home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



КОНСПЕКТ ОДИНАДЦЯТИЙ

Вранці ще нічого не знав, думав про залік. З Віталієм Гайдуком їхали тролейбусом, намугикували пісню про паризькі каштани. Раптом зустрічаємо Максима Петровича Прохоренка.

— Юрію, а я вас шукаю, — звернувся він до мене. — Ви їдете на два місяці у відрядження.

— Куди?

— В Поліське.

— В Поліське?

— Річ ось у чому, — обійняв мене за плечі викладач. — Газета в Поліському слабенька. Штати не укомплектовані. А незабаром ювілей — сорок років із дня виходу першого номера. З райкому попросили двох кращих студентів на допомогу. Вирішили послати вас і Володимира Пироженка.

— Але ж я ніколи не вважався відмінником.

— Відмінник серед вашого брата не той, хто одержує п’ятірки, а хто відмінно тримає перо в руках, — сказав Максим Петрович.


Поліське.

Вже побували в редакції, познайомились, стали на квартиру.

Я оформився на посаду завідуючого відділом сільського господарства. Був у першому відрядженні — в радгоспі.

Чекав у конторі зоотехніка: мав узяти цифрові дані про розвиток тваринництва. Зоотехніка ждала ще й дівчина — кароока, вродлива, ну, лялечка — та й годі. Я все на неї позирав.

Та ось зайшов зоотехнік і спитав дівчину:

— Скільки у вас теличок спаровано?

Оце розмова!

А вона й оком не зморгне, шпарить про бугаїв-плідників, кастрацію бичків тощо.

— А корів усіх спарували?

Цій би дівчині квітки вирощувати в оранжереї, а вона…

— Хто вона? — запитав я згодом зоотехніка.

— Зі станції штучного запліднення.

М-да…

Газета в суботу не вийшла — не було електрики. Працювали в неділю. І в неділю щось лінотип підводив.

Я придивлявся до колективу.

Редактора нема: у довготерміновій (після складної операції) відпустці.

Заступник редактора — він же відповідальний секретар, бо секретар звільнився, а нового ще не підшукали — чимось схожий на Нудненького. Очі світлі, хитруваті.

— Ми б не городили города, якби не мали підстав. Ми можемо, але ж…

Після кожного речення у нього «але ж». Ще вживає: «таке діло». Стенає плечима. У зубах цигарка — як пістолет. На голові картуз набакир, який він, мабуть, не знімає й за обідом.

Учора я щось шукав і зазирнув у його стіл, а там — купа порожніх пляшок.

У редакції— анархія.

Дзвінок з райбібліотеки:

— Хто у вас веде бібліотечні справи? Хай прийде з інвентарною книгою.

Залигую заступника редактора:

— Хто?

Він стенає плечима:

— Нема такого, але скажи їм, що прийде…

— Нема, — кажу, — і не прийде.

Там, на проводі, мабуть, не зрозуміли мене, бо попередили:

— Хай зараз же!

Завідуюча відділом листів — наша випускниця п’ятирічної давності. Такої ж давності і її прагнення до творчості, до редакційної роботи, пошуку. За півроку в газетній підшивці я знайшов лише один її підпис. І то під заміткою про… перукарку.

Літературний редактор — колишня вчителька. Не знаю, як вона вчила дітей, як зараз править, редагує матеріали, але те, що в неї постійно болять зуби — це точно. Весь час тримається за щоку, стогне. Цим дуже нагадує відповідального секретаря з яромирської газети. Так і здається мені, що вона скаже:

— Холера б його взяла…

Фотокореспондент — зовсім хлопчисько. Але волосся, як у Бальзака. Стіни лабораторії обліплені портретами актрис. Обличчя в них — чисті, фотогенічні. Мабуть, подобаються йому і гарні дівчата. А сам прищавий, рудий, зачуханий. Зачухані і його знімки в газеті. Ні фантазії, ні вигадки. Статичність, сухота…

Оце й увесь штат.

Ну, і нас двоє — я і Гарбузик. Цікаво було б поглянути на себе чужими очима, очима людей, до котрих ми приїхали на виручку. Либонь, вони теж помітили в нас якісь характерні риси. І, певне ж, насамперед — найнегативніші.


Завітав до мене Лесь Лебідь, приїздив від обласної газети на Поліську птахофабрику.

— Чув новину?

— Яку? Лопухові нарешті вирізали мозоль? — спробував я відгадати.

— Ні.

— Знову хтось одружився?

— Розбишака побив Артура.

— Невже?

— Можу перехреститись.

— А за що?

— Пропонував посередництво.

— Яке? Перепродувати валюту?

— Видати у Мюнхені гуморески.

— Та ну?

— Чесно.

— А Грицько?

— А Грицько йому — в пику. Той, як цуцик, підібгав хвоста і ходу… Навіть не скаржився нікому…

Ще одну новину привіз Лебідь:

— Десь у липні, Юрку, стаю батьком.

— Бороду відпустиш?

— Не росте, клята. Пушок, як у цапа… Три волосинки… А вже батько я!

Ось тобі й Лебідь. Молодший за мене на рік, а бач… батько!

Відвідувачі.

Сьогодні приходило двоє. Літній чоловік у фуфайці скаржився, що його оштрафували несправедливо. Приніс довідки. Я подивився — справді, щось там накрутила адміністрація. Обіцяв допомогти.

— Не знаю, як і дякувати вам…

— Нічого дякувати, — кажу, — це наш обов’язок: робити добро.

Молодий увійшов боязко, якось наче боком.

— Сідайте.

Сів на краєчок стільця. Мнеться.

— Вірші? — здогадуюсь я.

— Вірші.

Читаю.

Чекає з надією, боїться. А вірші непогані.

— Дещо надрукуємо, — запевнив я, щоб довго не мучити поета.

І засяяв молодик, наче ще помолодшав.

Люди, люди… Як би я хотів зробити вас усіх щасливими. Щоб вам не заважали ні крутії, ні шахраї, щоб вам удавалися вірші і працювалося, як на святі співалося. Щоб кожен у своєму житті мав велике, повнозерне щастя, бо мають його, на жаль, не всі… Не всім родить ця нива…

Прийшов до редакції дід з кошовкою — мабуть, з базару або на базар зібрався.

— Прочитав, дітки, звернення до читачів. І сам написав.

— Що ж ви написали?

— Мемуари.

«Мій задум не провалився»,— майнуло в мене в голові, і я підморгнув Пироженкові: знай, мовляв, наших! Автором звернення був я.

— Давайте ваш рукопис.

— Що? — не второпав дід.

— Те, що ви написали, — пояснюю, — давайте.

— А-а-а…

Подав два густо списані аркуші з учнівського зошита.

«Письмо до ридакції Поліські вісті від громадянина Салацького Кирила РІосиповича дорога ридак-ція прошу пропустити мої мемуари в газету, — став я читати його твір без ком і крапок, — я служив у робітничо-селянській армії з сімнадцятого року і по дев’ятнадцятий служив я при штабі дивізії ми стояли в Чернігові оточені ворогом білими бандами стояли босі й голодні ну все ж подолали білих хто босий був той получив постоли і ми пішли в постолах річки замерзли а нам не страшно армія погнала білих що ми і не встигали штабом як вирушали з Чернігова то начальство моє поїздом а я сам одна конячина і тачанка нізя було погрузить то я їхав по річиі Десні по льоду до слідуючої станції тоді погрузився в свій ешелон і поїхали разом у Тульчин і там стояли щось довго ну нам наказали виїхати на станцію і направляться на Одесу то я своєю конячкою начальство отправив на станцію а мене послали за остальними речами я поїхав і тільки в’їхав у Тульчин навпротів летів наш командир і говори куди тебе чорти несуть ми вже одрізані то він на своєму рисакові не поїхав полетів а я конячиною не втік мене догнала куля я бросив коня убитого і скочив у городи по мені почали стріляти я встановився і мене забрали їхній офіцер сказав надо десь заперти мабуть хотіли допит зробить і тоді пустить в роз-ход заперли в камеру вже в одинадцять годин ночі я послухав нема нікого і нічого не чутно я погледів віконце маленьке забите дошкою одірвав дошку і дуже трудно було вилазить ну все ж виліз як з клещів вискочив ну куди думаю іти ну думаю на Білу Церкву там наші і я туди диржав напрям ішов два дні вже з сил вибився і зайшов у село Попілюхи спитав чи нема ніякої армії говорять нема я пішов далі по слободі стоїть дід на воротях і вже вечор я питаю чи нізя у вас заночувати він зразу каже можна пішли в хату дід найшов вареників і дав мені повечеряти уніс соломи і сказав лягай спи я нічого не помічав за дідом а він з бандитів його син був старостою і дід собщив сину а у сина є ще два чоловіки і прийшли вони годин у дванадцять і будять а я дуже заснув прокинувся стоять троє молодих дужих парубків і говорять уставай підемо в наш штаб я думав мисливці і я попав у їх лапи убрався вони мене вивели з Попілюхи і повертають із шляху до лісу ліс був окопаний куветом і мене біля кувета остановили і кажуть скидай шинель я скинув скидай гімнастерку я скинув скидай шаровари я скинув і чоботи і білизну говорять скидай а я говорю що ви мене хочете убити скидай тобі вони не потрібні ну я на їх дивлюся як кіт на собаку вони випивши а я був справний коли вони мене повернули до лісу і два за руки держать а третій заряжа рушницю а в руці багнет австрійський і рушниця не наша то я як рвонувся підштаники розірвав якими був спутаний ті що держали за руки я коли тріпнувсь вони попадали я рушницю рукою вибив поки вони очухалися то я голий дременув їм мене не догнати звернув у ліс то вони по моєму шелесту стріляли та попусту я побіг у другий ліс і там знайшов хату лісника ну я ліз на четвереньках голий там дві собаки на ланцюгах злі я думаю розірвуть а вони як побачили що я лізу на четвереньках то повтікали з двору вони такого звіра не бачили я поліз під вікно то місячно саме тітку видно що по хаті ходить я говорю тітко ви в хату не пустите то викиньте яку-небудь одіж вона мені викинула стареньку шинель і каже лізь на погрібню я поліз а там солома я заліз подалі хоча щеміло все я весь у крові коли звернув у ліс то побив морду і ноги поколов прийшла жінка за огірками у погріб то я вже сидів на ляді весь у крові і говорю дивіться не злякайтесь вона як глянула і покликала ще чоловік п’ятнадцять прийшли в ліс рубати дрова то вони спитали де мене так вгостили я сказав вони примусили лісника запрягай коня і дай йому убрання він спасибі дав дещо і запріг поїхали в село мужики кажуть поїхали до діда приїджаємо говорять він у тебе ночував а він не признав мене говорить нікого у мене не було а дівчина прибігла і каже дідусю в селі поляки дід побіг до поляків і привів офіцера і офіцер мене забрав і повів до своєї армії ну і пішов я в клещі думаю ну все одно тікатиму вони вигнали підводу і назначили солдата молодого і везе нас дід такий як я ночував я замерз просю поляка дай укрить коліна він забурмотів псякрев і хотів ударити ну я замовк їду далі недалеко від дороги лісок і поляк захріп я схопив його рушницю і тужурку скочив і до лісу дід за мною го я клацнув рушницею кажу вертайся а то уб’ю дід вернувся і збудив поляка…»

На цьому «мемуари» обривались.

— Що ж було далі, діду? — запитав я цілком серйозно: автор був по-дитячому щирий у своїх писаннях. Він не належав ні до графоманів, ні до тих пенсіонерів, що раптом на старості літ зажадали літературної слави.

— Далі? — дід задоволено пригладив лисувату голову. — А ви, синки, надрукуйте це, а далі я опишу все життя… Ви так і помітьте: далі буде…

Володимир моргає, сміється. Ну, мовляв, пожинай посів свого «Слова». Натомість вирішив допомогти мені:

— Такого ми не можемо вмістити на сторінках. Для газети це не годиться.

— Чому? Я написав правду.

— Правда, казав Горький, вона — сіренька.

— Як це — сіренька? — наїжачився дід.

— Ну, те, — почав пояснювати Володимир, — що для вас було правдою, для інших може не було нею. Хто, наприклад, повірить, що собаки від вас повтікали?

— Але ж повтікали! — скипів дід. — Я не брешу! Це трапилось зі мною, — він став божитися.

Володимир ще довго тлумачив дідові про жанри, специфіку газетної творчості тощо, бо матеріал стосувався його відділу.

Чи напише дід свої спомини до кінця? У газеті ж із словами «далі буде» він їх не побачить. А якщо й побачить, то вони будуть так прилизані та випрасовані якимсь Пироженком чи Білокрилом, що й сам дід ні їх, ні себе не впізнає.


Дощ мрячить, і сонце світить. Тепло не по-осінньому. На небі красивою дугою, наче шия казкового коня, вигнулась над гривами хмар веселка. Які барвисті кольори! Веселка одним кінцем п’є воду з північних обріїв, другим торкається східного крайнеба. А над нею прозорим сяйвом ще одна, ніби в дзеркалі, проступає.

У нас в Засупоївці казали: веселка — на погожину. Ми, дітлахи, дивлячись на небо, вибігали з хат, танцювали, збуджено лементували, що грози вже не буде — веселка в небі. А хто в дитинстві не боявся грози?

Райдуга підфарбовує верхівки дерев — вони ніби вмочені в яскраві барви пензлі, недбало кинуті художником у велетенську вазу, — підсвічує дахи будинків, настовбурчені шапки солом’яних ожередів…

Автомашина мчить лисніючим шосе назустріч тому кінцеві красивої дуги, що звисає над селом Демидів. У машині, крім шофера і мене, сидить закутана у вовняну шаль огрядна літня жінка, видно лише частину обличчя з блакитними очима під розлогими русими бровами, крупний ніс із родимкою та пошерхлі губи.

— По-моєму, Людмило Симонівно, природа вас з одужанням вітає, — промовляє водій у оксамитовому картузі. — І земля, бачите, ніби оживає під райдугою…

— Мо’, й так, — озивається жінка. — Я ж на ній все життя проробила.

Я їду з відомою на Україні ланковою, героїнею праці Людмилою Симонівною Короленко. Мені сказали, що вона виписалася з лікарні. За нею прибула з колгоспу машина. Лікарня — поруч з редакцією. Я зголосився супроводити її до рідного села, а заразом взяти інтерв’ю для газети.

Машина, мабуть, уже бігла крізь володіння демидівського колгоспу, бо жінка раптом повернула голову до водія:

— Заїдемо, Колю, в гості?

— Куди? — не зрозумів той.

— На плантацію.

— Зараз?

— Зараз.

— А може, відпочинете? Ваші жінки без вас упоралися.

— Е, ні, Колю. Заїдьмо. Хоч одним оком зиркну…

Машина звернула з шосе, пішла обніжком лісосмуги, перетнула навпростець ріллю й зупинилася перед заплавою.

Ми вийшли.

— Аж дихати легше стало. Ви чуєте, як пахне навкруги?

Лице ланкової нагадало лице матері. І засвітилось так, як у матері, коли вона зустрічала мене біля рідної хати під час останнього приїзду. Я подумав про свою домівку, а також про те, що для ланкової поле, мабуть, таке ж близьке, як і домівка, і такі ж ніжні почуття пробуджує рідна хата.

— А після війни тут було непрохідне болото. Ми осушили. Тепер це не долина — золоте дно. Не лінуйся тільки рук докласти.

Відблиски веселки лягають на заплаву.

Йдемо вздовж плантації.

— У лікарні багато я передумала. Лежиш, бувало, вночі — не спиться, а в голові спогади, спогади… В’ють гнізда, як прилітні птахи. Старість, кажуть, не радість. Та, повірте, мені не сумно, що вже шістдесят маю. Отак подивлюся на свій шлях й думаю: недарма хліб їла. Всяк доводилось у житті, а все-таки добре, що в колектив, до людей пішла.

Бувають у житті хвилини, особливо в літніх людей, коли хочеться висловити комусь всю душу, поділитися пережитим, найзаповітнішим. Слухати таку розповідь — все одно що читати цікаву книжку. І оцей райдужний осінній день, і запах мокрої поліської землі, і повернення на плантацію — все настроювало Людмилу Симонівну на відвертість.

— П’ятеро нас було в батька: два брати і три сестри. Землі ж мали чотири десятини. Мені, найменшій, припадало півдесятини. Ці клаптики розкидані були у дванадцяти місцях. На кожному навіть жати удвох було тісно… У двадцять дев’ятому до колгоспу вступили. Коней поприводили, вози стягли. Усуспільнили одноосібне майно. У клуні склад створили з борін, плугів та іншого реманенту. А вночі хтось підпалив клуню. Важко починався колгосп… Кожна нова людина потрібна була для артілі, як повітря. Хіба я цього не розуміла? А брат мій Левко — він з активістами водився — приходить якось, так схвильовано: «Людо, ти віриш у колгосп?» — «Коб не вірила, не пішла». —«Ланку згуртуєш? Таку, щоб прикладом у труді була». Не знаю, що казати. Розгубилася. Тої пори була я ще молода. І радісно стало, що таку честь мені довіряють, і боязко, бо не знала, що то за робота ланкової. Довго обмірковувала Левкові слова, а тоді наважилась. І вранці по найближчих подругах пішла. Так і так, кажу, дівчата, давайте працювати гуртом. Разом у поле, разом з поля… Вагалися, але послухали, бо жили зі мною душа в душу. Виділило нам правління плантацію. І почали ми… Носили пеленами з дому попіл, курячий послід, та добрив все ж не вистачало. Та й труд важкий був: руками ж бо все робили — тоді ще ми не знали, що таке механізована обробка цукрових буряків. Урожаї низькі одержували. Тепер інша річ.

…Минула година, а може, й дві, а ланкова все не покидала поля.

— Признаюся, скучила за оцим усім, — роздивлялась навкруги. — Бурти, рілля, старе бадилля. Що тут особливого, здавалося б, а тягне сюди.

«Мати наша хліборобська, безсмертна мати», — думав я про цю жінку і про тисячі інших, таких, як вона, на чиїх мозолях, здається, тримаються і мир, і світ, і люди, і земля.

Для неї поле — то і сім’я, й діти, і любов; то робота і спочинок; то свята й будні; то надія й все — довге, як нива, життя.

Я скинув капелюх і подумки благоговійно схилився до її ніг.

«Саме про таких людей і треба нам, журналістам, писати», — подумав я. Зрештою ми знову сіли в машину. Загув мотор. Дві мережки з-під коліс потягнулися по сирому грунті.

Веселка згасла, та вмита рясним дощем земля запиналася шовком сонячних променів і грала-вигравала бадьорими гамами соковитих барв.


Останній дзвінок.

В аудиторії гасла, плакати, розвішані стрічки — творіння наших художників і словесників.

«Ви безсоромно молоді і вже — журналісти! М.П.Прохоренко».

«Готую новий спецкурс. Привіз із Ленінграда два пуди літератури. О.О.Нудненький».

«Ми з вами ще зустрінемось на широких ланах стилістики, публіцистики і журналістики. П.П.Барабанний».

«Я певен, ще ви все знаєте, проте, мабуть, все-таки трохи дещо забули. Оцінку поставлю вам авансом. С.М.Береговий».

«Може, паче чаянія, вам щось і запам’яталося за п’ять років. Ю.П.Пустовар».

«Прослухали курс наук, значить, кінець. Ректор».

А ось і сам ректор заходить. Оплески. Оркестр самодіяльного ансамблю грає туш.

До мене схиляється Віталій Гайдук:

— У житті кожної людини буває мить, яку вона чекає з особливим нетерпінням, а потім сумує, що вона вже настала. Оце та мить…

Варя, що сидить поруч, шепоче:

— Крилатику! Скажи: як ми з тобою прощатимемося? Ні, ми не прощатимемось. Ми лише мовимо: до побачення. А все буде так, як є: ти писатимеш мені, я — тобі. Домовились?

— Не тобі, а вам уже. Щоб не було ревнощів, — показую очима на Віталія.

У неї в зіницях тріпоче тривога: а раптом цього не станеться, чого вона жадає і що ось-ось має здійснитися.

— Ні, мені. Правда, — поспішає вона. — Я, може, багато беру на себе, але для мене ти справжній друг. І я б хотіла, щоб і ти відчував до мене те саме.

Ми вже живемо в новому світі. А з того, минулого, долітає лише голос ректора:

— …Ще півроку ви набуватимете мудрості в рідній альма-матер. Потім понесете її на свої поля діяльності, як сівачі на сівбу добірне зерно. Що вам сказати на дорогу? Ви ступаєте на важку путь журналіста. Беріть із собою назавжди мужність, стійкість, високі почуття партійності, уміння ніколи не кривити душею… Ви мусите пам’ятати, що є спадкоємцями ленінської гвардії публіцистів — Луначарського і Воровського, послідовниками Кольцова і Галана, Лідіна і Горбатова… Приймаючи їхню естафету, не жалійте себе, будьте чесними, сміливими бійцями партійної журналістики… Скрізь і всюди працюйте так, щоб прапор землі нашої і ленінських ідей освітлювали дорогу людям усієї планети!.. Ні пуху вам, ні пера!

Ми переживаємо свято.

Вдивляюся в обличчя друзів. Вони не такі, як завжди. У них з’явилося щось серйозніше, розумніше, світліше… Вони вже сповна відчувають відповідальність, яку беруть на себе перед народом, державою, партією… Вони вже не пустотливі хлопчики і дівчата, вони, мов ті бійці, що в сірих шинелях давали колись клятву перед боєм і серед яких стояв високий, худорлявий атлет Сергій Береговий, що з другого курсу йшов захищати підступи Славгорода від навали ворога…

Ця асоціація виникає, либонь, тому, що слово бере саме він, партійний ватажок університету.

— Я ціную найбільше дві спеціальності, — промовляє Сергій Михайлович, — лікаря і журналіста.

Знати, що сказати і коли, — талан мудрих. Цим таланом природа сповна наділила Берегового. І як добре, що ми зустрілися з ним, слухали його лекції, жили, так би мовити, під одною стріхою, а отже, не лише мали нагоду запам’ятати його найкращі риси, а н частково перейняти їх, узяти з собою, збагатитися одбірними зернами набутого ним досвіду. Той досвід, ті зерна проростуть серед людей і в наших засівах — в ім’я цього Береговий воював, заради цього обрав фах суспільствознавця, викладача вузу і щороку вітає та проводжає студентські ватаги, що, мов журавлині ключі, то прилітають з вирію, то відлітають…

Він продовжує:

— Лікар — це прекрасна і благородна професія. Журналіст — це прекрасна і висока професія. Так, висока — з точки зору суспільного становища. Ви лікуєте хвороби не окремих індивідуумів, а цілих явищ. Ваш обов’язок дбати, щоб у здорових тілах був здоровий дух. Ви законодавці моралі й свідомості. Ви ідеологи. Жоден суспільний рух не обійдеться без вас, жодний почин державної ваги немислимий без вашої участі. Ви — рупор партії і спілкування з народом. Вам дається в руки велика зброя. Тримайте ж її завжди в чистоті, напоготові. Знайте, по кому стріляти, і вмійте стріляти! Бажаю вам щастя!

Оля сиділа біля вікна. Чому вона в ці хвилини не поруч зі мною, чому навіть не гляне в мій бік? Як я жадаю, щоб вона зрозуміла Берегового, зрозуміла мене!

А слово лунає за словом. Викладачів змінюють студенти. Поети читають вірші. Дівчата втирають сльози…

І врешті, наче птаха, злітає в аудиторії пісня. Наша лірична, журналістська:

Завжди в путі, завжди в дорозі,

Де літаком, де пішака.

Летять літаки, мчать машини, бредуть пісками каравани, гуркочуть цехи, пилюга стовпом здіймається над житнім ланом, на ракетному полігоні виблискує в променях першої зорі гостроноса ракета — і там, у небі, й серед пісків, на полі й у заводі бачиться скромний мандрівник з блокнотом…

І варто жить, щоб розкрутить

Проблем заплутаних клубок!

Так, варто жити!

І життя прекрасне.


КОНСПЕКТ ДЕСЯТИЙ | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | КОНСПЕКТ ДВАНАДЦЯТИЙ