home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ IV

Ніч здригнулася совами і глипала перестрашено на загін солдат, що вдерся в ліс, обпікаючи темряву смолоскипами. Непрохані гості, зберігаючи стрій, рухались уперед слідом за двома вершниками: капітаном та його кремезним товаришем.

— Ще далеко? — упівголоса запитав Матвій.

— Ні, — відповів Лук’ян, — недалеко. Онде свіжий зруб. Сьогоднішній.

З темряви справді вигулькнув жовтий пеньок, посипаний тирсою і, здалося Матвієві, скроплений кров’ю.

Зненацька коні стривожено заіржали.

— Зупини солдатів, — мовив здоровань.

Ротмістр застережно звів догори руку, і загін укляк на місці. Лук’ян зіскочив з коня і, освітлюючи собі дорогу, пішов далі сам.

Кілька мертвих дроворубів лежали на обтесаних колодах серед нічної тиші. Дехто все ще стискав свою сокиру, що зі знаряддя праці в останню мить перетворилася на зброю.

Матвій опинився поруч. Обидва роззиралися в пошуках поранених. Нарешті біля темного корча хтось глухо застогнав. Молодого, ще зовсім юного лісоруба від смертельного удару врятувало хвойне гілля, що нависло над ним. Хлопець злякано дивився на двох чоловіків, що наближалися до нього.

— Не бійся, друже, — заспокоїв його Лук’ян, — ми не розбійники.

Він схилився над ним і обережно підняв криваві клапті сорочки на його животі.

— Бачу, ти дуже хочеш жити. Отже й будеш.

Він дістав з торби жмут якогось зілля і трохи пом’яв руці. Далі пожував і, сплюнувши на долоню, взявся обробляти ним рану. Дивно, але юнак навіть не сіпнувся. Так, ніби велетенські ручища Лук’яна були зовсім невагомими і рани торкались нечутно.

— Юначе, — тим часом звернувся до пораненого Матвій, — ти можеш показати, куди подалися розбійники?

Хлопець кивнув і слабко вказав на захід.

— Так я і думав, — промовив ротмістр, — у них десь там лігво… Лук’яне, я мушу йти слідом за ними.

— Залиш мені двох солдат, — попросив той, не відриваючись від роботи.

— Гаразд.

Матвій скочив у сідло, і загін рушив, поступово наддаючи ходу.

Комендант не тямився з люті. Розбійники почувалися в тутешніх лісах і на дорогах як господарі. Не міг їм дати ради, а може, й не хотів цього навіть могутній князь Острозький. Врешті, польському монарху увірвався терпець, і він домігся від сейму ухвали на побудову невеличкого форту, де містилася б залога, яка сяк-так захищала би купців. Утім, не так просто виявилося збудувати бажаний оплот, зазнаючи постійних дошкульних нападів на річці чи в лісі, вночі або й серед білого дня.

Проте цього разу напад був особливо зухвалий. Дроворуби працювали за якусь милю-півтори від форту, без страху залишаючись ночувати в лісі. До настання холодів будівництво мало бути завершене, і вони працювали, не маючи часу навіть на дорогу додому.

На узліссі перед загоном з’явилася темна галявина. Волога трава засяяла коштовними краплинками нічної роси, а вогні схилилися зовсім низько, аби людські очі могли прочитати по зігнутих стеблинках, куди попрямував супротивник.

Сліди виводили на середину галявини, а потім різко завертали вбік. Матвій спершу не надав цьому значення, але вже за мить раптовий здогад схолодив йому кров. Зціпивши зуби, як від різкого болю, ротмістр звів очі до темних небес, ніби шукаючи там пояснень чогось несправедливого і жорстокого, що вже відбулося, чи мало от-от відбутись.

Скочивши у сідло, він несамовито заволав, від чого з десяток напівсонних коней стали дибки, ледь не скинувши у слизьку траву свої наїзників.

— Усі назад!!! — пронеслося ніччю. — Всі назад, чорт забирай!!! До форту!!!

Сам він навпростець кинувся до Деражні, здавалось, навіть переганяючи світло від смолоскипа, що його тримав у руці.

Проте вже за лісом потреба освітлювати шлях зникла: було ясно, як удень. Форт палав, як велетенське багаття, розкидаючи довкола себе розпечені головешки…

Простий і диявольський план вдався розбійникам якнайкраще: виманивши залогу, вони обійшли її з тилу і спокійнісінько підпалили ненависну твердиню.

— Розділитись! — скомандував Матвій. — Сотня — за мною, шукаємо жінок і дітей! Решта — до річки! Вантажте діжки з водою на вози! Мерщій!

Жовніри слухняно виконували накази, хоч бажаючих полізти у вогонь виявилось значно більше.

Наче в мареві, комендант пролетів палаючим мостом і кинувся до свого будинку. Софії ніде не було.

«Можливо, врятувалась, — хотілось думати йому, — допомогти іншим… подивитись, чи везуть воду…»

Але свідомість раптом обірвалась. Здалося, що десь біля потилиці вона розлетілася на тисячі гарячих жаринок, зоставивши непритомне тіло Матвія падати на розпечену землю.

Ближче до світанку поранений юнак перестав стогнати — біль, очевидно, трохи затих, давши йому можливість заснути. Солдати не знайшли більше живих, і Лук’ян наказав ховати мертвих. Залишивши їх за цією роботою, він рушив у глиб лісу. Там сосни вже поступалися дубам, осикам і густим заростям ліщини. Блукаючи поміж ними в ранкових сутінках, Лук’ян був схожий на лісового духа, який ось-ось розчиниться в ранкових променях сонця. «Дух» торкався долонями кори і розмовляв з деревами пошепки якоюсь дивною чудернацькою мовою. Ті ж мовби відповідали йому, а він з насолодою вдихав ту відповідь, заплющуючи очі і здіймаючи руки догори.

Поміж дубами, через ліс тихо текли вранішні води Горині. Дуби гомоніли з рікою поважно. Неквапно, час від часу скидаючи в сіро-молочну течію рясне листя і важкі жолуді…

Лук’ян шанобливо спинився на березі і стояв так довго-довго, аж врешті звів долоні перед собою, мовби тримаючи в них щось, і промовив упівголоса:

— Тепер я зцілю тебе, хлопче. Дерева дають мені силу. Сказавши це, він витягнувся уздовж могутнього стовбура на всю височінь свого зросту, завмерши так ще на якусь мить. Тіло його раптом почало вкриватися корою, ноги — вростати коренями в землю, а руки витяглися гіллям. Наостанок почувся чи то людський шепіт, чи то шелест листя:

— Лиш відпочину трохи…

Коли туман над річкою розсіявся, до берега пристав невеликий, але зграбний човен з гербом Острозьких на гладеньких, мов жіноча долоня, бортах. Соснова щогла, як і згорнуте вітрило, спочивали вздовж вологих весел під ногами у п’яти човнярів, оскільки сподіватись на будь-який вітер серед лісу було марно. Двоє видерлися на крутий берег, тягнучи за собою мотузку з гаком, яким припнули човна до землі.

Одягнені чоловіки були в темні однострої надвірного княжого війська і мали при собі добру зброю: шаблі, мушкети і кинджали. Перемовившись кількома словами, вони завмерли в очікуванні, насторожено вивчаючи стіну лісу перед собою.

За якийсь час з гущавини з’явилися скрадливі постаті. Вони повільно наближалися до човнярів, ведучи за собою зв’язану бранку. Це була Софія. Сукня її після такої прогулянки лісом перетворилась майже на лахміття, а волосся, сплутавшись у безладні пасма, падало на очі.

Човнярі про всяк випадок налаштували мушкети. Прибулі зупинилися від них кроків за десять і перезирнулись поміж собою, вишукуючи когось, хто мав би розпочати розмову. Одягнені ці люди були у звичайну сільську одіж і виглядали б як селяни, якби не щербаті ножі та сокири, заткнуті за пояс, або просто загострені кілки в руках. Очевидно, займалися вони геть іншим ремеслом.

Врешті, наперед вийшов приземкуватий бородань і на знак привітання підняв правицю. Слуги князя кивнули у відповідь, але зброї не опустили.

— Хто говоритиме? — запитав він у них.

Один з човнярів, замість відповіді вказав убік: стежкою, що тягнулася вздовж річки, їхав одинокий вершник. Бородань пильно вгледівся в нього, але той увесь час вихилявся, як у полонезі, щоб оминути гілляки. І тільки тоді, коли він під’їхав досить близько, розбійник шанобливо зняв капелюха, похапцем додавши:

— Чорти і пекло! Сам пан Сангушко!

— Стули пельку! — сказав той у відповідь. — Моє ім’я не додасть тобі віку.

Вельможа зіскочив на землю і підійшов до бранки. Обережно відгорнувши волосся з її обличчя, він тихо запитав:

— Як ви почуваєтесь, пані?

Жінка сердито відвела погляд убік.

— Знаю, — продовжив далі Сангушко, — з вами повелися неґречно, але все це — лише задля вашого добра.

— Не надто віриться, — одвернулась Софія.

— Розумію. Утім, будьте ласкаві піти зі мною…

На дорозі в них став бородань.

— Отаман шле вам цю кралю, сподіваючись на панську щедрість, — промовив він.

— Передай отаману, нехай тішиться, що досі живий. І ви всі разом із ним. Це був завдаток, — сказав вельможа.

— А нагорода? — не вгавав розбійник.

— Коли впіймаю, то одразу повішу. Не катуватиму. Оце й буде нагородою, — відрізав Сангушко.

— Сто проклять на вашу голову! — скипів бородань. — І це після того, як ми спалили ляський форт!

— От і добре, — посміхнувся шляхтич, передаючи Софію човнярам, — бо ляські шибениці гірші від наших. Повертайтесь до лісу!

Вельможа сів на коня і рушив тією ж стежкою, якою сюди приїхав. За кілька хвилин він уже зник з очей. Човен у цей час вже був посеред річки і подався за течією. Щоглу підняли і закріпили, певно, сподіваючись на вітер як тільки закінчиться ліс. Четверо налягли на весла, п’ятий кермував і заодно наглядав за полонянкою. Втім, вона була мовчазна та сумирна, отже стернового невдовзі більше зацікавила навколишня місцина.

Природа не пошкодувала ані сил, ані натхнення, аби створити цю долину. Можливо, човняреві навіть подумалось, що у всій цій красі захована якась незбагненна для людини таємниця. Гідна подиву майстерність, завдяки якій найменша чи найбільша деревина чи рослина, тварина чи птах злилися в одне ціле. Найвищі сосни зазирали у гладеньке люстерко води, а зелений хміль плазував уздовж берега. Розкішні крони таїли в собі тисячі пташиних голосів, а зголодніла риба час від часу стрибала над водою. Гуляючи вздовж берега, можна було сполохати самітнього лося чи стадо косуль. Не рідкістю тут були й вепри. Часом тиха днина наповнювалась їхнім відгомінням, тішачи слух мисливця і наводячи острах на невтаємниченого мандрівця.

Стернового, схоже, пройняло до глибини душі. Він, замислившись, прорік:

— Е-е-е… чорт забирай… е-е-е…

Однак гребців це не зворушило, і вони й далі працювали, навіть не озирнувшись.

— Дивно якось, — озвався той удруге, — я гадав, що нас стратять.

— За пиятику не страчують, — буркнув хтось у відповідь.

— Але й не довіряють човна, — огризнувся стерновий.

— Помовч і пильнуй, — наказали йому, — десь тут має бути брід.

На цьому розмова завершилась, і більше жоден не промовив ані слова. Ліс потроху відступав, даючи місце верболозу і густим заростям терну. Течія стала стрімкішою, нуртуючи піною та розвертаючи човен на свій розсуд. У веслах потреби більше не було, і гребці склали їх уздовж бортів, піднявши натомість вітрило. Проте, ледве вони це зробили, як усіх добряче струсонуло і ледь не пожбурило у воду.

— Сказано було, йолопе, пильнуй брід! — заволали на стернового гуртома.

Утім, той уже був у воді і, відчуваючи свою провину, щосили намагався стягнути човна з мілини. Решта також заметушились: хтось ухопився за борти, а хтось — за ніс.

Раптом, невідь-звідки взявшись, у повітрі просвистіла стріла і глухо вп’ялася в одного з човнярів. Той, покинувши роботу, мирно подався за течією. За мить така ж доля спіткала ще одного бідолаху. Інші ускочили назад у човен і залягли на дно. Кожен ухопився за мушкет. Гримнуло кілька пострілів у напрямку берега, однак ніхто не міг сказати, чи досягли кулі невидимої цілі. Натомість над самими стрільцями зненацька виросла чиясь мокра постать з ландскнехтським мечем у руці. Невідомий заходився колоти й рубати з таким завзяттям і майстерністю, що аби здолати трьох конвоїрів, йому пішло не більше хвилини. Після цього переможець і собі заліз у човен відхекатись та витерти кров з обличчя і зброї. До човна прибрів ще один чоловік у чорному одязі і з луком у руці.

— Міг би й трьох поцілити, Казимире, — сказав рубака, розглядаючи неглибоку рану на своєму зап’ясті, — цей от ледве мені руку не відтяв.

По цих словах він сердито зіпхнув убитого в річку. Казимир, пробубонівши щось у відповідь, заходився витягати щоглу, але, помітивши, що Орест йому не допомагає, здивовано звів на нього погляд. Той, у свою чергу, втупився очима в полонянку, сполотнівши при цьому, мовби побачив примару.

— Ти чого? — запитав лучник, штовхнувши друга в бік.

— Поглянь-но… це ж вона, — відповів той захрипло.

— Хто «вона»?.. А-а-а-а! Впізнаю! Та шльондра…

— Це не шльондра! — заперечив Орест. — Це — богиня.

Казимир зареготав.

— Ну, чого мовчиш? — звернувся він до Софії. — Богине…

Жінка споглядала двох найманців не менш уважно, аніж вони її. Врешті, вона твердо зажадала:

— Розв’яжіть мене.

Орест кинувся до неї, проте Казимир його спинив.

— Давай спершу запитаємо, як вона тут опинилася, — сказав він.

— Хіба це має значення? — не второпав найманець.

— Аякже, чорт забирай! — спалахнув лучник. — Хіба ти сподівався її тут побачити? Отже, це — дивина! А я звик підозрювати за всякою дивиною найгірші наміри! Ти, зрештою, також…

— Гаразд, — Орест трохи заспокоївся, — тоді я скажу, що саме вона розповіла мені про цей брід. І лиш завдяки їй ми здолали цих харцизяк.

Тут він устромив меча в одного з них, що мав необережність проявити ознаки життя. Казимир поспішив перекинути мертве тіло через борт. Під ним виявились забагрені кров’ю мушкети.

— Не слід гаяти часу, — примирливіше мовив лучник, — розв’язуй її, коли тобі так хочеться, але давай спочатку пристанемо до берега і глянемо, що в човні…

Він тицьнув на скриню, загорнену в брудне сукно, яку солдати сховали під лавою.

— А чи варто? — засумнівався Орест, хоч першим ухопив її, як тільки човен опинився серед густого верболозу.

— Дідько його зна, — мовив товариш, жадібно згрібаючи сукно, — ми начебто обіцяли віддати панові Сангушку все, що знайдемо…

— До того ж навряд чи там є щось коштовне, — промовив Орест, вивчаючи замок.

Той виявився міцним і добротним, але одразу ж розпався, щойно відшукали підходящу каменюку.

Усередині виявився різноманітний мотлох: казанок, порохівниця, старі чоботи, іржавий ніж і навіть здохлий смердячий щур. Отже, навіщо скриня з таким добром його княжій мосці, було незрозуміло.

— Принаймні віддати це зовсім не шкода, — підсумував Казимир.

Орест відповів похмурою мовчанкою, крізь яку проглядало дошкульне розчарування. Хоч насправді все складалось непогано: роботу зроблено; залишалося тільки отримати решту платні, і гайда знову в дорогу.

Однак утрачене сподівання наживи несподівано знову відродилося в серцях найманців. Особливо після того, як розтираючи білі тендітні руки, на яких виднілися сліди мотузки, Софія тихо мовила:

— У скрині може бути подвійне дно…

— І справді, чорт забирай! — радісно вигукнув Казимир. — Панство ніколи б не затіяло такої комедії з дурного розуму.

Вони витрусили увесь мотлох зі скрині. Дно обережно розламали і аж підскочили з радощів: кілька самоцвітів, загорнених у шовк, зблиснули й притулилися до їхніх рук. З хвилину ті руки пожадливо їх перебирали, аж доки Орест промовив хриплуватим голосом:

— Як гадаєш, Казимире, скільки за це дадуть?

— Вистачить нам із тобою років на п’ять, — твердо відповів той.

Обидва зареготали, а Софія гостро поглянула на них.

— Знаєш, якби я був шляхтичем, — промовив лучник, — то зараз, мабуть, нагадав би собі про слово, яке дав панові Сангушку…

— …та оскільки ми волоцюги… — підхопив другий.

— …то любісінько поділимо знахідку і щодуху дамо звідси драла, — закінчив цю сентенцію Казимир.

— І її теж візьмемо, — Орест потягнув полонянку до себе.

— На якого біса? — не второпав той.

— Бо ми найманці, а не свині. Адже це вона наштовхнула нас на скарб…

Утім, Казимир вирішив не сперечатися. Серце його повнилось такою радістю, що він був згоден на все. Головне — ще його частка здобичі чекала на нього, а те, що поряд якась шльондра, — не мало жодного значення. Він байдужкувато махнув рукою, і вони подалися в дорогу.

Прямували на захід, аби дістатися Лемберга. Треба було тільки десятою дорогою обходити Острог…

Широкий багнистий шлях тягнувся через сосновий бір. Давній праліс терпко пахнув грибами і посипав землю рудими голками щоразу, як десь високо тривожились дужі великі крила. Подекуди чулася звірина, мовби нагадуючи, хто тут господар, а хто непроханий гість.

Подорожні йшли бадьорим кроком. Здавалося, веде їх уперед якась висока мета, якій ці троє віддано служать.

Казимир сипав жартами, викликаючи веселий сміх супутців. Софія, мабуть, забула про свої лихі пригоди, бо не відставала ні на крок від чоловіків. А надто від Ореста, якому не шкодувала теплої усмішки, очевидно, сподіваючись від нього захисту на тутешніх довгих і небезпечних дорогах.

У якусь мить вона тихо простягла йому жменю грошей.

— Що це? — не зрозумів той.

— Візьми, це твоє, — відповіла Софія, — я взяла їх тієї ночі.

— Але ж я… я був тобі винен…

— Ні, не винен, — заперечила вона, — насправді мені потрібно більше, аніж тіло і гроші.

— Про що це ви там шепочетесь? — реготнув Казимир. — Ну й надибав ти, Оресте, собі кралю!

— Ну то й що? — відповів той, мимоволі ковзнувши поглядом по її принадах. — Авжеж краля, та ще й яка…

За кілька миль праліс почав рідшати. Товстезні сосни лишились позаду, натомість дедалі частіше тішили око залиті сонцем галявини. Згодом почали з’являтися малі сторожки, а то й хатини. Очевидно, неподалік було село, а може, якесь місто. Утім, коли ліс закінчився, мандрівники спочатку побачили на горбі великий монастир, оточений валом і гострим частоколом. Унизу плюскотіла неширока річка, а позаду монастиря притулилося місто.

Над монастирськими стінами височіла гарна мурована церква і крадькома прозирали вершечки ще недобудованих келій. Біля воріт скрипіли два вози з камінням, і кілька ченців та селян щосили тягнули впряжених волів за роги. Ті, вочевидь, не вельми переймались будівництвом, бо йшли небавом, як до сповіді.

Міські укріплення простягалися на півмилі. Вони були нижчі за монастирські, однак подекуди за ними грізно стриміли бойові вежі. Судячи з того, як багато в передмісті було спалених дощенту хат, без діла вони не стояли.

Брама, що вела до міста, також була мурована. Вона врізалася в ескарп валу тяжким склепінням, під яким спочивали дубові ворота. Вгорі стирчало кілька вартових, довершуючи собою цегляний аттик — єдину прикрасу цієї споруди.

— Місто зоветься Межирич, — оголосив Казимир, підслухавши розмову двох молодиць.

— Чув про нього, — відповів Орест, — кажуть, тут привільно бунтівникам проти ляської шляхти. Ходімо туди, купимо харчів.

— Не варто, — засумнівався Казимир, — від завтра нас почнуть шукати. Не слід з’являтися княжим людям на очі.

— Дурниці, — заперечив Орест, — кажу ж тобі, таких з вигляду, як ми, тут не один десяток.

— Можемо купити їжу в передмісті, — втрутилась Софія.

Найманець похитав головою.

— Поглянь, скільки тут згарищ, — сказав він, — не інакше, як татари навідались нещодавно. Нічого путнього там не купимо. До того ж маємо потребу в конях, а верхи і втечемо швидше.

Сперечатись було марно — Орест мав рацію.

Від брами тягнулася мощена деревом широка вулиця. Вела вона поміж вибілених вапном будинків, очевидно, до міської площі, а звідти — до сірої вежі, що виднілась на околиці. Та призначалась, мабуть, ще й для житла палатину або місцевому старості. У таких вежах у підземеллі зазвичай була скарбниця, над нею — арсенал і аж на горі покої господарів. Зручно було, не виходячи з них, оборонятись від татар або ж від своїх городян, якщо доведеться.

Збоку вулиці стояла масивна піч під камінним склепінням. Її довкола обступили чотири лавки, на яких розсілося з десяток вояків княжого надвірного полку. Звісно, посеред літнього дня піч вони не розпалили, проте в негоду, мабуть, часто тут грілися.

Казимир розгублено став і помітив, як у Софії дрібно затремтіли руки. Тільки Орест наче анітрохи не перейнявся побаченим.

— Ви чого мов задублі? — тихо мовив він, — ходімо, вони нас не знають.

— Не дивися в їхній бік, — попередив Казимир.

— Чому ж? Я навіть запитаю, де поблизу торгують кіньми, — відповів той.

— Мовчи, дур…

— Здорові були, браття! — гукнув Орест до жовнірів, не давши Казимирові назвати себе дурнем.

— Здоров був, — кинув хтось із них у відповідь.

— Не підкажете бува, де чесним людям сторгувати добрих коней?

Орест говорив привітно та весело, як скоморох.

— А ти куди, хлопче, зібрався? — запитав жовнір, що сидів до нього спиною.

— То вже моє діло, — відповів він.

— Ні, хлопче, помиляєшся…

Вояк підвівся і повернувся обличчям. Це був… пан Сангушко.

Солдати миттю обступили подорожніх і про всяк випадок націлили на них декілька мушкетів.

— Бачу, виконали моє доручення як слід, — сказав шляхтич.

— Авжеж, — втрутився Казимир, відчуваючи, що готовий з’їсти друга живцем, — як мовиться раніше: честь майстрів своєї справи — над усе.

Вельможа в’їдливо усміхнувся.

— Отже, ви мали б пам’ятати нашу умову.

— Звичайно, вашмосць, — відповів той, — ми віддамо панові все, що знайшли в човні.

Він дістав з кишені свою частку коштовностей і знаком наказав зробити те саме Оресту. Проте шляхтич їх не взяв.

— Це ваша нагорода. Як я й обіцяв — пояснив він.

— Невже вашмосці потрібна була скриня з непотребом? — щиро здивувався найманець.

— У тому човні було ще дещо… Точніше, дехто, — мовив Сангушко і, підійшовши до Софії, гречно їй уклонився.

— Якщо ваша ласка, моя пані, — сказав він, — ходімо зі мною.

Орест рішуче ступив наперед, але в ту ж мить жовніри збили його з ніг і притисли до землі.

— А щодо вас, панове сміливці, — сказав шляхтич, — то оскільки ви збиралися накивати п’ятами, я змушений також повестись неґречно…

При цих словах найманців зв’язали і потягнули вулицею. Вона справді вела до міської площі, поруч з якою двоє циган продавали коней.

— Під Полудневу Башту їх, — наказав десятинник.

— А що там, під тією баштою? — перепитав Казимир, хоча відповідь добре знав.

— Хороми панські, — зареготали солдати, — та цюпа для вас, матолку…


Розділ III | Людвисар. Ігри вельмож | Розділ V