home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ VI

Змучений кінь нарешті отримав спочинок. Заіржавши, як з полегші, він змінив галоп на крок. Христоф погладив його по гриві, хоча в душі був страшенно невдоволений скромними здібностями тварини. Але від самого Олеська добрих коней було катма… Наче той проклятущий мадяр зурочив!

Попереду відкривалось широчезне поле з невеликими хвилями пагорбів. Інколи поодинокі тіні хмар ковзали по ньому і зникали десь за обрієм. Часом серед поля зривався холодний вітер і, зібравши на дорозі жменю куряви, жбурляв його в обличчя вершнику, як немилосердний і невидимий дух, в чиї володіння той вдерся.

Обабіч шляху подекуди височіли незграбні могили з поламаними чорними хрестами. Декотрі були зовсім без хрестів, а інші — розриті і біліли кістками упокоєних.

Кінь під кур’єром несподівано захрипів і підставив під вітер широкі ніздрі.

— Ти чого? — Христоф потягнув повіддя на себе, водночас роззираючись довкола.

Проте нічого, що могло б спантеличити тварину, він не побачив. Хіба в заростях чорніла якась здохлятина.

Раптом кінь звівся дибки і, попри свою втому, щодуху кинувся бігти. Ледве втримавшись у сідлі, кур’єр спробував його приборкати, та марно. Той мчав уперед, наче серед його предків були не тільки орачі-трудяги, а й чистокровні рисаки.

Тільки скакавши так добру милю, Христоф зрозумів, що сердега тікав від п’ятьох вершників, які з’явилися серед поля. Не треба було мати гострого зору, щоб упізнати в них татар. Їхні низькорослі коні щосили топтали польову траву, несучи своїх господарів навперейми кур’єру.

«Що за чорт, — подумалось йому, — татари на землях Острозького…»

Але стріла, що просвистіла перед самісіньким його носом, урвала цю думку. Утікач щиросердо вилаявся і, міцно впершись колінами в кінські боки, звів мушкет.

— Тримай, сучий сину, — процідив він і натис на гачок.

Іскри посипались йому в обличчя, а найближчий татарин, розпачливо скрикнувши, перестав обтяжувати свого коня. У відповідь Христоф засміявся так, наче поклав одразу п'ятьох і тепер може небавом чвалати до найближчої корчми. Мовби здивовані такою вправністю, степовики відстали, а кур’єр спробував перезарядити зброю. Виявилось це зовсім непростим ділом, до того ж вітер, що, здавалось, також був проти нього, розвіяв добру частину пороху. Та все ж, упоравшись, Христоф був готовий стріляти знову. Татари тримались на добрячій відстані, і могло здатися, що вирішили дати йому спокій, якби попереду, просто на дорозі, не виник ще один бусурманський загін. Їх також, укритих хмарою куряви, було не менше п’яти, і справа здавалася геть пропащою.

Ледве завернувши коня, кур’єр удруге вистрілив і, жбурнувши мушкет у траву, вихопив шаблю. За мить шестеро степовиків оточили його і ще четверо летіли їм на допомогу.

Нападники не поспішали. Спершу дочекалися підмоги, а потім взялися цькувати свою жертву, намагаючись вдарити зі спини. Врешті, терпіння втратив сам Христоф: змахнувши блискучим лезом над головою, він посипав удари направо і наліво, як загнаний вовк, до останнього намагаючись вгризтися в собаче горло. В несамовитості і люті сміливець навіть не відчув, що впав з коня. І тільки від глухого удару на очі йому нависла кривава пелена, а в вуха мовби натекло води. Ледве вчувся йому раптовий пронизливий свист, що долинув звідкись, і розпачливий крик татар. Ще трохи, і запанувала тиша.

Повернувшись до тями, Христоф відчув, що лежить на траві, а під головою йому покладено сідло. Важкі повіки не хотіли підійматися, і тільки шаленим зусиллям волі чоловік розплющив очі.

Чотири постаті нерухомо бовваніли спиною до призахідного сонця, сидячи довкола маленького багаття. Одна з них підвелася і наблизилась до нього. Це виявився широкоплечий козак у дорогому вбранні.

— Очуняв, брате? — мовив той, засовуючи оселедця за вухо.

Христоф звівся на лікті, уважно вдивившись у незнайомців. У голові все ще паморочилось, а пронизливий біль нагадував про недавню пригоду з татарами.

Троє інших також були козаками. Схрестивши по-турецьки ноги, вони чистили і ладнали зброю, одночасно наглядаючи за казанком на вогні. Поруч них лежав у траві зв’язаний татарин, час від часу чи то стогнучи, чи то бурмочучи якусь свою молитву.

Христоф ухопився за пояс, але, нічого там не знайшовши, тривожно роззирнувся довкола.

— Це шукаєш? — промовив один із козаків біля вогнища, підкинувши йому дорожню сумку.

Посланець рвучко ухопив її і, відкривши, зазирнув досередини. Лист бургомістра, на щастя, нікуди не зник.

— Слава Пречистій Діві! — полегшено зітхнув він.

— О, то ти наш чоловік! — майже в один голос вигукнули козаки.

— Ет, будь він хоч дідько рогатий, — сказав козак у дорогому вбранні, — коли рубав так бусурманів, то він мені брат.

— І стрілець добрий, — докинув хтось із трійці, — я таких мало бачив.

— Ходи до вогню, — запросив інший.

Кур’єр підвівся і, трохи похитуючись, приєднався до гурту. За ним слідом підійшов четвертий козак.

— Я Андрій Карбовник, соцький єго мосці князя Острозького, — сказав він Христофу, — це мої побратими. А як тебе величати?

Кур’єр назвав своє ім’я.

— Ми тут гуляємо полем, — промовив соцький, — полюємо на татарські чамбули. Геть знавісніли бусурмани.

— Орда стоїть під Меджибожем, — додав інший козак, назвавшись Семеном Будним, — кажуть, сам Девлет Гірей з ними. Того такі й хоробрі ці чорти.

— А ти, брате, куди прямуєш? — запитав третій, Семен Лис.

— Маю доручення від львівського бургомістра, вельможного пана Шульца, доставити прохання королю. Знаю, він буде в Острозі, — відповів посланець.

— То ти ляхам служиш? — холодно мовив четвертий, що назвався Микитою Бродником.

— Не ляхам, — якомога стриманіше відповів Христоф, — а місту.

— А чи багато в тому Львові руського люду? — поспіхом запитав Будний, щоб згладити розмову.

— Багато, але більше за мурами живе, — чесно сказав кур’єр.

— Діждуться колись панове ляхи, — не вгавав Бродник.

— Годі, — гримнув соцький, — діждуться, то й діждуться. Зараз про інші речі йдеться. Ти, Христофе, коли хочеш, тримайся нас. Так буде певніше. І ми твоєю поміччю не згордуємо, бо ти вправний вояк. Король буде в Острозі за три доби, до того часу й ми там опинимось. Бачиш, цей-от зарізяка, — тут він копнув чоботом полоненого, — розповів мені, що хан послав три тисячі війська, аби налякати князя. Спершу татари хочуть спалити Межирич, а потім і на Острог підуть. Отож завтра вирушаємо в Дубно, де стоїть моя сотня, а далі рушимо на поміч.

— Коли б твій король про це відав, то хутко підібгав би хвоста і чкурнув назад до Кракова, — сказав Будний, ледве стримуючи регіт. — Татари — не придворні. Догоджати не стануть.

— Може, варто попередити міщан, аби готувалися? — запитав Христоф.

— Ми вже відправили звістку, — сказав Лис.

— Хтось помчав туди? — допитувався кур'єр.

— Ні, брате, ми зробили це по-своєму, — відповів Карбовник. — Як саме — не мусиш знати. То давня наука. Краще з'їж кулешу і відпочинь. Знімай з вогню, Семене…

— Можемо податися в дорогу хоч зараз, — сказав кур'єр, — я готовий.

— Ще цієї ночі будемо пильнувати чужих вогнів у полі, — мовив соцький, заперечливо хитнувши головою, — вирушимо вдосвіта.

Коли споночіло, Бродник і соцький кудись зникли, а Лис, загасивши вогонь, заклав його купою дерну. Тим часом Будний спутав коней і наготувався стояти на чатах.

Христофу зовсім не хотілося спати, і він ладен був присягнути, що так і не стулив очей, аж раптом почув голос Карбовника:

— Прокидайся, брате. Вже Віз на небі перехилився. Нам час.

Чоловіки миттю вихопилися на коней і рвонули ще темним полем на схід, де потроху займалася заграва. Ближче до полудня вдалині зблиснула ріка Іква, а на її березі гостро зависочіли бастеї Дубна.

Могутня вежа стерегла в’їзд, а вартові вгорі пильнували кожного пішого чи кінного, купця, селянина чи шляхтича. Утім, вершники безперешкодно подолали дерев’яний міст, проминули сторожу і широкою брукованою вулицею виїхали на простору площу. Тут височіла ратуша, яку рівним квадратом оточували зо два десятка багатих кам’яниць.

Міщани привітно знімали шапки, бачачи козаків, а ті кивали у відповідь, гордо посміхаючись собі у вуса. Вочевидь, вони добре зналися між собою.

Поза площею, за глибоким ровом стояв замок. Власне, була це могутня і водночас мальовнича цитадель, що вростала грубезними стінами в землю. Куртини гостро сходились по кутах і виступали вперед, нагадуючи вістря списа. Під час облоги воно врізалося у вороже військо, і замкові стрільці могли надійно захищати будь-які підступи до мурів.

Все це одразу впало в око Христофу, викликавши захоплення таким задумом. Очевидно, князь добре знався на оборонному мистецтві.

Міст було опущено, а брама відчинена, і тільки окута залізом герса перешкоджала в’їздові. З-за неї визирало двоє бородатих вартових, які, впізнавши соцького, не мовили ні слова, і тільки один з них дзвінко свиснув, що було, видно, знаком підіймати решітку. Вона глухо застогнала і неквапно поповзла догори.

Вершники, пригнувши голови, просковзнули під нею і, проїхавши довгим пасажем, опинилися на подвір’ї. Тут було людно і гамірно, а численні екіпажі та ще не розсідлані коні свідчили, що в замку перебуває багато приїжджої шляхти.

Праворуч височів палац, стіни якого були гарно оздоблені кам’яною різьбою, довгими фризами і увінчані аттиком, котрий, щоправда, більше нагадував бойовий кренеляж. Вочевидь, таке його застосування зодчі аж ніяк не виключали.

Христоф і козаки спішились, наказавши двом пахолкам відвести коней до стайні.

За хвилину з палацу вийшов кремезний чолов’яга в плисовій шапці з пір’ям, барвистому жупані, підперезаному золотим поясом із шаблею при боці. Вгледівши прибулих, він одразу попрямував до них.

— Чолом тобі, Богдане! — привітався соцький, коли той наблизився.

— Чолом-чолом, Андрію! — радісно відповів той, розкриваючи свої широченні обійми. — Наш світлий князь передавав тобі спасибі. Казав, що жодної нагороди не пошкодує за таку справу.

— То встигнеться, — махнув рукою Карбовник, — про Межирич подбали?

— Аякже! Одразу ж уночі пішла туди Забрамна хоругва, — відповів Богдан.

— А де мої розбишаки? — запитав сотник.

— Гостяться в челядній, — відповів той, — але не турбуйся. Казали, доки пан соцький не дозволить, питимуть іно квас та воду.

— Добре, — Андрій вдоволено засміявся. — Звели, Богдане, і нас нагодувати, та чимдуж, бо ще сьогодні хочу податися до Межирича.

— Коли пан дозволить запитати, — озвався Христоф. — Чи тут перебуває його милість, князь Острозький?

— Тут, — кивнув шляхтич, — пан має справу до князя?

— Мене звати Христоф, я кур’єр вельможного Якуба Шольца, бургомістра Львова, — представився той. — Маю листа особисто його княжій милості від каштеляна Високого Замку, Сильвестра Білоскорського.

Богдан спохмурнів і перевів погляд на Карбовника.

— Можеш бути певен, — кивнув той, — ручаюся за нього.

— Я не наполягаю на аудієнції, — знову промовив кур’єр, — нехай пан сам передасть листа єгомосці.

Христоф дістав послання від Білоскорського і простягнув його шляхтичеві. Той узяв уже з добрішим поглядом і навіть перепросив за свою мимовільну негостинність.

— Не сердься на нього, — тихо сказав Андрій по дорозі до палацу, — він береже князя, як зіницю ока, а тебе бачить уперше. Не одного підісланого до його милості вбивцю задушив своїми руками цей Богдан Сусло.

Під обід подали кусні запеченого м’яса, борщ та горохову кашу, а також вудженину, рибу, начинену грибами, сир, а до нього — діжечку пива. Пообідавши, козаки попрямували у двір. Христоф хотів був податися слідом, але крайчий, що прислуговував біля столу, пошепки попросив його йти за ним. Мовчки вони піднялися на другий поверх, де за дверима, оздобленими сріблом та перламутром, відкрилася розкішна зала. Підлога була мощена кольоровими взірцями.

Стіни прикрашали величезні гобелени, демонструючі переможні битви з тевтонцями, татарами і московитами. В полководцях, що немилосердно рубали ворогів, проглядалися постаті славетних мужів з роду Острозьких: князя Федора, Костянтина, Іллі та теперішнього, наймогутнішого серед них, Василя-Костянтина.

Поміж розкоші примхливих італійських меблів, оздоблених тонкою різьбою, коштовним камінням та слоновою кісткою, погляд раптом падав на дві старовинні скрині, щедро покриті помутнілим золотом. Пам’ятали вони, либонь, ще часи Гедиміна, а може, й короля Данила і надавали всьому простору несподіваної суворості та величі.

У ніші, в кутку, була велетенська кахляна піч, збудована у формі дзвіниці. Знизу й догори її прикрашали ліплені парсуни, кожна з яких мала свій настрій. І якщо нижні страждали від туги та розпачу, то верхні сяяли щастям і випромінювали благодать. Нарешті, над усіма височіли янголи, завершуючи собою цей німий вертеп.

Крайчий, однак, не дозволив довго милуватись, знаком запросивши іти далі. Нова зала, в якій слуга залишив кур’єра наодинці, мабуть, була особливою гордістю господаря замку. На коштовних килимах, що затуляли холодні стіни, висіла різноманітна зброя. Старовинні мечі з діамантами на руків’ях, щити, позолочені шоломи. Срібні гаківниці, півгаки, арабські вогняні труби, іспанські аркебузи та московські пищалі. На чільному місці знаходились прекрасні мушкети роботи ліонських майстрів, оздоблені перламутром та золотою лускою. А також турецькі і козацькі шаблі, сайгаки, кинджали, кольчуги і шишаки.

А ще на чільному місці була гарна кіраса з розп’яттям на грудях. Поряд з нею Христоф побачив сурму такого велетенського розміру, що важко було уявити губи, які б їй пасували. А проте цей предмет щедрістю оздоби та красою нічим не поступався решті. Кур’єр обережно повернув її розтрубом до себе, аби уважніше розгледіти дрібний візерунок на обручі. Там виявились крихітні мисливці, що заганяли ледь видимого вепра. Сцена була виконана так майстерно, що Христоф, не стримуючи захоплення, аж прилип до сурми очима, прагнучи роздивитися найменшу деталь. Несподівано з-за стіни стало чутно глухі голоси. Вочевидь, коли розтруб притулити до вуха, можна було почути перемовини за нею.

Зовсім не прагнучи вивідати чужі таємниці, а радше дослідити таке явище, кур’єр напружив слух. Почулися уривки фраз.

Перший голос (шанобливо)…Ваша Княжа Милосте… найясніший володарю наш… пане маршалку… воєводо… смію мовити… що зволікати не слід…

Другий голос (ствердно). Його милість… Август… прибуде… але боїться Вашої Мосці… тому… до Острога, а не сюди… В Острозі господарює… пес… приблуда… Ольбрахт… що п’яти королю лиже.

Третій голос (владно). Відаю.

Четвертий голос (схвильовано)…татари йдуть на Межирич…

Другий голос (ствердно). Козаки… розженуть… як зграю псів…

Третій голос (піднесено). Хто справжній володар… Волині… Русі… схопити короля…

Другий голос (насмішкувато). Або ж нехай спробує… битися з ними… кварцяним військом…

Христоф затамував подих. Очевидно, за стіною відбувалося щось дуже важливе, особливо для нього. Адже кур’єру навіть більше, ніж Польщі та Великому Князівству Литовському, король Август був потрібен цілим та неушкодженим.

Між тим, розмова притихла, а посланцю довелося різко відірватися від сурми. Двері легенько заскрипіли, і до кімнати зайшли спершу двоє озброєних слуг, а за ними міцної статури чоловік у розкішному каптані, підперезаному золотим поясом, на якому висіла гарна козацька шабля.

Здогадавшись, що перед ним сам князь Острозький, Христоф схилився у поклоні. Той кивнув у відповідь, уважно вдивившись в гостя. Погляд він мав гострий, як лезо ножа, і водночас очі були глибокі та мудрі. Високе чоло його посмугували продовгуваті зморшки, хоч князь був зовсім не старий. У короткій рівній бороді майже не було сивини, а в прямій поставі — і натяку на кволість чи недугу. Радше навпаки: перед кур’єром стояв володар і воїн, сповнений сил та завзяття.

За його знаком слуги, вклонившись, поспіхом вийшли із зали.

— Бачу, вас зацікавив мій скромний арсенал, — промовив господар, ледь усміхнувшись.

— Я в захваті, ваша милосте, — щиро відповів Христоф.

Князь підійшов до стіни і зняв масивну позолочену булаву.

— Ось ця річ належала царю московитів, — гордо сказав він. — Мій батько здобув її під Оршею.

— Однак, ваша милість не менш відомий звитягою, аніж славний предок вашмосці, — дещо запобігливе зазначив кур’єр, відчуваючи, що зайвим це не буде. Либонь, кожен воїн і приємністю слухає про свої перемоги. — Я на власні очі бачив, як під тією ж Оршею московити кидали гармати і щодуху тікали від вас.

— Он як, — господар знову пильно поглянув на нього.

— У коронному війську під командуванням вашої княжої милості я мав честь служити сотником у полку вельможного пана Сангушка, — пояснив Христоф.

Князь схвально кивнув і повісив булаву на стіну.

— Ось що, пане Христоф, — після короткої паузи продовжив він, — я прочитав листа, що його написав мені Білоскорський. Він — мій давній друг. Я звик йому вірити, а він дає добрі рекомендації щодо вас. Та ще кращу опінію висловив соцький Карбовник. Він розповів, за яких обставин відбулося ваше знайомство. Словом, я маю достатньо причин, аби домогтися для вас королівської аудієнції.

Кур’єр вдячно вклонився.

— А ще, пане сотнику, — додав князь, несподівано звернувшись так до гостя, — скажу, що сміливці у наш час на вагу золота. То ж чи не буде вам завгодно, очікуючи на приїзд короля, допомогти нам в обороні Межирича?

— О, матиму за честь, ваша милосте! — палко промовив той.

— Чудово, — сказав князь. — Тоді доручаю вам сотню замкових стрільців і наказую вирушати на допомогу Карбовнику.

— Ваша милосте, я не гаятиму часу, — коротко відповів сотник.

— Заждіть, — зупинив його Острозький. — На згадку про нашу зустріч прийміть від мене цей дарунок.

Він простягнув йому один з тих майстерно зроблених мушкетів, що так зачарували стрілецьке око гостя. Після цього князь побажав йому доброї дороги і вийшов із зали.

Посланець також не забарився і, з приємністю стискаючи нову зброю, подався за слугою, що його супроводив.

У дворі до нього поспіхом підійшов кремезний чоловічок з червоним заклопотаним обличчям. Уважно роззирнувши Христофа, він назвався замковим підскарбієм і простягнув йому невелику грамоту. Розгорнувши її, той радо засяяв, хоч усіляко й намагався стриматись. Князь дарував йому десять дукатів, отже, тут було не до скромності.

— Пан бажає отримати все зараз? — запитав підскарбій, осудливо споглядаючи таке грошолюбство.

— Ні, — поміркувавши відповів кур’єр, — як повернуся.

Чоловік уклонився, але одразу ж перепитав:

— Даруйте, а якщо… вас уб’ють?

— Тоді пошліть мені на тамтий світ, — сказав Христоф, — бо я не збираюся втрачати такий скарб.

З цими словами він гучно реготнув і вирушив до казарми стрільців, що знаходилась неподалік брами. Ті, на продив, вже були готові і лише чекали свого сотника, аби вирушати в дорогу. Добірне й мовчазне військо скочило на коней і рівною вервечкою подалося до Межирича.


Розділ V | Людвисар. Ігри вельмож | Розділ VII