home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Не змовляючись, Бухов і Тополюк спинилися на ганку школи. Обом кортіло швидше позбутися розмов, не бачити розпачливих поглядів учителів. Обоє почувалися ніби винними у смерті Шейченка. А ще попереду зустріч з його матір’ю. Як їй скажуть про нещастя? Це ж вона залишилася сама… Ніколи не вгадати ні власної, ні чужої долі.

Бухов зітхнув. Євген подивився на годинник— 18.45. Минуло дві години розслідування. За цей час уже встановили прізвище небіжчика, його найближчих друзів і з’ясували, хто їхні батьки. Дізналися, що Віталій зі своїми товаришами зразкові учні, активісти шкільного життя, займалися боротьбою дзюдо. У день пригоди вони знаходились у школі й разом залишили її. Куди ж тоді подівся чорний «дипломат» Віталія?

— Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? — замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.

Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…

— Все на твій розсуд, Денисе, — озвався Тополюк. — Наш заповіт — йти по гарячих слідах. Згаяний час — відстрочка злочинцю.

— Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, — рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.

Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.

У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак — літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, — написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.

— І тут він, — відзначив Денис. — Прямо тобі візитна картка.

— А може, справді чиясь візитка, га? — висловив Євген припущення.

Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.

Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка — років двадцять — двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, — зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.

— Здрастуйте, — привітався Бухов. — Ми до Шейченко, а її нема вдома.

— Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, — дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.

Оце не пощастило!

— А куди поїхала? Далеко?

— У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… — задоволено похитала кучерявою головою.

— І залишила сина самого? — здивувався Тополюк.

— Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, — охоче пояснила. — Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.

І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась — не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.

— Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, — і Денис подав дівчині червону книжечку.

Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.

— Я ще не мала справи… — розгублено пробелькотала.

— Нам би з вами побалакати, — продовжив слідчий.

— Але ж я зібралася в кіно.

— Встигнете. Ми недовго.

Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.

— Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? — звернувся до дівчини слідчий. — Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…

— Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, — назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.

— Дуже приємно, — схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.

— Нас цікавить ваша сусідка — Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, — мовив Денис. — Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, — заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.

— Просто нам треба дещо з’ясувати, — додав Тополюк.

— У мене? — знизала плечима Людмила Гнатівна. — Я тут живу лише третій рік.

— Строк чималий, — заохочувально усміхнувся Бухов.

— Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє — прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, — розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.

— Чоловік її помер?

— Згорів сім років тому.

— Згорів? Де?

— Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… — Лашко печально скривила губи.

Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.

— І вдруге не виходила заміж, чи, може?.. — Тополюк навмисне не закінчив — чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».

— Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…

— А як Віталик стави… — Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. — Ставиться до матері?

— О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, — захоплено сказала дівчина. — І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.

— З ким він дружить? — Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. — Хто до нього приходить?

— З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, — усміхнулася Лашко. — Коли мати на зміні.

А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.

— А кривого ви тут не бачили?

— Якого кривого?

— Хлопця з ціпочком.

— Жодного разу, — стенула плечима Лашко.

Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник — минуло тридцять хвилин розмови.

— Ви ще встигнете в кіно, — сказав Людмилі.

За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент — тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі — Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.

— Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? — вони наближалися до знака R на стіні над сходами.

— А, рейдер. Звичайно! — Бухов позирнув на знак. — І тут R.

— Чи не означає «рейдер»?

— Очевидно.

— Наче рейтар[1].

— Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, — зізнався слідчий.

— Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.

— Здається, корінь один, — погодився Денис.

— А тепер — до Біронського Ігоря, — сказав слідчий. — Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]?

— Хе, я з історії мав п’ятірку.


предыдущая глава | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | cледующая глава