home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



КОНСПЕКТ СЬОМИЙ

Думаю про Олю. За що її люблю? І чому так виходить? У ті хвилини, коли здається, що я не можу без неї дихнути, її нема поруч. А зустрінуся — знову проза. Не знаю, що робити, як поводити себе, що казати.

«Розмова в такому ділі коротка», — повчає іноді нас, юнаків, Іван Лушпенко. І смачно позіхає.

Лушпенкові вже сорок. У нього є сім’я — дитина, дружина, теща. Правда, від сім’ї, точніше від тещі, він утік до гуртожитку.

Невже він ніколи не любив? Чи любив, та вже забув?..

«Віршиками жінок не підманиш. Вони лірики не люблять».

Невже в цих цинічних словах є хоч крапля істини?

Якщо так, то коли він пізнав цю істину?

Мені вже ось-ось стукне двадцять три. А я й досі б’юся над питанням: про що говорять закохані?

У школі теми кохання цуралися вчителі, боялися, аби не розбестити нас. Досвіток, де підлітки проходили ази парубкування, ми вже не застали. З батьками незручно було радитись про це. Та батькам нашим і не до того було: вони працювали, їм вічно ніколилось… А нам уже подобались дівчата. Ми знали — їх треба проводити, наприклад, з гульні додому. Та водночас чули, як у селі дорослі насміхалися над одним неборакою, що довів дівчину до хвіртки, мовчав, мовчав, а тоді знайшовся: «А кури у вас несуться?» З ними, з дівчатами, міркували ми, школярі, треба якось особливо балакати. Не про курей і не про корів. Мабуть, взагалі не про звичайні сільські справи та турботи.

Якось під час літніх канікул у наше село приїхав льотчик. Ми з Василем Закревським знали, що ходить він до фізички, нашої молодої вчительки. Цієї нагоди — підслухати, про що вони балакають наодинці — ми не могли пропустити.

«Операцію» проводили кілька днів. Спочатку вистежили, де вони зустрічаються. Після того як льотчик провів фізичку з клубу, вони стояли коло хвіртки, потім ішли в затінок, на веранду, обплетену диким виноградом, сідали на лаві. Відразу ж за верандою росли малинові кущі. Нам таланило.

Одного вечора залізли в кущі.

Стояла тепла місячна ніч. Місяць висів над вербами, над хатами, наче велике воскове кружало. Десь біля греблі співали дівчата. Було гарно і тривожно. Ми чекали. По нас лазили якісь мурахи, ми подряпали малиновими колючками обличчя, та що ті муки порівняно з наукою, яку мали пізнати!

Сиділи довго. Здавалося — вічність. Згасло попереднє збудження. Стало нудно й сумно.

— Оце полічу до ста і, як не буде, піду додому, — прошепотів я.

— Мені теж набридло, — погодився Василь.

— Раз, два, три…

Не знаю вже, до скількох я долічив, коли Василь раптом сіпнув мене за рукав:

— Ідуть!

На подвір’ї почулися кроки і тиха розмова. У мене засвербіла спина, мабуть, укусила клята комашка, та я не смів навіть ворухнутися.

— А які ж ти листи пишеш! Мені ще ніхто таких не писав, — тихо мовив льотчик, заводячи під руку фізичку на веранду.

— Гарна схованка наша, правда? — сказала фізичка, не підтримавши розмову про листи, і сіла.

— Вузька лава і тверда: нема подушки.

— Соромітник, — незлобливо дорікнула фізичка.

Вони сіли на веранді проти місяця, до нас спинами. Проміння пробивалося крізь виноградний лист, і нам видно було, хоча й не дуже чітко, їхні постаті. Льотчик, поклавши руку їй на плече, поцілував вчительку. Рука льотчика сповзла до грудей жінки — теж нічого не мовила. Та, власне, й льотчик уже нічого не казав. Сиділи, притиснувшись одне до одного, й мовчки цілувались. Потім льотчик похилив учительку на лаву. Промовчала. Знову цілувались. Натомість вони чомусь стали вовтузитись, борюкатись. І вчителька зашепотіла:

— Не треба, Льоню… не треба…

А він лише гарячково повторював її ім’я:

— Лідочко, Лідо…

Вони знову почали цілуватись, вже стоячи біля одвірка.

У мене закрутило в ніздрях. От халепа! Закрив ніс і рот долонею, та вже ж якийсь звук, схожий на собаче харкотіння, вирвався крізь пальці назовні.

— Що це? — насторожилась учителька.

— Мабуть, кіт, — заспокоїв льотчик.

Василь корчився від сміху, а в мене на лобі виступив піт.

— Ну, мені вже пора, — сказала вчителька і на прощання сама поцілувала льотчика.

А льотчик поцілував їй руку.

На тому вони розійшлися.

Скінчилася й наша засідка. Розчаровані та зморені вертали ми додому, згадуючи вже не те, що чули та бачили, а подробиці наших кількагодинних мук: як нас кусали комахи, як ми сиділи, як хотілося чхати, сміятися, перекинутися словом.

Ми були розчаровані. Ми гадали: хто-хто, а вчителька могла б побалакати про щось путнє, про щось таке, чого ми зроду-звіку не чули, а вона… лише цілувалась… Що вже тоді глузувати з того неотесаного парубка, який питав у дівчини про курей.

…Сплив цей епізод, а за ним прийшли рядки Віктора Гюго, прочитані вже студентом в університеті:

Де вчаться любощів? Де ж учаться кохання?

У вітру запитай, що кущ калини гне,

У мотиля, що мчить на полум’я нічне,

У променя, що нам несе тепло її світання,

У пташки, що летить з нудного зимування.

Гніздечко в’є м’яке, жде пари в тишині!

І серце знітиться: «Хіба ж те знать мені?»

Згадую зараз настанови Лушпенка, згадую давню історію свого ходіння по науку любові, вірш Гюго і думаю, що про кохання не розкаже, либонь, ніхто в світі.


Прощайте, пороги рідної хати. Прощайте, вишиті рушники на білих стінах і материні потьмянілі образи на покуті. Спочив чи не спочив удома, а вже знову час у дорогу!.. Попереду життя — неспокійне, тривожне, клопітне… Знаю, в ньому не буде затишку, спокою, та, власне, я й не прагну їх, бо така моя натура і таку обрав собі професію.

Стукотять колеса, б’ють лунко по рейках, як невидимі дзвонарі.

І в душі дзвонять вони. Ні, то не дзвони гудуть. То бринять струни гітари. То гітара і пісня так хвилюють, видзвонюють…

У вагоні ж бо їдуть студенти — повертаються, як і я, з канікул до Славгорода.

Бабине літо коротке,

Жарка пора…

Бабине літо… Варя, Оля…

Передосінній смуток природи і остання жіноча любов.

Бабине літо… Сріблясте павутиння в небі й перша сивина на скронях матері…

Бабине літо коротке,

Жарка пора…

Південнолиманськ… Білі ромашки на березі Інгулу… Ксеня Андріївна… Павутинки, що ними я так чудувався в дитинстві…

«Бабине літо», — я так назву оповідання про любов Ксені Андріївни. Я повинен про це написати не відкладаючи. Тут знадобиться мені і її розповідь і мої враження від ночі, коли я скиртував солому в селі, тут допоможе й моє ще нерозквітле кохання до Олі…


— Справжня любов можлива тільки до сімнадцяти років, — рішуче наполягав Слободян.

Ми, тобто я, Марко Лопух і Микола, вийшли з бібліотеки, а що завели мову про кохання, то й не дивина: кого з студентів не цікавить ця тема?

— Я маю на увазі, — розвивав свою думку Микола, — любов чисту, романтичну. Згодом же люди вкладають у це поняття інший зміст.

Марко заперечив:

— Людина любить, поки живе і відчуває силу.

— Ти не зрозумів мене. І не можеш зрозуміти…

— Що, я не любив, чи що? — буркнув Марко.

— Ти вийшов з того віку.

— Мені теж було сімнадцять.

— І саме тоді ти полюбив Катрю Поясок? — пустив іронічну стрілу Слободян.

Марко не розсердився. Та й загалом серед студентів не прийнято вибухати гнівом, якщо тебе навіть образили. Треба зуміти проковтнути пілюлю, аби достойно реабілітувати себе, відстояти.

Ні, Катрю Поясок Лопух полюбив згодом. А до того було в Марка, як і в кожного з нас, перше кохання. Ночей дві чи, може, три не спав він, не їв, а все бачив перед собою одну дівчину.

— А на четверту ніч…

Ні, це було не четвертої ночі, а четвертого вечора. Марко зустрів цю дівчину в театрі. Вона глянула, приязно всміхнулася.

— І я побачив, — зізнався Марко в тому, в чому, либонь, нікому ще не зізнавався, — що в неї нема одного зуба. Жах! Любов як рукою зняло…

Ми засміялись.

А Марко:

— У такі роки уява малює більше, ніж нам пропонує дійсність… Ми хочемо бачити своїх коханих ідеально довершеними. А пізніше…

— А пізніше ти цього не хочеш?

— Хочу. Але пізніше любов мужніє, розумнішає…

— Як це — розумнішає? — допитливо наставив свої окуляри на Марка Слободян.

— Ну, ти бачиш, що в дівчини, яка тобі подобається, ніс кривий. «А в кого рівний?» — задаєш собі запитання. Вона негарна. «А ти чим ліпший?» — Марко говорив розважливо і статечно, власне, так, як і належить людині з певним життєвим досвідом.

Нам цей досвід ще був чужий, далекий. І коли Марко, висловивши почасти філософію старого парубка, почасти власну точку зору, сказав:

— Таким чином, ти бачиш: і ніс не актриси, і ноги не балерини… Водночас відзначаєш: попри ті чи інші вади, погляди твоєї подруги сходяться з твоїми. Чого ще треба? Женишся…

Микола спалахнув:

— Женишся на поглядах? Дозвольте, мені така дружина не потрібна.

Перехрестити Марка у свою віру було неможливо.

— Побачимо, яку ти собі кралю візьмеш.

— Кралю чи не кралю, але принаймні таку, на яку не валуватимуть пси. Жінка в журналіста мусить бути вродливою.

— І розумною, — докинув я.

Марко й на те знайшовся:

— Розумних прийнято мати коханок, а жінка…

— Де прийнято? — перебив я.

— У Західній Європі, наприклад. А жінка не повинна витати в хмарах високого неба.

— Чому? — наївно запитав Микола.

— Вона просто щоразу пересолюватиме борщ, — діловито розтлумачив Марко. — Або й зовсім забуватиме його варити.

Ми ще довго теревенили про наших майбутніх наречених.

Ми видивляємо їх з небес, а вони, як відомо, прийдуть із землі.

На вулицях з’явилась квітуча лоза — котики. Сонце розтоплює лід у замерзлих калюжах. З похилих вулиць, узвозів, горбів дзюркотять струмки й струмочки. У них купаються голуби і горобці. Вода, мабуть, дуже холодна.

Птахи обдуваються. Але їх радує весна: воркочуть, цвірінькають, обтрушуються, чистять пір’я…

Дивитися б на них та й самому радіти. А треба готуватися до семінарів!

Зайшов у читальню. Щойно взяв книги й сів за стіл, як до мене тихо підступила Варя Ремез:

— Побалакаємо?

— Побалакаємо.

Вийшли в коридор. Вона знову почала відкривати найзаповітніше:

— Чому я не зовсім вірю Віталію, чому? Може, це не справжня любов? Чи навпаки — дуже справжня? Я не можу спокійно сидіти, коли він говорить з якою-небудь дівчиною.

— Ревнуєш?

— Навіть більше… Ось почали записуватись на переддипломну практику. Ляля Сімороз набивається з ним у Крим. І каже: «Квитки Вітя візьме». Дівчата язиками плещуть: «Як ти терпиш таке? Чому сама з ним не їдеш?»

— А справді — чому?

— Ну, знаєш, це вже буде з мого боку чіпляння на шию. Хлопці не люблять такого.

— Облиш свої сумніви, — намагався я заспокоїти дівчину, та це мало діяло.

— А він каже: доведи свою любов. Я ж дужче, як люблю, не можу…

— Усе про те ж?

— Так.

Вона помовчала.

— Іноді я готова на все. Може, тоді й обов’язок якийсь виник би в мене перед ним, і в нього — переді мною… Водночас може настати одноманітність, правда?

— Ти по-своєму маєш рацію.

— Правда? — шукала рятівної соломинки Варя.

— У Роллана я читав, що чоловіки добиваються своєї зверхності в жінок, беруть їх, а після докоряють у зраді.

— Чому ж так?

На це я не знав, що відповісти.

Мені доручили написати репортаж із художнього інституту. Точніше — про одного художника, викладача інституту, відомого майстра живопису.

Розшукав його в інститутській майстерні. Він чимось схожий на Сар’яна, либонь, сивою гривою волосся — сидів за мольбертом і писав натурницю. Робив, як пояснив опісля, вправи з відтворенням кольору живого тіла. Натурниця стояла за лаштунком, на узвишші, в чому мати народила. Я позадкував до дверей. Художник жестом запросив сідати.

Мені незручно було звести очі на натуру, хоча, зізнатися, дуже кортіло. Я розмовляв з художником, а все ж грішним ділом спідлоба зиркнув на дівчину. Стояла вона боком, круто вигнувши шию Нефертіті й молоді звабні стегна. Раптом Нефертіті повернула голову, осміхнулась:

— Привіт, Юрію!

Я мало не зомлів: Ляля Сімороз! Наша Ляля!

— На сьогодні досить, — художник почав витирати пензлі.

Ляля, шарудячи платтям, зодяглася. Я теж заквапився.

— Ти до університету? — спитала Ляля.

— Так.

— Почекай. Підемо разом.

Усю дорогу я боявся глянути в Лялині очі, а вона хоча б тобі що: неугавно щебетала, пустувала, сміялась. Правда, коли ми вже розходились, попросила:

— Не кажи на курсі, що мене бачив, добре?

— Добре.

— Розумієш, стипендія…

— А скільки тобі платять? — узяла своє цікавість.

— Карбованець за годину.

«Ляля — не Варя»,— подумав я.


Віталій Гайдук із сестрою Валею збирали гроші: Валя — із зарплати, Вітя — з незначних гонорарів. А мати продала порося, привезла їм свою виручку й каже:

— Купіть собі, діти, щось путнє. Ви ж у місті живете.

— Добре, мамо, — погодились вони. — Ходімо в універмаг.

Повели стару, набрали бостону, доклавши свої заощадження, і кажуть:

— Це вам, мамо… Зносіть за життя хоч один гарний та дорогий костюм.

Стара — в сльози, радісно їй зробилося за дітей. Бостон…

Була і в мене з ним історія.

Приїхав я поступати до університету в рубчиковому костюмчику. Та й пошив його сільський кравець-самоучка не дуже доладно. Зразу, мабуть, було помітно, що я — селюк.

А зі мною в кімнаті жили Кирило Рак, Микола Аргат і Сашко Гальопа. Аргат і Рак — корінні городяни, у них одяг з дорогого краму. Гальопа вже працював, отже, міг теж купити костюм фабричної марки. Серед них я, певно, мав вигляд білої ворони. Рак, Аргат і я склали екзамени на «відмінно» і роз’їжджалися по домівках. Лишався Гальопа: він не добрав бала, і право його на студентство ще не вирішилось. На кілька днів затримався в Славгороді також Аргат. Першим розпрощався з хлопцями до осені я.

Якось Аргат приходить з байдиків і каже:

— Бачив Білокрила, йшов по централці в бостоновому костюмі з розфуфиреними дівицями. Навіть не привітався.

— Та ну? — одразу ж повірив Гальопа, але ще з певною часткою сумніву.

— Кажу ж!

— Ач, яка сволота! А на екзамени натяг парусину. Біднячком прикидався. Підлота!

Аргат так і не зізнався в жарті.

Дома мене турбувала доля Гальопи. Написав йому листа: як твої, мовляв, справи, зарахували чи ні? Відповіді не одержав.

Згодом, уже в колгоспі, на збиранні кукурудзи, Аргат розказав про свій фокус.

Та Гальопа, здається, й тепер вірить, що я ішов після екзаменів по центральній вулиці Славгорода в бостоні. І що я, можливо, маю ще й дачу, власну машину, ощадкнижку з кругленькою сумою заощаджень, бо чого б це мене кликали Дачником?

Учора я з Гайдуком і Охмарбаєм був у театрі. Повернувся пізно і сьогодні запізнився на першу лекцію.

Після півпари вибіг захеканий, наче за ним хтось гнався, Гальопа:

— Негайно роби «блискавку»! Відтепер ми щодня повідомлятимемо про тих, хто запізнюється.

Озираючись, наче злодій, він вийняв з алфавітної книжечки список штрафників. Потім обмовився:

— Стій…

Забрав назад, викреслив моє прізвище і знову:

— Дій!

На другій півпарі я скрутив з паперу паличку (пензля під руками і фарб не знайшлося) і написав синьою тушшю: «Сьогодні запізнилися!» Серед інших поставив і своє прізвище.

А внизу намалював смішну пику, схожу на Гальопину.


Похмуро, але тепло. Морозу вночі не було. Під ногами мокротеча…

У Засупоївці зараз рівчаками несуться дзюркотливі потоки. Особливо на нашій вулиці — прямо зі степу, на дорогу. Біля материної хати вже, мабуть, зібралося ціле море. Воно щовесни збирається. Без гумових чобіт не пройти навіть до колодязя. З «моря» вода витікає канавою у береги. І теж шумує, реве, дзюркоче…

Я любив слухати гомін прибутних вод — весняних рівчаків. За їхніми голосами вчувалися голоси пташок — горобців, синичок, шпаків, перші дзвони жайворонка… А ще згодом, коли вже парувала земля — батько тоді порався на подвір’ї, а мене садив під загатою грітися на сонці,— я чекав з неба курликання. З прильотом журавлів у мене мало з’явитися чимало товаришів. Ми босі бігатимемо по зеленому вигоні, гратимемо в цурки, в м’яча…

Я все частіше і частіше поглядав угору. Я жадав зустрічі з товаришами.


За помитими вікнами — сонячно, світло.

За вікнами — весна.

А ми сидимо в читальні й зубримо дати, хронологію газет, альманахів, журналів…

Душа ж рветься на подвір’я, де перше тепло вигріває землю і дерева, де сонце, світло, де весна!..

У кого з нас, студентів, щаслива любов?

Сьогодні довідався, що Дем’ян Цап-Цапенко всі ці роки кохав… Варю Ремез.

— Він чекав, коли ми з Вітею посваримося остаточно, і тоді накладе лапу він..

Варя говорила про нього недобре. Як про підступника.

— Не дурій!..

— Чесне слово. Я зрозуміла давно. А вчора дійшло до ультиматуму. І я не буду мовчати!

— Якого ультиматуму?

— Поставив його Цап-Цапенко: якщо не ходитиму з ним, покине університет. Сьогодні відмовився складати політекономію. — Тепер я знаю, — мовила ображено Варя, — хто написав мені тоді, в Південнолиманську, анонімку.

— Невже?..

— Це його робота!

От уже справедливо: чим далі в ліс, тим більше дров.

Чим ближче до випуску, тим частіше різні несподіванки та сюрпризи.

І трапляються досить неприємні.

…А втім, є й приємні. Як є, видно, й щаслива любов.

У суботу ми гуляли на весіллі в Лариси Короб. Вийшла вона заміж за фізика, ліквідувавши, як висловився секретар парткому Береговий, проблему: лірики чи фізики?..

Ми гуляли на весіллі.

Не було, звісно, традиційних народних заручин, не пекли молодиці короваю, не вили дівчата вільця, не ходила наша Лариса з дружками по Славгороду — весілля було просте, студентське. Та відгомін народних звичаїв почувався і в піснях, і в розмовах, і в дотепних суперечках фізиків та ліриків — журналістів, мовби точилися ті перепалки між сватами, боярами і світилками.

Отож не кучерявилось на столі вільце, не лежав, мов засмажене порося, коровай і не тріщали кленові дошки від весільних наїдків. Стіл був скромний, студентський. Більше того, можливо, це було перше в історії безалкогольне весілля, які лише згодом почнуть входити в моду, бо геть весь стіл заставили пляшками з етикетками «Лимонад», «Вишневий напій», «Росинка»…

Правда, це нас ніскілечки не гнітило. Навпаки, ми охоче вживали «святу водичку» — так охрестив Розбишака цю мінерально-солодку випивку, яка не забивала памороки, нікого не дурманила.

Перший тост узяв фізик, товариш нареченого, можна мовити — старший боярин. Він сказав, що в цьому святі і його вина, бо саме він познайомив Ларису з Василем Крайцем. Сталося це на одному університетському вечорі. Василеві сподобалась Лариса, та він не зважувався підійти до неї, губився… Втім, не розгубився згодом, коли проводив додому. Саме задощило. На тротуарах — калюжі. Не можна навіть підійти до гуртожитку. Тоді Василь схопив Ларису на руки і — через калюжу.

— А не впустив?

— Мабуть, ні.

— Молодець!

— Так хай же Василь усе життя буде таким.

— Молодцем, — підказали.

— …Як у той перший вечір, коли ніс Ларису на руках, — закінчив свій тост фізик, старший боярин.

— І не випускає.

— Ніколи!

— Це небезпечно: калюжі кругом і… хлопці.

— Хлопці журналісти!

— Чуєш, Василю?

З кутка хтось вигукнув:

— Гірко!

І довкола закричали:

— Гірко, гірко!..

Я сидів ліворуч від молодих, на покуті, і мені видно було більше молодого, ніж молоду. Вони соромливо, наче аж обережно, мовби вперше, цілувались.

Оля не гуляла на весіллі — їздила саме додому. І я подумав: може, і я доживу до такого дня? І саме так несміливо поцілую Олю лише за весільним столом?..

Може…

Журналісти почали скандувати:

— Сло-во де-канам! Сло-во де-ка-нам!

Виступив Юлій Але Не Цезар, за ним — професор-фізик.

Наш декан сказав:

— Ми живемо у вік супутників. То ж хай усі дівчата обзаведуться своїми супутниками і останній рік навчання хай стане роком весіль!

Деканові налили шампанського. Він трішки лишив у фужері. Хтось помітив:

— Е, ні, так діло не піде.

— Пити до дна!

— До дна!

Останні краплі з його фужера полетіли під стелю:

— На щастя!

— Хоч і не до дна, та випив.

— Ура-а-а!..

І знову:

— Гірко!..

Естафету тосту прийняв декан-фізик:

— На Сході є чудова традиція. Там бажають молодим весняного тепла і вишневого цвіту. Що це таке? Люди саджають біля будинку молодят вишні — цілий садок. І коли садок навесні зацвітає, в ньому мовби втілюється душевна краса, щедрість і щирість почуттів тих, що гуляли у молодят на весіллі. Так ось і я бажаю Ларисі та Василю весняного тепла і вишневого цвіту;

— Цвіту на віки!

— На щастя в гуртожитку!

— І у власній квартирі! Були жарти:

— З нашого короба лише краєць лишився.

— Але який!

— І кому дістався, га? Фізикам! Признайтеся, прогляділи журналісти?

— Прогляділи, проморгали…

Були пісні.

Коля Аргат весь час намагався заспівати своєї:

Та суперник виявився модним —

То-о-сік; він мене по сходинах скотив…

Знаєте, як мріють студенти?..

Отак ні сіло ні впало розсядуться на ліжках, стільцях, відкладуть книжки, конспекти… і…

Спочатку якусь історію смішну згадають. Для запалу, для зав’язки, котра ніби згуртує їх, викличе атмосферу відвертості і взаєморозуміння. Потім сягнуть широт земних, торкнуться проблем світових, берегів незвіданих… І забудуть, що скоро сесія, екзамени, що кожному є що читати і конспектувати.

— Нещодавно, — почне один, — прочитав я в газеті: якийсь англієць прожив, згідно з записами церковних книг, двісті сім років. Народився у тисяча п’ятсот вісімдесят восьмому році, а помер у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. За цей час в Англії змінилося дванадцять королів!..

— У нас на півдні, — докине другий, — у Грузії, Абхазії вік сто років — не дивина.

— Чому тільки на півдні? Є дані, що довгожителів не менше в Якутії, на Сахаліні…

І завертілось, закрутилось…

— Прожити б тисячу літ, га?

— Ні, тисячу — багато. Хоча б двісті.

— Сто п’ятдесят!

— Сто.

— А то справді: яке коротке людське життя порівняно з віком світу.

— Це — мить.

— Менше миті.

І зблисне в когось сльоза, і полинуть в невідомості думки юнацькі…

— Людство, людина не завжди мешкатимуть на Землі. Як просто сказано. Та треба ж було бачити крізь століття, щоб так висловитись! Який розум мав Ціолковський! І це — людина майже без освіти!..

— Є гіпотеза, що на Марсі…

— Яблуні цвістимуть?

— Цвіли. І їхній аромат вдихали живі істоти. Проте вони покинули Марс, оскільки життя там умирало. Прилітали й на землю, але тут життя лише зароджувалося. І марсіяни подалися на інші, розвинуті планети…

— А Марс ближче до Сонця, ніж Земля, чи далі?

— Далі.

— Тоді справді Земля, може, ще пашіла вогнем, а Марс уже холонув. Там раніше виникло життя.

— Життя. Кажуть, воно — вічне. Та всьому настає кінець. Людям, деревам, хмарам, дощам…

— А Сонцю?

— Сонцю теж настане.

— Та ну!

— Теж!.. Пройдуть мільярди чи трильярди років, і воно погасне.

— Як лампочка в нашому коридорі?

— Як лампочка… Сонце згасне. Та перед тим стане в сто раз розпеченіше, ніж зараз. Вода кипітиме в океанах!

Це вступає в розмову Вілен Кобзар.

— І підсмажить одного з нащадків Вілена, — пробує перевернути все на свій лад Мусік. — Як шкварку! Тільки засичить…

У захваті мрії Кобзар не підтримує іронічного Мусіка.

— Ні, не підсмажить, — заперечує він. — Мій нащадок переселиться на іншу планету.

— Перспектива незаздрісна, — розчаровано свисне ще хтось.

— Ти неоригінальний! — заперечить і цьому скептикові Вілен. І процитує якийсь науковий трактат. — Подібні перспективи можуть викликати жах, схожий на той, з котрим наші предки позирали на грізні простори світових океанів. Люди, що створили нашу цивілізацію, зуміли переплисти океани і подолати свій страх. Якби ми не змогли витримати подібного випробування, це означало б, що людство ступило на шлях деградації.

…Умруть ріки і моря, океани, ліси, долини і гори, міста і села, та людина не вмре, не загине! Покине все, щоб вижити, щоб жити! Бо все смертне у світі, а людина, її дух, воля, руки, діло — ні! Вона покине навіть Землю, доведену нею до найвищого ступеню досконалості, щоб десь там, на закинутій між зорями планеті, почати все спочатку.

Як це незбагненно і як прекрасно!

Очі палахкотять, серця завмирають…

— Я знаю, що смертний і перехідний, — повторить слова Птоломея все той же мудрець Вілен Кобзар, — але, коли я досліджую спіралі руху зірок, я вже не торкаюся ногами землі, але засідаю із самим Зевсом.

Отак триває годину, другу…

Студенти дискутують, студенти мріють.


КОНСПЕКТ ШОСТИЙ | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | КОНСПЕКТ ВОСЬМИЙ