home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».

Двір затишний — з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці — переважно немолоді жінки.

— Он звідтіля, — кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.

Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.

— З прокуратури і міліції? — здивувалась одна. — А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

— Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, — ображено зауважила друга. — Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

— Горе, яке горе для батьків, — скрушно мовила третя.

— І часто він сидів на підвіконні? — запитав Бухов. — Як його прізвище? Де живе?

— Не знаємо, не наш він.

— А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

— Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

— Яку Римму? — зацікавився Євген.

— Полякову, з п’ятого поверху.

— Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…— Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

— Римма зараз вдома? — запитав Денис.

— Ми сьогодні не бачили її.

— А кривого тут не здибали? — згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

— Кривого на ногу чи це прізвище? — слушно уточнила світлоока жінка.

— Може, кривий, може — прізвисько, — невпевнено сказав Бухов.

— Такого прізвиська не чула і кривого…

— Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, — мовила світлоока. — Еге, зустрічала.

— Коли?

— Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

— І він справді кривий на ногу? — втрутився у розмову Тополюк.

— Кривий і з ціпочком.

— А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

— Ну, що там? — Бухов очікувально дивився на Тополюка.

— Нічого.

— Ходімо в під’їзд, — сказав Денис.

У списку мешканців — Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

— Розшифрував «Р! Я Т Л!»? — поцікавився Бухов.

— Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», — відповів Тополюк. — Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

— А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею — зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі — на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

— Зручно вилазити, — зауважив Денис.

— І триматися можна добре, — додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої — на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

— Ви до Полякових? — звернулася до них.

— Еге, хотіли поговорити з Риммою, — сказав Євген. — Це слідчий прокуратури Бухов, а я — оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.

— За того хлопця? — сумно запитала жінка.

— За нього.

— Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

— А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

— Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, — вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

— Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? — поставив перше запитання Бухов.

— Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко — Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.

— Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, — погодився Тополюк.

— Звичайно, — кивнула господиня. — Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, — сумно мовила Ольга Кирилівна.

— І він часто тут з’являвся?

— Останні тижні майже щодня, і все після обіду.

— А як його називала Римма?

Ольга Кирилівна замислилась…

— Дивне ім’я, — спроквола проказала. — Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.

— Султан, імператор, король, мулла… — підказував Бухов.

— Ні, мов схоже… на шию.

«Шия, шия…» — повторював Євген подумки і нараз випалив:

— А не шейх?!

— О, шейх! — зраділо підхопила господиня. — Шейх!

— А де Римма працює? — запитав Бухов.

— Вчиться в десятому класі.

— У якій школі?

— Тридцять сьомій.

Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.

— І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?

— Це чоловіка, що припадає на ногу?

— Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.

— З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні — пив квас.

— О котрій годині?

— Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, — всміхнулася Ольга Кирилівна.

— А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?

— Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять — двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.

— Ви б його впізнали? — запитав Тополюк.

— Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.

— Часом не мешканець цих будинків?

— Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, — впевнено заперечила жінка.

— Римма зранку ходить до школи?

— Еге.

— А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

— Без нічого. — Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: — Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

— Завжди, — відповів Бухов.

— І навіщо? Адже людина сама винна — не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, — поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

— Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, — сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?


предыдущая глава | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | cледующая глава