home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



КОНСПЕКТ ТРЕТІЙ

Що буде з Вариною любов’ю, що?

Не знаю. Тільки знаю: Віталій знову написав мені, а їй — ні. В чому ж причина? Може, йому нічим хвалитися?

«За листа дуже вдячний, а за відповідь запізнілу — пробач, — писав він. — Я нездатен навіть на епістолярщину: не маю таланту — хоч умри. Це збагнув лише тут, на практиці. Я мов той неборака, що зодяг ризи, не будучи попом. Я — не ти, Юрку…» Свій практикантський доробок він називає «нулем цілих і сотнею порваних», з гіркотою скаржиться на несприятливі творчі умови.

Загалом Віталій оптиміст. Ми всі так вважаємо. Чи то він лише перед людьми, в колективі — як риба у воді, а на самоті…

Певно, невдачі добре далися взнаки.

Не до Варі йому, не до дівчат.

А в кого їх нема, невдач? Кожній невдачі треба давати здачі. Напишу йому про це.

«Я — не ти…»

Сміхота. Ніби в мене все гладко, ніби моє практикування — дорога, вимощена лаврами.

А на «планьорці» Нонна Землякова, завідуюча відділом культури, сказала: фейлетон Білокрила належало зняти як антихудожній і вульгарний.

Редактор заперечив. Його підтримав також відповідальний секретар: недоліки у фейлетоні є, та в цілому він має право на існування…

Цієї хвилини до кабінету зайшов я. Землякова сиділа до дверей спиною і не бачила мене.

— У нього співають півні! — цим вона, мабуть, хотіла наповал зрізати і автора, і його захисників. — Де ви чули в Південнолиманську півнів?

Я здогадався — мова про мій фейлетон, і відповів:

— У курнику Ксені Андріївни.

Засміялась, адже я живу в ліфтерки, а вона справді тримає курей.


Ходив до Олі на квартиру. Мова зайшла про пам’ять. Я похвалився, що маю спостережливе око.

— А в чому була я зодягнена позавчора? — несподівано спитала Оля.

— У чорному сарафані і картатій блузці.

— Якого кольору картки?

Відповів.

— Молодець. Для журналіста це добра риса…

— Бути молодцем?

Оля засміялась. Зуби в неї рівні, білі, наче намистинки, але дрібні, мов у мишки. Може, й кусючі такі ж?

Тільки я не побоявся їх гострити: забрав у неї мініатюрного оксамитового ведмедика.

— Це мій найдорожчий талісман! — запротестувала, але так, як дівчина, в котрої парубок бере на пам’ять хустину.

Додому повернувся майже щасливим. А Варя ошпарила холодним душем: Оля їй не подобається.

— Чому? — став я на захист. — Дуже гарна дівчина.

— Ти її просто бачиш на занадто світлому тлі, яке, до речі, сам створюєш. Вона примхлива, вередлива. Як ти цього не помічаєш?

Я подумав про Олині зуби. Може, й справді вони кусючі по-своєму? Але з Варею сперечався.


Учора приїхав керівник практики Максим Петрович Прохоренко, бровастий і головастий чоловік. Брови в нього — наче дві очеретяні мітелки. Мабуть, коли він іде проти вітру, вони й ворушаться, як мітелки. Узяв газети з нашими публікаціями, пообіцяв зайти сьогодні.

З’явився о дванадцятій, побалакав з Варею, потім перейшов до мене, іронічно назвав шедевральним фейлетон («Коли б тут була Землякова, вона б зраділа», — майнуло в голові), однак «У Караганду, на будову» похвалив.

— Відмінно, — сказав і замовк, настовбурчивши, наче роги, свої густі розлогі брови.

Тенькнуло серце. Він же нарисовець. Як оцінить нарис про спортсменів-байдарників? Це, здається, найкращий мій здобуток на сьогоднішній день.

Наблизився до столу. Я схопився на рівні.

— Та ви сидіть, сидіть, — махнув він рукою. — Я не збираюся вас екзаменувати. Сікти лозинами — теж, — зірко глянув у мої сполохані очі і, зрозумівши німе запитання, перестрибнув одразу до очікуваного вироку: — Ви писатимете. Видно вже зараз…

Це було найголовніше. І подальші слова критичних зауважень вже падали, наче краплі дощу на парасольку — глухо барабанили об тугий брезент, але не дошкуляли. І ловив я лише ті, що могли знадобитися в майбутньому: про неприпустимість нарочистості, про деталі, що не повинні муляти око, про хитрощі сюжету, про добір фактів — боже боронь (він так і сказав: боже боронь) нанизувати їх, мов намистини, на шворку…

Критика його вже звучала як музика.

Прохоренко… Як же мені кортіло висловити йому свою учнівську вдячність, свою шану і повагу до його таланту. Більше того, я дивився на нього, як на людину, що воскресла з богеми, зуміла порвати з минулим, рішуче відцуралася і від «зеленого змія» і від друзів, що, пустившись берега, і його мало не втопили в триклятому Зіллі. Вже другий рік він і краплі не бере в рот. А раніше… Раніше вважався далеко не рядовим завсідником славгородських погребків.

А познайомився я з Прохоренком на першому курсі. І досить цікаво. Приймав він у нас залік. Поставив запитання — і до мене:

— Та-а-ак… Кепські ваші справи, юначе…

Чому кепські? Я ж учив! Ну, хай не знаю практичного життя газети, бо вступив до університету після школи, але ж теорію визубрив!.. Знаю від «а» до «я». Похололо на серці. Це ж перший залік у житті. Що коли не складу? Можуть і з факультету витурити!..

А він гне своєї:

— Таким чином, ви не читали постанови про редактора газети «Красний Север» товариша Задова…

Ця постанова була його «коником». Може, не сама постанова, бо вона суттєва й важлива, а прізвище редактора.

І хоча відповідав я зовсім про інше, він усе ж звів кепкування наді мною до цієї постанови.

— Значить, не знаєте, що утнув товариш Задов?

Бере в руки заліковку, розгортає.

— Стійте! — іронія з його слів одразу злітає. — Білокрил, Білокрил… Це ваш матеріал сьогодні опублікувала вечірня газета?

— Я… подавав, та ще не знаю… не бачив…

— То ви ж молодчина!

Молодчина — це я.

Поставив залік. Правда, зауважив:

— А газети треба читати.

— Журналісти в таких випадках кажуть, що вони самі їх роблять…

— Так, — йому сподобалася моя винахідливість, — але ж ви ще студент. Вам треба читати. Обов’язково!

…Кортіло мені нагадати Максимові Петровичу і про Цей випадок. І передати думку студентів про нього: справжній газетяр. Не кожен викладач має честь удостоїтись такого визнання серед загалу. Кортіло сказати і про його книжку, що вийшла цього року, чим вона мені сподобалась. Та побоявся, аби моє виявлення почуттів не розцінив він як підлабузництво.

День скінчився невдало: Варя потім повідомила не зовсім приємну новину:

— У Олі є хлопець.

— Ну, то й що?! — сказав я байдуже. А все ж через певний час спитав: — Звідки ти знаєш?

— Що?

— Що в Олі…

— А-а-а… Листи одержує «до запитання», ходить на міжміський переговорний пункт… Та й так видно.

Поживу — побачу.

Сиджу в Очакові, «біля самого синього моря»: при їхав у відрядження. Жнива почалися. Мене зняли з спортвідділу і кинули «на прорив» до сільськогосподарського.

На берег набігає голуба хвиля і з шурхотом розкочується по піску… Під її плескіт і звуки акордеона піонери роблять зарядку.

— Раз-два-три… Раз-два-три, — диригує дитячими вправами фізкультурник.

Верчу в пальцях оксамитового ведмедика, а чую голос Варі:

«Ти ж її не любиш. Скажи, що не любиш…»

На тлі моря біліють чайки. Наче дівочі долоні. Наче Олині долоні…

Кидаюсь з розгону в хвилі — над головою іскрами спалахують бризки, вода холодним вогнем обпікає тіло і найперше бажання моє — вискочити назад, на берег але за мить стає тепліше, і вже ні про що не хочеться думати, а тільки — пливти, пливти, пливти…

Мчимо з секретарем райкому комсомолу степом. Мотоцикл, як сполоханий скіфський кінь, несеться несамовито. Стрілка спідометра сягає стокілометрової позначки.

Вилітаємо за село Куцуруб. З півдня воно омивається водами Південнобузького лиману, а з півночі — морем хлібів. їх тут справді море — ні кінця ні краю. А над ними — небо. Високе, широке, синє, як на картинах давніх живописців.

Замовкає шум мотора. Стою наче в чарівному сні. прислухаючись до гомону колосся, яке видзвонює у нитки сонячного проміння, дивлюсь на свіжозорану ріллю на місці скошеного ячменю, бачу, як блакитною смугою стелиться вдалині лиман…

Десь сюрчить трав’яний коник, пряде срібну основу жайвір.

Ідемо далі.

Праворуч зеленіє лісосмуга, за нею — балка.

Знову розляглися пшениці.

Справжнє хлібне царство, де владарюють праця людини та залізні підпори високовольтних дротів, що навпростець несуть у міста і села в своїх жилах кров віку — електричну енергію.

А колись же тут шуміла ковила, древній вітер розчісував гриви диких коней, що табунами гуляли в необжитих просторах…

Як змінилось лице степу, як змінилися часи!

Немов з-під землі випливає комбайн.

Косять хлопці, зовсім юні. Засмаглі, ставні, пильноокі. Чим не нащадки скіфських пастухів? Обом ще й сорока разом нема.

— Не нудно вам тут? — питаю перше, що спало на думку.

— У степу? — дивуються хлопці, мовляв, хіба можна в степу нудьгувати.

«А наймолодший з них, Скіф… залишився в цій країні. Саме від цього Скіфа, сина Геракла, походять царі скіфів, які й тепер царюють…»

О праотець історії (а мо’, й журналістики), невтомний мандрівниче Геродот! Який доречний ти тут із своїми міфами!..

— Степ нам — що рідний дім. Воля тут!..

Чи не кров скіфів в’яже цих хлопців до Куцурубу, до його земель?

Нашвидкуруч заношу до блокнота заголовок майбутнього репортажу: «У степу під Очаковом». Додаю: «Описати степ, і хлопців, і настрій, що находив на мене, а відтак міг найти й на жниварів, провести паралель з нотатками Геродота». Мимохіть згадую Засупоївку, батька хлібороба, матір… Я — селюк, і степ пробудив у душі щось рідне, близьке мені й знайоме ще з дитинства. Либонь, те, чому важко навіть віднайти назву, але що живе, хвилює, як дух самої землі, на котрій ти народився і до котрої прив’язаний нерозривними узами на весь свій шлях земний. Дай йому лише зачіпку, поштовх — і воно знову прокидається, розцвітає, яким би пилом не було присипане.


…З Очакова до Південнолиманська вернувся попутним автобусом.

— А Білокрил наш — письменник! — проголосила Варя, прийшовши в редакцію.

— Як письменник?

— Його друкує літературний журнал. Правда, Юрку?

Обіцяють дати великий нарис на моральну тему в ближчих номерах…

Стало незручно, але й приємно: начувайтеся, мовляв, практиканти — вони чогось та варті!

Нонна Землякова, дізнавшись, у чому річ, обірвала тиху балачку про реглан-рукав якихось екстрамодних блузок, що надійшли в продаж, і скептично шпигнула:

— Мені теж колись обіцяли, та обіцяного, як відомо, три роки чекають.

— І ви змирились? — наїжачився я.

— З чим?

— З тим, що не друкують?

— А що вдієш: аби в наш час, час комунікацій, кібернетики і атома, пробитися на сторінки солідного республіканського органу, треба мати протекцію чи принаймні міцні лікті, а я — жінка, представниця слабкої статі…

Вона кокетливо поправила зачіску.

— Може, крім ліктів, потрібне ще щось, приміром, голова? — Я не мав права такого казати жінці, та ще старшій за мене. І все ж випалив.

— Ви теж змиритесь! — В її словах було стільки категоричності, як у чорної ворони, що каркає подорожньому лиху долю.

— Ні! — заперечив я.

— Не кажіть «гоп»…

— А я вже перескочив, перескочив ту межу, на якій зупинилися ви!..

— Браво, браво! — вона зналася на тонкощах дискусій і сварок, вона вміла кусатись ущипливо і разюче, зовні лишаючись мовби врівноваженою і спокійною. Та її видавали очі — з них сипалися презирливо холодні іскри. Як вона ненавиділа мене в ті хвилини!

— Браво казатимуть мені читачі!

Я кляв свою юнацьку нестриманість, але вгамувати її не міг.

І водночас виправдовував себе: а що було б, якби послухав Землякову, розділив теорію слабкодухих — «не тратьте, куме, сили» — і перестав вірити в майбутнє?


Мені таланить: їду у відрядження разом з Олею! Вона від своєї газети, я від своєї.

Ідемо у Василинівський район.

Аж не віриться, що це — південь. Тополі, клени, акації… Річка з лепехою, в очеретах болота… Південь мені чомусь уявлявся мало не пустелею — піски, рівнина, безлісся… А тут гаї, балки, лісосмуги. Зблиснуть за вікнами автобуса озерце, ставок… Білі чепурні будинки ховаються в тіні садків.

Оазиси — не села.

І ось ми вже йдемо Василинівкою.

Василинівка — рідне гніздів’я нашого однокурсника Валентина Куцибаби, заїкуватого, але доброго, щирого хлопця.

— Завітаймо в гості до його матері? — пропонує Оля.

— Минати хату друга — безглуздя!

— Злочин!

— А зайти — наказ Валентина!

— Його воля!..

Тетяна Василівна — Валентинова мати — ще молода жінка, трохи схожа на Валентина, — не знала, де нас посадити: зраділа, мов рідним дітям.

— Сходіть у садок, а я вам тим часом вечерю зрихтую, гості дорогі…

Сонце зайшло. У садку м’яка прохолода і вологі пахощі квітів.

— Ой, чуєш? — спинилася Оля.

— Матіоли! — вигукуємо майже водночас.

Криниця, поруч — квітник: матіоли, чорнобривці, м’ята… Та матіоли пахнуть найдужче.

Спустилися городом до берега. Очерет принишк у вечірній мовчанці. Десь чиргикає очеретянка, кумкають жаби, сюрчать трав’яні коники…

Пригадалась знову Засупоївка, домівка. І рідна мати, рідні береги…

За вечерею Тетяна Василівна, по-материнськи підперши рукою щоку, сиділа край столу, розпитувала про нас, а найбільше — про Валентина: як учиться, як живе, чи вийде з нього журналіст…

Коли ж ми залишилися вдвох, вона ніби ненароком поцікавилась:

— А в нього є дівчина? Може, це вона, Оля?..

Я сказав, що є, та не Оля.

— Ой, хоча б він не женився, поки науку скінчить…

Пригадав Варині слова. Того самого бажають її рідні. Цю тему зачепили й ми з Олею, полягавши спати.

Спали у світлиці: я — на кушетці, Оля — на ліжку. Були так близько одне від одного і так далеко.

Довго теревенили про всяку всячину, а найбільше — про життя, про його красу і незбагненність.

Ніч, темінь. Тільки наші голоси літали, наче сполохані птахи: з одної гілки на іншу…

— Знаєш, у житті, як в оцій кімнаті: сутінки, нічого не видно вже за кілька кроків, а людина постійно чогось шукає, хоче розгледіти щось, знайти…

— Шлях…

— Мету…

— Покликання…

— Істину…

— Друзів…

— Надто подругу…

— Друга…

У наших думках, мов молоде вино, бродило непізнане щастя, якого ми жадали, прагли, у яке вірили. Ми снили ним, не знаючи, яке воно, в чому, коли і в подобі чого чи кого прийде…

Засиналося солодко і тривожно. Ми наче й не спали зовсім. Здавалося, я й уві сні розмовляв з Олею. І такі гарні-прегарні казав слова, яких насправді ніколи не міг сказати.

Уранці, снідаючи, я ненароком розлив молоко. І куди? Прямісінько собі на штани! Білі модні штани. Що робити?

Оля реготала:

— Підеш у контору в трусах.

— Кореспондент і без штанів. Де це бачено? — жартував і я, та було далебі не до жартів: варто вийти за ворота, як мої «білокрилі», кажучи Олиними словами, холоші припадуть південною пилюгою і стануть рябі, мов з козлячої шкури…

Трапляються й такі проблеми.

Виручила Тетяна Василівна — знайшла старі Валентинові «техаси». Приміряв — підійшли.

— Тепер я турок — не козак, — згадав арію Карася. — А що старі — не біда: всі хіппі в таких хверцюють.

Можна рушати в путь!

Біля одного подвір’я нас гукнув сивобородий дід — стояв на воротях, мов старець-пророк.

— Зайдіть, дітки, яблук покуштуйте. Бачите, скільки!..

Яблук у саду — мов листя: і на землі, й на яблунях…

— Які є люди хороші, — мовила Оля.

Людська доброта очищає душі. Нам стало світло й легко.

Йшли ми понад річкою, по крутому, порослому травою і кущами берегу. Унизу, в очеретах, блищала вода, а ген далі біліло хатами й зеленіло городами та садками село.

Ішли безтурботні, молоді.

І не хотілося, аби дорога кінчалася, аби в поезію ранку вривався прозовий клопітливий будень…


У контору колгоспу нагодився представник райкому партії. Оля поїхала з ним до першої бригади, а я разом з комсомольським секретарем «комсомольским транспортом» — мотоциклом — узяв курс на поля.

Об’їздили кілометрів з тридцять. Зайшли в Капустянській балці на пасіку. Пасічник, чимось схожий на того діда, що пригощав яблуками (я давно помітив — люди одної місцевості подібні між собою не лише говіркою, а й зростом, кольором волосся, рисами обличчя, вдачі), і його помічниця — густо обцілована веснянками дівчина — пригостили медом. Обідали під трьома тополями, за якими відразу починалося поле.

«Написати б про пасічника», — подумалось блаженно.

Та ба! Для цього мало пообідати з ним. А часу катма. І коли він буде? Може, як скінчу університет? Швидше б!

У першій бригаді Олю я не застав, хоча ми й домовились про зустріч. Запізнився — і вона, мабуть, не чекаючи, пурхнула на Василинівку. Вона моторна, тямовита і темпераментна дівчина. Такою і має бути газетярка!

З бригади пішла навантажена зерном машина. Заліз у кузов і слідом за вітром подався шукати Олю.

Найімовірніші координати — районна газета. Зайшов — Олі нема. Подзвонив у контору колгоспу. Є! Сказав, що чекатиму біля елеватора.

Сиджу, чекаю — ні слуху ні духу.

Що таке?..

Я — до Тетяни Василівни. Оля не приходила. Подзвонив ще раз у колгосп. Відповіли — поїхала вже. Куди? Невідомо.

По радіо передають пісню «їхав козак за Дунай». Дивлюсь у вікно крізь прозору фіранку. Хмарно. Вітер розходився… Олі нема. Сумно…

Турбується також Тетяна Василівна:

— Може, не дай святий, в дорозі що трапилось?

Очевидно, Оля поїде на Південнолиманськ з Вознесенська, думав я, прощаючись з Валентиновою матір’ю.

Приїхав у Південнолиманськ — Олі ніхто не бачив, не зустрічав. На квартирі сказали: ще не повернулася.

Занудився ще дужче. Таке враження, наче мене обікрали або гірко обдурили.

Завтра од’їжджає Варя — програму практики виконала і більше не хоче лишатися, маршрут — на Кривий Ріг. Уже взяла квиток.

Дивне почуття перед розлукою. Силкуюся збагнути його і не можу…

…Увечері Ксенія Андріївна розповідала про себе. Розповідала Варі, але я лежав у сусідній кімнаті — двері були прочинені — і все чув. Підслуховувати, звісно, чужі розмови негарно. Однак вийшло все ненароком — що поробиш. Вона не знала, що я лежав на канапі за дверима, а я вчасно не дав про себе знати. А тоді вже причаївся й до кінця виконував роль сплячого.

Ксенії Андріївні уже за п’ятдесят. Хвилясте волосся, колись темне, посріблилося зрідка павутинням сивини. Симпатичні ямочки на щоках. Прямий ніс, сірі, вже трохи вицвілі очі. Та ще палахкотять, як світло великої зорі на вечірньому небі. А які ці очі були у вісімнадцять років!

— Оце мій чоловік, — розгорнула Ксенія Андріївна сімейний альбом і показала на військового. — Загинув на фронті. Залишилась я сама… Цілі роки прожила, ні на кого й голови не піднімаючи. Все для дітей — Галі та Люди — старалася. Одержувала майже копійки, а дочок же треба і взути, і одягти, і нагодувати… Свято настане — лежу, а руки судомить, а руки сіпає від болю: перед святом білила, прала, прасувала… І все в чужих людей. І все заради дітей, щоб не відчували нестатків… А тепер дорослі. Вже на своєму хлібі… Діти — велика мука. Дітей кохати, казала одна баба, що каміння ковтати. Але вони і велика втіха. Як би я жила, коли б не діти? Чоловіка я не любила. Може, тому й радості не відчувала. Жила як жилося, слідом за течією. Почалася війна. Пішов він на фронт і не повернувся. Думаю іноді: якби його любила, може, це й допомогло б врятувати його, а так… Чи не занадто тяжкий гріх беру на душу? Не знаю. Тільки часом так здається… По війні — вдова я. Діти в мене, сироти. Усе їм віддаю, живу тільки заради них, тільки ними. Минає рік, минає другий, третій… А на чотирнадцятий… Працювала я кур’єром у «Південному Бузі». А в них, у бужан, шоферував Федір Домащук. Ходив завжди брудний, зачуханий, за собою не стежив. Мабуть, у нього щось негараздилось у житті. На цього ніхто не звертав уваги. Невдовзі його покинула дружина, і він зовсім опустив крила. Жаліла його. У думках обігрівала, підбадьорювала. А він наче відчув це… Почалися наші зустрічі. Я обперу його, нагодую, костюм випрасую. Став він на людину схожий: чистий, охайний, поголений. Мовби й не шофер, а інтелігент, газетяр, абощо. І ніби тільки тоді помітила я: вродливий бісів Федір, дужий, ставний. Можна б нову сім’ю будувати. Так у мене ж діти!.. Прийде він, а Галя дивиться на нього, дивиться. Нічого не каже, а просто дивиться… І від того наївно-настороженого погляду дитячого аж моторошно робиться… Далі зустрічалися під козацьким сонцем — таємно. Підкотить Федір легковиком, очікує. Які то були солодкі хвилини! Присплю дітей і — до нього, в машину. Ніч нікому нічого не скаже й не покаже. Я полюбила його. Минуло два роки — моя друга молодість. Ми все ж вирішили побратися. Галя в сльози: «Мамо, не треба. Прошу тебе, мамо!..»


…Зараз пригадую, що розповідала Ксеня Андріївна, і думаю: це ж тема… Тема для оповідання.

«Варю! Хороша, мила Варю!

Що ти сохнеш за ним? Що побиваєшся? А знаєш, що він сказав про тебе? «Потрібна вона мені, як п’яте колесо до воза». Та хіба сама не бачиш: він тільки дурить тебе, а сам сьогодні з одною, завтра з другою. І в Ленінграді в нього є. Ти знаєш: Алла. Вона приїздила відпочивати на літо в його село. Там вони й познайомились. Тепер листуються. Плюнь на нього, мила Варю. Не тільки світу, що в вікні. Та і який то світ побачиш з ним? Завжди тягатиметься за спідницями, а ти лише вроду свою зсушиш та долю загубиш. Твій друг».

Такого анонімного листа одержала Варя перед поїздкою до Кривого Рога. Настрій у неї кепський.

Втішав її, як міг. Казав, що це хтось навмисне намагається посварити її з Віталієм. Пригадую, що навесні виникла така ідея в хлопців: пожартувати. Хто ж був Ще при тій розмові? Ага, Бабашкін, Гальопа, я і Цап-Цапенко… Бабашкін розповів пригоду з анонімкою: від імені якоїсь студентки хлопці написали молодому викладачеві листа. Викладач повірив і… одружився на тій студентці. «Давайте й ми так… Щось у нас весілля ще не було…»

Ця витівка дуже тішила Гальопу.

Невже він?

…Увечері довго гуляв з Олею. Бурхав у верховітті дерев вітер, шумів таємниче листом… Живі імпульси перебігали з крони на крону, наче якась невидима істота стежила за нами, хотіла знати, як ми поводитимемось, про що говоритимемо.

Оля розповідала про своє шкільне кохання — наївне, як і в кожного, скороминуще, але пам’ятне. її хлопець — капловухий і кирпатий — написав цілий альбом ліричних пісень, розмалював його, а той альбом потрапив до вчительки. Скандал був на всю школу!

Цікаво: чи пам’ятатиме коли-небудь Оля оцей вечір, листяний шелест, мою несміливість?.. Чи потрібен був я їй, коли вона розповідала про себе, чи вона просто хотіла вибалакатись? А я чи хтось інший був би на моєму місці — то несуттєво?..

Довго не спав.

А вранці Ксеня Андріївна:

— Облиш про них думати, Юрію. Хай їм грець!

— Кому?

— Дівчатам.

— Звідки ви дізналися, що я про них думаю?

— Хто не був молодий, той не був дурний. А в мене вже коси побіліли.

Радила вона мені, я — Варі. Та одне діло — радити, й зовсім інше — самому опинитися в біді кохання.


День збіг у метушливих турботах, хоча майже нічого суттєвого, крім звіту про практику, не зробив. Отже, я мав повне право повторити слова древніх «Amici, diem, perdidi» — друзі, я втратив день.

Відбулась редакційна «летучка». Хвалили мої репортажі «У степу під Очаковом» і «Там, де три тополі». Останній я написав після поїздки з Олею. І від нього, як сказав оглядач, віяло закоханістю автора в описаних людей. А я подумав: не так у людей, як в Олю.

Завтра ми прощаємося з Південнолиманськом.

Сиджу в парку, чекаю Олю.

За Інгулом сідає сонце. Рожевіє, ніби розмите аквареллю, небо, золотяться краї купчастих хмар. Гасають ластівки. Повітря темніє, наче олово.

Сутеніє…


КОНСПЕКТ ДРУГИЙ | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | КОНСПЕКТ ЧЕТВЕРТИЙ