home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ЛИСТ ДО ОЛІ

Як тобі почати листа? Я ж солдат. А солдати, як правило, пишуть: «посилаю свій нудний солдатський привіт». Сьогодні неділя. У нас теж вихідний. Хлопці розбрелися по степу, як руді миші, а з одного намету лине мелодія — хтось грає на акордеоні. Вітер травинки колише і смуток навіває…

Ми — Охмарбай, Гайдук, Шапковал і я — поголили голови і дуже смішні. Особливо Охмарбай. Він став схожий на породистого турка. Тепер його називають Осман-бай.

А загалом солдати ми симпатичні: у погонах, обмундировані, за халявами — алюмінієві ложки… Дуже любимо ті хвилини, коли йдемо строєм. Тоді навіть співаємо «Марусю». «Маруся, раз-два-три калина, чорнявая дівчина в саду ягоди рвала…»

Розбишака лежить поруч у траві і складає нову пародію на Пироженка:

Він спить — і бачить дивний сон,

Неначе в полі гарбузи,

Неначе в полі гарбузи

Хропуть натхненно в унісон.

Йому ввижається вві сні,

Що роблять кашу з гарбузів,

Що роблять кашу з гарбузів,

Яка народжує пісні…

Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.

І вже звідти чути:

— Як хороше жити!..

— А що таке — жити?

— Робити щось корисне для себе і людей.

— У чому сенс користі?

— У праці.

— Ти знайшов, виходить, себе?

— Так.

— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…

— А я знайшов.

— Працювати?

— Працювати.

— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…

— Мені здалося, що так буде краще.

— Чому?

— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.

— А до університету ти ні в чому не розбирався?

— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?

— Ти став сильніший?

— Став.

— Тобі не страшно вирушати в плавання?

— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…

— А якщо життя скаже: будь вантажником знову.

— Знову ним стану. Та знання залишаться зі мною. І я відчуватиму себе завжди людиною, що знає світ…

— Ти його пізнав?

— Не зовсім, та прагну до цього.

Вітер несе розмови, як голос людського безсмертя. Минатимуть віки, і нестиме він їх уже з інших вуст, але будуть ті розмови такі ж нескінченні, романтичні, освячені юнацькою жагою краси. І через тисячі років любитимуть люди життя, як ми любимо, і хотітимуть жити і прагнутимуть пізнати його.

Оповім ліпше про ротні вчення. Знаєш, як вони проходили? Спека — тридцять градусів за Цельсієм, а ми в повній бойовій викладці.

Мусік сказав:

«Білокрил навіть блокнота з кишені не виймає».

Нерви напружені, піт заливає очі, на гімнастерках проступає сіль.

Ще недавно, коли ми шикувалися, почулась команда:

— Рівняйсь на груди четвертого чоловіка!

Тихо стало, як у вусі. Потім:

— Слободян! Що ви крутите головою?

— Шукаю груди четвертого чоловіка.

Тепер уже на гумор не тягне.

Ідемо в атаку. Степом, яром, знову степом… Ми — піхота. Проповзли танки, і нас підкинули трохи бронемашини, га настав час спішуватися. Більше того, в небо звилася ракета — гази! Потім був «ядерний удар». Ми задихались від спеки, а тут ще протигази, захисні костюми… І не просто прогулянка — атака!

Нарешті все стихло. Взяли «висоту». Дійшли до скирти, що височіла серед проса. Припали до землі-матінки. Ніжна хвиля колихнулась у серцях від того, що атака була несправжня, учбова, що серед нас нема ні вбитих, ні поранених. Є лише втома, яка холоне в жилах, наче літепло під приємним повівом повітря…

Сідає сонце. Пропливають підчервонені вечором хмари. Вітерець перекочується по волоссю проса, наче наша мова:

— Я мріяв колись про військове училище.

— Я теж.

— А мій батько хотів бути істориком. Війна перебила. Тепер каже: учися, сину, хай у твоєму щасті стане й моє…

— Ніщо не зникає безслідно.

— Таке життя.

— Жили люди і житимуть…

— А ти помреш!

— Так, про це страшно подумати. Тебе не стане, а все залишиться. Комусь отак заходитиме й сходитиме сонце, вітер гнатиме по небу хмари, квіти квітнути-муть і шумітимуть трави, а ти нічого не чутимеш — шикнеш, щезнеш… Бр… Страшно!..

— Нічого страшного нема. Ще Епікур сказав: найстрашніше зло — смерть, не має до нас ніякого стосунку, бо, коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має стосунку ні до сущих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують.

— Епікур мудріший за тебе. Та цікаво було б подивитися на тебе, якби сказали: завтра ти вріжеш дуба.

— Природною смертю?

— Хай і природною.

— Коли людина помирає природно — нічого дивного і страшного немає. Так воно й мусить бути. Прикро, безглуздо, коли її вбивають. Убивають на війні.

— У світі й зараз тривожно. І зараз когось убивають, важко повірити.

— Після другої світової на земній кулі ще жодного дня не минуло, щоб не лунали постріли. То в одному куточку планети, то в іншому.

— Кібернетики підрахували: приблизно в чотирнадцяти тисячах п’ятисот тридцяти знаних війнах наклало головами близько трьох мільярдів шестисот сорока мільйонів чоловік.

— А як спалахне світова ядерна?

— Це неможливо!

— Все можливо. Земна куля вже зараз — пороховий погріб.

— Люди не допустять, щоб цей погріб вибухнув.

— Не допустять повторення Помпеї.

— А мо’, вони жадають її? Бо навіщо б кували мечі…

— Жадають президенти, банкіри, а не люди.

— І не Помпея мусить лякати. Помпея — мить, жахлива, але мить, секунда, якщо це ядерна помпея. Жахливіші наслідки, оскільки не всіх вона за ту мить накриє попелом і вогненною лавою. Хтось десь зостанеться. Зостанеться не жити — страждати. Почнеться виродження, поступове вимирання…

— Ні! Цього не трапиться! Люди не допустять війни!

— А президенти?

— Одним з них стане Аргат. Він умовить своїх світових колег ніколи не воювати.

— Коли, вмовиш?

— Я їм голови поскручую, якщо не послухають.

— Здолаєш?

— Покличу на поміч Розбишаку, Мусіка, Гарбузика, Бриля…

— Не забудь розіслати запрошення.


Сім’я наша студентська. Скільки пережито за ці роки! Були свята, були будні. Тут, у колективі молодому, юність розцвіла, тут ми пізнали перші радощі й розчарування, вперше віч-на-віч зіткнулися з бар’єром, за яким починається громадянська зрілість, за яким відкривається поле, де кожен сам собі і орач, і сіяч, і жнець. Усвідомлюючи скору розлуку, хочеш зупинити час, щоб і надалі жити разом, здружено, єдиним гуртом.

Обіцяємо листуватися, часто, принаймні щороку, зустрічатися.

Та чи можливо це?

Можливо, та нездійсненно!

Прогуркотів у небі літак.

Дивлюся вгору. Таке високе небо, такий широкий світ і така маленька людина порівняно з простором. Чому ж їй здається, що тісно на землі?

— Гей, мрійнику, — каже Гайдук, підходячи до мене. — Куди дивишся?

— В обрії, — відповідаю.

— Що виглядаєш?

— Долю.

— В образі?..

Він, гемонський, назвав ім’я, від якого мені стало чаче на Великдень.

Та я перевів мову на Варю. Здається, між нею і Віталієм пробіг чорний кіт. Вона не пише ні йому, ні мені.

Чи не закохалася?


КОНСПЕКТ ДЕВ’ЯТИЙ | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | КОНСПЕКТ ДЕСЯТИЙ