7

Спав я тривожно. Еротичні сни з Ірою чи з будь-ким не снилися (до речі, об’єкти таких снів бувають реальні, інколи цілком несподівані, наприклад хтось, до кого досі не мав жодного інтересу, а часом цілком нереальні чи, може, випадково зустрінуті й ніби твердо забуті), але привиджувалися лабіринти, знову-таки у вигляді якогось кросворда: я ввійшов через двері в голу квадратову кімнату, перейшов через неї до сусідньої, потім ще до однієї — ця мала два чи три виходи; я ж вибрав той, котрий вів просто, але зайшов у кімнату тупецеву; повернувся, відчинивши двері, але кімната, до якої повернувся, була інша, відтак потрапляв у новий тупець, тоді знову повертався і заходив у нові двері, що вели до ще однієї квадратової кімнати, тоді до ще кількох, поки натрапив на таку, що мала вже чотири виходи; знову все повторювалося, інколи в кімнатах заставав людей: ті сиділи за столом і їли, ті грали в карти, шахи чи доміно, а ті злягалися, якісь жінки чепурилися перед дзеркалами, бо всі стіни тих кімнат були дзеркальні, інші варили їсти чи вдягалися; чоловіки щось писали чи майстрували, а коли я заходив, усі ці люди схоплювалися і зникали в стінах, стаючи там відбитками, котрі дивилися на мене зчудованими і застиглими очима; я робив спроби до них заговорити, принаймні спитатися потрібного мені шляху, бо, здається, шукав у тих кімнатах таки Іру, отож і запитував у дзеркальних відбитків, чи не знають вони такої, але ніколи її не називав на ім’я й по батькові. Але відбитки дивилися на мене, як ляльки, що й не дивно, бо дзеркальні відбитки не мають дару мови. Я вперто йшов і йшов лабіринтом кросворда, бо твердо усвідомив, що та система кімнат є одна з чергових головоломок, а може, це образ мого мозку; а може, кожен будинок у місті — це також кросворд, так само, як кожна родина, не кажучи про кожну людину; а коли спинився розгублено, завше вилазив із підлоги, чи спускався на линві зі стелі, чи випливав із дзеркала стін хлопчак, якого не можна було не впізнати, — був то юний єзуїт, який лукаво чи глузливо всміхався і мовчки вказував пальчиком на якісь двері, до яких я завжди стояв спиною. Але й це не рятувало мене від тупеців, і саме тоді, коли повертався зі ще одного, заставав юного негідника із захоплено розтуленим ротом і викругленими очима, а коли входив до кімнати, де він стояв чи з’являвся, то юний єзуїт починав дзвінко реготатися, тицькаючи в мене замащеним чорнилом пальцем; виходило, що він учергове мене одурив; я люто кидався на нього із затисненими кулаками, але той виявлявся прудкіший і встигав ускочити у стіну, тобто в дзеркало, де застигав мертвим відбитком, але не без лукавого проблиску в очах.

Після таких снів доброго пробудження не буває, тобто воскресаючий птах, за згаданим афоризмом, не пробудив мертвого, адже сон, за висловом Себастіяна Кленовича, брат смерті, а назагал я завжди важко прокидаюся, отож єдина думка, яка мене абсурдно воскресила, була та, що Іра сьогодні напевне не приїде і знову почнеться та каруселя з обшуком електричок, від якої я певною мірою втомився; однак добре відав, що моє божевілля не закінчилося (таж бо недаремно латинське слово Ерот має суголосність із «error», що означає блукання, непевність, сумнів, оману і всяке таке), а коли не закінчилося, то я, бідолашка, таки продовжу оту свою, як сказала дівчина, настирливість, тобто знову поїду на станцію, де її школа, і, певна річ, зустріну в порожньому дворі лукавого хлопчака, цього разу з крильцями за спиною і з перев’язкою на очах, а ще з луком у руці й сагайдаком за спиною, і той юний єзуїт зовсім у мене стрілами не кидатиме, бо навіщо стріляти в того, хто й так смертельно поранений, хіба добити, а такі хлопчаки, хоч і блукають порожніми подвір’ями шкіл і у нашому часі, бувши вигнані за любовні записочки молоденьким учителькам, або ж тиняються по комірчинах снів отаких телепнів, як я, але вони не такі, хотілося б вірити, жорстокі, як їхні дорослі сучасники в кривавих війнах двадцятого століття. Зрештою, коли зустріну того малого лукавця, то певний, що він знову покаже мені на якусь іншу Ірину, може й не кругленьку, як м’яч, а цибату, як бусол, але однаково стандартизовану під Homo soveticus, від чого ще раз стане мені в роті кисло й гірко. Таких випробувань я почав уже й жахатися, хоча добре тямив, що всі хлопчаки-божики, ба навіть деякі юні єзуїти, наділені пророчим даром і показують мені зовсім не на чужу людину (як відвідне), до якої я більше ніж байдужий, а на ту, на яку невдовзі має перетворитися об’єкт мого романтичного божевілля. Дивно, що про такі речі ніхто із запаморочених молодиків не думає, — не думав, звісно, і я, та й коли б думав, то що це змінило б?

Уроки того дня провів формально, і це вперше, відколи працюю тут, і, що дивно, учні себе вели напрочуд слухняно, правда, дивилися на мене ґудзиковими очицями, ніби бажали збагнути, що зі мною діється; можливо, несподівано для себе, відкрили в мені (а дитяча проникливість буває дивовижна — знову згадаю мого любого юного єзуїта), що і я почав стандартизуватися, а їм, істотам о цій порі віку стадним, це не могло не подобатися; згадати б, з якою жорстокою нещадністю вони клюють, як бридке каченя, дітей-індивідуалів. Але вони, через ту ж таки проникливість, могли вже винюшити, що тут пахтить романтичними парфумами, а коли це так, то цікавість їхня подвоюється, принаймні дасть їм поживу для кпинів та натуральної зневаги, адже діти загалом украй реакційно ставляться до романтичних історій своїх учителів. Учитель для них має бути людиною у футлярі, вони з нього насміхатимуться, вигадуватимуть прізвиська, зневажатимуть чи й ненавидітимуть, якщо він не такий, що вміє розтопляти серця дівчаткам, але вважатимуть нормальним, як годиться. Індивідуалів же вчителів, яким є і я, вони так само не люблять, але трохи й шанують, тобто віддають дещицю неусвідомленого респекту. Коли ж учитель-індивідуал стандартизується, то цей респект помаленьку розтає в їхніх душах, як бурулька, котру любили смоктати діти попередніх поколінь, але ніяк не теперішні, бо ці ліпше знають, що таке бруд та мікроби, якими вже аж надто загиджено наш світ.

Ось із якими комплексами виходив я на моста над коліями, думаючи: коли блукатиму з Ірою вулицями цього поселення, учні встережуть це першого ж дня.

Але була ще одна завада, щоб блукати просто неба: погода. До речі, тутешній ліс я уже розвідав, його стежки та закутки, а не тільки дививсь у вікно, як про це звіщав, — це було ще під час осінніх блукань, адже ліс восени чудовий. Сьогоднішня погода цілком відповідала моєму душевному станові: щось розколочене і мішане; ще зранку супилося, трохи пішов дощ, перестав, а коли я вийшов на моста (і цього разу зарані) і задивився вдаль, де губилося дві пари рейок, почало капотіти знову, отже для побачення на свіжому повітрі не було умов. Іра ж не знати цього не могла, тож може не приїхати, або проїхати, дивлячись у вікно отим чужим і холодним поглядом, що його мала, коли сів із нею до трамвая (на цю оказію я вирішив до поїзда зайти), або висісти, коротко перемовитися і, зрештою, поїхати наступною електричкою, чи й зайти до цієї, якщо дощ посилиться. Була, зрештою, ще одна можливість: повести її до себе, але таке ставив на останньому місці, одне через господиню, — я вже казав, як ставилася до компаній, а особливо до «дівок», — а друге, навряд чи дівчина, яка вдруге зустрілася з хлопцем, та ще й така остережна, захоче піти на парне усамітнення. А дощ припускав, і я, стовбичачи на мості, мовчки той дощ проклинав і заклинав, визнаючи, що в цій історії щось постійно мені перешкоджає. Обличчя мав мокре, одежа швидко воложіла, але не міг зрушити з місця, бо бажав побачити електричку звіддаля. Навіщо? Одна з химер збожеволілого від любовної пристрасті.