12
— Я мушу-таки спитати в неї, мамо! — пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.
— Про що спитати, синку?
— Я не знаю…
А потім знов і знов:
— Я мушу їй про все сказати, мамо! — і Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.
— Куди це ти? — схопивши свого Михайла за руку, тихо спитала Явдоха.
— Я з нею мушу побалакати.
— Про що?
— Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…
— Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!
— Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…
— Не спіши.
— А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… погляньте, мамо!
— Бачу! Ходімо разом, синку.
— Я сам, мамо, я сам…
— Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама.
— Несміливий, матусю.
— Так ти й не хитрий.
— I не хитрий, мамо.
— А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай. — Я буду з хитрістю, ненько.
— Ти?! З хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула. І пошепки спитала: — Як ти гадаєш — хто вона?
— Кармела Подолянка.
— Небога самого владики!
— Владики то й владики.
— А хто ти сам?.. Хто ти такий?
— Я є коваль! — гоноровито відповів синок.
— Велике цабе — коваль!
— Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик.
— Так у тебе ж — ні шеляга.
— Дарма!
— Ні хати.
— Дарма!
— Ні роботи.
— Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду!
— Так ти ж — нестрижений.
— Дарма!
— Ти що надумав? — збентежилась мати.
— Одружитись, мамо.
— З небогою владики?! Збожеволів!
— Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець. I знову замовк.
Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.
А те, що скоїлось потім…