home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



КОНСПЕКТ ПЕРШИЙ

Вікна — навстіж, вікна, наче сорочка на грудях Миколи Слободяна — він не застібає її, здається, і взимку.

Яскраве, тепле сонце почепило на невидимі гаки стін золоті весла. Стіни зблиснули, засвітилися… Аудиторія стала прозорою і легкою, аудиторія, мов повітряний корабель, попливла в космічному просторі… І ми попрозорішали, полинули крізь монотонний голос викладача, крізь власні думки, крізь синь, розчиняючись у невагомості променів і самого повітря — пахощів квітучих славгородських каштанів.

«Журналіст для мене є найвищим ідеалом людини і найблагороднішою істотою», — вичитав я в Писарєва.

Хоча ми вчимося на факультеті журналістики, ми ще не журналісти. І поки до них доскочимо, чимало каші, а ще більше харчоторгівського борщу з’їмо. Редактор Яромирської районної газети, де я проходив першу практику, сказав:

— З тебе вийде журналіст через сім років.

— Через сім? Чому саме через сім? — здивувався я.

— Ну, через вісім…

Подумав тоді з образою: він не оцінив мене.

Тепер, на певній відстані часу, розумію: правильні слова.

Вуз не навчить писати.

Журналістами, як і поетами, народжуються.

Деякі абітурієнти, що правдами й неправдами штурмують наш факультет, сподіваються на майбутню славу, мріють про заморські далі, закордонні відрядження і представництва. А про те й гадки не мають, що, може, доведеться все життя протирати штани в звичайнісінькій заводській багатотиражці, і що щастя справжнього журналіста не в закордонному паспорті й світській метушні, а в постійній пристрасті робити добро людям, суспільству, Вітчизні… Слава, якщо вона й приходить, — річ нетривка, навіть крихка, роботі ж задля блага людського, задля вдосконалення суспільства нема й не буде кінця.

І ще подумалося мені про нашого брата-репортера — світового донкіхота, невгамовного сірому-мандрівника, якого всяк цурається, мов чорт ладану, і без якого водночас — парадокс! — не обходиться.

Запуск штучного супутника Землі, прийом у посольстві, замах на президента, військовий переворот, виїзд короля якогось там королівства в літню резиденцію, проповідь папи римського, страйк докерів, випробування нового літака, військові маневри, землетрус, девальвація золота, самогубство безробітного, результат футбольного матчу, мода сезону, примха кінозірки Голлівуду — світ мусить знати новини сьогодні ж, негайно.

Такий ритм двадцятого століття, такий його диктат!

І тим часом, коли енський обиватель, попиваючи чорну каву «з лимончиком», байдуже — з п’ятого в десяте — водить очима по друкованих рядках, ще й скептично кривиться, за тими злощасними рядками (буде їх завтра прочитано чи ні?) для чергових номерів газет, останніх випусків вістей телеграфних агентств, передач радіо і телебачення на всіх континентах, може, не бравши й ріски в рот, на відчай душі у вогонь і воду стрибають ті сіроми-небораки. Стрибають, щоби рухати (а то й підштовхувати) уперед необ’ємно-неосяжну махину, ім’я якій — технічний прогрес.

Їхня доля — ламати об вітряки списи, ходити босими ногами по гострому лезу бритви, ранити підошви, вічно перебуваючи на граничній нитці нервового виснаження. Отак! На думку американських психологів, серед представників різних професій найнервовіші саме журналісти. Напруження, з якими вони працюють, більше, ніж у водолазів, пілотів і директорів великих концернів. Тривалістю життя вони теж не можуть похвалитися.

Та вони, донкіхоти пера, цілком свідомі своєї місії, своєї нелегкої ноші. Вони не продають її ні за які скарби і чесно служать їй до останнього кроку на землі, до передсмертного подиху свого.

…Я щасливий, що належатиму до когорти цих людей-безсребреників. Хай це буде й через сім, через десять чи… п’ятнадцять років.

Позаду — останній екзамен.

Літо, практика, а там рік майне, як дівоча молодість, і — прощавай, альма матер! Гуд бай, ауфідерзеен, чао!..

На душі пустка. Ми були постійно завантажені лекціями, семінарами, громадськими дорученнями і, як каже Мусій Шапковал, антигромадською поведінкою, а відтепер на певний час — мов птахи небесні.

Подався на Героїв революції, до гуртожитку.

— Дачник Білокрил! Привіт аристократам! — замахав руками зовні завжди статечний, малорухливий Грицько Розбишака.

Дачником дражнили мене за те, що на першому курсі я жив на Караваєвих дачах — є такий напівсільський куток у Славгороді. Звісно, дачі ніякої не мав і не маю, мешкав у свого шкільного товариша в робітничому гуртожитку, та ті, хто не знав цього, вважали мене справжнім аристократом.

У сто тридцять п’ятій кімнаті — наче після погрому: надимлено, насмічено, гармидер, та її годі.

— Замів би, — каже той, кому належало це зробити, — але я не егоїст, мене картатиме, що свого права на працю не використають інші.

— Згоден допомогти, — філософствує ще хтось, — але якщо ви, друзі мої, не зі мною, то навіщо я?

Хтось категорично відстоює «порядок та чесність» і «принципово» не хоче «втручатися у внутрішні справи законного чергового».

Дебати затягуються, як в ООН при обговоренні порядку денного.

Дем’ян Цап-Цапенко, Мусій Шапковал, два Миколи — Аргат і Слободян — за столом забивають козла. Судячи із зосередженості, гра у них триває давно і не скоро скінчиться. Чути лише ритмічний стукіт кісточок доміно та захекані вигуки:

— А так!

— А отак!

— А так!

— А отак!..

Комсорг нашого курсу Віталій Гайдук стомлено лежить горілиць на ліжку — щойно повернувся з подвір’я, де грає у футбол.

Біля нього гурт хлопців.

І вродиться така людина: красива, товариська, весела вдачею…

Гайдук — хлоп’яча симпатія. А що казати про дівчат? Високий, чорнявий, з циганськими очима, жартівник і пустун, він, сам того не бажаючи, не одній дівчині, либонь, сниться вночі, не одну зводить з ума-розуму…

Гайдук — по-угорськи «воїн». Прадід чи прапрадід Гайдука — справді чистокровний угорець. Десь за часів Хмеля, а мо’, й раніше якимось вітром занесло його в наші степи. У селі Розквітному покохав цей зайда кріпацьку дівчину, одружився й назавжди оселився в новім краї, що припав йому до серця.

Віталій поєднав у собі вроду і темперамент угорця з веселою вдачею українця. Жартуючи, він каже, що біографія його подібна до пушкінської. Тільки великий російський поет почав свій рід від арапа Петра Великого, а він, Гайдук, — від циганського барона, задунайського конокрада і водночас скромного гнойовоза графа Потоцького (розквітнянські землі колись належали польському магнатові).

— Ти весь у прадіда, — часто сміється соняшникоголовий Михась Бриль, білорус. — Асабліво, що стосується останньої його посади.

Віталій розповідав:

— Зарахували мене на філфак заочником. Додому повернувся гоголем. Де там гоголем — орлом! Масштаби нового становища не дозволяли йти на чорнову, рядову роботу. Студент! Цяця! Пішов до директора школи, аби влаштуватись піонервожатим. Директор глянув—і наче п’ятака дав: у редакції, каже, є місце коректора, дми, поки не зайняли. Не маючи аніякогісінького поняття, що таке коректор і з чим його їдять, я зодяг костюм покійного вітчима і «подув». Костюм теліпається, мов на кілку, та я і вусом не веду: своє діло, вважаю, він зробить. Це тобі не спортивна «бобочка». Заходжу, переминаюсь з ноги на ногу. «Вам кого?» — питає якийсь дядько. «Та казали, у вас є робота ко…» Як на те слово вилетіло з голови. «Кореспондента», — підказав дядько. «Та ні… ко… ко…» — «Коректора», — ще раз підказав дядько. «Ага», — зрадів я. «А ви де працювали: у «Фігаро», «Нью-Йорк таймс», «Інтернешіл геральд трибюн»!?» — «Та я…» Дядько — потім дізнався: був то редактор — мдакнув і гукнув до другої кімнати: «Андрюшо, а ходи-но сюди». Зайшов Андрюша — високий, метрів два козарлюга — секретар редакції. «Знаєш цього хлопця?» — «Це мій родич», — пробасив Андрюша, хоча я вперше його бачив. Спитав опісля: «Ви справді мені родич?» — «Як чорт козі дядько». — «А чого ж ви?..» — «Бачу: язика ти забув у роті. Дай, думаю, визволю з біди…» Дядько-редактор доручив опрацювати листа. Сів я до столу, руки тремтять, думки спотикаються. Аби показати, що вельми грамотний, майже після кожного слова ставлю коми… Потів-потів годин зо дві, віддав. Редактор крутнув головою, але не прогнав утришия. Приходь, каже, завтра… Назавтра я прибіг удосвіта — ніде ще ні душі. Поцілував замок, позаглядав у вікна, тричі обійшов будинок, сів на призьбі… Аж ось з’являється редактор: «Ти вже тут?» — «Тут», — виструнчився я… Редактор відчинив двері, переступив поріг і, нюхнувши повітря, скривився: «Знаєш, Вітю, у нас брудно, а прибиральниці нема. Підмети». Я схопив віник і підняв таку пилюку, наче було це не в кімнаті, а під час бурану в пустелі Каракуми. Редактор чхнув і кудись зник — мабуть, вирішив перечекати, доки курява осяде…

— А ти думав: за тортом побіг? — влучив у паузу Грицько Розбишака.

Треба сказати, що справжнє прізвище Розбишаки — Гончаренко. А Розбишака — псевдонім, яким він підписується в стінній пресі. Нове прізвище причепилося до нього, як реп’ях до псячої шерсті. У характері Гончаренка таки щось є розбишацьке. Не в самій поведінці, а в судженнях — плутано викличних, часто навмисне загострених.

Віталій не зважив на цей постріл з-за рогу.

— Десятий клас я закінчив малим-малим. Як наш Мусік. Це я виріс уже в редакції…

— Гонораром вихарчувався, — не лишився в боргу Мусій Шапковал. Пристукуючи доміно, він не зважив за потрібне навіть обернутися.

— Локатори — не вуха, — жбурнув тут же камінець у його город Віталій. — На підказках натренував…

— Калі ти штось хочеш сказаць, не збивайся, — нетерпляче піддав жару Михась. — Валі про себе!..

— Та валю, валю, — засміявся Віталій. — На стаціонар, значить, братики, я не вступив, але за університет ухопився хоч одною рукою, як Гарбузик за турнік…

Гарбузик працював у райспорткомітеті і на вступні екзамени приїхав, як казали, на білому коні: груди в значках — волейболіст другого розряду, стрілець і гімнаст, легкоатлет-відмінник і таке інше, а в перший же день навчання у спортивному залі не міг і трьох разів підтягнутися, повис на турніку, мов ліверна ковбаса. Реготав увесь зал!

— Минуло надцять днів, — продовжував тим часом Віталій. — Редактор вивісив наказ: зарахувати товариша Гайдука на посаду коректора… Я — гоголем додому. «Мамо»,— кажу. «Що, сину?» — «На півтищі влаштувався!..»

— Тобто на теперішні — п’ятдесят? Ой не можу, дайте води! — реготав Михась.

— На п’ятдесят…

Віталій звісив з ліжка ноги і дивився кудись повз нас, мабуть, у дзеркало своєї біографії: ще куцої — на піваркуша з шкільного зошита, не більше, але вже чимось для нього значної, пам’ятної.

— …Стою перед матір’ю, — худий, малий, у лахматому піджаці, поли ледь долівки не торкаються, а вона: «Ой, синку, розумний ти в мене…»

— А ти справді розумний? — знову сипнув свого на коша Михась Бриль.

— Як сто колгоспних поросят, — незлобливо відбився Віталій і повернувся до канви сповіді: — А коли отримав зарплату, пішли на базар… Я попереду, як баришник, позираю на ряди, прицінюючись, а мати скуповує, що треба, складає в кошик і хвалиться кожному: «Син гроші одержав, першу зарплату!»

Притихло студентство, заслухалось. Згадало своїх матерів, свої домівки… Навіть Михась принишк. Виріс він теж без батька, на сирітських хлібах, знає, що важить копійка в селянській хаті, та ще в скрутні повоєнні роки.

— Незабаром посилає мене редактор в один колгосп…

— Жито жати?

— Та ну вас! — відмахнувся Віталій від чиєїсь репліки, наче від надокучливої мухи. — «Шуруй, — каже, — напишеш про завфермою. Для зразка ось кілька запитань», — тицьнув папірця. Відстань до потрібного колгоспу — десять кілометрів, транспорту — чортма. Почухав я пішки. Приходжу. Розшукав завфермою, вийняв з кишені папірця, прочитав нашвидку запитання — і назад…

— Навтікача?

— Навтікача… Написав матеріал, підсовую редактору. Перебіг той очима мій опус, питає: «Що це?» — «Матеріал». — «От що, голубе, іди ще раз на ферму і перероби». Суперечити не посмів. Але ж як соромно вдруге показуватись на очі завфермою! Білів і червонів, мерз і прів, та знову стояв перед ним і читав з папірця запитання… Написав матеріал заново, а редактор: «Не годиться. Ти, мабуть, не ходив на ферму». — «Їй-бо, ходив!..» — «Не видно. Ще раз піди». Я з плачем у село… Причепився до завфермою, як болячка, ходжу за ним хвостом і розпитую, що на думку спаде. Слухав він, слухав, а тоді й каже: «Чи ти, хлопче, такий дурний, чи справді нічого не тямиш?..»

Ми покотилися з реготу.

— Ой, не можу, — брався за живіт Михась Бриль. — За двадцятьма рядками стоптав шістдесят кілометрів. Тисяча й одна ніч. Вертеп. Бетлейка[5]!.. Скільки ж ти гонорару хапонув?

— Шістдесят копійок.

— Ой, не можу!..

— А я ж зміг, — засміявся Віталій. Він зачекав, поки вщухне гамір. — Про свої поневіряння признавсь я матері. Вона: «Дитино моя, кидай цю анахтему. Навіщо це тобі?»

— А ти?..

— А я не кинув. Правда, розпрощався заочно з заочним філфаком, а вступив на стаціонар факультету журналістики, щоб з вами, гицелями, стрітись. Вось гак! — Віталій по-приятельськи обняв Михася Бриля.


З вишень опадає цвіт. Білі пелюстки густо, наче сніг, устеляють землю.

Зате яблуні — в усій вроді, цноті й повноті весільного вбрання.

Горять свічки каштанів.

Славгород о цій порі — казка, писанка, розмальована закарпатськими умільцями, а ми покидаємо його, покидаємо, щоправда, без особливих сентиментів: починається виробнича практика — річ не менш приваблива, тим паче річ предметна і потрібна.

Мій шлях — на Південнолиманськ.

…Проводи без квітів.

Зі мною їде Варя Ремез, безтямно закохана у Віталія Гайдука.

Уночі де не взялися хмари, закутали в сиву попону і Дніпро, і гори… Полив дощ. На вокзал я приїхав за півгодини до відходу поїзда. Варі нема. Лишилося п’ять хвилин — не видно… Поспішаю до вагона.

У тамбурі — двоє. Мене не помічають: цілуються. Пробираюсь у вагон, щоб не заважати їм.

— Юрку, ти?..

Розчервонілі, сяючі на мене дивляться Варя і Віталій. У Варі на золотистому волоссі срібляться краплі дощу. Сріблястий відблиск помічаю також у волошкових очах і на рожевих, припухлих від поцілунків губах.

— Де ти забарився?

— Гадали: вже не прийдеш…

— Панове! Ви погано про мене подумали. Ховаюся в купе. Хай прощаються — не бачитимуться ж цілих два місяці!

Потяг рушає. До купе заходить Варя — щаслива, переповнена радістю. Не знайшла нічого кращого, як сказати:

— Ти мій найближчий друг.

І додає:

— Після Віталія, звісно…

Вагон, як човен на хвилях — хить, хить…

Розмірковую. І таланить же іншим. Усе просто, гарно: любов, поцілунки, зустрічі, розлуки… Мов у кіно, у віршах… У мене так не виходить. Не вмію поводитися з дівчатами. І чого я такий незугарний вдався?..

Дивлюся у вікно — дощ сивіє, наче полин на обніжку. Добре б оце їхати з Олею. В одному вагоні, в одному купе. І щоб вона під шум полинового дощу раптом шепнула:

— Люблю…

Про мою любов ніхто не знає. Та я люблю… Мінливі блакиті очі мимоволі ввижаються мені і вдень і вночі… Бачу в них і море, яке колись в очах коханої побачив Єсенін, і гори, і ще незвідані дороги… Вони, як світ, прекрасні і звабні, вони зараз і є моїм морем, світом, моєю надією…

Оля десь у Львові. У них, у їхній групі, практика почалася раніше. А раптом приїжджаю до Південнолиманська, а вона там?..

Варя виймає з авоськи пакунки.

— Їсти хочеш?

Ранок.

Сонце тільки-но зійшло, розпустивши червоні вітрила над синіючим Бугом та притихлим Інгулом. Дрімота ще блукала порожніми вулицями, наче бродячий кіт.

Після гамірного людного Славгорода Південнолиманськ здався тихим, майже районним містечком.

Редакція була ще зачинена. Ліфтерка, літня, повновида жінка з ямочками на щоках, пояснила:

— Редактор приходить о десятій.

Позирнув на годинника: за десять хвилин восьма.

— А як його звуть?

Сказала і зразу ж:

— А ви на практику?

— Хіба на нас написано? — я жартома торкнувся свого чола.

— Здогадуюсь. Тут у «Південний Буг» приїхало дві дівчини. А ви, мабуть, в «Іскру», в молодіжну?..

«Дві? Хто ж друга? Одна — Лариса Короб. Це точно… А друга — хто?»

Перебирав у пам’яті дівчат, але не відгадав. Як їх звати, ліфтерка не знала.

Ранок сонячний, погожий. На майдані, мов голівки леггорнів, рясніють ромашки.

Посиділи з Варею на лаві, протерши росу, вийшли на широку набережну.

— Де ж ми житимемо, Юрку? — затурбувалася Варя. — Я хотіла б недалеко від тебе…

Вона притулилась до мого плеча.

— А ми поселимось разом.

— Разом?

— Видамо себе за молодят!

Варя засміялась і посварилася на мене пальчиком: не жартуй, мовляв.

— Хіба з мене поганий чоловік був би?

З Варею у нас здавна дружні взаємини. Вона відкриває мені незгоди, що виникають між нею та Віталієм, ділиться сумнівами, ревнощами, радощами… У свою чергу я довіряю Варі — без цього не могла б існувати наша дружба. На перший курс Варя прийшла ще зовсім дівчиськом. Світле волосся — в двох тугих косах, во-лошкоока, лагідна. Віталій Гайдук назвав її волошкою з полтавського жита. Досі Варя майже не змінилась. Інші дівчата роблять завивки, манікюряться, фарбують вії, брови, одне слово, цивілізуються. Почали палити цигарки. Варя ж така, як і була: проста, лагідна, сором’язлива. Тільки наче ще погарнішала: справжня волошка в пору цвітіння.

Мало хто з хлопців не закохувався в неї. Може, і в мені колись проблиснуло щось, може… Та я затявся: вродлива дівчина не покохає такого худого, носатого… Я звик на речі дивитись тверезо…

Варю любили всі. Вона ж раз і назавше уподобала Віталія. І досі носить у серці своє солодко-гірке почуття.

Ось ми йдемо поруч, гомонимо. А я знаю: думає вона тільки про Гайдука.

— Варю! — потяг її за рукав, помітивши під акаціями газетну вітрину.

Професійна звичка газетярів — насамперед дивитись на підписи статей, шукати знайомі прізвища. Цю азбуку я вже визубрив.

Глянув — не може бути? Ще раз глянув. Замальовка «Дівоча комуністична». Підпис — Ольга Бояренко.

«Невже доля? Може, так і повинно бути? Ти ж хотів Цього!»

Дуже хотів.

І сталося!..

Зиркнув спідлоба на Варю, та жодного слова не мовив. Не мовив, бо навіть од неї ховав свою таємницю. Варя не помітила нічого, не здогадалась, який весняний грім пронісся за одну мить в моїй душі! А я враз повес-нів, перемінився, оновився — і побачив молочний розлив ромашок на тому березі, ніби там хтось розіслав білити сувої полотна, і рожеву хмарину, схожу на фіранку, що зачепилася за кватирку небесного вікна — сонця…

Весело, світло і розлого сяяли води.

«Оля, Оля», — шепотіли вуста.


Ніколи не забуду тієї ночі. Заплющу очі — карнавал, веселкові огні на пухнастих ялинках, музика… Тієї новорічної ночі я вперше побачив Олю.

На студентський новорічний бал ми з Віталієм Гайдуком запізнювались.

Біля центрального університетського входу юрбувало студентство: шуміло, тупотіло від холоду ногами, грюкало в двері, та вони — важкі, масивні — не піддавались.

У гурті ми зустріли Ларису Короб, а з нею невеличку, вродливу дівчину в котиковій шубці. Не так, може, вродливу, як симпатичну.

— Не пускають, — пожалілась Лариса. її веснянкувате обличчя було по-дитячому розгублене.

— Запрошень не дістали?

— Що ті запрошення! Хто прийшов раніше — навіть без них пройшов, а ми… На п’ятнадцять хвилин затримались, і вже…

Я з цікавості покосився на Ларисину подругу. Ні, вона не симпатична, вона просто мила!.. Чомусь одразу ж закортіло допомогти цій невідомій, тим паче що Лариса обмовилась:

— Про мене Семене… Я не дуже й хотіла на цей вечір, та Оля… Знайомтесь, хлопці, — моя землячка, наша заочниця. У другому семестрі вчитиметься на стаціонарі, в третій групі… Оля ще ніколи не була на великому студентському карнавалі…

Пропустили перед себе дівчат і, працюючи ліктями та плечима — голови в такій ситуації найменш потрібні, — спробували пробратися до дверей. Легко сказати: пробратися. Тиснуть же вражі сини й дочки з усіх боків. Ми теж тиснемо, напираємо і наступаємо. Теж не ликом шиті.

Аж ось хтось голосно загукав:

— Кореспондента пропустіть, кореспондента!.. Дайте дорогу!..

Кореспондентом був я.

Коли ми в Кіровоградській області збирали кукурудзу, мені випала ноша спецкора університетської багатотиражки. Побував я майже в усіх селах, на всіх полях, де працювали студенти. З багатьма хлопцями я вітаюся, хоча не знаю ні їхніх прізвищ, ні імен. Та чи й утримаєш у пам’яті всіх: в університеті тисячі студентів!

— Дорогу пресі!..

Крик почули, і нас проштовхнули до дверей. Та вони були забрані на ланцюжок. На щастя, по той бік стояв знайомий дружинник. Йому теж крикнули з гурту, що я кореспондент і хай мене конче пропустять. Дружинник розчинив навстіж двері — і за нами радісно-збуджено повалило все товариство, вся чесна братія…

— От що значить знаменитість! — підморгнув мені Гайдук уже у вестибюлі.

О честолюбство! Хто здатен встояти перед твоїми оманливими чарами? Мене зворушили слова Віталія. Може, тому, що їх чула Оля.

Концерт уже скінчився. Ми блукали довгими, як кукурудзяні гони, коридорами, в очах майоріли стрічки, прапорці, повітряні кулі, рябіло від штучного сніжку…

Стіни рясніли лозунгами:

«Учасників новорічного вечора без усмішок вважати недійсними».

«Погода на сьогодні: дощ — конфетті, хуга — серпантин. Температура сто градусів тепла, дружби і веселощів».

«Сміх на вечорі не відміняється»…

В актовому залі танцювали. Посередині переливалася вогнями висока ялинка, заквітчана і закосичена, як молода на весіллі. Грав духовий оркестр.

Поглянув на Олю. Без шубки, в білій нейлоновій кофтині, крізь яку просвічувались гарні, наче виточені, руки, шия і крайки тугих, ніби недоспілі яблука, грудей, Далі цнотливо прикритих від наших безсоромних очей, У чорній до колін спідниці,— вона здавалась дівчинкою-Десятикласницею… Русяве волосся викладене у вінок, личко миле, очі якісь мерехтливо-мінливі — блакитні чи сірі: не вловиш одразу. Тримається невпевнено, боязко…

Ми ще не встигли отямитись, а до неї вже ступив Артур Колар, запросив у танок. І де він узявся?

Мене шпигнуло колючкою. Ох ці іноземці. Такі нахабні! Волосся — по самі плечі, штани з клеймованими латками, грошей — мабуть, кури не клюють, дівчат розбещують. Не всі, звичайно. Є й серед них, як каже Грицько Розбишака, порядні антропоси, гомосапієнси. І до Артура досі я не мав претензій. Свого часу навіть знайомився з ним і просив привезти з-за кордону фломастери — хотів подарувати їх своєму товаришеві, з яким колись мріяли про художній інститут. Артур робив деякі послуги хлопцям. Звісно, мав від того певний зиск, бо привезені речі перепродував дорожче, ніж коштували вони в нього на батьківщині. Оскільки були вони дефіцитні, а ще модні — ми не дуже ремствували. Тепер я кляв Артура за безсоромну пику, а себе — за селянську незграбність. Якби я міг зважитись і попливти по колу… Ні, не вийде. Танцюю вкрай погано. Запросити тендітну милу істоту… Боже збав! А як наступлю на ногу?

Віталій танцював також. Йому простіше: вродливий, компанійський. Підійде до дівчини, поведе циганськими бровами — і…

Лариса торкнулася мого ліктя:

— Кавалере, ходімо?

Лариса своя. З нею не страшно спекти рака. В танці вона похвалила мене:

— З тобою легко танцювати.

Я ж певен: танцюю кепсько. Мені ще ніколи не вдавалось розгадати таїну перебору ніг — скільки ступати сюди, скільки туди. Не допомагало навіть знання тексту пародії на танго: «Два кроки — наліво, два кроки — направо, крок вперед і крок назад…» Тупав, як стара шкапа, знав: якщо грає музика — не повинен стояти стовпом, навколо танцюють, і я мушу вдавати, що роблю це. Заводив партнерку все далі в гурт — боявся, щоб ніхто не подивився на мої ноги. Хто гляне, одразу збагне, який я профан. А ще чого доброго й зарегоче на весь зал: дивіться, у нього є сириця в колінах!..

На лобі виступив піт.

Музика стихла. Ми знову зібралися разом. Я шепнув Віталію:

— Оля… Що за диво, правда?

— «Средь шумного бала, случайно…»

Оголосили вальс. Я помітив, Артур знову зиркає на Олю, як кіт на сало. Уже йде до неї. Ну й нахаба!

— Віталію, дорогий, виручай. Запроси Олю!

— А ти?

— Боюсь!

— Віслюк, — цілком слушно зауважив Віталій, але тільки-но Артур наблизився до Олі, повів її в танок.

Пішла легко, плавно…

Я торжествував!

…Що б його зробити приємного? Треба пригостити дівчат цукерками. Стривай, але ж гроші в пальті!.. Побіг до гардероба. Дехто зодягався і виходив — переважно парами. І тут, у підвалі, біля об’яви: «Если хочешь, чтоб девушка любила до гроба, займи ей очередь у гардероба», я зіткнувся з Варею Ремез.

— Юрію, ти теж додому? — погляд у неї сумний-сумний.

— Я…

Хотів сказати «ні» — язик не повернувся. Кинув на об’яву про гардероб та чергу і закінчив нещиро:

— …Додому.

— Ходімо разом?

Вийшли на подвір’я.

Яка краса! Ніч тиха. Снігом устелені тротуари, біліють у сутінках каштани, тополі… Ще й зверху пороша сиплеться.

Та сприймав цю красу лише я.

— Існує повір’я, — озвалась похнюплено Варя, — як зустрінеш Новий рік, таким він і буде…

— Ти погано зустріла?

— Щось журба найшла.

Світять ліхтарі. Від їхнього світла сніг здається блакитним, мерехтливим, як Олині очі. А Варя:

— Він не любить…

— Віталій?

— Невже не бачив мене? — Варя була в полоні своїх думок. — Якби любив, шукав би на вечорі. А він танцював з якоюсь дівчиною… І так на неї дивився…

«Варя нас бачила», — майнуло в голові.

— Як я ревнувала!..

— Варю, ти просто дурненька. Віталій нікого не любить… — Випалив і збагнув, що передав куті меду, не так висловився, як думав. — Крім тебе, — поправився.

У ці хвилини я вирішив підтримати Варю, розвіяти гнітючий настрій, бо сам був веселий.

У Вариних зіницях спалахнула жарина надії.

А пороша сіялась, сіялась, а сніг голубів, мінився, наче Олині очі…

Тут, у Південнолиманську, я зустрів Олю теж випадково.

Вона збігала сходами обласного адмінбудинку вниз, я підіймався вгору.

— Таки тебе крила носять по білому світу, Юрію, — мовила вона замість привітання, натякаючи на моє прізвище. — Бач, дорога твоя під хмари в’ється, — кивнула на верхні поверхи.

Хоча я вже й знав, що вона приїхала на практику в «Південний Буг» і вже встигла надрукуватись, що ми неодмінно побачимось, але все ж від несподіванки розгубився. Мою розгубленість помітила Оля.

— Не чекав? Це сюрприз тобі! — подала вона на ходу мені свою руку.

Бісова душа: невже вона не кокетує, каже правду?

Я спробував загримати її руку — висмикнула:

— Зараз я поспішаю і на правах уже майже корінної південнолиманянки не зможу взяти на себе обов’язки твого гіда, проте в майбутньому розраховуй на мою опіку…

— А де ти влаштувалась?

Вона сказала адресу і додала:

— Приходь у гості. Чекатиму…

І поцокотіла каблучками до виходу.

«Чекатиму…»

Наче теплий вітрець дихнув у мою душу.


Чудасія: редактор призначив мене у відділ спорту. Якби хто сказав про це в Славгороді, я тричі плюнув би на такого насмішника. Не читаю спортивних газет, не знаю жодного спортивного імені, за всі роки студентства відвідав лише один футбольний матч, а тут…

Кругловидий, симпатичний, з привітним відкритим обличчям, ще зовсім молодий — років двадцяти восьми — редактор сидів за столом і пильно вивчав нас, практикантів.

— Ну, Варя хай сама вибирає: куди захоче, туди й пошлемо.

На мене глипнув:

— Юрію?.. Юрію доручимо… спорт.

Я аж гикнув з несподіванки, знітився. Триклятий піджак спортивного крою. Це він підвів!

— Пробачте, я в спорті… теє… не дуже…

— Нічого, нічого… Завідуючий саме пішов у відпустку… Впораєшся. Хлопець ніби нівроку. Очі, бачу, променисті…

Відмовитися? Згадав поради керівника практики. Напівжартома він наказував нам: «Коли зайдете до редактора, скиньте картуз і скажіть: здрастуйте. Не дай боже при цьому першим подавати руку. І не куріть — не хитруйте заховати цигарку в рукав чи кишеню: спалите одяг. Потім відрекомендуйтесь: я, студент такого-то вузу, член каси взаємодопомоги і профспілки, майже відмінник, учасник художньої самодіяльності і активіст товариства «Знання», прибув на практику… І ще одне: не відмовляйтесь опрацьовувати листи…»

Я кисло посміхнувся. Із настанов, мабуть, найдоречніша: не відмовлятись.

…Оселилися на вулиці Рози Люксембург, у ліфтерки. Миловида чорнява жінка з ямочками на щоках, з якою ми стрілися першого дня і яка лишила по собі приємний спогад, тепер позирала на мене дещо недовірливо.

— У неї дві дочки, і вона неохоче пускає в дім хлопців, — шепнула Варя.

Тоді я сказав тітці Ксені — так її звуть:

— Ми з Варею молодята.

Варя почервоніла, та промовчала.

Увечері, готуючи постіль, тітка Ксеня спитала:

— Вам поруч ставити ліжка чи дати одне велике, подвійне?

Потім довго не могла повірити, що я пожартував.

— Ви справді схожі на молодят. І підходите одне одному…

Роботи поки що нема. Нудьгую.

З вікна редакції видно клапоть неба, берег річки та й саму річку — Інгул. Унизу — прямокутники кварталів. Акації, акації… На сусідньому подвір’ї бавляться діти. Небо — наче перед дощем. У повітряних хвилях пірнають ластівки.

Браму проходять двоє морських офіцерів. З будинку, що навпроти, вибігає дівчинка — кидається до одного з них, висне на батьковій шиї.

Отже, я прибув на практику. Це вже друга в моєму студентському житті.

А першу проходив у Яромирі, в моїх рідних присупоївських краях…

Тоді вже через день газетярське життя так закрутило, так завертіло, що я ледве встигав умиватися та голитися. А з сніданком траплялися й перебої. Іноді доводилось бігти в редакцію натщесерце, а вже згодом викроювати хвилину і втихомирювати голод крихтами учорашнього бутерброда, які я старанно визбирував з шухляди стола.

Районна газета, як молотарка в гарячу жнивну пору, — встигай тільки снопи на барабан подавати.

Особливо допікала коректура. Одного разу сталося таке. Полоси вже здано до друку, відтиснуто двісті примірників тиражу, ритмічно працює друкарська машина. Сиджу, милуюсь гарно заверстаним власним матеріалом. Раптом до коректорської нервово заходить редактор:

— А це, Юрію, з вашої вини!

У статті «Зразково організувати літнє утримання худоби» (ну й заголовок!), в якій автор критикував відставання деяких колгоспів з надоїв молока, написано: «…не дивно, що за першу декаду травня денний надій на корову становить тільки 45 кг». А треба — 4,5. Одна кома, а яка важлива, яка заковириста.

Редактор вважався хорошою людиною. Кричав мало. Та при його словах «це з вашої вини» я мало не провалився крізь землю.

Вичитував коректуру, писав замітки, опрацьовував листи. Лист трудящого — не власна кореспонденція, його не викинеш у кошик. Як не крути, у який відділ не надсилай, а працювати над ним комусь треба. А хто за мене це зробить: завідуючий, заступник завідуючого чи завсектором культиватора — так прозвали колеги одного працівника редакції, Трохима Швиденка.

Сідав сам. Опрацьовував нашвидкуруч. Ніс до зава.

— Погано, — казав той.

Переробляв.

— О, це вже краще.

Ніс до відповідального секретаря.

— Ай-я-я-яй, — хитав головою секретар. — Такий молодий, Юрію, а вже ледачий.

Червонів, вертавсь у відділ, викидав оброблене. Перечитував лист знову. Шукав «сіль». Не знаходив — писав авторові, що матеріал непоганий, але «за браком місця» його не можна вмістити на сторінках газети. Відповідь підписував від імені завідуючого. Це щоб сховати практикантські кінці у воду і щоб у журнал «Журналист» автор скаржився на зава — наука все того ж таки Розбишаки. А він працював у газеті, він «у курсі»…

З листами мати справу набридло. Рвуся «на передовий рубіж». Нарешті їду до колгоспу. Власне, йду пішки. Пішки за двадцять кілометрів. Подорож не дуже весела, та настрій бадьорий, піднесений. Іду. Згадую Мусіка і Гарбузика, які відвідували мотоциклетну секцію, думаю: все-таки добре мати районному газетяреві диво дев’ятнадцятого століття — велосипед.

Та кат з ними, з велосипедом і мотоциклом. Хіба мені доведеться працювати в районі? У нас, студентів-журналістів, такий вогонь палає в грудях! Нас ждуть континенти і архіпелаги. У нас стільки таланту! Хіба ми створені для районок?

Але хай живуть районки, тут починається наша практика!

Дорога в’ється понад Супоєм. Вода, очерет, рогоза, трави… Чайки-красуні ячать у прозорім небі.

Наздогнав якогось діда в солом’яному брилі з кропив’яним мішком під пахвою, на плечі, наче коромисло, — складена коса.

— Здрастуйте, — кажу бадьоро.

— Драстуй, — дід, підсліпувато мружачи очі, пильно подивився на мене, мабуть, пізнавав: чий то такий моторний парубок заводить балачку.

— Далеко до Кулябівки, діду?

— Не знаю.

— Хіба ви нетутешній?

— Тутешній, та в Кулябівці не бував.

— А звідки ж ви?

— З Яромира.

— І все життя тут… чи приїжджі?

— Тут, всеньке як є.

— А куди йдете?

— Трави хочу накосити для корівки…

Йому за сімдесят.

Дивина, думав я, який нещасний дід: ніде не був далі свого містечка, нічого не бачив. А може, й щасливий по-своєму?.. Хтозна.

І все ж дивно, що старий жодного разу не навістив Кулябівку. Хоча б так, з цікавості. Втім, трапляються на світі ще дивніші речі. Навесні ми впорядковували квітник у дворі робітничого гуртожитку. Кастелянша розповідала: якось з дівчатами висипала жужелицю на тротуар, щоб не слизько було ходити. Вибігає дама з порожнім вазоном: «Дайте землі, дівчата». — «Нема», — кажемо. «А то ж що розкидаєте?» — «Ну, беріть», — посміхнулися. Дама бере, кидає у вазон, а жужелиця аж торохтить.

Виходить, є люди, які й землі не бачили, яка вона, Хоча все життя по ній ходять.

…Поля, поля. Жита наливаються. Жайвір виспівує. Настрій сягає обріїв, воля розростається до безмежжя…

Межівник, криниця, крайня хата.

Кулябівка.

Моє завдання — з’ясувати у кулябівському колгоспі, як справи з кролівництвом.

Зоотехнік колгоспу — огрядний, лисуватий чоловік з лукавим поглядом — узяв папірець, в котрому написано, що мені, Юрію Андрійовичу Білокрилу, доручається організація матеріалів до газети «Колос». О, як я хотів мати справжнє посвідчення, з твердими червоними палітурками, з золотим тисненням «Преса». Практикантам таких не видавали. Зоотехнік старанно й уважно вивчав мандат. Потім, глипнувши на мене й побачивши, який я худий та немічний, чвиркнув крізь зуби й запросив до кабінету. Побалакали. Після кожного слова зоотехнік поштиво вставляв: «Товаришу редактор».

Я вдавав, що не помічаю глузування. Атакував з ходу:

— А у вас є кролі?

— Дома чи в колгоспі?

— Звісно, в колгоспі. Дома, либонь, і жінка у вас є? — кажу.

— Ні, жінки нема. Є, та саме поїхала у відпустку.

— А кролі?

— Кролі відпусток не беруть.

Відкинувшись на бильце стільця, він задоволено кпив з мене.

— Жарти м’яса не дадуть, — нагадав я.

— Ми почали робити клітки… Замовили в архітектурному управлінні креслення… Знаєте, це діло ми ставимо масштабно, на промислову, індустріальну основу, — зоотехнік молов, що на думку спадало.

— А як з кролями?

— А що з кролями, товаришу редактор? Нічого.

— Значить, так і запишемо, — кажу, — нічого…

— Та ні, ви неправильно зрозуміли. Ходімо, я покажу вам, товаришу редактор, клітки. Клітки в нас — останнє слово техніки. Люкс! Світовий стандарт!..

— Ну, а кролі, кролі у вас є? — терпець у мене уривався.

— Двадцять штук, — випалив зоотехнік. — Австралійської породи… Закупили на виставці у Москві… Щомісяця плодяться. Знаєте, скільки матимемо до осені?..

Виходило, як у народній небилиці: «Ми з тобою йшли?» — «Йшли». — «Кожух знайшли?» — «Знайшли». — «А де ж він?» — «Хто?» — «Кожух». — «Який?» — «Як який? Ми ж тобою йшли?» І так далі.

Зоотехнік був у своєму репертуарі, я — в своєму. Мені нічого не лишалося, як написати фейлетон «Чого нема, того нема».

Хвалив сам відповідальний секретар.

Секретар цей був своєрідний. У нього весь час боліли зуби, та він не виривав їх і не лікував, а тільки лаявся:

— Холера б його взяла.

Життя в нього склалося не дуже добре. У війну потрапив у полон. Це й позначилося на подальшій біографії. По війні тих, хто побував у полоні, вважали мало не зрадниками… Він умів писати, але у великій газеті не міг улаштуватися. Оселився в Яромирі. Вибудував сяку-таку хату. Часи змінилися, його запрошували вже в Одесу, Харків, Полтаву, та він казав:

— Пізно, пізно, холера б його взяла.

Секретаря я трохи побоювався. Але й поважав, бо він робив ділові зауваження:

— Мисліть! — забивав цвяшки в мою ще нерозумну голову. — Не сприймайте все так, як говорять: будуються, робляться… Менше подібних слів. Треба: будують, роблять… Люди це роблять, люди, а не святого лежня бюрократи. Людей і показуйте в матеріалах… У вас є гарна манера: шукати в траві квіти. Тож вибирайте їх, а бур’ян викидайте геть — холера б його взяла!..

…Сидів я в кабінеті «завсектором культиватора» Швиденка. Своє прізвище по телефону він розшифровував на зразок тарсівської диктувальниці офіційних повідомлень:

— Шулим, Вадим, и — широке, Дмитро, енциклопедія, Ніна… Шви-ден-ко…

Телефон не вмовкав. І раз у раз чувся голос Швиденка:

— Торфартель, торфартель?

Або:

— Млин? Як у вас з виконанням плану? Виконуєте? Добре. Хто дзвонив вам? Шулим, Вадим… Що я мелю? Нісенітницю? Яку нісенітницю? То ви, кажуть, мелете чортибатьказна-що! У вас не борошно, а дерть з остюками…

…Коли на курсі підбивали підсумки першої практики, чомусь запало в пам’ять речення з матеріалу Лялі Сімороз: «Свині лежать і незадоволено хрюкають: завтра їх відвезуть на заготівельний пункт…» Ляля, корінна славгородянка, у колгоспі побувала вперше. Може, й свиней бачила вперше. У зоопарку ж їх нема. «Незадоволено хрюкають…» Чи не «хрюкатимуть» і мої спортсмени?


ЛИСТ З ДОРОГИ ( ЕПІЛОГ НАТОМІСТЬ ПРОЛОГА) | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | КОНСПЕКТ ДРУГИЙ