home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



КОНСПЕКТ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дні як сторінки календаря: зірвав — і нема, зірвав — і нема…

Дні як сторінки календаря…


Варя Ремез виходить заміж. Про це знаю лише я. Виходить за Віталія Гайдука. «Нарешті», — полегшено зітхаю. Варя — й поготів.

У Палаці одружень відбулась церемонія реєстрації шлюбу.

Я сидів у вестибюлі, чекав.

Аж ось оголосили:

— Тепер хай пройдуть гості.

Маршем ударила музика.

У зал заходжу я — худий, як тріска. Один-однісінький.

«Оце всі гості?» — вловлюю німі запитання в очах службового персоналу.

Гайдук і Ремез, точніше — відтепер обоє Гайдуки — не хотіли, щоб про цю подію знали на курсі. Може, тому, що Варя вже чекає дитину.

Весілля вони справлятимуть у Віталієвому селі, в Розквітному. А я їду на комсомольську будову — маю доручення журналу, в якому друкувалися мої нариси.

Обіцяю бути на золотому весіллі.

А коли так — треба дожити!

Зайшов у нашу багатотиражку. Гарбузик переписував на машинці свою дипломну. Показав відтиск мого фото, що йде в номер разом з нарисом.

— Тепер, Юрку, тебе точно залишать у Славгороді.

«Дивак!» — подумав я.

Біля університету зустрів Холода і Мусіка.

— Чув? — спитав Холод.

— Що? — спитав я.

— Лариса Короб-Краєць народила сина, — похвалився він.

— От чого досягли наші студенти! — додав Мусік.

Ще одна зустріч. З Михасем Брилем.

— Сьогодні відніс заяву до ЗАГСу.

— З ким?

— З Джульєттою. Хотіли в неділю піти, а я забув паспорт у «періодиці». В понеділок побоялися — важкий день. Пішли у вівторок…

— Щасти вам! — потис йому руку.

Михась ще взимку написав листа в Петропавловськ-Камчаіський, запитував: чи є місце в газеті? Тепер звідти надіслали виклик. Михась поїде на Камчатку з молодою дружиною, з «декабристкою» Джульєттою.

Ще новина: Охмарбай відпустив бороду.

Тосік також перестав голитися.

Випускники!..


Моя любов безсила розтопити кригу Олиного серця.

Час розвіяти дурман, час!

У неділю, перед вечором, я зайшов до неї. Сиділа у світло-синій блузці. Нігті свіжо наманікюрені, губи підмальовані. Очі у куточках теж підведені олівцем. І від того здавалися трохи розкосими.

Я подумав: задля мене вона ніколи так не чепурилася.

Не встиг я до кінця про це подумати, коли чую — стукає хтось.

До кімнати ступив елегантний, такий наче аж прилизаний тип — високий, у чорному костюмі модного крою. На руці перекинутий білий плащ. Денді! Сів проти мене.

На столі у склянці з-під майонезу синіли проліски — зів’ялі, сухі.

— Коли я стану молодим і красивим, я приходитиму до тебе завжди із свіжими квітами, — бовкнув я нерозумно.

— Для того щоб носити дівчатам квіти, не обов’язково бути красивим. Досить вихованості.

Удар денді був дошкульним.

Перед Олею я не міг такого стерпіти.

У селі за дівчат хлопці билися. «З-за дівчини хлопці б’ються», — навіть у пісні співається. На мить я уявив себе в ролі сільського парубка.

Я вийшов на вулицю, купив за останні копійки пучечок фіалок і, повернувшись, ставлячи квіти в склянку, перефразував Гоголя:

— Виховуючи інших, виховуєшся і сам.

Оля вже тримала в руках сумочку.

— Я готова.

На ній були білі черевики з надто високими, наче ходулі, підборами. Невже вона хотіла перед ним здаватися вищою?

Я тихо спитав:

— Це він?

— Поговоримо потім. Зараз я йду в кіно, — уникла прямої відповіді.

— З ним?

— Ти ж не запросив!

— Виходь за мене заміж, — бовкнув я.

— Ти що?

— Я не жартую.

Вона засміялась.

— Не жартую, — повторив я. — Виходь!

Вона ще раз засміялася й сказала:

— Ти запізнився, любий…

Я зрозумів, що вів себе по-дитячому і то миті, коли хотів дошкулити гостеві, і потім… Збирався мовити щось дотепне, розумне, щоб якось реабілітуватись перед Олею, та, поки думав, вона вже збігла по сходах:

— Чао!

Доганяла денді, що йшов попереду.

Вона поспішала за ним.


Цвіте, доцвітає акація. Тополиний пух у повітрі. Поважно, нікуди не поспішаючи, бродять в університетському парку славгородці. Спокійні, гідні себе. На лавочках — заглиблені в конспекти студенти. Якась жінка в блакитному смакує морозивом. Двоє старих грають у холодку в шахи. Спокій, тиша…

Тільки не в нас, випускників.

Складено останній екзамен. У душах грають хвилі молодого моря. П’ять років позаду! Шторми, бурі, циклони! Все пережито! Попереду — яснина, голубінь, сонце!

А тим часом тривожно…

Чому?

«Життя ще стільки синців вам насадить, — мовив на прощання Сергій Михайлович Береговий, — що про університет ви згадуватимете, як про найсвітліший час свій».

Хай садить!

Аби швидше — в його кипінь.

До води припав синій досвіток.

Пливемо в Канів, на Тарасову гору. На юті музика, танці.

— Ходімо стрічати сонце!

Жовта хвиля піниться під лопатями теплохода, а за кормою лягає рожевими покосами, наче валки на житньому полі, коли спалахує зоряниця.

Береги втопають у сивому мареві серпанку. Сонця ще не видно. Гори, верби, очерети… Нарешті над горбами висувається червоний язичок.

— Люди, сонце!..

Під тихий його схід лунає вальс. На хвилях маячить самотній човен рибалки. Завмирають від краси світової і береги, і Дніпро, і гори. А яке видиво — схід денного світла!

Ось уже й промінь побіг по воді, наче боса дитина-росяною доріжкою. І знову — гладінь. Кольори сонця, міняться. Рожеві, червоні, оранжеві, срібнозолоті…

Причал…

Ідемо до могили. Дівчата, хлопці. Парами і поодинці. А Олі нема.

Оля…

«Ти запізнився, любий…»

Мої думки обриває промовець. Починається мітинг.

— Тут, біля Тараса, людини, що ввібрала у себе все краще свого народу: його волю, його душу, його думку, — ми клянемось віддати всю свою силу, енергію, свої знання тобі, Вітчизно!

Голос промовця — молодий, дзвінкий, як ранок на горі.

— …Уклін тобі, Тарасе, земний від нас, студентів. Ми принесли тобі свою любов, свою подяку. Устань і подивися — на лани широкополі, на Дніпро і кручі — й-очі твої помолодшають, і зморшки розійдуться на чолі… Ти завжди в наших серцях. Благослови ж нас у ранок цей чудовий на дорогу далеку, на діла славні. А ми поклянемось, що боротимемось до останньої краплі крові за щастя народу, за його сучасне і майбутнє, як боровся ти!

— Клянемось!

— Клянемось!

— Клянемось!

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

Мелодія вихоплюється, як промінь сонця. Вихоплюється і наростає, дужчає, шириться, повниться, наче вітрило на повітряних хвилях. Ніби з самої могили виростає вона з грудей Тараса. Летить дужо, крилато, даленіє і затихає десь над водами великої ріки.

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій…

І на мить здається, що то звучить живий голос самого Тараса Шевченка.

Цвітуть каштани. Синіє Дніпро. Сонце розпускає святкові шати і гріє, золотить усе довкола.

А над нами схиляє голову Тарас, ніби дослухається до чогось, ніби хоче вловити наше дихання.

На небі — ні хмарини. Чиста, бездонна глибина переливається в золотому шовку.

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі…

Чуєш, Дніпре?

Чуєте, лани, гори?

Чуєш, Тарасе?

Це співають твої діти, внуки твої, твоє майбутнє — про щастя співають.

Глянь, сяють у них ромби на грудях — університетські значки. Палають очі — зірко, розумно, мрійливо.

У різні кінці країни роз’їдуться ці юнаки й юнки, та не забудуть ні Дніпра, ні тебе, ні землі, де здружилися, ні тих ідеалів, в ім’я яких училися!

«Людино! — хочеться вигукнути на повні груди в цю хвилину. — Ти — творець життя і щастя на землі. Я це знаю і мрію віддати тобі все, що маю і чим спорядили мене у путь-дорогу мати, вуз, комсомол… Тобі, людино, мої думки, мої мрії, діла, моя робота і життя моє — слово!»


«Дорога моя дружинонько! У ці домашні дні хай світять тобі рутнівські зорі, а гріють моя любов та полтавські галушки. Мене вже взяли на роботу в «Спортивну газету» — ще до одержання призначення. Казали, як народиш сина, й тебе візьмуть. Міцно цілую — Віталій Гайдук».

Віталій при мені написав і відправив цю листівку Варі.

А я все думаю про Олю, про Олині очі…

Голубі, мерехтливі, схожі на мигдаль очі.

Тільки раз, єдиний раз глянули вони в мою душу, а полонили її назавжди, на все життя.

Очі…

Не можу позбутися вашої влади. Коли, бувало, дивився у розширені чорні зіниці, здавалося, що заглядав в глибоке чисте джерело. Пам’ятаю, хлопчиськом любив стояти над криницею — там, унизу, в срібній яснині дзеркала, виднілися небо і моє відображення. Усміхався — і мені наче усміхалася криниця.

Та приходили люди, опускали відра і каламутили яснину, сонце і небо кришилися хвильками, кругами. Чекав, поки вода відстоїться.

І знову бачив у ній небо.

І знову радів.

Але ви, Олині очі, більше не засвітите мені. Світитимете іншому. Інший бачитиме у бездонності зіниць ваших своє відображення, питиме джерело — чисту наснагу душі, інший усміхатиметься вам.

«Ти запізнився, любий…»

О кляті очі!

Перестаньте снитися, згиньте, не мучте мене, дайте спокій хворому серцю!..


Після розподілу призначень виходжу з університету. Б’є в очі сонце. Яскраве, літнє. Доцвітають каштани. Небо голубе, високе й просторе, наче моя юність. У кишені несу блокнот. З пам’ятними написами друзів:

«Юрку! У людини нема і не повинно бути сучасного. Є минуле й майбутнє. Інколи дивися на пройдене, але завжди — тільки на далекі горизонти. І хай аллах допоможе тобі! Микола Слободян». «Перед тобою лежить terra incognita — земля невідома. Так будь на ній господарем. Володимир Пироженко».

«Історія, як і вулиця, повна різних несподіванок. Грицько Розбишака».

«Не збивайся на манівці, йди своїм шляхом, іди й не зупиняйся. Зіна Весняна».

Іду!.. Мої крила розпростерті жагою лету.

У вітрилах моїх — нестримний вітер руху вперед.

Прощай, альма-матер!

Я входжу в навстіж розчинений і принадний світ безмежжя — у великі води, у широкі броди самостійного життя. Входжу з нерозлучним супутником моїм — чистим блокнотом. Автографи друзів займають лише три перші сторінки (знаю: ці скромні пам’ятки, як напутні благословення, як найвірніші заповіді, згадуватимуться мені навіть через роки й десятиліття), решта ж аркушів — мов білі поля рахманно-світанкових снігів… Що посію на них, що запишу завтра?

1961, 1972–1975


КОНСПЕКТ ОДИНАДЦЯТИЙ | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | ЗМІСТ