home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ V

Жахлива подія сталася у Львові, в парафії святого Івана в день після Магдалини: дурна молодиця, Меланія, зоставила немовля самісіньке в хаті, а сама поралася біля корови, бо час був полудній.

А що двері до хати Меланія не зачинила, то дісталася туди льоха, що вільно бродила по дворі, прибрела до господи і дитя теє роздерла…

Молодицю сесю було наказано бити батогами, а льоху спалити живцем, бо не інакше, як то відьма була, що перекинулась цією нечестивою тварюкою.

Одразу ж страх перед свинями змусив передмістян узятися за ножі та швайки і вчинити різанину свиней, так що вереск чувся, либонь, аж у Кракові.

Писар магістратський Омелько також узявся до справи. Звечора, покликавши кума Беня до себе ночувати, заготовив швайку, поклав на подвір’ї чотири широкі дошки і застелив їх соломою.

Удосвіта двоє мужів зайшли до писарського хліва. Напавши в сутінках на сплячого кабана, котрого Омелько тримав на Різдво, потягли його до двору.

Кабан уже був чималенький, тому весь час норовив розкидати нападників і втекти геть. Та, вочевидь, на совісті коліїв була не одна свиняча душа, отож де силою, а де підступом дотягли його таки до жертовного місця. Тут сердега й прийняв свою смерть, а Бень та Омелько відійшли вбік випити квасу та відхекатись. Писареві діти вже задріботіли довкола, чекаючи, доки тушу почнуть смалити. Тоді їм законно дістануться кабанячі вуха і хвіст.

— І не шкода вам, куме? — запитав Бень, кивнувши на тушу.

— Е-е-е… — багатозначно підняв пальця писар, — а ну ж коли це не кабан?

— Та йой…

— А може, перекинулась у нього якась нечисть? Може, свиней тепер полюбляє…

Увечері, зморені роботою, вдовольнившись свіжиною та пивцем, двоє друзів неспішно вели розмову про те, про се. Аж раптом Омелько замислився, відсунув на край столу глек і макітру зі шкварками, а тоді звернув на улюблену тему.

— Відьми, куме, — прорекли уста мовця, — вже ось-ось візьмуть нас за зябра. Даремно ми з вами втратили пильність і покинули облогу Високого Замку.

— Але ж там зосталися люде, — благально почав Бень, який вже став передчувати недобре.

— Ет, не кажіть мені про них, — відмахнувся Омелько, — збіговисько ледарів, що тільки пиячать з ранку до пізньої ночі. Хіба їм під силу викурити ту відьму? Пропадає наша справа, брате, пропадає…

На писаревих очах забриніла сльоза.

— Та чи можемо ми щось змінити? — утішливо промовив Бень.

— Я все думаю про ту льоху, — продовжив Омелько, — про оту, що спалили на Підзамчі. Ану ж як була вона сама по собі, а відьмачка в неї вселилася? І з вогнища проклятуща вистрибнула, як свиня горіла! Знайти мусимо її — ось що слід зробити!

— Та чи ви з глузду з’їхали? — слуга магістрату рвучко підтягнув до себе миску шкварок і пиво, наче вони могли захистити його від Омелькових думок, — цих відьом — як волосся на голові! Як ми знайдемо ту, що у свині сиділа?

— Е, куме, — втаємничено вів далі відьмоборець, — дещо я вам повім. Але слухайте уважно. Коли яка відьма недужа чи поранена, то може виходити з тіла і вселятися у якесь бидло, а тоді робити людям лихо та збитки. Хіба не така оказія трапилась нещодавно?

Пан Бень знизав плечима.

— Спала мені на думку та чортиця, що її пан Христофор, магістратський кур’єр, поцілив кислицею, — продовжив писар, — гепнулась вона добряче, але чи сконала? Як ні, то це вона сидить у верболозах і збиткує…

Спогади про ту ніч змусили пана Беня скривитись, як від тухлого яйця. Він із острахом стежив, як Омелько, підвівшись з-за столу, напхав повні кишені часнику і зняв зі стіни старий півгак.

— Ходімо, — скомандував він.

— Куди? — з відчаєм у голосі перепитав урядник, благально склавши руки, як святий мученик.

— До річки, куме. Пересвідчимось, що та нечестивиця таки сконала.

— Хіба ми не можемо піти туди вранці? — Бень до останнього не втрачав надії.

— Відьми не сплять, — переконано мовив Омелько, — і ми теж не повинні…

Куди було подітись сердешному Беневі? Знехотя підвівся і побрів слідом за писарем.

Темними вулицями передмістя вони пройшли безперешкодно, хоч один готовий був щомиті стати на герць, а другий накивати п’ятами.

Цього разу ніч була темна, хоч око вийми, та Омелько, знаючи, як ніхто, довколишні стежки, впевнено просувався легкими кроками, додаючи до них свою рішучість.

Зненацька писар зупинився, тож Бень, який слід у слід ступав за ним, налетів на нього і змусив одважного товариша дати сторчака кудись у темінь.

— Бісове кодло! — вилаявся той, шукаючи на землі свою шапку.

— То я, куме, пробачте… — зізнався Бень.

— Чорти б вас узяли! — не стримався писар.

— Йой, не кажіть того, бо й так дрижаки проймають, — заскиглив урядник.

— Ось моя шапка… Але де, в дідька, півгак? І ріжка з порохом немає, і кресала, і гноту… Тю! Най би вас, куме, самого порозкидало!

Слухаючи ці справедливі докори, пан Бень, сповнений вини і каяття, сам опустився навпочіпки і заходився рискати в холодній і вогкій траві, та замість втраченої амуніції щоразу натикався на Омелька або на кротячі купи.

Врешті вдалося відшукати півгак, але порохівниця, гніт і кресало все ніяк не йшли до рук. Побоюючись, аби за пошуком не минула вся ніч, Омелько запрошував облишити цю справу. Гнів його минув, і він наказав іти далі.

Раптом удалині з’явився мерехтливий вогник і, пританцьовуючи в темряві, став повільно наближатись до сміливців. За хвилину почулося торохтіння коліс.

— Хтось їде сюди, — здавлено сказав Бень.

— Щоб я провалився, коли там була дорога, — відповів писар.

Завмерши на місці, друзі спостерігали, як невідь-звідки до них виїхала бричка з великим ліхтарем біля візника. Той тримав в одній руці віжки, а для худореброї конячки — батіг. Обличчя його аж під очі було вкрите густющою бородою, а зверху був насунутий широкий крисань.

— Здорові були, панове, — привітався незнайомець булькотливим голосом, наче йому в горлянці було повно води, — накажете кудись відвезти? Знаю одну чудову місцину, де подають найсвіжіше пиво і пресмачні свинячі цицьки.

Спантеличене такою пропозицією товариство заперечливо крутнуло головами.

— Що ж, — сказав візник, — тоді поїдемо туди, куди ви прямуєте. Хоча, як на мене краще було б на цицьки…

— А звідки ви знаєте куди ми прямуємо? — запитав Омелько, щосили стискаючи півгак.

— А куди, прошу пана, ви ще могли зібратися з повними кишенями часнику? Та ще й серед ночі? Га?

Візник зайшовся реготом, кепкуючи, либонь, не так зі свого здогаду, як із враження, яке справив на відьмоборців. У тих похолола кров, а на обличчях застигли гримаси подиву і жаху.

— Сідайте, — припросив незнайомець, нареготавшись досхочу, — все одно без мене вам того місця не знайти… Чого стоїте? Це ж не казан зі смолою, а бричка!

— А й справді, — промовив Омелько, переконуючи радше себе, аніж Беня, — чого нам плентатися пішки? Сідаймо…

Усередині стояв їдкий запах болота, а зі слизької лавки зіскочило кілька жаб. Друзі гидливо сіли на їхнє місце.

— Умостились, панове? — гукнув візник і, не дочекавшись відповіді, хльоснув батогом.

Бричка захиталася і рушила спершу небавом, а далі почала надавати ходу. Несподівано конячина розігналася так, що почало свистіти у вухах.

— Добрячий у вас коник, — промовив Омелько, хапаючись за трухлявий бік, що, здавалось, от-от розсиплеться.

— Егеж, — сказав візник і, знову розреготавшись, вдруге вдарив батогом.

— Єзус Марія, що то сі робите? — злякано загорланив Бень, відчувши, що вони підіймаються над землею.

— Куди… куди… ви нас везете? — і собі закричав Омелько, ще дужче стиснувши руками слизький борт.

— Куди хотіли, — відрубав незнайомець і з тієї миті не промовив більше ані слова.

Тим часом бричка підіймалася все вище й вище, залишаючи під собою чорну пелену передмістя і поодинокі вогні Львова, що вихоплювали з темряви клапті веж, стін та будинків.

Зненацька ними почало немилосердно крутити, як тріскою по воді, а довкола зчинилася справжня чортівня: на сході вигулькнув червоний повний місяць і, пролетівши по небу, зник за обрієм. Слідом за ним з’явилося сонце, але й воно, як навіжене колесо, промайнуло і пропало. Так повторилося кілька разів, аж доки Омелькові почало здаватися, що він збожеволів. Писар глянув на кума і несамовито закричав — той мав замість людського обличчя свиняче рило, а там, де були руки, в нього виросли короткі незграбні ратиці. Бень-свиня голосно рохкав і верещав, але зрозуміти його в такій подобі було годі. Не встиг Омелько відійти від цього жаху, як пан Бень перекинувся знову: замість рила тепер мав цапину морду з довгою заплутаною бородою, а на голові — великі роги. Далі сердега ставав то конем, то віслюком, то собакою чи бараном, аж рябіло в очах. День водномить змінювався ніччю, мовби сили природи змовилися з нечистю.

Відчай охопив магістратського писаря і, мабуть-таки, змусив зібрати докупи всю відвагу. Він узявся обмацувати свій півгак, але згадав, що від того буде не більше користі, аніж від звичайної палиці.

— Вперіщіть візника, куме! — благально крикнув Бень-віслюк людським голосом.

У ту ж мить писар замахнувся і, доклавши всю силу та злість, вперіщив візника точнісінько посеред розлогого бриля. Від удару породився грім, наче вибухнула ціла діжка з порохом. Бричка розлетілася на друзки, а відьмоборців понесло кудись у безвість.

До тями ці двоє мужів прийшли у вязкому баговинні, яке, вочевидь, і прийняло їх у своє гостинне лоно. Над болотом панували сутінки, але був це світанок чи вечір, сказати нони не могли. Небо затягло сірою пеленою, і воно твердо берегло цю таємницю.

Друзі мовчки й обережно звелися на ноги, потроху впевнюючись, що їхні кістки, на продив, начебто цілі. От тільки руки, одяг і обличчя були чорні-чорнісінькі, отож ці достойники скидалися скорше на болотяних чортів, аніж на поборників священної справи.

— Де це ми? — прохрипів Бень.

Омелько роззирнувся довкола.

— Мислю, що там, де й хотіли опинитись — на березі Полтви, — відповів писар, — таки довіз той сучий син… Он видите — старий млин? Ходімо, я знаю до нього дорогу.

— Не піду, — раптом уперся черевань.

— Це ж чому, куме? — не второпав писар.

— Не піду до млина, — пан Бень показав тремтячим пальцем у бік сіріючої споруди, — там є хтось… Оно свічка горить…

Омелько щосили витріщився, але не розгледів нічого. Втім, видно, і йому було вдоста пригод, тому, махнувши рукою, він попрямував в обхід, від гріха подалі… Тим більше, що, стираючи з обличчя бруд, він намацав добрячу бороду. Так ніби магістратський писар не голився щонайменше місяць, чого з ним ніколи не було.

У старому млині й направду горіла свічка. Пан Бень ще міг похвалитися добрим зором… Він навіть розгледів дві тіні, одну поруч другої, що відбивались на стіні.

Перша належала чоловікові. Сам він, сидячи за столом, неквапно виводив на папері зграбні рядки літер. Робота, вочевидь, не надто його захоплювала, і той час від часу позирав в бік іншої тіні, що належала жінці. У звабливих рисах можна було впізнати Катерину Даманську. Вмостившись на грубій дерев’яній лаві, устеленій ковдрою, вона уважно за ним спостерігала, аж доки промовила:

— Схоже, для вас це не надто приємна робота, Себастяне.

Поет усміхнувся:

— Так чи інак, а повернутися мені доведеться. Нам потрібні будуть гроші і покровительство.

— Ані бургомістр, ані сам король не врятує нас від мого чоловіка, — зітхнула пані Даманська.

— А ти жорстока, — докірливо сказав Себастян, — невже гадаєш, що мені на дорозі стане якийсь ціпак?

— Я зовсім не те хотіла сказати, — лагідно заперечила Катерина, — але ти не вирішиш усього зброєю. Тим більше, що закон на його боці.

— Я не проситиму Якуба Шольца сприяти ухвалі на нашу користь, — мовив поет, — а тільки можливості безперешкодно покинути місто. Нехай дасть грошей і відпустить.

— І куди ми подамося? — запитала пані Даманська.

— Куди завгодно, — відповів Себастян, — я родом із Любліна, можемо вирушити туди. Або ж до Кракова, я маю там друзів. Зрештою, увесь світ може бути нам домівкою.

— Тільки чи будемо ми в ньому господарями, — сумно сказала жінка.

По мовчанці вона раптом додала:

— Ти помічаєш, як наближається осінь?

— Так, ночі стали холоднішими, — згодився Себастян, — нам треба швидше покидати це місце.

— Раніше прийдуть по мене, — мовила Катерина.

— Облиш, ніхто не знає, що ми тут, — заперечив поет.

— Знатимуть. Ось двоє дурнів кружляли над землею і гепнулись неподалік… Гирко не може оберігати нас безконечно. Зрештою, мені самій здається, що це неспроста. Це моя покута…

Себастян підвівся і сів поруч з нею.

— Ти казала про осінь, — промовив він майже пошепки, — тож дослухайся, як шурхотить вже прохолодний вітер в очереті. Мені здається, я відкілясь знаю його мову. І плюскіт води в старому колесі мені також зрозумілий…

І важкий знеможений туман, що стелеться річкою, ховаючи помутніле плесо. Як хочеться здерти, зірвати його, щоб упасти, зануритися у її свіжі обійми. Завмерти і лиш відчувати під собою пружні неспокійні хвилі.

Хіба в обіймах такої осені зачаєна небезпека? Хіба не просить вона лиш заховати долоні під її одяг і шепотіти:

Прохолодний листок жовтим полум’ям

очі остудить

Стане легко

Ти знімеш вінок

Ти розкриєш обійми

повієш

Заколишеш мене вітерцем

Я замру під твоєю корою

Просочусь від коріння

до самих

До затиснених міцно гілок.

Стане легко…

Займуся живцем

І живицею осінь по краплі

Відлічу…

Будеш мати на перстень

І намисто з смолястих зірок…

Прокинувшись на світанку наступного дня, Катерина нечутно підвелася. Обережно, аби не розбудити сплячого Себастяна, підійшла до дверей і повільно їх прочинила. Рівно настільки, щоб пройти самій. Стара деревина зрадницьки заскрипіла, але чоловік не прокинувся.

Катерина вийшла босоніж, в самій лише сорочці, і кам’яна домівка вжалила холодом. Проте жінка не зважала. Розгледівшись, вона побачила в’язку сухих дров, а поруч з нею висіла нанизана на прутик ще жива рибина. Неподалік порався з неводом Гирко.

— Здоровенькі були, — привіталася з ним жінка.

Той озирнувся.

— Здорова будь, чаклуночко… Здорова будь, відьмочко, — загомонів водяник, хутко згортаючи снасть.

Ще трохи попоравшись, він схопився з місця і попрямував у чагарник.

— Дякую, — гукнула вслід пані Даманська.

Гирко озирнувся і закивав своєю пелехатою головою.

— Увечері ті качку принесу, — сказав і щез.

Катерина звела очі догори, вдивляючись у світанкові небеса. Звідкись з’явився чорний ворон і став потроху наближатися. Потужно залопотівши крилами, вмостився на очеретяній стрісі.

Чаклунка промовила до нього кілька дивних згуків, а потім упівголоса додала:

— Лети і будь моїми очима. Я хочу знати, що там коїться.

Птах каркнув моторошно і здійнявся в повітря. Коли він зник, жінка нечутно повернулася до середини млина і лягла поруч із коханцем, що досі мирно спав.

А птах легко кружляв, розправивши широчезні крила, підставляючи груди повітряним течіям. З висоти його польоту добре виднівся Високий Замок, під стінами якого рясніли намети воєвод і халабуди міщан-ополченців. Схоже, ні тим, ні тим наче й не набридла облога фортеці і вони затялися будь-що викурити звідти відьму.

Нижче, до самих міських валів, стелилося Підзамче. У нього сірою вигнутою стрілою врізався Волинський тракт. За валами два кільця мурів міцно тримали Львів у своїх обіймах.

Ворон трохи знизився і, минувши Глинянську Вежу, прошмигнув повз Руську церкву та закружляв над Ринком.

У кам’яниці Шольців було прочинене горішнє вікно, де знаходився кабінет бургомістра. Сам глава магістрату, незважаючи на ранню пору, вже сидів у своєму велетенському кріслі за письмовим столом, втупившись поглядом у каламар, наче ця бездуховна річ могла від того ожити і проректи йому «salve» або інше щось такого ж глибинного змісту. Звісно, Якуб Шольц не завважив птаха, який сів на підвіконня.

До кабінету обережно проник слуга-німець і повідомив, що начальник міської сторожі уклінно просить його прийняти.

— Клич, — кинув бургомістр, не відриваючи погляду від каламаря.

За мить до кімнати гучно ступив пан Єжи Даманський і, по-військовому виструнчившись, перепросив, що о такій ранній порі посмів тривожити його милість бургомістра. Той звів на нього стомлені очі і байдуже махнув рукою.

Ці двоє були схожі між собою. Принаймні в обох червоні очі виказували недоспану ніч, а бліді фізіономії — препаскудні думки, що замінили сон.

— Пшеде вшисткім, хчяв бим запевнічь, вашмосць, — схилив голову начальник міської сторожі, — що облога Високого Замку, яку ви мені доручили, анітрохи не ослабла. Вартові не втрачають пильності, вашмосць.

— Данке шьон, — буркнув той у відповідь без краплини вдячності.

— Забуйство королівського посланця, ясновельможного графа Хіха, значно ускладнило становище Білоскорського, — продовжив пан Даманський. — Гадаю, він ще недовго буде противитись нам та закону. А для певності пан староста вже надіслав клопотання особисто його мосці маршалку, жебим той зволив відправити сюди півхоругви.

Бургомістр стиснув зуби.

— Хіба пан не здатен впоратися сам? — процідив він.

— Але ж, вашмосць, — винувато сказав Даманський, — в замку гармати. Ану ж коли драбам заманеться повправлятися у стрільбі?

— Не заманеться, — буркнув Шольц і, важко зітхнувши, закрив гаряче чоло долонею, — вони не стрілятимуть у тих, кого бережуть.

Начальник міської сторожі змовк, але не рушив з місця.

— Якщо це все, твоя милосте, то можеш іти, — стомлено сказав бургомістр.

— Ні, коли пан дозволить… Маю ще дещо сказати, в чому потребую панської підтримки.

Говорити Єжи Даманському раптом стало неймовірно важко. В горлі пересохло, мовби язик був посипаний перцем.

— Кажи, — бургомістр, здавалось, не помічав його потуг.

— Моя жона… коли дозволите… моя жона зникла.

Якуб Шольц звів на страждальця байдужі очі. З хвилину він намагався пригадати, про кого йдеться, а коли врешті згадав, то вперше за ранок усміхнувся.

— Не второпаю, чому ти вважав, що зможеш втримати таку красуню біля себе, — промовив бургомістр, — ці русинки мають вогонь замість серця. І коли він клекоче, закон для них — ніщо.

Начальник міської сторожі, вдавши, що не збагнув змісту сказаного, сердито виплюнув з рота не надто вправно підстрижені вуса, що настирливо туди лізли, і вже трохи впевненіше продовжив:

— Щодо цієї справи, коли зволите, я маю певні підозри щодо певної особи…

— Говори ясніше! Кого і в чому ти підозрюєш? — нетерпляче вставив Шольц.

— Одного молодого панича. Вашмосць надавали йому протекцію, — відповів Даманський, — себто маю на оці отого вар’ята, Збуя…

— Кого?

— Себастьяна, поета…

Бургомістр підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Уздрівши там ворона, що спокійнісінько позирав на нього великим червоним оком, він позадкував від несподіванки, але одразу ж повернувся і кілька разів погрозливо махнув рукою в бік непроханого гостя. Птах, очевидно, мав би налякатись і щодуху кинутися геть, але натомість навіть не поворухнувся.

— Згинь, сатано, — прошипів бургомістр, але й це не подіяло.

Начальник міської сторожі двічі кашлянув, даючи зрозуміти, що і він нікуди не подівся.

— Якої ж підтримки ти хочеш? — перепитав Шольц, зачиняючи вікно.

— Цей убогий віршомаз спокусив мою дружину. Я прагну суду над ним! — шпарко вигукнув той.

Якуб Шольц зітхнув і гепнувся у своє крісло.

— Чого ж ти до мене прийшов? Іди до війта, — насупився бургомістр.

— Бо я не про той суд прошу вельможного пана, — пояснив Даманськй, — а про інший. Я старий жолнеж, і не пасує мені бабратися з паперами! Тож коли пан знає, де тепер цей зброднік Себастян, то нехай скаже мені, заради Христа, аби я зміг викликати його на герць. А де він, там і моя Катажина… Як із нею вчинити, ще не вирішив…

На останніх словах голос його затремтів.

— Якщо пан так певен у своїх підозрах… — почав Шольц, у якому нарешті прокинулось співчуття.

— О-о-о! — перебив його зраджений муж, — ще тоді, в бенкетній кам’яниці, на балю, я збагнув усе!.. Так, я цілковито певен! О-о-о!..

Схаменувшись, пан Даманський знову виплюнув з рота вуса і винувато опустив голову.

— Отже, пан цілком певен… — розмірковував бургомістр. — Значить, битися з Себастяном — то справа гонору. Але подалі від моїх очей, а потім — геть із міста!

— Тут, де рід Даманських вкрито такою ганьбою, мене ніщо не стримає, — скрушно відповів той.

— Більше тобі зарадити нічим не можу, — твердо сказав Шульц. — А де зараз Себастян і твоя перелюбниця, не знаю…

Бургомістр не договорив. До кабінету знову прослизнув слуга і повідомив, що його милість війт просять прийняти.

— Хай йому грець, — процідив бургомістр. — Заледве ж сьома!

— Я не заберу багато часу, — сказав новий гість з-за спини камердинера.

— А-а, Даманський, ви також тут? — додав він, зайшовши усередину. — Що ж, це до речі.

— І вам не спиться? — стомлено запитав господар.

— Де ж тут спатиметься, — відповів той, — все ніяк не йде з голови та різанина на Знесінні.

Бургомістр знесилено зітхнув. Проте війт звернувся до пана Єжи.

— Мій друже, — сказав він, — дозвольте запитати, чим ви плануєте зайнятись цього ранку?

— Хотів перевірити старий млин на Полтві, — знизав плечима той. — Кажуть, уночі там бачили якесь світло.

— Облиште. Те почекає…

Голос війта раптом став урочистим, як у дяка при службі:

— З дозволу пана Шольца, — промовив він, — негайно рушайте до будинку біскупа Лібера і, як тільки його преосвященство повернуться, схопіть і приведіть до ратуші!

Чим були зумовлені такі рішучі наміри, птах за вікном не побажав дізнатись. Він покинув спостерігати за цією вранішньою сценою, що розігралася в домі бургомістра, і з шурхотом зірвався з місця.


Розділ IV | Людвисар. Ігри вельмож | Розділ VI