— 11 —

Але перш ніж рушити далі, ми хорошенько роздивилися від воріт перший дім Елізабет на острові Дума. Його вид мене відразу стривожив. Десь у глибині мого мозку засів чіткий план: ми входимо в будинок, піднімаємося нагору і знаходимо кімнату, котра колись, у ті прадавні дні, була спальнею Елізабет, яку всі тоді звали не інакше, як Ліббіт. Там моя відсутня рука, іноді називана Божественною екстрасенсорною патерицею Едгара Фрімантла, підведе мене до покинутого морського рундука (чи, може, просто ящика). В ньому знайдуться інші малюнки, забуті малюнки, котрі розкажуть мені, де міститься Персе, і допоможуть вирішити загадку зі столом, що тече. І все це ще до того, як сяде сонце.

Красива казка. Проблема полягала в тім, що верхньої половини Гнізда Чаплі більше не існувало. Дім стояв на невисокому пагорбі, і його верхні поверхи були цілком зруйновані якимсь давнім штормом. Нижній поверх залишився цілим, але стояв весь обплетений болотяно-зеленими ліанами, котрі також вилися по фронтальним колонам. З піддашку звисав іспанський мох, перетворивши веранду на печеру. Від даху залишилися тільки уламки оранжевої черепиці, які валялися навкруг будинку. Черепиця гігантськими зубами стирчала й з бур’яну, що захарастив колишній доглянутий моріжок. Останні двадцять п’ять ярдів посиланої мушлями під’їзної доріжки захопив фікус-душитель. Те саме й з тенісним кортом, і тим, що колись було дитячим ляльковим будиночком. Ще щільніше ліани обліпили стіни довгої, схожої на стодолу будівлі позаду тенісного корту і видряпалися на рештки ґонту лялькового будиночка.

— Що це? — Джек вказував рукою на щось між тенісним кортом і головним будинком. Там на яскравому сонці закипав довгий чотирикутник якогось гидкого чорного варива. Звідти долітало настирливе дзижчання комах.

— Оте? Я вирішив би, що там смоляна яма, — сказав Ваєрмен. — А тоді, у Ревучі Двадцяті, сімейство Істлейків називало це своїм плавальним басейном.

— Лишень уявити собі зараз купання в цьому, — пересмикнуло Джека.

Басейн оточували верби. За ним знову виднілися густі зарості бразильського перцю і...

— Ваєрмене, а то не бананові дерева? — спитав я.

— Авжеж, — погодився він. — І, либонь, там повно змій. Ох. Поглянь-но на західний бік, Едгаре.

Там, де в бік Затоки тягнувся порослий тепер бур’янами, ліанами й іншим лабузинням колишній моріжок Джона Істлейка, виднілися початки морського вівса. Там віяв свіжий бриз і взагалі вид був кращий, мені раптом спало на думку, що найрідше у Флориді можна зустріти пагорб. Зараз нам було достатньо висоти, щоб споглядати Мексиканську Затоку в себе під ногами. Ліворуч лежав острів Дон Педро, праворуч в блакитно-сизій димці плив острів Кейзі.

— А звідний міст так і стирчить, — здивовано промовив Джек. — Сьогодні в них там серйозна проблема.

— Ваєрмене, — покликав я, — подивися вниз, уздовж старої стежки. Ти бачиш там щось?

Він подивився в тім напрямку, куди я вказував пальцем.

— Скельне відслонення? Авжеж, бачу. Не коралове, гадаю, хоча варто було б підійти ближче, щоб впевнитися. Як ви щодо цього?

— Перестань на хвильку гратися в геолога, і просто подивися. Що ти бачиш?

Він придивився. Обоє придивилися. Першим помітив Джек:

— Там профіль? — А потім повторив, вже впевнено. — Чийсь профіль.

Я кивнув.

— Звідси нам видно лише лоб, очну западину і перенісся, але, можу закластися, якби ми стояли на пляжі, ми бачили б звідти також рот. Чи те, що замість нього. Це Відьмацька скеля. А під нею Тінявий пляж. Можу закластися на що завгодно. Звідти Джон Істлейк вирушав на пошуки своїх скарбів.

— Там же потонули й близнючки, — додав Ваєрмен. — А це стежка, якою вони туди бігли. Ось тільки...

Він обірвав себе. Бриз пестив нам волосся. Ми дивилися на все ще видиму після стількох років запустіння стежку. Маленькі ніжки, що бігали купатися, не могли її протоптати. Звичайна стежка від Гнізда Чаплі до Тінявого пляжу зникла б за п’ять, а може, й за пару років.

— Це не стежка, — ніби прочитав мої думки Джек. — Там колись була дорога. Не мощена, але все’дно дорога. Навіщо комусь потрібна дорога між домом і пляжем, якщо тут якихось десять хвилин пішки?

Ваєрмен похитав головою.

— Не маю поняття.

— Едгаре?

— Я пас.

— Може, він знайшов на дні щось більше за той дріб’язок, — промовив Джек.

— Можливо, проте... — кутом ока я помітив якийсь порух, щось темне, і обернувся в бік будинку. Нічого нема.

— Що там? — спитав Ваєрмен.

— Либонь, нерви, — відповів я.

Бриз, що обвівав нас від Затоки, трохи змінив напрям і подув тепер з півдня. Принісши сморід гнилизни. Джек відразливо скривився.

— Щоце за херня!

— Припускаю, що це аромат басейну, — повідав Ваєрмен. — Я взагалі люблю вранішній запах каналізації.

— Хай би, але ж зараз білий день.

Ваєрмен подарував йому погляд типу еге-ж-бо, а відтак обернувся до мене.

— Що скажеш, мучачо? Коли почнемо?

Я провів короткий огляд. У Ваєрмена червоний кошик. У Джека наплічник з їжею. У мене мої знаряддя для малювання. Мене збивало з пантелику, що нам робити, якщо решту малюнків Елізабет розвіяла та буря, що зірвала дах з будинку (або тієї решти малюнків взагалі не існувало), але ми вже дісталися сюди, тож мусіли щось робити. На цьому з самісінької глибини мого серця наполягала Ілса.

— Так, — проголосив я. — Ходімо.