home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай — зелена оаза — велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.

Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.

— І тут він, — буркнув Тополюк.

— Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, — озвався Бухов.

— Ні, не схоже на зразкових учнів.

Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.

— Ігорок розважається, — зауважив Бухов. — Не знає про смерть товариша.

— Але ж його магнітофон у Віталія, — сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.

— Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, — і слідчий замірився вдарити у двері.

На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене — наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько Ігоря — Станіслав Андрійович. Він майстер-годинникар в універмазі.

— Ви до Ігоря? — поступився Біронський. — З ДЮСШа? Заходьте.

У коридорі вішалка, дзеркало, на полиці білий телефон. В кімнаті, тісно заставленій меблями, на дивані розгорнута газета «Известия». Мабуть, її читав Біронський-батько до їхнього приходу. Він кивнув на двері за чорною у червоних ружах завісою. Звідти долинала музика.

— Ігорок готується до уроків, — сказав. — А у вас, мабуть, знову змагання? Взагалі, я не проти спорту. Маючи розряд, легше вступити до вузу, — розмірковував балакучий батько. — І міцні кулаки не завадять у житті: доволі розвелося хуліганів.

Біронський відхилив завісу, штовхнув двері. На них дужче накотилася музика — металевий рок. На дерев’яному ліжкові на картатій накидці лежав Ігор, одягнутий в жовту футболку й сині спортивні штани з білими лампасами. На письмовому столі біля вікна грав магнітофон. У книжковій шафі на полицях стояли кубки, на килимі висіли медалі на червоних стрічках. До шпалер приклеєні вирізані з журналів знімки чемпіонів класичної і вільної боротьби, самбо і дзюдо, фотокартки Ігоря, Віталія і Аркадія в борцівських куртках.

Впадали у вічі яскраві, кольорові портрети популярних закордонних музикантів в екстравагантному вбранні, з чудернацькими зачісками. Коло батареї опалення стояли два чорних «дипломати», гантелі, велика гиря. Ігор не бачив, хто увійшов до кімнати, — лежав головою до дверей.

— Чого треба, старигане? — голосно, перекрикуючи музику, випалив син.

— До тебе товариші з ДЮСШа, — мовив Біронський і знічено розвів руками, з образою додавши: — Вже стариган…

Ігор лінькувато повернувся й подивився на «товаришів», зніяковів. Звівся на ліжку — сів і звісив босі ноги. Батько намірився залишити кімнату — ступив до порога.

— Стривайте, — зупинив його Бухов і до Ігоря: — Вимкни свою шарманку.

Ігор натис на клавішу — в кімнаті запанувала тиша. Він уже не сідав на ліжко — стояв біля вікна, його блакитні очі насторожено забігали по обличчях незнайомих прибульців.

— Може, ми сядемо? — запитав Тополюк Станіслава Андрійовича.

— Звичайно, звичайно, — метушливо погодився той. — Ах, Ігорок, який ти неуважний.

— Ми не з ДЮСШа, а з прокуратури і міліції, — проказав Денис. — Я — слідчий Бухов, а це — капітан Тополюк з карного розшуку.

Біронський-старший вибалушив очі. Денис зиркнув на «дипломати».

— Ого, з прокуратури і міліції! — бадьоро вигукнув Ігор. — Цікаві у нас гості.

Євген бачив, що йому зовсім нецікаво. Знайома поведінка: намагається приховати свою розгубленість за удаваною безтурботністю.

— У нас розмова з вашим сином, — продовжив Бухов, глипнувши на Біронського-батька.

— Т-то мені… вийти? — і Біронський безпорадно озирнувся на двері, провівши долонею по волоссю.

— Навпаки, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бухов.

— А… а що сталося? — несміливо запитав і злякано глянув на сина. — Що він скоїв?

— Просто хочемо побалакати про його друзів, — заспокійливо мовив Тополюк.

— Ага, про Віталія і Аркадія, — Біронський боком підступив до ліжка й сів. — Але ж вони славні хлопці.

— Славні, авжеж, — погодився слідчий і звернувся до Ігоря: — Ви разом ішли зі школи додому? Всі троє?

— Коли? — глянув спідлоба Ігор.

— Сьогодні, — Бухов ледь посміхнувся.

Денис теж зрозумів: Ігор навмисне прикинувся недорікуватим. А чого прикидатися? Напевне ж, щодня ходили разом до школи й зі школи, якщо дружили і будинки поруч.

— Я сам.

— А Віталій і Аркадій?

— Не знаю. Я поспішав додому, чогось розболілася голова на останньому уроці, — і він для переконливості потер лоба, скривився.

— Угу, не знаєш… Шкода. А не бачив у Віталія чогось… особливого? Приміром, якихось коштовностей? — допитувався Бухов.

— Коштовностей? — Ігор склав жилаві руки на грудях. — Тобто золотих речей?

— Еге, золотих.

— Ні, не бачив. І де йому взяти їх?!

На тлі голубого вікна важка, кремезна постать юнака здавалася намальованою картиною. Під футболкою окреслювались м’язисті груди й накачаний прес.

— Віталій дружить лише з вами? — запитав Тополюк.

— Зі мною і Аркадієм.

— Може, ви щось чули від нього про Кривого?

— Якого кривого?

— Кривого на ногу.

Ігор втупився у підлогу — згадував…

— Ніколи не чув, — спроквола відповів.

— Давно захоплюєшся музикою? — кивнув на магнітофон.

— Та… — зам’явся Ігор.

— Вже три роки, — підказав батько. — Придбали йому на день народження. Просто біда, замучив нас: купи, купи, у всіх є, а в мене нема… Вони тепер звихнуті на музиці. їм аби бум-бум.

Критично міркував Біронський. Видно, у печінках сиділи роки.

— У якій сьогодні сорочці був Віталій?

— У білій.

— Замащена десь чи ні?

— Чиста. Він охайний і любив білі сорочки.

Євген звернув увагу, що Ігор сказав про Віталія у минулому часі. Чи помітив Бухов? Обличчя у Дениса незворушне, навіть пісне, ніби йому надокучила розмова з юнаком.

— Скажи, Ігоре, у Віталія є вороги? — запитав слідчий. — Може, він когось образив? Адже між хлопцями трапляються сутички, непорозуміння.

— Вороги?! У Віталія?! — щиро здивувався Ігор, його блакитні очі відверто дивилися на присутніх. — Сутички тільки на татамі. І хіба стане ворогом переможений в чесній боротьбі? Це ж спорт: хто дужчий, спритніший, той і переміг.

— Вірно, — Євгенові сподобалась його відповідь, і взагалі він симпатичний, цей кругловидий юнак з рудим пушком на верхній губі. — Ви у кого тренуєтесь?

— У Кондрука Василя Львовича.

— Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? — знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. — А чий он другий «дипломат»?

Ігор здивовано глянув на «дипломат», наче досі його не бачив.

— А справді, Ігорок, чий? — запитав батько.

— Він… я… — і юнак відвернувся до вікна, кусаючи губи.

— Подай-но мені його, — попрохав Бухов. — Дозволиш подивитись?

Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив — підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота — ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав — п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису — зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики — п’ять, з історії — чотири.

— То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? — глузливо прискалив праве око слідчий.

— Невже ти збрехав, Ігорок?! — вражено витріщився на сина Біронський. — І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?

— Заспокойся, нічого не накоїли, — промимрив Ігор. — А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.

— І ти не знаєш куди? — вихопилось у Тополюка.

— Не знаю.

— Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, — іронічно зауважив Бухов.

Ігор похнюплено мовчав. Євген йому не вірив. З якої причини хлопець не зізнавався, куди пішов Віталій після уроків? Чи йому було щось відомо про золотий імперіал?

— Розшифруй нам значення цього знаку, — Бухов розвернув «дипломата» до Ігоря і тицьнув пальцем в букву R.

— Гм, — звів брови Ігор. — Просто Віталій любив його малювати. Вигадав собі і малював без будь-якого значення.

— І в твоєму під’їзді намалював?

— Хіба? А я й не помітив.

— А на ваших партах?

— То Віталія робота, — роздратовано визнав Ігор. — Віталія!

— А тепер відкрий свого «дипломата», — попрохав слідчий.

Ігор не поворухнувся, ніби зверталися не до нього. На вилицях напнулися жовна, ніздрі гнівно роздувались.

— Ти чого, Ігорок? — стурбовано мовив батько. — Покажи, якщо товариші просять.

— Сам показуй!

Біронський-старший, знітившись, взяв другий «дипломат», відчинив. На його кришці той же знак. Станіслав Андрійович нахилився — розглядав… Насупився.

— Неприємний, — зазначив. — Блискавка нагадує горезвісну гестапівську емблему. Не схоже, щоб таким захоплювався Віталій. Га, Ігорок? Ти не помиляєшся? Часом не Мазун понамальовував?

Ігор презирливо скривив губи. Слідчий видобув з кишені фотокартку, подав Станіславу Андрійовичу.

— Подивіться. Впізнаєте?

Біронський-батько глянув на неї — Віталій на бетонному дашку під’їзду, — і відсахнувся, бліднучи.

— Господи… — заплющив очі, і фотокартка затремтіла в його руках. — Коли ж це?.. Нещасний випадок?

Бухов передав знімок Ігорю. Юнак з острахом кинув погляд на фото, і його кругле обличчя зсудомилося. Натужно ковтав слину, мов стисло горло.

— Що тепер скажеш?

— Я… я нічого не знаю. Я відразу після уроків пішов додому, — пробелькотів Ігор і квапливо тицьнув фото слідчому в руку.

— Так, розмови у нас не вийшло, — із смутком у голосі сказав, підводячись, Денис.

Біронський кинувся до сина й вхопив його обома руками за плечі, затермосив, щуплявий і непоказний, вчепився, наче хлопчак в грубий стовбур дерева.

— Ти… ти… щось приховуєш… — задихався від безпорадності й безсилля. — Знаєш, а мовчиш. Що він зробив? Чому міліція ним цікавиться? З ким ти зв’язався? Щоб його ноги в нашій хаті!..

Син дивився зацькованими очима. Батько вважав Шейченка живим. Нехай. Бухов і Тополюк залишили квартиру № 20 з неприємним осадом на серці.


предыдущая глава | Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані | cледующая глава