home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



КОНСПЕКТ ДЕСЯТИЙ

От ми й п’ятикурсники!

Страшне і радісне останнє слово. Страшне, як сказав би Віталій Гайдук, бо страшно, а радісне, бо радісно.

Зустрів на бульварі білочубого сябра — Михася Бриля. По-братськи обнявшись, попрямували до університету.

Налетіли дівчата. Сміх, гамір.

— А ти погарнішала.

— Ти змужнів. — Які новини?

— Ляля Сімороз вийшла заміж.

— За кого?

— Художника якогось підчепила. Ой, дівчатка, такого старого!

— Зате з квартирою, машиною…

— Ну, знаєте, я не проміняла б молодості на машину.

— Дивлячись яка молодість.

— Молодість — вона молодість. їй нема ціни.

— Зате машини тепер у ціні.

— Та ну вас!

Вітер гуляє в розбуджених душах, щебіт лунає — дзвінкий, багатоголосий.

Першу лекцію читав Сергій Михайлович Береговий. Його слово було не просто словом. Говорив він урочисто, святково, ніби ми вже прощалися з вузом. І сам був урочистий, схвильований. Блищали молодечо очі (чи не себе бачив у нас?), зривався голос (чи не від заздрощів: ми йдемо в світ, а він лишається на тій же кафедрі, в тому ж вузі, що й п’ять, десять років тому?), мов німб, сяяла сивина на його високочолій голові.

На фронті Береговий був політруком. І чомусь подумалось, що, може, так або схвильованіше він закликав бійців виконати свій святий обов’язок у бою. Ціною крові, ціною можливих жертв, але не посоромити честі Батьківщини, рідної землі… Хтось, може, слухав його востаннє, комусь його слово вчувалося в передсмертному крику «ура», а хтось, може, й зараз десь розповідає своїм онукам, як молодий — майже хлопчисько — політрук піднімав їх в атаку і як вони — батьки й діди порівняно з ним — ішли у бій, умирали і перемагали…

Може, й ми колись згадаємо Берегового — його хист і такт партійця, його доброту, його слово, звернене до нас, а отже — в майбутнє…

І завжди у пам’яті стоятиме висока, струнка постать за кафедрою в рідній альма-матері, й по-синівському ніжні почуття огортатимуть нас при згадці про цю людину, про його розум…

Оля передала записку: «Нікому не обіцяй себе на вечір, а записку з’їж, аби не потрапила до рук ворога».

Увечері пішли гуляти. Дивились на глянцевий вечоровий Дніпро. Унизу пропливали катери, теплоходи. Внизу серпанок торкався волохатих шапок садів і придніпровських верболозів.

— Там моя мрія, — кивнула Оля в простір.

— На Дніпрі?

— У його течії, в русі…

Ми згадували все хороше, що було в нашому студентському житті досі, зосібна в кожного. Тінь смутку іноді обривала діалог. Тінь недалекої розлуки.

Почало накрапати. Сховалися під грибок.

Оля підставила під краплі долоню, бризнулась, тоді обхопила стовп грибка, притиснулась до його вичовганої поверхні і дивилася на Дніпро.

— Іноді таке найде… Хочеться, аби хтось грубувато обняв, поцілував! Щоби я пручалася, а він все’дно цілував!

— То, мо’, зробити це мені?

— Ні, Юрку, ти нездатний. Ти ніжний. А дівчатам часом потрібний зовнішній прояв емоцій.

Поруч обнімалася парочка.

Оля глянула на тих двох, і наче заздрість спалахнула в її мерехтливих зіницях. Чи то невдоволеність моєю поведінкою?

— Пішли вже! — спохопилась наче аж докірливо, по-жіночому.

— Оскільки я на інше нездатен, можна тебе взяти хоч під руку?

Не заперечила, але тут же й застерегла:

— А він вважає тебе небезпечним суперником.

Телепень я, телепень!

Варя з’явилась у чорному платті з білим комірцем, що так пасує до її золотавого волосся. Очі синіють, наче волошки перед дощем.

— Сумно, — зітхнула, побачивши мене.

— Чому?

— Так…

— Як з Віталієм?

— Гадала, все кінчено, аж ні… Коли приїхала, зустрілись. І знову відступилась. Він теж, мабуть, перетасував карти. «Я не хочу собі мати кращої дружини, ніж ти», — сказав. «Бути дружиною мало, — я йому. — Хочу, аби ми розуміли одне одного в роботі, в думках, в усьому». Ось як ти мене розумієш.

— То виходь за мене, — усміхнувся я.

— Ти ж любиш Олю!

— І тебе…

Дівчатам подобається, коли їм зізнаються в симпатіях. Варя ще довірливіше зізнається:

— Він дорікає, що не розумію його. А мені здається, його я саме й розумію. Ще краще, ніж себе. Та як висловити те, що на душі, як?

— Слів для цього замало.

— Замало.

— А може, вони й не потрібні — слова?

— Може. Симпатії, антипатії, уподобання виявляються в повсякденні, — вона помовчала. — У нас з ним ще багато неясного, невирішеного.

— Це тому, що виросли ви із сліпих почуттів. Любите вже свідомо. Жили досі радістю поцілунку, усмішки, а тепер…

— Тепер багато чого я зрозуміла. Іноді одного погляду, усмішки досить, щоб забути про все на світі, про всіх…

— Але ж ти його ще не забула?

— Здається, ні. Незважаючи на все, що пережила…

Якось Віталій Гайдук при Варі казав, що йому подобаються дівчата в гіпюрових кофточках.

Учора я зайшов до нього — він живе останнім часом у сестриній квартирі (сестра у відпустці), — а мені відчиняє двері… Варя. Варя Ремез у гіпюровій кофті, з розпущеним волоссям.

— А де Віталій?

Сполох застиг в її очах:

— Поїхав учора до матері. Сьогодні має повернутися.

Вона чекала його.

Вона не сподівалася мене бачити.

Отже, Варя знайшла вихід своїм почуттям.

«Любов не зап’єш, не заїси, замовляннями від неї не врятуватися; засіб єдиний: цілуватись одне з одним, завжди обніматись і разом лежати, голими тілами міцно притиснувшись».

Досвід Дафніса й Хлої не минув для Варі даремно…


Гарно ввечері на Княжій горі. Сади тонуть в сутінках і прохолоді. Повітря свіже, чисте. У парку грає музика. Над кручами стоять люди, дивляться на воду, на зогні.

Ходили алеями з Миколою Охмарбаєм.

Прізвище Микола взяв від свого батька-казаха, а ім’я дала мати, українка. Батько загинув на фронті. Жив хлопець з матір’ю, яка постійно була зайнята, отже, без особливого догляду. В усякому разі не мав ані репетиторів, ані наставників. Учився до шостого класу абияк, потім покинув школу. Пас отари, місив бетон на будівництві, вантажив пароплави і вагони… Після армії, їдучи додому, в Казахстан, познайомився з одною дівчиною і… закохався. Вона кінчала технікум. Під її впливом вирішив і він учитися. Одразу пішов у дев’ятий клас вечірньої школи. Тяга до знань, чи, може, бажання зрівнятися ними з своєю коханою були такі, що він навіть обігнав товаришів, які кінчали сьомий і восьмий класи. Світ поширшав перед ним. Дружба з дівчиною міцніла. Закінчив школу. Поїхав поступати до університету. Екзамени склав. У деканаті сказали: «Очевидно, пройдете». Написав дівчині: «Поступив». Вона — телеграму: «Вітаю, цілую». Але… радість була передчасною: Миколу не зарахували. Що ж робити — їхати додому? Ні. Соромно перед дівчиною. Став працювати вантажником у порту. А їй написав: учуся. Якось приїхала вона в гості. Він: «Знаєш, вибач, я не поступив…» Другого дня дівчина поїхала і більше не писала.

— І ви більше не бачились? — спитав я Миколу.

— Ні.

Охмарбай замислився.

Замислився й я.

Дивилися на задніпровські далі — кудись у простір, ніби сягаючи через роки, століття, заглядаючи у віки прийдешнього. Як там житимуть люди?.. Які вони будуть?..

Все лишиться в минулому. Надто підступне, нещире, підле, непотрібне. І війни, і чвари. Прийде життя нове і затопить землю розквітом прогресу і душі. І забудуться болячки далеких пращурів. Радість нового буде такою великою і щастя таким повним, що люди прийдешнього завтра навіть не зможуть осягнути багатьох вчинків своїх попередників — на їхній погляд, диких, примітивних, темних.

А людське?

Все людське, справжнє розіллється повінню, як Дніпро повноводою весною.

Осінь… Снують тротуаром люди. Каштани збирають. Пронизливий вітерець ворушить листя. Хвиля повітря від прудких машин жене його по асфальту.

Стежив, як один листок — тремтливий, боязкий — опустився на голову хлопцеві, що читав газету. Той труснув чубом і усміхнувся.

У каштанів листя ніби пригоріле, засмагле, червонувате, у тополь — жовте, кленів — жовтогаряче.

Чудові дні осіннього листопаду.

Сиджу в залі історичної бібліотеки. Підходить Зіна Весняна. Брови у неї чорні, а волосся світле, наче пофарбоване, хоча насправді природного кольору.

— Що пишеш?

— Есе.

— А що це таке?

— Ні те, ні се.

Засміялась:

— А я думала: нарис.

— Нарис, — повторив за нею я.

— Щасливий…

— Чому?

— Усі так кажуть. Нариси пишеш і вже друкуєшся. Тебе, либонь, і на роботу пошлють в республіканську пресу. В столиці житимеш…

— Хіба щастя — жити в столиці?

— А ти відмовишся, коли запропонують?

— Не знаю, не думав про це.


ЛИСТ ДО ОЛІ | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | КОНСПЕКТ ОДИНАДЦЯТИЙ