16 лютого 2013, 12:36 (UTC +1) Готель «The Westin Paris», Париж

Діана проспала до полудня, а потім ще півгодини розкошувала, ніжачись під ковдрою, і згадувала перипетії минулого дня. О пів на першу вона примусила себе виповзти з ліжка і підійти до вікна.

Високо над сірими деревами висіло сонце, завдяки чому сад Тюїльрі видавався не таким похмурим. Порівняно з учорашнім днем температура підскочила на кілька градусів. Снігові замети згорали, випаровуючись на сонці, обсипалися й текли. До полудня більша їх частина розтанула, перетворившись на струмки, що зникали в Сені.

Діана потягнулась, утішаючись думкою про те, що сьогодні і завтра в неї вільні дні, вона може не морочити голову роздумами про роботу, а з головою поринути в глибини Парижа. Аби погода не підвела. Вона споглядала крізь вікно сад, женучи з голови думки про те, що повернеться додому в найкращому разі у вівторок пізно ввечері.

Усе ж повністю відкараскатись від думок про малечу й замурованого у квартирі кота не вдалося. Від згадки про дім Діані захотілось зателефонувати, щоб почути своїх хлопчаків і заодно переконатись, чи їхній татусь не почав вихідні з надмірної порції пива.

Вона завалилась назад на ліжко, потягнулась до мобільного телефону і побачила, що екран погас — батарея була повністю розрядженою. Під’єднавши зарядний пристрій до мережі, Діана ввімкнула мобілку.

Так сталося, що на той момент, коли екран блимнув, зчитавши sim-картку і поновивши роумінг, на телефон надійшов дзвінок від Марселя. Діана, не зауваживши повідомлення про пропущені виклики від Григорія Авер’янова, натиснула кнопку «Відповісти».

— Привіт! Як справи? — бадьорим голосом защебетала вона.

— Хорошого мало.

Жінка посмутніла, зразу збагнувши, що про бажання насолодитися двома спокійними днями в Парижі можна забути:

— Радиславу стало гірше?

— Ні, я не дізнавався про його стан, — відчувалось, що Марсель чимось розлючений, — йдеться про фотографа, який знімав місце катастрофи. І ще про одного довбня із наземних служб аеропорту.

«Фотографій немає…» — блиснула в голові здогадка.

Француз продовжив говорити, зі злістю й погано прихованим відчаєм відчеканюючи слова:

— Учора ввечері я передивився всі фотографії, зроблені фотографом на місці аварії, і не знайшов жодної, де було б зафіксовано момент вилучення бортових самописців.

— І ти телефонуєш мені тільки зараз, — дорікнула Діана, не думаючи про те, що навряд чи почула б дзвінок Марселя, якби той був.

— Я хотів з’ясувати, у чому справа, і тільки тоді турбувати тебе, — чоловік гнівно форкнув.

— Фотографії зникли?

— Та ні, — відрубав Марсель. — Їх не було. Фотограф знімав порожні ніші в корпусі. — (Діана підозрювала, що слідчий сказав не все. Він би не розлютився так лише через те, що фотограф не встиг зняти на камеру «чорні скриньки» до того, як їх витягли з корпусу літака). — Ти маєш доступ до Інтернету? — несподівано запитав француз.

— Зачекай. — Діана хутко «розбудила» ноутбук і переконалась, що його під’єднано до готельної мережі. — Усе, є.

— Заходь на пошту. Я скинув тобі один знімок.

Вона зайшла на приватний акаунт, де висів один непрочитаний лист від Марселя Лакруа, і завантажила на диск прикріплений до повідомлення графічний файл. Відкрила малюнок.

Більшу частину переднього плану займала хвостова частина «ААРОНа 44». Фотограф стояв неподалік резервної пожежної станції, спиною до неї, фотографував лівий борт літака; зліва на задньому плані випирав вигин Термінала 2, справа вимальовувався ангар технічного обслуговування і базових служб. Лівіше й трохи нижче від наглухо зачинених задніх дверей авіалайнера зіяла порожня ніша, у якій, як здогадалась Діана, мали знаходитись бортові самописці. Трохи пом’ята панель, що прикривала прямокутне заглиблення в корпусі, лежала на снігу неподалік: не вирвана, а акуратно відкручена. «Чорних скриньок» не було. Та не це шокувало Діану: на всьому видимому боці хвостової частини літака не було жодної плями, якщо не зважати на криваві патьоки, що тягнулись від ілюмінаторів над люком багажного відсіка. Задньої частини літака вогонь навіть не торкнувся! Ніша видавалась трохи сплюснутою, зігнутою від удару фюзеляжу об землю, та аж ніяк не обгорілою.

— Бачиш? — паленіючи, гримнув Марсель. — Ти це бачиш, чорт забирай?! Я нічого не підозрював, поки вчора ти не показала мені схему розташування бортових самописців.

— Ніша не обгоріла, — прошепотіла Діана.

— Так!

Хай там що робилося з «ААРОНом 44» після зіткнення, фіксатор польотних даних згорів уже після того, як його витягли з літака.

«Він не згорів, о ні, — похмурими дзвонами закалатало у її мозку. — ЦФПД спалили навмисне…»

— Через те я не телефонував тобі, хотів з’ясувати, — француз перевів подих, притлумлюючи роздратування. — Сьогодні о 8-й ранку підняв усіх, хто був задіяний у рятувальній операції. І що ти думаєш? Знайшов двох розумників — пожежників, які діставали самописці. А тепер увага! — Марсель заскрипів зубами, не маючи сил утримувати емоції, що розпирали його зсередини. — «Чорні скриньки» так поспішали врятувати, що почали виймати з «ААРОНа 44» ще до того, як загасили пожежу на смузі, до того, як виволокли з-поміж уламків тіла загиблих пасажирів, до того, як дістали з носової частини чотирьох уцілілих у катастрофі!

— З якого дива?

— За наказом Пеллеріна, — прицмокнувши язиком, сказав Лакруа. — Він пояснив, де і що шукати. Певна річ, що при цьому на летовищі не було фотографа, який зафіксував би все на камеру!

Діана вражено мовчала, несвідомо сховавши ноги під ковдру, яка ще зберігала з ночі тепло. Не допомогло — вона замерзала, руки вкривались гусячою шкірою.

— Бажання Пеллеріна врятувати «чорні скриньки» я ще можу зрозуміти, — не вгавав Марсель. — Але те, що сталося потім, мені не осягнути до смерті. Пожежник, який витягав самописці з корпусу, залишив ЦФПД просто на смузі, не донісши до пожежної машини.

— Що?! — Діана слідом за Марселем перейшла на підвищені тони.

— Я говорив із ним. Він каже, що його попросили допомогти забрати з-під уламків пасажира, поки той не спопелів дотла. Пожежник покинув ЦФПД на бетоні, неправильно зрозумівши прохання: він вирішив, що пасажир живий, і справедливо розсудив, що життя людини важливіше за якусь металеву коробку. Доки він няньчився з мертвяком, на витягнуту скриньку перекинувся вогонь із сусідніх уламків.

— Упевнений, що він не бреше? — випалила Діана, прямо натякаючи, що самописець могли спалити зумисне.

— На жаль, упевнений. Я особисто поговорив з іншими пожежниками. Вони загалом підтверджують історію. Вони разом гасили ЦФПД, коли той бідолаха повернувся по нього.

— Але ж це очевидно! — гарячкувала українка. — Самописець спалили навмисно!

— Я так не думаю, Діано, — рівнішим голосом промовив Марсель. — Це звичайна недбалість. Пожежники нікому не повідомили про інцидент, оскільки не думали, що вогонь зашкодить даним усередині скриньки. Розумієш, плати з інформацією понівечив не вогонь, а жар від вогню, який проник крізь тріщину в корпусі. Тріщина однозначно давнішня. Я сумніваюсь, що Пеллерін чи будь-хто інший, кому могло б заманутись знищити самописець, знав про неї. Безглуздо, намагаючись зіпсувати, пхати ЦФПД у вогонь: п’ять, десять чи навіть двадцять хвилин у відкритому полум’ї ніколи не зашкодять бортовому самописцю. Крім того, подумай сама: навіщо диспетчеру ризикувати, намагаючись понівечити скриньку? Все одно всі накази, що виходять з центру управління польотами, продубльовано на пристрої, який записує розмови в диспетчерській. Про хоч якийсь мислимий мотив для пожежників я взагалі мовчу.

— Чорт. Ти маєш рацію, — мимовільно погодилась Діана.

— Ми втратили ключовий шматок пазла, але втратили його через нехлюйство, а не через чиюсь злочинну змову, — чоловік говорив спокійно; гнів википів.

Діана розчаровано жувала нижню губу і терла долонею похололого носа.

Помовчавши, Марсель запитав:

— Які в тебе плани?

— Не знаю, — настрій упав. Йти кудись перехотілося. Синє небо за вікном і вогкі сліди на тротуарах більше не манили. — Пообідаю в готелі, а далі… буде видно.

— Підемо прогуляємось?

«Ти на щось натякаєш?» — хотіла пожартувати українка, але вголос проказала інше:

— Можливо. Пізніше, — вона розуміла, що Марсель не винен, що повідомив невтішні новини, та, попри це, не хотіла його бачити. Принаймні впродовж найближчих кількох годин. Так у світі здавна повелось: той, хто приносить паршиву звістку, частково чи повністю за цю звістку відгрібає.

— О’кей, телефонуй, — розчаровано протягнув француз, і Діана поклала трубку. Через легке роздратування вона натиснула кнопку «Відбій» кілька разів підряд, таким чином не лише обірвавши розмову з Марселем, але й вибивши з головного дисплея повідомлення про пропущені дзвінки від Авер’янова.

Глибше зарившись у ковдру, вона підтягла коліна до грудей і втупилась у ноутбук. На екрані все ще висіла фотографія, надіслана Марселем. Діана неуважно ковзала по ній очима і думала про те, чому Жерар Пеллерін так переймався станом бортових самописців рейсу 1419 і чому нікому не сказав про наказ шукати «чорні скриньки» в перші хвилини після зіткнення.

Несподівано Діана стрепенулась. «ААРОН 44» — це новий український літак, який раніше не літав у Європі. Звідки Пеллерін знав, де розташовано бортові самописці? Він віддав наказ витягти «чорні скриньки», але звідки він знав, де їх шукати? І тоді ж — відразу за цією незатишною думкою, що ввірвалась у голову, наче реактивний снаряд, — її погляд зачепився за щось на фотографії.

Хвостовий уламок обривався, щетинячись рваним металом і дротами, приблизно на третині ширини фотографії. У цю ліву третину — між краєм знімка та хвостом «ААРОНа 44» — потрапило три чоловіки. Обриси всіх трьох виглядали розмитими — були не у фокусі, — та все ж чоловіки стояли достатньо близько до фотографа, щоб їх можна було роздивитись. Діана прикинула, що на момент знімання чоловіків від об’єктива відділяло сто, можливо, сто п’ятдесят метрів. Хто ті два силуети, які знаходились ближче і, відповідно, проступали на знімку чіткіше, Діана легко зрозуміла: це спеціалісти з ВЕА, які, натягнувши поверх зимових курток яскраві жилети, длубались у почорнілих і охололих рештках «ААРОНа 44». На спині одного з них можна було прочитати напис «ВЕА». Третій чоловік стояв далі, схоже, йшов геть із летовища, крокуючи в напрямку аеропортових терміналів. На знімку він стояв упівоберта, повернувши голову на північ, так, що було видно його потилицю. Діана клацнула по кнопці «Реальний розмір», збільшивши фотографію до справжньої величини, і нахилилась до ноутбука… Де вона його бачила? Незважаючи на те, що обличчя незнайомця не вдавалося розгледіти, вона могла б заприсягтись на двометровому стосі Біблій, що знає чоловіка. Міцний, середнього зросту, з головою дуже специфічної форми, здаля схожою на перевернуту черешком донизу грушу, з короткою шиєю і мініатюрними, неначе дитячими, вухами. Кремезний тулуб щільно облягало стильне, не по-зимовому легке пальто, голова — непокрита. Прозорі, немов марля, жмутки рудувато-жовтого волосся здіймались від вітру. Ніяких жилетів з написами «ВЕА», жодного натяку на пожежну уніформу чи яскраво-зелені куртки медиків.

«Можливо, я не знаю його особисто, але я точно його десь бачила!»

Схопивши телефон, Діана поспіхом надіслала Марселю смс-повідомлення:

«Зустрічаємось о 13:30 на Place de la Concorde. Візьми ноут з УСІМА фотографіями з місця катастрофи /D».