Не скупися і віддавай!

На третьому курсі Художнього інституту нам виплачували непогану стипендію, та й підробити я ніколи не відмовлявся. Але з дитинства виробилася звичка – економити. Та ще й звичка бути скупим… Ніби це було й добре – не витрачати зайвого, контролювати себе. Та якось я почав помічати, що творчість гальмується через власне скупердяйство. Я вже не був школярем, якому хотілось пару монет на морозиво. Студент, молодий скульптор мав знайти для бізнесу інший підхід.

Потроху приходило розуміння, що гроші призначені не тільки для того, щоб складати їх під ліжко. Мій однокурсник порадив: «Не скупися, як потрібно для справи». Відтоді істина, що гроші для тебе такий же інструмент, як стек для скульптора, засіла в голові. І моє мистецтво від цього тільки виграло. Уже в Америці на власному досвіді переконався, якою безцінною може бути двохсотдоларова послуга адвоката чи банкіра. Скупість може бути як корисною, так і шкодити!

Тепер про віддавання. Одна знайома погостювала в Америці зо два місяці і поверталась додому. Напакувала дві валізи – і обидві подарунками для рідних і друзів. Нічого не везла собі. У неї питали: для чого тягнути через півсвіту те, що тобі самій непотрібно? Вона відповіла: «Дуже люблю робити подарунки. Вони завжди якось повертаються…»

У людині природою закладена потреба віддавати: в давнину купці приносили богам у дар найкращий товар, пастухи – найкращу вівцю з отари. Людина відчуває внутрішню потребу в доброчинності. Дехто використовує її, як магію: дам гроші на церкву – підпишу вигідний контракт.

Але хіба можна допомогти людям, коли самому потрібна допомога? Чи можна бути меценатом для культури за дві копійки? Бідні люди подекуди скупіші й жадібніші, ніж багаті. Віддавати може бути потреба навіть нематеріально. Часом порада може виявитись безцінною. Або власний приклад надихатиме ближніх. Написати книжку, збудувати церкву в селі, звідки родом, це реальний вклад капіталу!