— 3 —

Джек Канторі відвіз до «Ското» картину «Ваєрмен дивиться на захід» вже наступного дня, і Даріо зателефонував мені одразу, щойно звільнив її з картонної упаковки. Він запевнив мене, що в житті не бачив нічого подібного, і повідомив, що планує зробити її і «Дівчину і Корабель» центральними об’єктами всієї експозиції. Вони з Джимі вважали, що ці полотна «не для продажу» підігріють інтерес до виставки загалом. Я без вагань погодився. Він спитав, чи я готовий до лекції, і я відповів, що міркую в цьому напрямку. Він сказав, що це добре, бо лекція вже викликала «незвичайне зацікавлення», хоча на неї навіть ще не розсилалися запрошення.

— До того ж ми звісно розішлемо всім, хто є в нашому мейл-списку, електронні картинки JPEG, — додав він.

— Прекрасно, — погодився я. Хоча сам почувався аж ніяк не прекрасно. Дивна апатія оволоділа мною в ті перші десять днів березня. Вона не поширювалася на мою роботу; я намалював черговий захід сонця і чергову «Дівчину і Корабель». Кожного ранку я виходив на берег, закинувши костур на плече, придивляючись до мушель або якогось цікавого дрантя, що його могло вимити з піску. Найчастіше траплялися банки від пива й содової (здебільшого відшаровані до невпізнання, як сама амнезія), іноді кондоми, дитячі пластикові іграшки, а раз навіть трусики від бікіні. І жодного тенісного м’ячика. Я пив з Ваєрменом зелений чай під смугастою парасолькою. Я умовляв Елізабет поїсти макаронів з тунцевим салатом, щедро приправленим майонезом; я підбивав її посмоктати через соломинку енергетичного «молочного» коктейлю «Гарантія». Одного дня, сидячи на хіднику поряд з її візочком, я зішліфовував містичні жовті кільця мозольних наростів на її великих старих ступнях.

Чого я зовсім не робив, так не писав якихось тез для моєї «мистецької лекції», тож коли Даріо зателефонував і повідомив, що лекцію перенесено до зали публічної бібліотеки, яка вміщає двісті чоловік, я запевняв себе, що моя млява реакція не дасть йому зрозуміти, як мені на все начхати.

Двісті чоловік — це чотири сотні очей, і всі вони дивитимуться на мене.

Крім того, я також не писав нікому ніяких запрошень, не поворухнувся, щоб на 15-16 квітня зарезервувати апартаменти в Ріц-Карлтоні, не замовив «Гольфстрім» для перенесення сюди з Міннесоти зграї моїх родичів і друзів.

Мені здавалася ідіотською сама думка, ніби комусь з них захочеться побачити мою мазню.

Думка про те, що Едгар Фрімантл, котрий ще якийсь рік тому бився у Сент-Полі з Комітетом земельного планування з приводу тестового буріння скельного ґрунту, може читати лекцію по мистецтву справжнім меценатам і колекціонерам, здавалася мені абсолютно безглуздою.

Хоча самі картини виглядали цілком реальними, так само, як і процес їх малювання... Господи, працювати — це просто чудово. Коли я перед заходом сонця — сам тільки в шортах і музика гатить з радіо «Кістка»,— стояв у Малій Ружі перед мольбертом, вдивляючись у «Дівчину і Корабель №7», що народжувалася з надприродною швидкістю посеред порожнечі (ніби випливала з туману), я почувався цілком живим і бадьорим, людиною в належному місці, в належний час, поршнем у робочій машині. На цій картині корабель-привид трохи розвернуло, його назва вже читалася як Персе. Мені заманулося прогуглити це слово, Інтернет видав одну-єдину знахідку — вже сам по собі унікальний рекорд. Назву «Персе» мала якась приватна школа в Англії, чиї колишні учні називали себе «древніми персеянами». Там не йшлося про жоден «шкільний корабель», ані про трищогловий, ні про якийсь інший.

На цьому варіанті картини дівчинка у човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувалися на її голій спині, а навкруг неї по тихій воді було розсипано троянди. Картина бентежила.

Я почувався щасливим, коли гуляв берегом, снідав чи пив пиво, сам або з Ваєрменом. Я почувався щасливим, коли малював картини. Більш ніж щасливим. Коли я малював, я почувався заповненим щастям по вінця і цілком самодостатнім в тому докорінному сенсі, якого не міг собі уявити до свого пришестя на Думу. Але коли я згадував про виставку у «Ското», і всю ту метушню, в якій мені доведеться брати участь, щоби виставка пройшла успішно, мене заціплювало. Який там «острах перед сценою»; я впадав у справжню паніку.

Я став забудькуватим — забував відкривати мейли від Даріо, Джимі й Аліси Окойн зі «Ското». Якби Джек спитав мене напередодні мого виступу в аудиторії імені Гелдбарта^[268] в бібліотеці імені Селбі — чи це мене збуджує, я відповів би: так, авжеж, і попрохав би його погнати «шеві» до Оспрею^[269], разом забувши всі питання. Коли Ваєрмен спитав, чи я вже радився з Алісою Окойн, яким чином краще згрупувати картини в експозиції, я запропонував йому перекинутися в теніс, бо, схоже, Елізабет подобається спостерігати нашу гру.

Потім, десь за тиждень до лекції, Ваєрмен сказав, що хоче показати мені якусь річ. Його авторську роботу: «Може, ти мені щось порадиш, як художник».

На столику, в тіні парасольки (Джек полагодив її за допомогою ізоляційної стрічки) лежала чорна тека. Розгорнувши її, я побачив щось схоже на глянсовий буклет. Його обкладинку прикрашала одна з моїх ранніх робіт «Захід з софорою», я подивувався професіоналізму, з яким її було зроблено. Під репродукцією йшов текст:

Під «надзвичайно зайнята» стояла горизонтальна стрілка. Я підняв очі на Ваєрмена, він спокійно зустрів мій погляд. Позаду нього Елізабет вдивлялася в Затоку. Я сам не міг зрозуміти, дратує мене його втручання чи навпаки — втішає. Насправді в мені буяли обидві ці емоції. І щось мені не пригадувалося, щоб я йому хоч коли казав, що називаю свою старшу дочку Лінні.

— Можна використати інший шрифт, вибрати який тобі до вподоби, — промовив він. — Як на мене, цей занадто жантильний, його вибирала моя помічниця. Звичайно, в кожне інше запрошення легко вставити інше ім’я. Ти це сам можеш зробити. Приємно створювати такі речі на комп’ютері.

Я промовчав, натомість перегорнув сторінку. Наступна являла «Захід з морський вівсом», а на протилежній була картина «Дівчина і Корабель №1». Під репродукціями йшов текст:

Під цим текстом лежала чергова стрілка. Я зачудовано подивився на Ваєрмена. Він утримував на своєму обличчі вираз гравця в покер, утім я помітив, як пульсує жилка в нього на скроні. Потім він зізнався.

— Я розумів, що поставив на кін нашу дружбу, але ж хтось мусив робити цю роботу, а на той час мені вже стало ясно, що сам ти її робити не збираєшся.

Я перегорнув наступну сторінку. Там була чергова пара чудових репродукцій: зліва «Захід з мушлею», і моя поштова скринька (етюд без назви) — справа. Це був давній рисунок, один з моїх перших, зроблений кольоровими олівцями «Вінус».

Але мені сподобалося, як відтворено квіти, що ростуть впритул до дерев’яного стовпчика — яскраво жовтий колір і чорний «Вінус, бичаче око» — етюд в друкованому вигляді виглядав ще краще, немовби той, хто його робив, був фахівцем високого ґатунку. Чи наближався до того. Текст тут був короткий.

Хоч я й роздратувався, але не зовсім вже був дурнем. Комусь потрібно було цим зайнятися. Очевидно, Ваєрмен вирішив, що це його обов’язок.

Мене осяяло: «Це Ілса, це вона йому допомогла».

Я гадав, що на останній сторінці обкладинки побачу ще якусь репродукцію, але її там не було. Побачене там вразило мене в самісіньке серце відчуттям подиву й любові. Мелінда завжди залишалася для мене важкою дитиною, об’єктом докладання зусиль, але через це я не любив її менше, і ці почуття наочно демонструвала чорно-біла фотокартка потерта посередині й з двома обтріпаними кутами. Мене не здивувала така обшарпаність, бо на фото поряд зі мною стояла Мелінда, якій там було рочки чотири, не більше. Отже, знімок було зроблено років вісімнадцять тому. Вона була у джинсах, ковбойських чобітках, у сорочці «вестерн» і в солом’яному капелюшку. Чи ми тоді, бува, не щойно повернулися з ферми Плезант-Хілл, де вона іноді каталася на шотландському поні на ім’я Цукор? Гадаю, так. Принаймні ми з нею стояли перед нашим першим будиночком в Бруклін-парку, я був у витертих джинсах і білій сорочціз підкоченими рукавами, волоссязализане назад, мов напомаджене. В руці тримав банку пива Grain Belt, а на обличчі — посмішку. Лінні — одна рука в кишені джинсів, обличчям вгору, до мене, а на нім любов, така любов, що мені аж заболіло в грудях. Я посміхнувся так, як посміхаються за мить до того, як заревти вголос гіркими слізьми. Під фотографією йшов текст.

Я закрив буклет, який одночасно виглядав і листом, і запрошенням, і якийсь час сидів мовчки. Не був певний, що зможу видобути з себе якісь слова.

— Це, звісно, поки що лише макет, — промовив Ваєрмен обережно. Тобто, зовсім несхоже на самого себе. — Якщо цей не годиться, я його викину і зроблю новий. Без проблем.

— Це ж Ілса надіслала тобі цю фотокартку?

— Ні, мучачо. Це Пам її розшукала в якомусь з ваших старих альбомів.

— Джероме, ти часто спілкувався з нею?

Він кліпнув очима.

— Не хотілося б про це, але ти маєш право. Либонь, разів п’ять ми балакали. Зателефонувавши їй вперше, я розповів, що ти тут зовсім ухойдокався, та ще й втягнув до своїх справ цілу купу людей...

— Що за херня!

— Людей, котрі інвестували в тебе великі сподівання, не кажучи вже про гроші...

— Я в змозі повернути людям зі «Ското» будь-які гроші, які вони начебто в мене інвестували...

— Помовч! — він сказав це таким крижаним тоном, якого я від нього ще ніколи не чув. Ніколи не бачив такого холоду в його очах. — Ти не якийсь там придурок, мучачо, тож не поводься так, ніби ти ним є. Чим ти можеш компенсувати їхню довіру? Їхній престиж, якщо новий великий художник, обіцяний ними своїм клієнтам, не матеріалізується ні на лекції, ані виставить свої картини?

— Ваєрмене, я виставлятимуся, але ж та проклята лекція...

— Вони цього не знають! — заволав він. Таким нелюдським голосом тільки й ревти, що у судових засіданнях. Елізабет не відреагувала, зате цвіріньки брунатною хмаркою спурхнули над краєчком прибою. — Вони бояться, а раптом станеться так, що п’ятнадцятого квітня ніякої експозиції не відкриється, що тебе може перемкнути і ти подереш на шматки всі свої картини, а значить, у самий розпал туристичного сезону, коли вони, як правило, заробляють третину всього свого річного прибутку, їхня галерея зяятиме порожнечею.

— Вони не мають підстав цього боятися, — промовив я з палаючим обличчям.

— Не мають? Як би ти назвав подібну поведінку в своєму іншому житті, аміго? Що б ти подумав про людину, яка підписала з тобою контракт на постачання бетону, а сама десь завіялася? Чи про підрядника, котрий отримав від тебе замовлення на монтаж сантехнічного обладнання в новому банку, а в той день, коли мусив би розпочинати роботу, не з’явився на місці? Чи міг би ти, хай би цього мені не знати, вірити потім таким людям? Повірив би їхнім вибаченням?

На це я не відповів нічого.

— Даріо надсилає тобі мейли, питаючись твоїх опіній, а реакції нема. І він, і інші дзвонять тобі по телефону і отримують ухильні відповіді, типу «я подумаю». Їх нервувало б таке поводження, навіть аби ти був Джеймі Ваєтом чи Дейлом Чіг’юлі^[270], але ж ти — не вони. По суті, ти просто якийсь дядько з вулиці. Тож вони телефонують мені, а я виправдовую тебе, як тільки можу — кінець-кінцем я, блядь, твій агент, — але я не митець, так само як і вони, якщо на те пішло. Ми разом — наче зграя таксистів, котрі намагаються довезти до місця призначення обісране немовля.

— Та розумію я.

— Не знаю, що саме ти розумієш. — Він зітхнув. Глибоко. — Ти кажеш, що стосовно лекції в тебе просто острах перед публікою, а виставка відбудеться як слід. Я певен, що сам ти в це майже віриш, але ж, аміго, ось що я тобі скажу, гадаю, в глибині душі ти не маєш наміру виставляти 15-го квітня свої роботи в галереї «Ското».

— Ваєрмене, це просто...

— Маячня? Це ти хоче сказати? Я дзвоню до Ріц-Карлтону й питаю, чи замовляв містер Фрімантл якісьномери на середину квітня і чую у відповідь: «Ні-ні-ні. Нанетто». Отже я набираюся нахабства і зв’язуюся з твоєю колишньою. Її номера більше нема в телефонному довіднику, але твоя ріелторка дає мені його після того, як я її запевняю, що маю термінову справу. А далі я взнаю, що Пам всеще турбується, як тобі зараз ведеться. Вона насправді хотіла б подзвонити тобі і сама це сказати, але боїться, що ти її пошлеш.

Я роззявив рота.

— Перше, що ми з’ясовуємо після знайомства, це те, що Пам Фрімантл ні сном ні духом не відає про виставку її колишнього чоловіка, до якої залишилося якихось п’ять тижнів. Друге — поки Ваєрмен залишається на зв’язку, розгадуючи, завдяки повернутому йому зору, кросворд, вона тим часом телефонує по іншій лінії до відомої їй авіакомпанії і взнає, що там анічогісінько не чули про замовлення її колишнім чоловіком якогось чартерного рейсу. Що й виливається в наше з нею обговорення іншого варіанту, а що як Едгар Фрімантл в глибині душі вирішив, що, коли надійде час, він просто — як казали в часи моєї юності — пошле всіх на хер і відморозиться.

— Ні, все зовсім не так, — заперечив я, але ці слова прозвучали апатичною відмовкою, що не могла викликати довіри. — Мене лякає тільки вся та організаційна метушня, тому я... ну, ти розумієш, трохи відсторонився.

Ваєрмен не вгавав. Мені подумалося, якби я був допитуваним ним свідком, то зараз вже обливався би потом і слізьми, а суддя оголосив би перерву, щоби дати час судовому приставу вмити або начистити мені пику.

— Пам каже, що, якби в Сент-Полі раптом зникли всі зведені «Фрімантл компані» будівлі, місто мало б вигляд Де-Мойну у сімдесят другому^[271].

— Пам перебільшує.

Він не звернув уваги на мої слова.

— І що тепер мені повірити в те, що хлопець, котрий міг організовувати таку роботу, не може організувати якійсь авіаквитки і два десятки номерів в готелі? І це при тім, що йому абсолютно просто звернутися до знайомого йому офісу, де всі радо кинуться йому допомагати?

— Вони не... я не... вони просто не...

— Ти боїшся?

— Ні.

Насправді я боявся. До мене повернувся колишній страх, готовий заполохано заверещати, як Ексл Роуз з радіо «Кістка». Я торкнувся пальцями лоба над правим оком, де вже почав народжуватися біль. Доведеться забути сьогодні про малювання, і в цьому винен Ваєрмен. Ваєрмен мені завинив. На мить мені схотілося, щоб він осліп. Став не просто напівсліпим, а цілком осліпнув, і я зрозумів, що міг би його таким намалювати. На цьому моя лють зникла.

Ваєрмен помітив порух моєї руки до лоба і трохи змінив свій тон.

— Слухай, більшість твоїх знайомих, з ким вона встигла неформально зв’язатися, відповіли їй — так, вони готові приїхати, раді будуть приїхати. Твій колишній старший майстер Ейнджел Слоботнік сказав їй, що привезе тобі банку солоних огірків. Вона каже, що голос в нього звучав страшно розчулено.

— Не огірків, а маринованих яєць, — зробив я уточнення. І на якусь мить переді мною, так близько, хоч торкнися, постало широке пласке усміхнене обличчя Великого Ейнджі. Того Ангела, котрий був зажди поряд зі мною впродовж двадцяти років, аж поки інфаркт не змусив його зійти з дистанції. Ейнджела, чия відповідь на будь-яке поставлене завдання найчастіше звучала — Зробимо, бос.

— Авіаквитки ми з Пам замовили, — продовжив Ваєрмен. — Не тільки для народу з Сент-Пола й Міннеаполісу, але також і з інших місць. — Він поклав долоню на буклет. — Тут написані реальні рейси компаній Delta та Air France, і твоя дочка Мелінда дійсно на них зареєстрована. Вона знає, що відбувається. Також і Ілса. Всі тільки й чекають, коли їх офіційно запросять. Ілса хотіла тобі подзвонити, але Пам попрохала її зачекати. Вона каже, що ти сам мусиш запустити цей процес, і чим би вона перед тобою не завинила впродовж вашого з нею подружнього життя, мучачо, тут вона має рацію.

— Гаразд, — погодився я. — Готовий тебе вислухати.

— Добре. Отже, я хочу побалакати з тобою про твою лекцію.

Я застогнав.

— Якщо ти зіграєш в койку на лекції, тобі потім буде вдвічі важче змусити себе явитися на вернісаж...

Я скептично подивився на нього.

— Що, ти так не вважаєш?

— Зіграю в койку? Що це, к херам, мусить означати — зіграти в койку?

— Втекти, — пояснив він трохи ніяково. — Це британська ідіома. Вона, наприклад, зустрічається у Івлина Во в його романі 1952 року «Офіцери і джентльмени».

— Притулись своїм лицем до моєї сраки, — ось тобі свіжа, цьогорічна ідіома від Едгара Фрімантла.

Він ткнув мені під ніс середнього пальця, і з цього моменту ми знову порозумілися, мов нічого й не було.

— Типосилав Пам мої картини, правда ж? Ти послав їй електронний файл з репродукціями?

— Посилав.

— І як вона відреагувала?

— Вона була просто в захваті, мучачо.

Я сидів без слів, намагаючись уявити собі Пам у захваті. Мені це вдалося, але уявлене мною обличчя, осяяне здивуванням і радістю, належало молодшій Пам. Минули вже роки з тих пір, коли я ще міг викликати в неї почуття такого характеру.

Елізабет дрімала, але вітер задував волосся їй на щоки і вона змахувала його тим жестом, яким жінки відмахуються від комах. Я підвівся, дістав з притороченої до підлокітника її візка торби еластичну стрічку — там завжди лежав великий їх запас, різноманітних яскравих кольорів — і зав’язав їй волосся в хвостик. Згадка про те, як я робив це Мелінді й Ілсі, була солодкою і лячною.

— Дякую тобі, Едгаре. Щиро дякую, miamigo.

— То як же мені з цим впоратися? — Я затримав свої долоні в Елізабет на скронях, торкаючись її гладенького волосся, як колись торкався гладенького, вимитого шампунем волосся моїх дочок. Коли на повну потужність вмикається пам’ять, у наших рухах і жестах автоматично проявляємося ми, молодші. — То як же мені впоратися з розповіддю про ледь не надприродний процес мого малювання?

Ось воно. Промовлено. Ось вона, суть проблеми.

Та Ваєрмен залишався спокійним.

— Едгаре! — врешті вигукнув він.

— Що, Едгаре?

Цей сучий син буквально реготав.

— Якщо ти їм саме так про це розповідатимеш... вони тобі повірять.

Я відкрив рота, щоб заперечити. Згадав роботи Далі. Згадав фантастичну картину Ван Гога «Зоряна ніч». Згадав полотна Ендрю Ваєта^[272] — не «Світ Кристини», а його інтер’єри, його порожні кімнати, де світло ніби натуральне і водночас дивне, ніби воно надходить одночасно з двох напрямків. І тоді мені залишилося тільки закрити рота.

— Я не можу подарувати тобі пораду, що саме там сказати, — промовив Ваєрмен і показав буклет-запрошення. — Та я подарую тобі щось схоже на це. Макет.

— Це може знадобитись.

— Еге ж? Тоді слухай. Я його вислухав.