10

Попоходив, шукаючи роботи, по торгах і торжках.

Крику там лунало забагато, а пісень чомусь Омелько не чув, по всій Москві ходивши (хоч і линув мирославський співак «в Москву за песнями»), і він чманів од крику та гомону всюди, де тільки щось продавали: сукно, срібло, хутра, ножі, чоботи, ікони, — всюди лящав купецький галас. То були, правда, крики тільки руські, бо по всій Росії іноземцям тоді торгувати здебільшого не дозволялось, а католиків та іудеїв на руських землях ніде тоді ще, певна річ, і не водилось…

Чманіючи від крику, потрапив Омелян між голярів та цилюрників, і сотні голосів, хоч він був, як завжди, охайно підбритий, зазіхали на його чуб та вуса:

— «Хохол постричь, ус поправить, молодцом поставить!»

А то ще гукали й так:

— «У нас бритовки немецкие, мыльце грецкое, вода москворецкая: чирьи вынимают, болячки вставляют…»

За кілька хвилин Омелько звідти чимдуж тікав, бо ж невбачай опинився на Вшивому ринку, де стриглась тоді вся Москва, і земля там була встелена волоссям, — люди по ньому ступали тихо, як по перині, і потім цілий день здавалось хлопцеві, наче мурашки бігають по тілу.

Не мавши досі змоги вручити цареві листа й шукаючи будь-якого заробітку, він обійшов і торговельні ряди проти кремлівського замка, в Китаї-городі, маючи опаску перед собаками, що брехали з-під рундуків. Затримався в ряді, де торгували книгами (друку московського, київського, львівського, острозького), зазирав у вікна друкарні. Переходив і на той бік річки…

На мосту також були крамниці.

Коло мосту порались над снастю рибалки.

Стояли кораблі з усяким крамом: з полотном чи вовною, з курячими яйцями чи зерном.

На тому березі палало вогнище, і Омелян подався подивитись, що там палять.

Стрільці палили в добрих людей повіднімані… цимбали та віоли, гудки та сопілки з якогось чорного дерева, гуслі, бубони, домри, волинки: все те в царевих грамотах проголошувалось майном диявольським і підлягало знищенню та спаленню.

«Гудебные сосуды» на вогні стріляли, вигиналися, вибухали, шпурляючи снопами іскор.

Омелько, бережно мацаючи за пазухою свою кленову, з України принесену сопілочку, подарунок жебрака Варфоломея, починав потроху розуміти, чому над Москвою-рікою не чути пісень, що ними славилась на цілісінький світ Москівщина.

Омелько згадав, як, рушаючи в путь, сподівався наслухатись руських пісень, що їх і в Мирославі можна було часом почути, та й у Києві слухав колись Омелян, як прийшлі москалики та з Дону козаки співають, та й мила ковалева жіночка Анна вродилась, нівроку їй, доброю співухою, і Омелько в неї наслухався кручинних російських пісень. Вона й сказала тоді Омелянові на дорогу: «Едешь в Москву за песнями…» — але пісень у Росії на той час уже не стало…

В Москві співали тільки по церквах. Та й більш ніде!

Не чув Омелько пісні — ані в брянських лісах, ані коло Калуги, де тільки він пройшов по Росії, несучи листа до московського царя…

Але чому ж?

Чому ніде не чути пісні руської — роздольної, буйної пісні, журливої і заразом нестримно-веселої, якої так кортіло скільки заманеться попослухати українському співакові?

Хто ж заказав співати руським людям?

Хто не велів?

Хотілось би розпитати, та не було в кого… Подумавши про ковалиху мирославську, про білявочку Анну, згадав Омелян і прохання — розшукати в Москві родину її рідної сестри, Марії, що жила десь тут, замужем за гончарем Шумилом Ждановим, і збагнув, нарешті, що таки доведеться шукати того московського гончаря, щоб, може, в нього заробити на кавалок хліба.