста, утім, не набагато. Скорше, віку йому додавав широкий, як у аптекаря, довгий одяг і проникливий погляд зелених, аж смарагдових очей. Прямий ніс і акуратна борідка м’яко завершували його портрет, викликаючи водночас більше запитань, аніж відповідей. Казимир здобув славу вправного стрільця, не раз ганьблячи в змаганнях шляхту і знаних вельмож. Пан Сангушко виснував, що перед ним, либонь, колишній спудей, якому, мабуть остогидли філософія і латина, або інші якісь причини змусили зайнятися геть іншим ремеслом.

Інша річ — Орест. Це був міцно збудований юнак, сповнений якоїсь жагучої природної сили, яка щедро з нього лилася, не залишаючи байдужим нікого. Його простодушність та весела вдача одразу викликали симпатію, і мало вірилося, що в одну мить вони можуть перетворитися на зло й рішучість. Тоді горе тому, хто спричиниться до цього!

Однак тепер, поділивши два дукати рівно по сімдесят п’ять грошів, вони сиділи сумирні і втішені. Простір довкола значно потеплішав.

Пан Сангушко продовжив:

— Можу додати, що по закінченні цієї справи ви отримаєте втричі більше.

— Тоді все решта — дурниці! — втрутився Орест, ледь не співаючи від щастя, — ми виконаємо ваше доручення якнайліпше! Для нас честь вправних майстрів — найголовніше!

— Скільки людей буде в човні? — діловито поцікавився Казимир.

— П’ятеро-шестеро, — відповів шляхтич, — навряд чи більше.

Веселість їхню мов рукою зняло.

Сангушко поглянув іронічно.

— Невже це вас злякало, панове?

— Чому ж ви не доручите цю справу своїм козакам? — подивовано запитав Орест.

— Поміркуйте самі: як козаки князя можуть напасти на його ж таки човен?

— Зате вони любісінько повісять на гілляках двох розбійників, котрі це зроблять! — аж спалахнув Орест і вперіщив кулаком по столі.

— Цього не станеться, — холодно запевнив шляхтич, — тут ви вже мусите покластись на слово шляхтича…

Та несподівано він глипнув убік і скептично скривився:

— Хоча я, мабуть, помилився, коли обрав вас для такої справи. А надто ті, хто вас вихваляв.

Він удав, наче збирається піти геть.

— Гаразд! — зупинив його Казимир. — Ми згодні.

— Оце — направду лицарська розмова! — втішився шляхтич. — Бажаю успіху, панове сміливці.

— Ще 6 пак… — процідив Орест.

— Через три дні сподіваюся бачити вас знову на цьому ж місці..

З цими словами шляхтич підвівся і, ледь піднявши капелюха, вийшов геть. Знадвору долинув кінський тупіт, але, поступово стихаючи, він віддаленів.

Орест радо посміхнувся.

— От бачиш, брате, — сказав він, — тепер усе в нас буде добре.

— Все добре — принаймі на три дні, — скривився Казимир.

— Чому лишень на три? Поки що маємо ці гроші, а їх вистачить і надовше.

— Гадаєш, так просто захопити з-посеред річки човен, у якому сидітимуть шестеро гайдуків? Як ми це зробимо? Неводом? — Казимир невдоволено спохмурнів.

— Чому ж ти погодився? — здивовано запитав Орест.

— Бо якби ми відмовились, то ті харцизяки вичавили б із нас завдаток разом із кишками! — обурено мовив Казимир.

— Але ж тепер вони пішли, — стишено промовив юнак, — то ж скажи, що нам заважає гарно повечеряти? Я голодний, як пес. Заночуємо в цьому гадючнику, а вранці вирушимо далі до Лемберга!

— Про вечерю — це ти вчасно згадав! Nunc est bibendum![3] — радісно вигукнув Казимир.

Обидва зареготали і гукнули господаря. Замовили йому дві печені гуски, гарнець меду і кімнату на ніч. Їли, наче востаннє. А ще завзятіше пили… Господар, уздрівши, як за лічені хвилини від його птиці залишилися самі кістки, обережно запитав, чи не бажають панове ще чогось.

— А галушки маєш? — запитав Казимир.

Той ствердно кивнув.

— Неси ще й галушок.

— І ще меду, — додав Орест, який, щоправда, й так був добряче захмелений.

Він сипонув на стіл кілька грошів, і господар, склювавши їх, наче півень, кинувся до кухні.

— Друже, — повів тим часом Казимир, — ось ти кажеш — рушаймо вранці до Лемберга…

Він був не такий п’яний, як Орест, але говорив весело та гучно.

— Атож, — кивнув той.

— А там що?

— Пошукаємо щастя, а як не знайдемо, підемо далі, до Кракова…

— Аж поки не здохнемо де-небудь від якогось зарізяка, і жодна душа за нами не пошкодує…

— Як на мене, — знизав плечима Орест, — то байдуже.

Принесли галушки і мед.

— Ми могли б захопити той човен, — сказав Казимир, коли господар потупцяв назад.

— Могли б, — погодився Орест і вмовк: йому впала в око струнка пишногруда кобіта, що, стоячи неподалік дверей, розглядала присутніх.

— А тоді князь узяв би нас на службу, — вів своє Казимир.

— Нащо йому двоє волоцюг?

Юнак не відривав погляду від жінки, аж прикипів. Дивно вона тут виглядала — наче квітка серед гною. Вбрана у звичайний селянський одяг, сорочка глибоко розхристана біля пазухи, і червоні шипшинові намистинки вільно колихалися, немов на спілих плодах. Русяве волосся буйно спадало хвилястими пасмами на плечі, неабияк ваблячи очі захмелілих гультяїв…

Жінка вловила його погляд і раптом, відсовуючи простягнуті зусібіч брудні руки, підійшла до нього. Від несподіванки Оресту відібрало мову, а на очі навис туман.

— Чого ж ти так знітився, любчику? — мовила вона, кладучи руки йому на плечі. — То забагато для тебе?

Красуня грайливо колихнула персами. Орест, не зводячи з неї очей, намацав рукою кухоль і одним ковтком висушив усе, що в ньому залишилось.

— А мені не пропонуєш?

Замість відповіді він міцно ухопив її за стан і потяг до себе.

— Ти що, дурнику, збираєшся впоратися тут? — засміялась вона.

— Еге ж, саме тутки, на столі, аби не глузувала…

— Стривай…

Вона вперлася так, що хлопець розімкнув обійми.

— Я знаю краще місце, ходи за мною, — владно шепнула вона.

Орест підкорився, але ноги його ледве слухались. Вона, хитаючи стегнами, пішла попереду, а він поволікся слідом п’яніючи від однієї думки.

Коли двері за ними зачинились, Казимир, намацавши кинджал, почвалав до господаря. Той перелякано згорбився і винувато опустив очі. Постоялець усміхнувся і якомога лагідніше промовив до нього:

— У тебе смачна їжа, хоч місце препаскудне…

— Дякую, пане…

— Покажи кімнату, яку я замовив.

— Охоче, пане. Ходімо…

Довелося лізти на горище, куди вів вузький і темний прохід між дерев’яними стінами. Пахло сіном і тлінню, знизу долинало форкання коней. Очевидно, горище знаходилось над стайнею. Єдине маленьке віконце в кінці проходу виказувало, що надворі вже була зоряна серпнева ніч.

— Ти забув свічку, — сердито мовив Казимир.

— Даруйте, — пробелькотів господар і шарпнув якісь двері.

Вони виявились зачиненими.

— Тут мала бути ваша кімната, — розгублено додав він.

— Хіба ти не маєш ключа? — запитав найманець.

— Маю, але внизу… Я миттю візьму і піднімуся знову. Пан чекатиме лише мить…

— Тьху!

— Та прихопи свічку, йолопе!

— Як накажете! — долинуло вже з драбини.

Господар зник.

Казимир вилаявся і стомлено сперся на замкнені двері. З віконця війнуло прохолодою та солодким запахом річки. Він видивлявся у зоряне небо і раптом усміхнувся примружено. Йому здалося, що в цих зір довгі тонкі промені, і вони лоскочуть йому очі, ніс, губи… І на смак — солодкі-пресолодкі, аж млосно… Він глибоко вдихнув, спробувавши прогнати цю млість. Зашуміло у вухах і засльозилося в очах, але млість не зникала.

«Де ж цей слимак?» — подумалось йому.

Наче у відповідь хтось уперіщив його палицею по плечу. Вдарити збирались, вочевидь, по голові, але в темряві кепсько прицілились. Найманець завив з болю і, вихопивши з-за пояса кинджал, змахнув попереду себе. Удар був напрочуд вдалим: хтось захрипів, як бугай на забої, а в обличчя Казимирові бризнуло кров’ю. Він змахнув удруге, але цього разу мимо.

— Сучі діти, — процідив Казимир, розгледівши в темряві дві постаті.

Хтось ухопив його за руку і, наштовхнувшись на гостре лезо, люто застогнав, але не відпустив. Ще двоє рук зімкнулись на його шиї. Тепер треба чекати вирішального удару, або ж його задушать, як вовка. Якби ж тільки послабити зашморг! Було б їм тоді непереливки… Але, схоже, ніхто не подарує йому життя. «Кінець, — блиснула в нього думка, коли в скронях вже чепало так, що вони, здавалось, от-от тріснуть. — І чому та русява хвойда вибрала не мене?»

Несподівано двері за його спиною різко прочинились, і всі троє ввалилися в темну кімнату.

З’явилася ще одна постать з кривою шаблею в руці.

— Заради Бога! — прохрипів Казимир. — Рубоніть нападника!

— Охоче, — спокійно відповів хтось із мадярським акцентом і миттю виконав прохання.

Душитель, який залишився тепер сам, спробував схопитися на ноги, але було пізно: італійський кинджал по саме руків’я загруз у його спині. Нападник на мить завмер, а потім простягся долі.

— Блискуче, — похвалила постать, — майстра видно навіть у темряві.

— Що? — перепитав найманець, хапаючи ротом повітря, як викинутий на берег окунь. Він звівся на одне коліно і заходився розминати затерплу шию.

— Кажу, що крові — як на бійні, — було уточнення, — але ж ночувати тут не мені.

— Якби не ви, я ночував би на тому світі, — вдячно відповів Казимир, зводячись нарешті на рівні ноги. — Чим я можу прислужитись вам?

— Побажайте доброї дороги, — коротко кинув той.

— Як? Ви збираєтесь вирушити зараз, серед ночі?

— Саме так, у мене обмаль часу.

Раптом почулися чиїсь кроки, і в кімнату влилося тьмяне світло. В дверях з’явився господар зі свічкою.

— Ключа немає… — промимрив він.

— Ось ключ, — сказав мадяр.

То був невисокий шляхтич у доломані, недбало накинутому на плечі і застебнутому на петлицю. Над його чолом хвацько сиділа шапка, прикрашена смугастим соколиним пір’ям.

— Ваша дружина була такою ласкавою, — звернувся він до господаря, — що дозволила мені залишитись ще на один вечір. — Але тепер я вас змушений покинути.

— Ну, а я запитаю в нашого гостинного господаря, звідки взялися ці троє. — Казимир узявся за зброю. — Хто ви?!

Тоді по черзі тицьнув пальцем у заколотого, зарубаного, і ще на один труп.

— Мій пане, бачить Бог, не відаю! — заскиглив той, і свічка в його руках застрибала, як божевільна, розбризкуючи довкола рідкий гарячий віск.

— Друже, — лагідно озвався мандрівник до Казимира, — дозвольте вас запевнити, що цей бідолаха навряд чи винен. Мабуть, ви легковажно продемонстрували присутнім свій гаманець, от і привабили негідників… Волинь, чорт забирай, небезпечна земля для порядних людей.

— Істинно! — гаряче підтримав господар. — Не інакше, як через вас говорить Провидіння…

Мандрівник раптом зиркнув на нього крижаним поглядом, аж той ледь не вдавився останнім словом. Навіть Казимирові стало не по собі.

— Мовчи, — зверхньо кинув подорожній, і в голосі його почулася якась зачаєна жорстокість, — бо інакше на зворотному шляху я власноруч переріжу твою свинячу горлянку….

Той злякано прилип до стіни, трусячись, як у лихоманці. Загроза здалося йому такою близькою, що він аж сахнувся.

Та враз мандрівник знову лагідно усміхнувся і вклонився, додавши на ходу:

— Лиш тільки гора з горою не сходиться… Гадаю, ще зустрінемось.

Темрява сховала його водномить, загорнувши своїм чорним задушливим запиналом.

Певний час ті двоє, що лишилися, мовчки дивились йому вслід, хоча бачили перед собою тільки темну завісу. Обидва зосталися, придавлені якимось дивним гнітючим враженням від цієї розмови.

— Прибери цей непотріб геть! — гидливо кивнув Казимир на трупи.

Коли господар упорався, він замкнув двері і, розлігшись на ліжку, миттю провалився в безодню сну.

Надворі було досить прохолодно. Так завжди буває у серпні, навіть якщо день перед тим видався спекотний. Відчувалось, що близько осінь…

Вдихати опівнічне повітря можна, лишень заплющивши від насолоди очі. Удень сотні селянських рук невтомно працювали серпами і косами, отож стиглими пахощами жнив наповнилося все довкола.

Для Ореста, проте, не існувало нічого, окрім русявої звабниці. Щойно опинившись на вулиці, вона гаряче до нього притиснулась.

— От бачиш, хіба тут не ліпше? — прошепотіла жінка.

— Ліпше… — не тямився Орест.

Свіже повітря трохи прогнало хміль з його голови, та, як і раніше, над усе йому закортіло насолодитись її вродою. Він намацав пругкі стегна, охопив стан і, тремтячи від збудження, поклав долоні на розкішні груди. Вони легенько й ритмічно здималися, тиснучи двома ягідками терну. Захотілося припасти до них вустами, впитися до нестями…

— Зажди…

Вона владно вхопила його за підборіддя, мов коня, якого збиралась загнуздати. Орест покірно випростався.

— Ти прагнеш мого тіла, — жінка вже була за його спиною, — але я можу тобі дати значно більше… Ходімо…

Орест побачив, що вона вже була за кілька кроків, пливучи в тумані, наче мара. Кинувшись навздогін, Орест відчув моторошний страх, що в ту мить з’явився в душі. Хлопець біг слідом, мов навіжений, не помітивши, як звернув з дороги, і продирався тепер крізь хащі верболозу. Попереду пливла її невагома постать, що манила його все далі й далі, аж доки не завмерла, нарешті, на березі річки.

Він зупинився, переводячи подих, боячись при цьому не розчути те, що вона скаже. Проте жінка мовчала. Стояла, мов заворожена, і дивилась у темну воду.

Але враз повернулася до нього. Всесильний Боже, яка ж вона була гарна! Гнучка постать наче сяяла, принаймні Орест бачив кожну складку її одягу і кожну рисочку на обличчі.

Раптом вона засміялася дзвінко і весело, як на забаві… І здалося, що від того сміху здійнявся вітер. Він наче зародився у її волоссі і щосили перекинувся на очерет, згинаючи його ледь не до самої води. Вздовж обох берегів зайнялися вогні, так ніби якісь рибалки одночасно на рівній відстані порозводили багаття.

Вона розв’язала крайку і кинула на траву одіж. Звабниця зосталася в самій сорочці, і довге полотно, тріпочучи під вітром, аж кричало про її гарні стегна, груди і коліна. Жінка стала на край берега і ступила в човен, що був тут припнутий.

— Ходи зі мною… Не боїшся? — усміхнулась вона.

Ореста раптово узяло роздратування, що народилося, либонь, з пристрасті, яка трусила його, мов листок.

— Це я боюся?! — завзято гаркнув він. — Та хоч у пекло! — вигукнув хлопець. — Хоч у сам казан…

Він одним махом перерубав ножем мотузку, яка тримала човен, а потім щосили відіпхнув його від берега. Орест брів уже по пояс, аж тут відчув дивну насолоду, що, мов із води, просочувалась через одяг, шкіру, досягаючи самих глибин єства. Він став гарячково здирати з себе одяг. Човен опинявся щодалі від берега, і вода тут досягала парубкові вже до горла.

— Гарно покупався? — запитала жінка. — Тепер іди сюди.

Вона подала йому руку і витягла до себе.

Вогні на берегах тяглися до них по воді яскравим перевеслом, але зовсім не приносили з собою тепла.

— Ач, як з тебе пара йде, — прошепотіла звабниця, милуючись його міцною статурою, — наче душа виходить..

Вона піднесла руки догори і стягнула з себе сорочку. Човен трохи гойднувся, але потім знову небавом подався за течією. Вона торкнулась його ніжніше, аніж торкається сплячої трави вечірній вітер.

Бідолашний щасливцю! Хто може збагнути світ жінки що межує з двома світами: реальним і містичним. Пестити розкішне тіло треба так, наче торкаєшся найтоншої порцеляни, хтозна, яка таємниця криється в ній…

Наберися терпіння, наче мандрівник у дощ, і вперто розпалюй багаття, шукаючи сухий, спраглий вогню хмиз. У якусь мить ти збагнеш, що пропадеш без цього тепла, але не квапся… Лише зробивши полум’я великим і дужим, аби його не зміг загасити дощ чи вітер, сповна можеш зігрітися.

— Чаклунко, демонице…

— О-о, ти багато збагнув за один короткий вечір…

— Це так…

— У тебе дивний терпкуватий смак. Я ще ніколи такого не відчувала. Хочу всотати тебе до краплі, як суха земля — воду. Розчинись у мені… Розчинись…

Той її шепіт лунав десь високо, аж під самими зорями. Здавалось, він розсипався на тисячі відлунь, досягнувши раю, а потім падав глибоко, до самого пекла.


Розділ XIII | Людвисар. Ігри вельмож | Розділ II