ВСТУП

Так історично склалося, що протягом останніх трьох з половиною століть одну з ключових ролей в історії України відігравали українсько-російські відносини. Усі супутні цим відносинам процеси безпосередньо впливали на долю України. Для сучасної незалежної Української держави відносини з Росією також мають винятково важливе значення, оскільки ті чи інші зміни в цій сфері суттєво впливають на стан розвитку країни. Складні політико-військові взаємини країн у попередні часи, певні застарілі стереотипи у двосторонніх відносинах на сучасному етапі створюють труднощі для повнокровного та рівноправного співробітництва й партнерства. Але ці проблеми навряд чи можуть бути осягнуті й подолані без детального, скрупульозного вивчення та аналізу їхніх коренів у минулому.

Дослідження проблеми війни між Україною й Московією в 1658–1659 рр., цікавої самої по собі як частини політичної історії України другої половини XVII ст., за радянського часу фактично були заборонені, і тому ця тема в українській історичній науці залишилась маловивченою. Розгляд тогочасних подій саме зараз важливий насамперед тому, що сьогодні Україна опинилася перед доленосним вибором свого майбутнього геополітичного курсу і проблемою пошуку й самоусвідомлення статусу та місця держави на Європейському континенті. Аналогічні проблеми, що постали перед країною в другій половині XVII ст., виявилися багато в чому визначальними для її подальшої історичної долі.

Запропонована тема безпосередньо пов’язана також із вивченням московської політики поступової інкорпорації козацької України до складу Московської держави воєнними та мирними засобами, а також викладом основних засобів інтеграції України в російський економічний, правовий та державний простір. Практична реалізація цього курсу почала здійснюватися Москвою саме під час українсько-російської війни 1658–1659 рр.

Зрозуміти причини цього збройного конфлікту, який тривав і в наступні роки, не можна, не усвідомивши його витоків. Витоки ж ці треба шукати у відмінностях історичних доль і геополітичної належності українського та російського народів у попередніх століттях. Тому в першій частині книги висвітлюються загальні історичні передумови цієї війни. Ґрунтуючись на концепції локальних цивілізацій, автор виходить з того, що Україна-Русь і Московія належали до різних цивілізаційних світів. Ці світи як системні цілісності протистояли один одному на теренах Східної Європи. Саме в цьому розрізі й слід шукати глибинні передумови трагічного для України протистояння з Московською державою в другій половині XVII ст.

Представлена на суд читача книга є спробою детального й комплексного осмислення подій, пов’язаних з українсько-російською війною наприкінці 50-х рр. XVII ст., а саме: визначення її місця в системі тогочасних українсько-московських та європейських відносин; розкриття передумов і причин війни як у рамках двосторонніх відносин, так і в контексті загальноєвропейських процесів; реконструкції логіки дій та з’ясування цілей і завдань сторін під час дипломатичних переговорів як напередодні війни, так і під час ведення воєнних дій.

Автором вперше в літературі подається систематичний і детальний опис перебігу воєнних дій — головних походів війни, основних битв та облог. Визначаються результати й наслідки війни для кожної зі сторін і їхній вплив на розстановку сил на тогочасній європейській політичній арені; сама ж війна розглядається в цілісному вигляді.

На основі узагальнення історичного матеріалу та введення в обіг нових документів події 1658–1659 рр. розглядаються не з точки зору розгортання соціальних рухів в Україні й не в контексті російсько-польського протистояння чи українсько-польських відносин, — підходів, традиційних для вітчизняної історіографії, — а в розрізі конфлікту українських і російських інтересів.

Сподіваюсь, що висвітлення російської політики та геополітичних планів Москви щодо України в XV–XVII ст., а також її підходів до розвитку українсько-російських відносин у 1657–1659 рр. представлені у дослідженні, сприятимуть розширенню теоретичної бази, яка може бути корисною для розробки і проведення обґрунтованої й реалістичної державної політики України стосовно Росії.

Автором всі дати подано за старим стилем, кордон України на картах показано за Зборівським договором 1649 р.

Перші описи ходу війни та перші її оцінки зустрічаємо вже в сучасників тих подій: українських літописців Ф. Софоновича, Самовидця і Дворецького та польських — В. Коховського й Й. Єрлича. Ф. Софонович у своїй «Хроніці» обмежується кількома абзацами, у яких тезово повідомляє про основні події війни, зокрема й про битву під Конотопом. Він зазначає, що гетьман І. Виговський першим «здійняв руку на царя», оминаючи факт вступу російських військ на територію України й повідомляючи лише про напади гетьманських військ на російські¹. Самовидець, навпаки, розповідає про основні моменти походів князів Г. Ромодановського та О. Трубецького в Україну. Значну увагу він приділяє подіям під Конотопом, дає короткий достовірний опис ходу Конотопської битви 1659 р. Самовидець вважає, що війну розпочав гетьман Виговський, але при цьому зазначений автор не розрізняє подій громадянської війни в Україні та війни з Москвою. «Літописець» Дворецьких зосереджується на ключових моментах українсько-російського протистояння — штурмі Києва гетьманськими військами в серпні 1658 р. та битві під Конотопом у червні 1659 р., даючи чи не найточніший, хоча і стислий, фактологічний опис подій порівняно з іншими літописцями. Оцінку діям та особі самого гетьмана автор дає недвозначну: «лядський дух» та «всієї України ізводитель і згубця»².

Польський літописець Й. Єрлич подає цікаву інформацію про вимоги, які висунула Москва гетьманському уряду після смерті Б. Хмельницького, про підтримку російським престолом повстання М. Пушкаря, про нарощування російської військової присутності в Києві влітку 1658 р., про відправку гетьманові Виговському польської військової допомоги й наводить ряд цифрових даних про кількість військ противників на різних етапах бойових дій³. В. Коховський уперше в історіографії формулює головну мету царської політики щодо України після смерті Б. Хмельницького: узяти «в свої пазури» гетьманську владу в Україні. Він пише, що Москва із самого початку була неприхильною до гетьмана Виговського, а російські воєводи намовляли козаків на повстання проти гетьмана. В. Коховський повідомляє, що Москва, вирішивши скористатися поділом козаків на дві партії, першою розпочала війну з козаками; початком ЇЇ він вважає похід князя О. М. Трубецького на Україну. Літописець дає досить детальний, але в багатьох місцях недостовірний опис подій під Конотопом. Значення ж «Історії» В. Коховського полягає в тому, що саме в ній уперше в літературі чітко сформульовано, що в 1658–1659 рр. в Україні йшла війна між козаками та Москвою⁴.

Й.-Й. Мюллер, автор історичної дисертації про козаків, опублікованої в 1684 р. в Лейпцигу, зазначає, що після смерті Б. Хмельницького козаки мали намір скинути ярмо московського рабства, і це стало причиною зближення їх із Польщею⁵.

Для козацьких літописців Г. Грабянки та С. Величка, які писали свої «літописи» в першому 20-літті XVIII ст., гетьман І. Виговський апріорі є зрадником і «недоброхотом» царського престолу. Г. Грабянка зображує події так, що цар нібито послав свої війська в Україну ледь не винятково з гуманітарною місією — захистити населення Війська Запорозького від «безчинств» гетьмана Виговського. Згідно з інтерпретацією подій Г. Грабянкою, гетьман остаточно викрив себе як недруг Росії, коли пішов визволяти обложений Конотоп. Сам же факт облоги українського міста російськими військами Г. Грабянка ворожою акцією, очевидно, не вважав⁶.

С. Величко пише, що війну розпочав гетьман Виговський, який лише очікував слушного моменту для зради царя, несподівано та неспровоковано напавши на російське прикордонне місто Кам’яне. Осінній похід князя Г. Ромодановського 1658 р., на думку літописця, був лише ударом у відповідь. У «Літописі» значну увагу приділено подіям під Конотопом, проте деякі моменти опису перебігу битви видаються сумнівними⁷. У цілому ж С. Величко дав найбільш повний і детальний, порівняно з іншими козацькими літописцями, опис подій 1657–1659 рр. в Україні, який, проте, не був позбавлений ряду хронологічних неточностей.

Невідомий автор «Короткого літопису Малої Росії», підтримуючи версію Г. Грабянки про те, що Москва послала в Україну свої війська, довідавшись про «безчинства» там гетьмана, усе ж вважає, що причиною розриву Виговського з Москвою було не стільки прагнення до об’єднання з Річчю Посполитою, скільки бажання бути володарем «удільного князівства», обіцяного поляками⁸. Досить зважено описує основні епізоди війни «Літописець або короткий опис значніших дій і випадків, що в якому році діялось в Україні малоросійській обох боків Дніпра» (1742). Автор «Літописця» досить помірковано зазначає, що Виговський «почав зломислить» і «зрадив» царя лише в серпні 1658 р., коли послав свого брата взяти Київ, а пакти Гадяцькі утрактував з поляками, «яко би козакам корисніше… бути»⁹.

Російські літописи другої половини XVII ст. взагалі не згадують про події українсько-російської війни або обмежуються, як «Мазуринський літописець», складений у 80-х рр. XVII ст., лаконічним переліком основних місць бойових дій і головних воєвод, які командували там військами, та загальною сентенцією про те, що «багато їм з поляками і кримськими і з черкасами боїв було»¹⁰.

Виняток становить «Новгородський Хронограф», складений у Новгороді на межі 70–80-х рр. XVII ст., у якому дається детальний опис Конотопської баталії та цінні відомості щодо того, яке враження справила в Москві звістка про розгром війська князя Трубецького. «Новгородський Хронограф» наводить ряд важливих подробиць Конотопської битви, відсутніх в інших джерелах¹¹.

Короткий, але досить точний опис Конотопської битви залишив у своєму щоденнику за 1678 р. Патрік Гордон, шотландець на російській військовій службі. Запис він зробив перебуваючи у Конотопі, найімовірніше від очевидців подій¹².

Важливу інформацію про військові дії травня-липня 1659 р. та участь у них татар дав перший офіційний літописець Османської імперії Мустафа Наїма, призначений на цю посаду в 1709 р. Головну роль у військовій перемозі союзників він відводить татарам. Не знаючи місцевості, на якій розгорталися події, Наїма у своїй розповіді подає досить плутані відомості про місце головної битви¹³.

Українські та російські автори другої половини XVIII ст. у своїх працях у тій частині, де вони стосувалися подій 1657–1659 рр., поділяють концепцію Грабянки-Величка про зраду гетьманом Виговським царя як основну причину війни, проте вони дещо уточнюють цю концепцію. Так, за викладом Г. Міллера, С. Зарульського та П. Симоновського, гетьман Виговський не просто був «недоброхотом» Москви, він прийшов до влади для того, щоб повернути Україну під владу Польщі. Царський престол, зрозуміло, не погодився з таким перебігом подій, що й стало причиною військових дій¹⁴.

Найбільш тенденційним є виклад подій війни в «Короткому історичному описі про Малу Росію до 1765 року…», де автор не лише характеризує всі дії гетьмана Виговського не інакше як тиранські, але й на догоду своїй концепції повністю фальсифікує події під Конотопом. За викладом автора «Опису», об’єднані армії князів Ромодановського і Трубецького, виявляється, «наздогнавши Виговського під Конотопом, розбили його натовп, і він був вимушений рятуватися втечею в Україну»¹⁵, хоча насправді все було якраз навпаки. Оригінальною версією фальсифікації розглядуваних подій є характеристика, яку дав їм Т. Мальгін у «Російському ратнику…», де події під Конотопом згадуються як один із двох прикладів щасливих успіхів у перемогах над кримськими татарами. Хоча заради «об’єктивності» автор зазначає, що битва була жорстокою й деякі російські воєначальники були в ній убиті або потрапили в полон¹⁶.

Концепції «зради» гетьмана І. Виговського дотримувались і автори останніх творів XVIII ст., написаних у літописному стилі, — О. Рігельман, Ж.-Б. Шерер, автор «Історії Русів» та деякі інші¹⁷.

Російські автори кінця XVIII — початку XIX ст. М. Новиков, A. Манкієв та укладач «Докладного літопису від початку Росії до Полтавської баталії» у своїх творах також приділяли певну увагу Конотопській битві, відводячи головну роль татарам і зображуючи події так, ніби гетьман І. Виговський та козаки відігравали у війні допоміжну другорядну роль¹⁸. В окремих роботах, як, наприклад, у «Картині чи Описі всіх нашесть на Росію татар і турків…» П. Левашова чи в «Російській історії» С. Глинки, перемога повністю приписується татарам, про козаків узагалі не згадується¹⁹.

У XIX — на початку XX ст. в російській та українській історіографії з’явилася велика кількість праць, у яких були досліджені певні аспекти чи періоди розглядуваних подій. Так, О. Лазаревський та Філарет (Гумілевський) приділили значну увагу історії міста Конотопа: дали топографічні описи місцевості, на якій відбулась основна битва українсько-російської війни 1658–1659 рр. Окрім того, О. Лазаревському належить найточніша, на нашу думку, та найбільш достовірна в історіографії XIX — першої половини XX ст. реконструкція перебігу Конотопської битви²⁰.

Комплекс проблем, пов’язаних зі зносинами гетьмана Виговського з Польщею та укладенням Гадяцької угоди, спеціально досліджували В. Герасимчук, Д. Коренець та В. Будзиновський²¹. Окрім того, B. Герасимчук є автором по суті єдиної в тогочасній історіографії праці, спеціально присвяченої подіям, які відбувалися в Україні після Конотопської битви 1659 р. та у зв’язку з нею²².

Окремі моменти подій війни, пов’язані зі Слобожанщиною, знайшли певне відображення у працях І. Срезневського, Д. Багалія, Є. Альбовського, П. Головінського, Філарета (Гумілевського)²³. Дореволюційною історіографією, завдяки зусиллям Г. Карпова, К. Харламповича, В. Ейнгорна та О. Красковського, досить ґрунтовно досліджені питання, пов’язані з політикою царського престолу стосовно церковних справ в Україні в 1657–1659 рр. і ставленням українського духовенства до неї та політики гетьманського уряду²⁴. О. Барсуков детально дослідив діяльність у цей період російських київських воєвод (його праця зберігає свою наукову цінність і сьогодні)²⁵, Д. Яворницький — роль І. Сірка²⁶, а О. Фотинський та В. Липинський — роль Ю. Немирича в цій війні²⁷; уже згадувані Д. Коренець та І. Срезневський в інших своїх роботах, а також Н. Сторожевський докладно розглянули причини та хід громадянської війни в Україні в 1658 р. (повстання М. Пушкаря)²⁸, О. Востоков — роль та подальшу долю родичів гетьмана І. Виговського — учасників військових дій²⁹; М. Маркевич писав про «гетьманство» Я. Барабаша³⁰.

У працях деяких російських авторів XIX ст., присвячених іншим проблемам, також містяться певні відомості, пов’язані з українсько-російською війною 1658–1659 рр., зокрема про воєнні дії в районі Глухова в грудні 1658 р.³¹, про стан царських військ після поразки під Конотопом та про дії російського командування щодо наведення порядку у військах³², про реакцію та дії російського керівництва у власній столиці у зв’язку з інформацією про поразку під Конотопом³³, про похід донських козаків улітку 1659 р. у Крим з метою перешкодити українсько-татарському союзу³⁴ та ін.

У концептуальному плані для російської дореволюційної історіографії при розгляді воєнних дій в Україні в 1658–1659 рр. характерним було трактувати їх як частину російсько-польської війни, усіляко применшуючи самостійну роль у цих подіях українського уряду, або й просто ледь не як сімейний «бунт Виговських проти Росії», як охарактеризував ці події Н. Арцибишев³⁵. А, наприклад, С. Соловйов, хоча й використовує термін «війна» власне до воєнних дій між царськими та гетьманськими військами, проте трактує її причини традиційно, у дусі авторів XVIII ст.³⁶ Найчастіше введення російських військ пояснювалося двома причинами: прагненням російського престолу не допустити практичної реалізації таємного українсько-польського союзу і врятувати українське населення від поборів старшини та грабунків іноземних військ.

Цікаво, що царська історіографія, на відміну від радянської, не намагалася замовчувати самого факту військових дій між російськими та козацькими військами. Ці події в загальному плані описані в низці праць із російської військової історії³⁷. Зокрема, М. Голіцин, даючи детальну періодизацію війн Росії за царювання Олексія Михайловича, викладає події українсько-російської війни в розділі «2-га війна з Польщею за Малоросію (1658–1666 рр.)», не виділяючи її як окрему подію. Причому, ведучи мову про причини цієї війни, генерал-лейтенант російського Генерального штабу вважає, що саме козацька старшина, «зваблюючи себе нездійсненною мрією про абсолютно незалежне самобутнє існування Малоросії і про честь бути її володарями», і навіть нерідко, хоча й ненадовго, встигнувши звабити такими ж надіями й козаків, утягує у війну за Україну Росію та Польщу³⁸.^[1]

Другий, також дуже поширений у російській дореволюційній літературі, варіант трактування зазначених подій полягає в тому, що поразки під Конотопом росіяни зазнали від татар. Про участь і роль козацьких військ у цих подіях автори, котрі поділяють такий погляд, намагаються не згадувати³⁹. Головною причиною військової поразки під Конотопом російська дореволюційна історіографія найчастіше (особливо в першій половині XIX ст.) називала місництво воєвод⁴⁰.

О. Барсуков, розвинувши цю тезу, цілком слушно зазначав, що саме через місництво Трубецькой сліпо дотримувався таємного наказу й до останнього не втрачав надій урегулювати ситуацію шляхом мирних переговорів з Виговським, замість того, щоб з’єднатись із Шереметєвим і діяти спільно з ним⁴¹. У цілому ж російська історіографія XIX — початку XX ст. повністю сприйняла та розвинула концепцію «зради» гетьмана Виговського, який нібито із самого початку свого гетьманства хотів зрадити Москву і прагнув передати Україну Польщі на вигідних для старшини умовах.

Польські автори XIX ст. Г. Шмітт, М. Павлищев та М. Краєвський приділяли значну увагу історії України зазначеного періоду у зв’язку з укладенням у 1658 р. Гадяцької угоди. Військові дії між козаками та росіянами вони зображали як війну між державами. Проте, описуючи перебіг воєнних дій, ці автори досить часто враховували не завжди достовірні повідомлення В. Коховського⁴². 1860 р. Ю. Лукашевичем була написана одна з перших біографій діяча Гадяцької угоди Ю. Немирича⁴³.

У загальних курсах української історії та у працях, присвячених гетьманству І. Виговського в цілому, написаних українськими істориками XIX ст., концептуальні підходи в зображенні і трактуванні подій 1658–1659 рр. мало чим відрізняються від трактувань російської історіографії. Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, П. Куліш, М. Костомаров, В. Волк-Карачевський⁴⁴ пишуть, що Виговський першим розпочав воєнні дії проти Росії для того, щоб забезпечити повернення України під владу Польщі. Подібно до російських істориків, вони вважають, що лише після цього Москва змушена була ввести в Україну свої війська, щоб запобігти українсько-польському союзу і врятувати український народ від утисків старшини.

Незважаючи на в цілому неприхильне ставлення української історіографії XIX ст. до особи гетьмана Виговського, у загальній оцінці політичної налаштованості гетьмана простежується цікава тенденція: чим ближче до кінця століття, тим реалістичнішими і зваженішими стають оцінки політичної програми гетьмана. Якщо М. Маркевич у 1842 р. майже демонізує Виговського, називаючи його людиною, відданою не Республіці, не Росії, а одному лише золоту⁴⁵, а П. Куліш, також неприхильний до Виговського, у 1861 р. вже характеризує його політичну програму як небажання «Москві голдувати» і прагнення «Річ Посполиту Польську козаками підперти і Вкраїну на рівному праві з усіма воєводствами поставити»⁴⁶, то В. Волк-Карачевський у 1899 р. вже цілком однозначно пише, що Виговський ставив перед собою завдання «створити щось автономне для України». Щоправда, пройнятий ідеями шляхетства, він, на думку автора, не міг уявити іншого образу вільної держави, окрім того, який бачив у Речі Посполитій, тобто аристократичної республіки⁴⁷.

Необхідно також відзначити, що праця М. Костомарова «Гетьманство Виговського» (1861) водночас є й найбільш детальним і ґрунтовним спеціальним дослідженням подій 1657–1659 рр. в Україні у вітчизняній історіографії XIX ст. і першою спробою предметно, на підставі відомих на той час джерел, проаналізувати політику Росії щодо України після смерті Б. Хмельницького та українсько-російські відносини в цей період у цілому.

Припущення, що саме дії царського престолу, спрямовані на згортання автономії України і приведення її до статусу однієї з рядових областей Російської держави, змусили гетьмана Виговського укласти союз із Польщею і призвели до відкритого збройного протистояння між козаками й Москвою, першим серед вітчизняних істориків висловив В. Антонович⁴⁸.

Докладніше гіпотеза В. Антоновича була розроблена та обґрунтована на початку XX ст. в уже згадуваних дослідженнях Д. Коренця та В. Герасимчука⁴⁹. Зокрема, В. Герасимчук вважав, що саме незбіжність бажань по-державницькому налаштованої старшини, котра прагнула зробити з Малої Русі могутню незалежну Українську державу, та царського престолу, який бажав утілити в життя свої великодержавні ідеї, і призвели до розриву між Москвою й Військом Запорозьким. У своєму дослідженні він розглядає розвиток російської політики щодо України в період із серпня 1657 р. до початку вересня 1658 р. на тлі загострення в ній соціальних суперечностей.

Гіпотеза про те, що між Україною та Москвою в 1658–1659 рр. точилася війна, головною причиною якої було небажання козацької старшини втрачати свої «вольності», ідучи на поступки прагненням російського престолу обмежити автономію козацької держави та церкви, остаточно була оформлена й систематизована у працях Б. Грінченка, М. Грушевського та О. Терлецького⁵⁰. Зокрема, у статті «Виговський і Мазепа» М. Грушевський у концентрованому вигляді дав аналіз основних методів, за допомогою яких Москва прагнула встановити контроль над Україною, а також загальну оцінку московської політики, зазначаючи, що її метою було «обкласти українську людність податками до московського скарбу, обмежити українцям свободи… та підвести все українське життя під загальний московський ранжир»⁵¹.

Також досить однозначно оцінює російську політику щодо України В. Будзиновський, який зазначає, що «ще за життя Богдана, Виговський і гетьман зрозуміли, що московська зверхність мусить в дуже короткім часі перемінитися на окупацію України московською державою, та що подальший процес удержавлення мусить Русь стерти з лиця землі»⁵².

Подібні трактування причин війни почали з’являтися на початку XX ст. й у працях деяких найбільш об’єктивних російських істориків, зокрема в «Історії Росії» Д. Іловайського⁵³.

Деякі автори, зокрема О. Фотинський, цілком справедливо вказуючи на суперечність між порядками, які несли царські воєводи в Україну і були звичними для козацтва, та обмежувальний характер привнесених нововведень, наполягають, однак, на тому, що спротив цим нововведенням чинила лише розбещена польськими порядками старшина, простий же люд був не проти, а швидше, навіть вітав посилення московської влади в країні⁵⁴.

Оцінюючи методи, якими Москва діяла в Україні після смерті Б. Хмельницького, В. Пічета надзвичайно точно формулює їхню суть: «Класова боротьба була гарантією сили і впливу Москви на Україну. Спираючись то на одну, то на іншу суспільну групу, підтримуючи одну проти іншої, московський уряд мав повну можливість, не чіпаючи «статей Хмельницького», а навпаки, їх підтверджуючи і вносячи лише незначні поправки, проводить свою централістичну політику і українську державу перетворювати в московську провінцію». Проте, як і більшість тогочасних істориків, він вважав, що лише козацька старшина та верхівка духовенства, які прагнули зміцнити свої позиції в українському суспільстві, виступали проти централістичної московської політики, інтереси ж більшості народу були протилежними, тому він у своїй масі схвалював обмежувальну щодо старшини політику царського престолу⁵⁵.

Польські історики М. Гевлик, Л. Кубала, А. Прохаска, Ф. Равіта-Гавронський у першій чверті XX ст. також приділяли досить багато уваги періоду гетьманування І. Виговського, проте традиційно зосереджували свою увагу не на українсько-російських воєнних діях, а на проблемі Гадяцької угоди⁵⁶.

У 1920–1930-х рр. з’являється декілька праць українських істориків, у яких автори розглядають окремі аспекти російської політики щодо України за часів гетьманування І. Виговського. Так, про намагання Москви скористатися внутрішньоукраїнською суперечкою стосовно законності гетьманського статусу І. Виговського та про його «московську службу» в часи писарства пише С. Наріжний⁵⁷, про висунення нових проектів українсько-російського договору замість «статей» 1654 р. — А. Яковлів⁵⁸, про намагання російського престолу розірвати українсько-татарський союз, використавши для цього донців, — О. Гермайзе⁵⁹, про особу та діяльність Ю. Немирича — І. Лоський⁶⁰. М. Петровський у своїх коментарях до «Літопису Самовидця» та в начерках до політичної біографії Т. Цецюри на підставі архівних джерел уточнює ряд моментів перебігу воєнних дій між царськими та гетьманськими військами в 1658–1659 рр.⁶¹, вводячи тим самим до наукового обігу невідомі до того архівні матеріали.

Експансіоністська політика Москви щодо України в 1657–1659 рр. як політичний курс Російської держави в 1930-х рр. була коротко описана в загальних курсах історії України Д. Дорошенка та І. Крип’якевича⁶². 1936 р. виходить перша частина десятого тому «Історії України-Русі» М. Грушевського, у якій автор робить, зокрема, і детальний аналіз російської політики щодо України із часу смерті Б. Хмельницького до укладення Гадяцької угоди у вересні 1658 р.⁶³

Перемогу українських військ над російськими під Конотопом широко використовувала в ідеологічній боротьбі з радянським режимом Українська повстанська армія (УПА) під час визвольних змагань у 1940–1950-х рр. Так, у першому номері часопису «До зброї» (1943), який видавався Політичним відділом УПА, у програмній статті, зокрема, говорилося: «Ми вибрали шлях збройної боротьби і з нього не зійдемо. Бо шумлять над нами і кличуть до зброї нас невидимо переможні стяги з-під Жовтих вод і Конотопу, бо попіл спалених немовлят тисне нам у грудях і не дає дихати, бо кров постріляних і порубаних кличе нас до помсти»⁶⁴.

У цьому ж номері часопису надруковано окремий спеціальний матеріал «Конотопська перемога», у якому короткий опис ходу українсько-російської війни та битви актуалізується першим і останнім абзацами публікації. На початку матеріалу зазначалося, що конотопська перемога — «одна із найвеличавіших перемог української зброї: один із перших і найтяжчих ударів, що їх вона завдала північній імперіалістичній гідрі. Це не тільки вияв послуху непомильному національному інстинктові, а й доказ політичної зрілості — глибоких державних тенденцій України того часу. Це також проречисте визначення одного з головних напрямків дій української зброї на майбутнє і то на довгі роки. Цей напрямок — імперіалістична московська північ». Відтак «До зброї» висловлював упевненість, що «битва під Конотопом… була і завжди залишиться доказом нашої непримиримості з московським імперіалізмом. Вона свідчитиме також, що українська зброя вміє не тільки боротись із ворогом, але й перемагати його в боротьбі», а також, що нові Конотопи не за горами⁶⁵. Конотопська перемога виступала одним із найвеличніших символів перемоги української зброї, який має надихати сьогоднішніх борців за незалежність, і в наступних номерах часопису та в інших пропагандистських матеріалах УПА⁶⁶.

У світлі подібних трактувань значення Конотопської битви цілком зрозумілою стає лінія на замовчування радянською історіографією і без того не дуже зручних для офіційної імперської ідеології подій українсько-російської війни, яке з кожним десятиліттям посилювалося й мало на меті стерти з історичної пам’яті народу цю подію, як і явище боротьби українців за незалежну державу взагалі.

Тому абсолютно логічним виглядає фактичне повернення радянської історіографії кінця 1930-х — початку 1960-х рр.⁶⁷ при трактуванні українсько-російських відносин, які склалися в 1657–1659 рр. до концепції «зради», а саме, що гетьман Виговський ставив за мету свого правління відторгнення України від Роси та приєднання її до шляхетської Речі Посполитої; що він першим почав ворожі дії проти Росії, зрадив її, підписавши Гадяцьку угоду, і лише після цього Москва послала в Україну свої війська, щоб відновити справедливість.

Класичним прикладом спроби наукового обґрунтування цієї схеми є написана в 1941 р. в Ленінграді, але внаслідок війни не захищена кандидатська дисертація В. Путилова на тему «Дипломатичні відносини України з Росією і Польщею в 1657–1659 рр.». У роботі гетьман Виговський та його соратники характеризуються замалим не як розбійники, які пішли проти волі народу⁶⁸.

Узагалі ж події доби гетьманства І. Виговського розглядаються в цей час фактично лише у двох ракурсах: у контексті показу загострення класових суперечностей і розгортання соціальних рухів у тогочасній Україні (К. Стецюк) та боротьби між Росією й Польщею за Україну (М. Марченко, І. Греков, Л. Олійник). Про суперечності між прагненням українських керівних кіл до незалежності України та самодержавною політикою російського уряду, спрямованою на обмеження української автономії, як про одну з причин українсько-російського конфлікту досить побіжно згадують у своїх працях М. Марченко (1941), К. Стецюк (1960) та О. Апанович (1961).

Дещо окремо від усіх інших робіт того періоду стоїть стаття Н. Рубінштейна «Класова боротьба на Україні в XVII ст.», яка вийшла в 1936 р. Н. Рубінштейн цілком об’єктивно писав, що вже з 1656 р. почали загострюватися протиріччя між Москвою та гетьманом Хмельницьким, який розпочав переговори зі Швецією, а потім і з Польщею, «підготовлюючи розрив з Москвою». Автор дає надзвичайно сміливу для того часу характеристику політики московського уряду щодо України як колоніальної, зазначаючи, що свою політику він будував на загостренні антагонізмів між багатою старшиною Правобережжя та дрібною старшиною й міщанством Лівобережжя⁶⁹.

У повоєнній історіографії перебіг воєнних дій між гетьманськими та царськими військами в Україні в 1658–1659 рр. потрапляв у поле зору радянських дослідників фактично лише фрагментарно. На цей аспект українсько-російських відносин звертали певну увагу у своїх роботах практично тільки О. Апанович та Л. Олійник. Проте О. Апанович, оскільки її праця була присвячена боротьбі козацтва з татаро-турецькою агресією, зосередила увагу у своєму дослідженні головним чином на діях союзних Виговському татар. Л. Олійник дав найповніший у радянській історіографії опис військових дій між українськими та російськими військами в часи гетьманування І. Виговського. Основну увагу в описі він приділив походу князя О. Трубецького в Україну навесні 1659 р. Досить докладно описуючи завершальну фазу цього походу, дослідник припустився, однак, ряду фактологічних помилок, які дещо викривили картину подій.

Поодинокі згадки в повоєнній радянській історіографії про поразку російських військ під Конотопом значно різняться між собою в оцінці її масштабів: від поодинокого об’єктивного визнання О. Сахарова, що «ця битва закінчилась важкою поразкою московського війська» і що «під Конотопом загинула краща частина помісної кінноти»⁷⁰ до традиційно применшувальної констатації про «тимчасову перемогу над невеликим загоном російських військ»⁷¹.

Окреме місце в радянській історіографії з даної проблеми займає робота О. Новосельського, написана у 1960-х рр., але видана лише у 1994 р. Він чи не єдиний з радянських істориків пишучи про військовий конфлікт Московської держави з козаками та татарами у 1658–1659 рр. ґрунтувався майже виключно на архівних джерелах (в основному на матеріалах Ф. 123: Зносини Росії з Кримом РДАДА). Написана в об’єктивістському деідеологізованому джерелознавчому стилі, робота О. Новосельського має серйозне наукове значення й сьогодні.

Як фахівець з історії російсько-кримських відносин, О. Новосельський робить висновок, що під Конотопом російський уряд зазнав поразки від татарського хана, «якої ще жодного разу не доводилось зазнавати в XVII ст.», однак підкреслює, що втрати росіян у битві були набагато меншими, ніж про це традиційно пишуть — на рівні 3–4,7 тис. осіб⁷².

Із середини 1960-х до кінця 1980-х рр. зазначена тема радянською історичною наукою фактично не досліджувалась. Можна згадати лише невелику статтю Ф. Шевченка та В. Смолія про повстання М. Пушкаря та Я. Барабаша⁷³. У цей період вийшло лише декілька праць, які мали дотичне відношення до теми нашого дослідження. У праці В. Загоровського, присвяченій Бєлгородській захисній смузі, наводяться певні відомості про склад російських військ на українсько-російському кордоні в 1658–1659 рр. та про напади татар на Російську державу в цей же період⁷⁴. А в працях А. Мальцева, А. Абецедарського та О. Артюшевського, що розкривають російсько-білоруські зв’язки в XVII ст., висвітлена політика царського уряду щодо українського козацтва в Білорусії після смерті Б. Хмельницького⁷⁵.

Українська закордонна історіографія 1950–1980-х рр., досліджуючи період гетьманування І. Виговського, основну увагу приділяла проблемі українсько-польського союзу 1658 р. та особистостям І. Виговського і Ю. Немирича⁷⁶, а не військовим аспектам тогочасних українсько-російських відносин. Продовжує цю традицію й сучасна українська закордонна історіографія. Серед останніх робіт слід особливо відзначити ґрунтовну статтю А. Пернала про затвердження на варшавському сеймі 1659 р. Гадяцької угоди⁷⁷.

Польська історіографія середини 1960-х — 2000-х рр. також приділяла певну увагу подіям 1658–1659 рр. в Україні. Так, наприклад, Я. Віммер у своїх працях наводить дані про допомогу, надану польськими військами гетьманові Виговському; Л. Подгородецький, у контексті дослідження татарсько-польських відносин, розглядає політику Кримського ханства щодо Війська Запорозького у зв’язку з українсько-російським конфліктом та українсько-польським союзом, а Я. Тазбер декілька своїх статей присвятив особі Ю. Немирича. Спеціальну статтю, присвячену власне Конотопській битві, опублікував П. Кроль⁷⁸.

Турецька історіографія головну роль у перемозі союзників над російським військом під Конотопом відводить татарам на чолі з кримським ханом Мухаммедом-Гіреєм⁷⁹.

У працях російських істориків В. Каргалова та В. Похльобкіна, які розглядали досліджувані нами події⁸⁰, поєднуються, з одного боку, визнання того факту, що метою воєнних дій в Україні було реальне оволодіння нею російською владою й що саме росіяни розпочали регулярні військові дії, а з іншого — твердження, що в розв’язанні військових дій винен гетьманський уряд, який спочатку не повідомив Москву про смерть Б. Хмельницького, потім військовою силою придушив повстання М. Пушкаря, а потім уклав Гадяцьку угоду з поляками, «зрадивши» таким чином Росію. Усі події українсько-російської війни 1658–1659 рр. російські історики розглядають, у контексті російсько-польської війни 1654–1667 рр., не вважаючи, очевидно, першу окремою історичною подією. У роботі Є. Кобзарьової (1998)⁸¹ говориться, наприклад, що, ставши гетьманом, Виговський спробував підняти заворушення козаків проти Росії, а тому Москва була змушена стати на шлях підтримки опозиційного народного руху на чолі з М. Пушкарем та Я. Барабашем.

У трактуванні цих подій, викладеному в академічній «Історії зовнішньої політики Росії. Кінець XV–XVII ст.» (1999) Г. Саніним, уже цілком однозначно визнається, що саме переконаністю Москви в тому, що Україна остаточно злилася з Росією, зумовлюється «здійснена після смерті Хмельницького спроба обмежити права України, поставити під контроль зовнішню політику, взяти в свої руки збір податків, розмістити воєвод і гарнізони не лише в Києві, але й в інших містах». Визнається також те, що мета діяльності гетьмана Виговського — збереження української державності, але не в конфедерації з Росією, як бачилось Хмельницькому, а «у складі більш слабкої і децентралізованої Речі Посполитої»⁸².

У монографії О. Малова (2006), присвяченій в основному військовим аспектам російсько-польської війни 1654–1667 рр., вже абсолютно справедливо відзначається, що гетьман І. Виговський «прагнув до створення більш або менш незалежної козацької держави під символічним протекторатом однієї з сусідніх держав»⁸³.

Зазначені положення дозволяють зробити висновок, що сучасні російські автори переглядають ряд узвичаєних, але таких, що мало відповідають реальній історичній дійсності, підходів російської імперської історіографії стосовно України. Проте до повної відмови від тенденційності у висвітленні українсько-російських відносин часів гетьманування І. Виговського ще далеко. Так, Г. Санін цілком справедливо пише про «відкритий збройний виступ гетьмана проти Росії і похід його на Київ» у серпні 1658 р.⁸⁴, даючи зрозуміти, що саме із цього й розпочався українсько-російський збройний конфлікт. Проте в монографії жодним словом не згадується про введення в Україну ще в червні 1658 р. 20-тисячного російського корпусу під командуванням князя Г. Ромодановського, що, власне, і спричинило початок збройного протистояння.

Концептуально непорушною залишається для російських істориків й теза про зраду І. Виговського. Причому у ряді праць простежується чітке бажання відновити основні тенденційні постулати російської дореволюційної та радянської історіографії. Так, у відповідному розділі колективної академічної монографії «Османська імперія і країни Центральної, Східної і Південно-Східної Європи в XVII ст.» (2001) послідовно ототожнюються інтереси Росії та України й проводиться думка: що в інтересах Москви, те в інтересах й України⁸⁵.

Усі дії І. Виговського авторами книги пояснюються його прагненням реалізувати власні амбіції, шляхетським походженням, непопулярністю у козацькому середовищі тощо. Плутаючи хронологію подій антигетьманського виступу М. Пушкаря, автори прагнуть довести, що саме наштовхнувшись на супротив народу у реалізації своєї політики, І. Виговський вирішив укласти союз з поляками та татарами. При цьому авторами майже повністю замовчується як військово-політичний тиск з боку Москви, якого зазнав гетьманський уряд у другій половині 1657 — першій половині 1658 рр., так і роль московського уряду у розпалюванні внутрішньополітичної кризи в Україні. Явно прагнучи применшити суб’єктність України у військових діях на українській території, автори безпідставно називають їх російсько-кримською війною й подають явно недостовірне співвідношення сил під Конотопом — 15 тис. росіян проти 90 тис. татар і 40 тис. козаків та найманців⁸⁶.

Окремої уваги заслуговує стаття І. Бабуліна (2006). У ній наводяться цікаві дані як самого автора, так і О. Новосельського щодо російських втрат під Конотопом. Проте крім цього у даній статті також здійснено спробу системно фальсифікувати саму суть подій. Згідно трактовки І. Бабуліна, І. Виговський, переслідуючи виключно власні корисні цілі, іде на зговір з поляками, зраджує царя й укладає злочинний союз з татарами. Російський уряд не провокує загострення внутрішньополітичної кризи у Війську, а «до останнього моменту намагається розв’язати кризу мирним шляхом, намагаючись домовитись зі зрадником й уникнути смути в Україні». Конотопська ж битва виявляється битвою громадянської війни, битвою прибічників і противників Виговського, а не битвою проти іноземної армії, яка прийшла для встановлення повного контролю над непокірною країною⁸⁷. Хотілося б вірити, що подібна месіанська тенденційність при висвітленні українсько-російських взаємин є поодиноким проявом минулого, а не новим курсом для сучасної російської історіографії.

1995 р. вийшла праця білоруського дослідника Г. Сагановича, присвячена проблемі українсько-російської боротьби за білоруські землі в 1654–1659 рр.⁸⁸ Серед сучасних українських істориків цю проблему досліджує В. Горобець⁸⁹.

У сучасній українській історіографії з’явилися праці, у яких у тому чи іншому ракурсі розглядаються проблеми, пов’язані із висвітлюваними подіями. Зокрема, В. Смолій та В. Степанков⁹⁰, відзначаючи намагання російського уряду обмежити суверенні права України, підкреслюють, що І. Виговський своїми непродуманими діями та звертаннями до царя по допомогу в боротьбі проти повстанців сам схиляв Москву до втручання у внутрішні справи України, що в підсумку мало сумні наслідки для української державності.

У запропонованій цими дослідниками новій періодизації Української національної революції XVII ст.⁹¹ події українсько-російської війни 1658–1659 рр. віднесені до третього періоду революції (вересень 1657 — червень 1663 рр.), проте в межах цього періоду автори періодизації спеціально ніяк не виокремлюють цю війну, що видається нам не зовсім слушним, оскільки саме 1659 р. є, на нашу думку, своєрідним сумним рубежем в історії Української держави XVII ст. — тією гранню, яка позначила завершення історії дійсно самостійної Української держави та початок історії автономної України у складі Московського царства.

В. Борисенко та В. Голобуцький⁹² у своїх дослідженнях акцентували увагу на намаганнях Москви використати соціальне невдоволення в Україні для досягнення своїх експансіоністських цілей.

Ю. Мицик, О. Путро, О. Апанович, І. Бутич наголошують, що саме втручання Москви у внутрішні справи України змусило український уряд змінити зовнішньополітичні орієнтири та призвело до українсько-російської війни. Окрім того, Ю. Мицик, О. Апанович та І. Бутич, ґрунтуючись на повідомленнях козацьких літописців та В. Коховського, роблять спроби реконструкції ходу Конотопської битви. Ю. Мицик тезово дає також опис основних моментів військових дій під час українсько-російської війни 1658–1659 рр.⁹³ Нашої теми стосуються й декілька його джерелознавчих статей, присвячених польським архівам, та публікації окремих документів часів гетьманування І. Виговського⁹⁴.

Ю. Мицик також дає своє визначення меж Національно-визвольної війни українського народу XVII ст. На відміну від В. Смолія та В. Степанкова, він вважає, що розпочата Б. Хмельницьким Національно-визвольна війна була війною, спрямованою передусім проти колоніального гніту Речі Посполитої, а тому її слід обмежити 1658 р., коли була укладена Гадяцька угода, яка офіційно припинила українсько-польську війну. Наступним після Національно-визвольної війни етапом у розвитку Української держави була російсько-українська війна 1658–1659 рр., у якій Україна зазнала поразки і втратила свою незалежність. За схемою Ю. Мицика, Українська держава була незалежною 11 років (1648–1659)⁹⁵.

Комплексом проблем, пов’язаних із зовнішньополітичними аспектами гетьманства І. Виговського, у сучасній історіографії спеціально займаються В. Горобець та Т. Яковлєва. Вони ведуть свій науковий пошук у напрямі вивчення причин і передумов Руїни. В. Горобець, досліджуючи політичні відносини між Україною та Росією у другій половині XVII — на початку XVIII ст., суттєву увагу приділив і періоду 1657–1659 рр. Дослідник вважає, що саме наміри Москви взяти під свій безпосередній контроль українську владу й підтримка нею анти-гетьманської опозиції призвели до ескалації напруженості в Україні та до російсько-українського збройного конфлікту⁹⁶. Т. Яковлєва, досліджуючи соціально-політичну ситуацію у Війську Запорозькому у другій половині 50-х рр. XVII ст. та його зовнішню політику в цей період, аргументовано, на підставі фактів, доводить, що головною причиною зміни зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду з Москви на Варшаву було посилення великодержавного тиску на нього з боку царського престолу. Автор дає найбільш детальний в історіографії аналіз тексту Гадяцької угоди⁹⁷. Проте військовий аспект українсько-російських відносин у 1658–1659 рр. у працях цих авторів, як, власне, і в усій вітчизняній історіографії в цілому, досліджений недостатньо.

Окремо стоїть також спеціальна праця Н. Герасименко, у якій автор дає науковий коментар основних історичних подій і фактів, що відбулися під час гетьманства І. Виговського у викладі їх С. Величком⁹⁸.

О. Гуржій⁹⁹ писав про загальні підходи великодержавної за своїм характером російської політики щодо України в зазначений період.

О. Путро наголошує, що укладення Гадяцької угоди, незважаючи на всі нюанси, означає принциповий вибір гетьманом І. Виговським шляху для України на прилучення до європейської цивілізації¹⁰⁰. Л. Мельник вважає військові дії 1658–1659 рр. в Україні частиною російсько-польської війни¹⁰¹. Т. Чухліб у своїй праці торкається міжнародного значення українсько-російської війни 1658–1659 рр.¹⁰² В. Шевчук розробляє проблему державотворчих планів гетьмана Виговського в контексті укладення Гадяцької угоди. Він провів також дослідження того, як події Конотопської битви відображалися та інтерпретувалися в російській народній творчості¹⁰³. М. Харшин у своїй дисертації торкнувся проблеми боротьби між гетьманським і царським урядами щодо виборів нового київського митрополита та підпорядкування Київської митрополії московському патріарху, але нічого нового порівняно з уже згадуваними працями Г. Карпова, К. Харламповича та В. Ейнгорна у розробку цієї проблеми не вніс¹⁰⁴. У «Працях Центру пам’яткознавства» В. Сарбей опублікував цікавий матеріал: конспект К. Маркса (з його коментарями та нотатками) праці М. Костомарова «Гетьманство Виговського»¹⁰⁵. Певний історіографічний інтерес для нашої теми становлять і карти бою під Конотопом, укладені І. Лисим та В. Паїком, проте слід зазначити, що, на нашу думку, вони недостатньо адекватно відображають дійсний перебіг битви¹⁰⁶.

Цілий ряд ґрунтовних статей, зокрема й з використанням маловідомих архівних джерел, було опубліковано у спеціальному науковому збірнику, присвяченому 350-річчю Гадяцької угоди (2008)¹⁰⁷.

Поняття українсько-російської війни закріпилось як в академічних, так і в авторських курсах з історії України та в підручниках, що вийшли в останні роки¹⁰⁸, але події цієї війни викладаються в них дуже стисло, майже конспективно.

Дещо детальніше дипломатичні та військові аспекти української історії 1657–1659 рр. розкрито у спеціалізованих виданнях¹⁰⁹.

Щодо назви війни в історіографії не склалося певної традиції, тому різні дослідники дають їй різні назви (див.: Додаток 1).

Джерельну базу дослідження складають неопубліковані архівні матеріали та археографічні публікації. Найбільш цінними для досліджуваної теми є фонди Російського державного архіву давніх актів у Москві, оскільки саме в них зберігається основний масив документів, що стосуються військових дій між царськими та гетьманськими військами в Україні в 1658–1659 рр. У першу чергу це матеріали фондів 210 (Розрядний приказ) та 229 (Малоросійський приказ), меншою мірою — фондів 124 (Малоросійські справи) та 27 (Розряд XXVII — Приказ таємних справ).

У фонді Розрядного приказу зберігається листування Москви з прикордонними воєводами та тими, які діяли в Україні, — Стовпці Бєлгородського (од. зб. 53, 399, 418, 429, 478, 481, 482, 602, 603, 605 та ін.), Московського (од. зб. 272, 275, 289, 292, 293, 301, 302, 307, 315, 321, 860, 1085 та ін.) і Севського столів (од. зб. 156, 180, 190, 192 та ін.), Книги Приказного стола (од. зб. 308, 357). Списки військ і документи, що стосуються роздачі їм жалування, зберігаються здебільшого в «Смотренных списках» (од. зб. 22–24), Десятнях (од. зб. 33, 68, 253 та ін.), Книгах Денежного стола (од. зб. 317) та Стовпцях Приказного стола (од. зб. 311, 314, 951) Розрядного приказу.

Документи, пов’язані з політичними та дипломатичними аспектами українсько-російських відносин цього періоду (листування між царським і гетьманським урядами, матеріали посольств), перебувають в основному у фондах Малоросійського приказу (Стовпці Малоросійського приказу, оп. 4, од. зб. 17, 24, 25, 28–31, 38, 39, 44 та ін.) та Малоросійських справ (1657 р., од. зб. 19; 1658 р., од. зб. 11 та ін.).

Матеріали, які висвітлюють царську політику щодо козацтва в Білорусії, також зберігаються у фонді Приказу таємних справ (1658 р., од. зб. 87, 130) та у Стовпцях Приказного стола Розрядного приказу (од. зб. 311, 314, 951).

Окремі матеріали, які стосуються зазначеної теми, зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (ф. 2, од. зб. 2095, 15401–15402, 15425–15487, 15548 та ін.; ф. 8, од. зб. 223, 224, 1769 та ін.; ф. 10, од. зб. 7362–7380, 7487–7555 та ін.) та в Центральному державному історичному архіві України в Києві (ф. 137, оп. 1, од. зб. 127; ф. 1528, оп. 1, од. зб. 1).

У фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві зберігаються дипломатичне листування польського і кримського дворів за 1658–1659 рр., у якому, зокрема, порушена і проблема українсько-російського конфлікту цього періоду (ф. 3: Архів коронний варшавський, відділ Татарський, картон 62, од. зб. 75, 78, 79, 83, 86 та ін.) та документи, пов’язані з козацькими посольствами до Варшави в цей період (ф. 4: Метрика коронна, Книги посольств, од. зб. 33). Ряд документів, що стосуються зазначеної теми, зберігаються також у відділах рукописів Бібліотеки Чарторийських у Кракові, Бібліотеки Ягеллонського університету у Кракові, Бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських Польської академії наук у Вроцлаві тощо.

Цікаві дані про події 1657–1659 рр. в Україні містяться в так званих «летючих листках», у яких публікувалася поточна політична інформація з різних країн Європи, зокрема і з України, в інтерпретації тогочасних західних авторів (Відділ мікрофільмів Національної бібліотеки у Варшаві, од. зб. 19813, 19819, 19820, 29627, 43092, 44723, А–387 та ін.).

Серед опублікованих документів найбільш цінними для розробки та збагачення теми є ті, що містяться в 4-му, 7-му, 11-му, 15-му томах «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России», 2-му томі «Актов Московского государства», 3-му томі «Памятников, издаваемых Временной Комиссией для разбора древних актов» та в «Дополнениях к тому III-му Дворцовых Разрядов».

Низку важливих документів зібрали В. Герасимчук, В. Кордт, Д. Багалій, О. Сапунов, Ю. Мицик, Л. Кубала, С. Томашевський та Д. Бантиш-Каменський¹¹⁰. Зокрема, опублікований В. Кордтом щоденник, який вів секретар данського посольства в Москві в 1659 р. А. Роде, фактично не використовувався при дослідженні подій української історії.

Деякі маловідомі архівні матеріали з фондів РДАДА, які стосуються питання втрат російської армії під Конотопом, навів у своїй статті Н. Смірнов.¹¹¹

Існує також ряд археографічних видань, у яких опубліковані документи, що мають відношення лише до якогось одного аспекту тематики; це — «Акты, относящиеся к истории Войска Донского» (Т. 1); «Акты Шведского Государственного Архива, относящиеся к истории Малоросии»; «Белоруссия в эпоху феодализма» (Т. 2); «Донские дела» (Кн. 5); «Древние грамоты и другие письменные памятники, касающиеся Воронежской губернии» (Кн. 2, 3); «Руська (Волинська) метрика»; «Volumina Legum» (T. 4); «Le res de Pierre des Noyers secretaire de la reine de Pologne Marie-Louise de Gonzague», «Li erae Nuntiorum Apostolikorum Historium Ucrainae illustranter» (T. 9) та деякі інші.

Важливо зазначити, що певний інтерес становлять також деякі документи, опубліковані в 4-му томі «Актов Исторических, собранных и изданных Археографической комиссией»; 7-му томі «Археографического сборника документов, относящихся к истории северо-западной России»; 8-му томі «Дополнений к Актам Историческим»; 1-му томі «Полного собрания законов Российской империи»; 4-й частині «Собрания государственных Грамот й Договоров»; 1-му томі «Сибирского сборника»; 5-му томі «Актов, относящихся к истории Западной России», 2-му томі «Relacie nuncjusz'ow apostolskich і innych osob о Polsce», а також окремі документи, опубліковані В. Туровим, М. Новиковим, О. Маркевичем, І. Бутичем, Д. Олянчиним та І. Ситим¹¹².