home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



13

Чисті руки

Одноповерхова шкільна будівля виглядала порівняно з селищною радою не надто новою.

За прикидками Ігоря, її звели десь після війни. Йому випадало не так багато нагод поїздити по селах навіть рідної Київщини. Проте дещо Князевич усе ж устиг побачити, тож порівняти міг. Висновок його базувався на досить простій логіці. Якщо здебільшого сільські школи навіть без спеціальної таблички непомильно нагадували навчальний заклад, так само як більшість адміністративних приміщень та навіть будинків культури, і побудовані були практично за одним, не надто старанним проектом, то ця будівля вирізнялася добротністю й навіть певною оригінальністю.

Якби Князевичу не сказали, що тут школа, він шукав би шкільну будівлю деінде. Своє враження він не тримав при собі, тут же висловив Козубу:

– Як для себе будували.

– Так і було, – піддакнув дільничний. – Коли мені в перший клас було йти, її саме відкрили. Попередню, ту, яка була, нічні спалили.

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Ну… – знітився Козуб, – бандерівці. У нас їх так кликали, бо по ночах приходили. Я малий був, та пам’ятаю добре: вдень більшовики командують, уночі – хлопці з лісу. І тим коритися треба, і цим відмовити страшно, так тут люди жили.

– Я щось таке чув, – мовив Князевич, хоча насправді про те, що коїлося в тутешніх краях по війні, знав досить мало та уявлення мав поверхове, хіба з брошур «Політвидаву». – Навіщо спалили?

– Показова досить історія. – Дільничний пожвавився. – Село, як ви встигли вже побачити, досить віддалене. Року десь до сорок четвертого тут усе контролювали наші… – Він затнувся, швидко виправився: – Тобто бандерівці. Школа лишилася ще з Польщі. – Говорячи, Козуб наголосив на останньому складі. – Але коли територія контролювалася, тут, у Гайвороні, школа була… ну… як би сказати…

– Кажіть уже, як є. І таке… Нам тут якийсь час працювати, спілкуватися, давай на «ти».

– Давай! – легко погодився дільничний, простягнувши Ігореві руку долонею догори, той потиснув, Козуб повів далі: – Значить, школа була українська, але не совіцька… Тобто не радянська. Коли влада змінилась остаточно, а хлопці засіли в лісах, тут почали викладати російську мову, історію ВКП(б), короткий курс, знаєш, таке інше. Тоді, значить, приходить із лісу листівка: мовляв, не пускайте, українці, своїх дітей, тобто нас, у більшовицьку окупаційну школу. Батьки подумали – і перестали пускати дітей. – Схоже, дільничний захопився. – Тоді по хатах пішли агітатори. Люди, мовляв, схаменіться, це ж ваші діти виростуть неписьменними. За ними пішли чекісти, вже з автоматами – чиї діти без поважної причини не підуть до школи, того оголосять пособником бандерівських наймитів. Хоч-не-хоч, а треба йти. Ну, нічні недовго думали – взяли та й запалили школу, вчителів приїжджих постріляли. Я, пам’ятаю, злякався тоді, мене баба під ліжко загнала. У травні сталося. За літо школу наново збудували, спеціально везли сюди машини з цеглою. Тут уже люди самі включилися, справді не можна без школи. Так що, Ігоре Степановичу, вважай, таки для себе будували, правильно вгадав. Ну, чого стоїмо, пішли влаштовуватись. Ось, до речі, Григорович, твій, так би мовити, ключник.

На шкільний ґанок саме вийшов немолодий чоловік, зупинився, дивлячись на них, привітався кивком голови.

Князевич порився в пам’яті. Чесно визнав: не зміг пригадати, чи стикався колись по роботі чи по життю зі шкільними сторожами.

– Ось, Григоровичу, сусіда вам. Аби не нудились.

– Та я, Василю Павловичу, не те щоб дуже нудився. Та веселіше буде, слушно. Надовго в наші краї?

– Як уже вийде.

– Не те, так лишайтеся, може? У нас тихо, спокійно, чужі забрідають рідко. Природа, свіже повітря…

– …Люди водою отруюються, – підхопив Ігор.

Козуб кахикнув.

– Ну, ви тут гомоніть, я пішов, справи ще є. Коли треба що – я завжди поруч.

– Розберемося, – кивнув Князевич.

Дільничний пішов, а нові знайомі лишилися стояти на порозі.


Тепер Князевич зміг роздивитися шкільного сторожа краще.

Прості штани, здається – від гарного колись міського костюма. Джемпер на ґудзиках, за інших обставин під такі брюки не вдягався б. Сірий легкий дощовик, важкі черевики. Смугастий картуз прикриває кучму сивого волосся. І очі – блакитні, цей колір зовсім не асоціювався в Ігоря з немолодою людиною. Глибокі, уважні, чомусь безнадійно сумні, хоча на губах Рогози грала легка усмішка.

– Чого стоїмо, ходімо до вашої хати.

Вони зайшли до вестибюля, і по ходу Ігор встиг зачепитися оком за незмінний портрет Брежнєва на стіні. Кімната, до якої сторож провів гостя, була в самому кінці коридору, в правому крилі. На дверях категорично висів масивний амбарний замок, сусідні двері були прочинені.

– Тут я живу, – кивнув Рогоза. – Зручно. Живеш на роботі, ніколи не спізнишся.

– Давно?

– Що? А… Ось першого вересня було п’ять років.

– Де раніше жили?

– Це вже допит?

Князевич знизав плечима.

– Чому обов’язково допит?… Просто ви самі сказали, що тут і живете. Значить, у Гайвороні ви хати не мали або…

– Без «або», товаришу…

– Можна просто Ігор. Князевич моє прізвище.

– Так без «або», Ігоре. Я справді жив раніше не тут. Переїхав, спокою захотілося. Чому ж вас і запитав, раптом теж надумаєте. Директор школи цієї мій… скажімо так, давній знайомий. Прихистив, виділив оцю комірчину. Якась копійка на життя є, витрачатися мені особливо нема на що. У нас їдальня при школі, годують. Місцевий голова видає талони на харчування в чайній.

– Тільки вам?

– Не тільки. Працівники освіти та культури мають якісь такі можливості їсти за кошт бюджету чи влади, може, держави… Слухайте, я в це не втручаюся. Вистачає мені тут усього. До речі, телефон у мене, так що можете у справах дзвонити. Чи дружині.

– Нема в мене дружини.

– Тим паче лишайтеся. Дівчата тут гарні, добре виховані, ґаздині. Господині по-вашому… Не дурні, що теж важливо. Знаю, бо всі ж вони в цій школі вчилися, в мене на очах, кожна вітається.

– Добре. Як надумаю, будете сватом.

Видобувши з кишені штанів в’язку ключів на чорному просмоленому мотузку, Рогоза розв’язав вузол, зняв один, простягнув Ігореві:

– Впораєтеся?

Князевич легко відімкнув закритий на два оберти замок, зняв дужку, штовхнув двері, ступив через поріг.

Кімната виявилася невеликою, але не здавалася тісною – через мінімум меблів. Біля стіни, просто під вікном – койка-«полуторка» з панцирною сіткою. Застелили її по-солдатському, подушку виставили трикутником. Поруч примостився старий комод, він напевне правив тут за тумбочку. Просто коло дверей стояв дерев’яний вішак, явно саморобний, ручної роботи. Дві табуретки вздовж стіни. На одну з них Ігор відразу кинув сумку.

– То як вам?

– Жити можна.

– Можна, – з неприхованою радістю погодився шкільний сторож. – Саме тут і так можна зараз жити, не інакше. Рукомийник там далі, біля кухні. Інші виг'oди я покажу, знайти неважко. Ось службовий вхід, двері зачинятиму тільки на клямку. Вийдете у двір – відразу прямо.

– Діти теж так ходять?

– Оббігають школу. – Рогоза негайно змінив тему: – То я, так розумію, буду вам потрібен? Напевне ж розказали вже, хто знайшов перше тіло. Зараз поговоримо чи відпочинете? Я ж тут завжди, за стіною.

Князевичу справді хотілося прилягти. Та випите за обідом уже почало свою справу – кортіло активних дій тут і тепер.

– Для чого тягнути? Присядьмо.

Рогоза причинив двері, вмостився на вільний табурет. Ігор сів на койку, витягнув цигарки, запитально глянув на сторожа.

– Ні, я не курю. Тут загалом школа…

– Потерплю. Накурився вже. – Князевич поклав пачку на комод. – Почнімо з початку.

– Протокол буде?

– Без протоколу. Тим більше що під протокол ви вже розповідали. Він десь є, я його не читав, та навряд чи скажете щось нове.

– Там і про що було, багато не розкажеш. Пішов я до лісу по флору…

– Тобто?

– Лікарські рослини, знаєте? Це я так говорю взагалі – флора. Все йде в діло: мати-й-мачуха, чистотіл, шипшина, калина, кропива, календула, ромашка…

– Ясно. Займаєтеся фітотерапією?

– Це все приймають у кооперації. Теж варіант – здати на фармацевтичний пункт, – пояснив Рогоза.

– Багато платять?

– Грошей не дають. Є дещо цінніше за гроші. Талони. У вас є в Києві? Ну, видається спеціальний талон. Ви потім можете їх отоварити в райцентрі. Краще – взагалі в Тернополі, туди продукти чи речі частіше завозять. Речами брати ліпше, суха ковбаса в селі не потрібна.

– Ви ж кажете, всім забезпечені…

– Тому й забезпечений, – розвів руками сторож. – Я можу продати свій талон. Чи обміняти в якоїсь господині, на ті ж яйця, сир, молоко. Чого ви так дивитесь? У нас по селах ніхто без роботи не сидить. Можеш не вчитися, працювати мусиш. Діти, наприклад, з понеділка підуть на картоплю та буряки. Із четвертого класу це обов’язково для всіх учнів. Дівчата, хлопці – не має значення.

Князевич зітхнув, пригадавши, як одного разу навіть від Головного управління МВС вимагали виділити бригаду для поїздки «на картоплю». Тоді він ще ходив у лейтенантах, його згоди особливо ніхто не питав, і тиждень міліційні опери та слідчі жили в якомусь селі під Березанню. Спали у шкільному спортзалі, туди з такої нагоди занесли ліжка. Занять усе одно до ладу не було, середні та старші школярі товклися на колгоспному полі разом із «партизанами» – так їхню бригаду чомусь прозвали. Вечорами добре йшов самогон, а майор від парткому, котрий формально вважався старшим бригади, вже на третій день махнув рукою на політичні анекдоти. А на п’ятий дістав у табло від якогось місцевого тракториста – поперся на танці та нахабно запросив дівчину, котра була не вельми й проти уваги гороцького міліціонера. Те, що заїжджий був міліціонером, тракториста не зупинило…

– Добре, Вікторе Григоровичу, ближче до справи.

– Так куди вже ближче. Пішов рано в ліс по шипшину, а знайшов мертву жінку.

– Ось звідси – докладніше. Де саме це було?

– Можу показати рукою.

Тепер від шкільного сторожа ледь чутно повіяло холодком.

– Не треба рукою. Мені навіть не потрібно бачити це місце, все одно стільки часу минуло. Просто скажіть, далеко це від села?

– Не дуже. Десь менше за кілометр у ліс. Жінка лежала під буком.

– Ви відразу зрозуміли, що вона мертва?

– У нас тут жінки не валяються по лісах. Не мають такої звички.

Тепер Рогоза вже помітно знущався, що підказало Ігореві: не такий простий цей сивий старий чоловік.

– Ви кажете, люди тут регулярно збирають щось у лісі. Це могла бути місцева жінка, якій раптом стало погано… з серцем наприклад. Ні?

– Справді, – кивнув Рогоза. – Тільки я підійшов до жінки швидко. І тут-таки побачив – незнайома. У своєму селі ми всі одне одного знаємо. Тим більше на ній був брючний костюм. Тут у таких ніхто не ходить. Далі я гукнув до неї – нічого. Нахилився, торкнувся рукою – не ворушиться, холодна. Пульсу не було. Ось і все, чим можу бути корисним. Дільничному нашому та міліціонерам із Кременця розказав те саме.

Князевич помовчав.

– Ви не думали, як і для чого сюди занесло ту жінку? Хто вона – вас не цікавило?

– Тоді – ні. Уже потім дізнався: це та, котра занапастила життя Антонові Мазуру. Я дуже добре пам’ятаю цього хлопчика, він із хорошої родини, постійно зі мною вітався, йшов на срібну медаль. Дали, до речі. Цілком заслужено. Тепер… а… – Старий махнув рукою.

– Я так розумію, раніше її в селі не бачили.

– Так ви ж знаєте відповідь.

А ще Ігор знав напевне: хоч раніше ніколи не спілкувався зі шкільними сторожами, як на звичайного сторожа Віктор Григорович Рогоза досить грамотно говорить і чітко формулює думки.

– Знаю.

– І вже встигли, мабуть, переконатися: просто так, проходячи повз, до нашого Гайворона не втрапиш.

– Теж слушно. Якщо припустити, що вона… До речі, її звали Софія Новицька. Так ось, якщо припустити, що Новицька потай, секретними стежками пробралася сюди, до Гайворонського лісу, то з якою метою?

– Думаю, Ігоре, ви й це знаєте.

– Хочу почути від вас.

– Ну, хай буде. Та жінка, як і решта померлих, вирішила знайти таємне джерело. Вони прийшли сюди потай, бо здогадувались, як не знали напевне, – тут, у селі, їм ніхто не допоможе.

– Чому?

– Хоча б через небажання брати на душу гріх.

– Гріх?

– Ті люди напевне б пішли з життя. Для них жива вода перетворилася на мертву. Тим більше – серед ночі.

Князевич знову зітхнув.

– Ви вірите в ці казки?

– А це не казка. Ту жінку, Софію Новицьку, справді не знали. Зате дуже добре відомий тут товариш Лизгунов. На ньому кров, на його совісті – людські життя, він цим пишався. Вихвалявся перед дітьми в школі, в актовій залі, і я це чув. Я не місцевий, ви вже це знаєте. Та бачив лиця наших селян, батьків і бабусь школярів, котрі слухали його виступи разом із дітьми. Проте, – сивий сторож знову розвів руками, – якби комусь випала нагода забрати життя такого чоловіка, нею, нагодою, навряд чи хто скористався б.

– Чому?

– Вбивство – гріх. Навіть такого, як Лизгунов. Провести його до джерела Святої Варвари означає вбити. Отже, взяти на душу гріх, який не відмолиш, не спокутуєш.

Князевич замислено почухав потилицю.

– Значить, такі тут люди?

– Хороші люди.

– Сумнівів нема. Але ж вірять у силу джерела?

– Вірять. Знаєте, чому? – Сторож враз нахилився ближче. – Бо хочуть вірити в Божу кару, в її невідворотність. Більше вірити нема в що, товаришу з Києва. У вас там вірять у щось?

Усе ясно.

Ігор дедалі ліпше починав розуміти, де опинився та з чим доведеться працювати далі. Старий шкільний сторож по волі чи по неволі став для чужинця виразником загальних настроїв, панівних для цього віддаленого західноукраїнського села. Підозра, що такі настрої можна зустріти не лише в селах цієї місцевості, переросла в упевненість.

Якщо люди щось і знають – нічого не скажуть.

Навіть одне одному. Лише подивляться з розумінням – те, що відбувається, справді краще списати на дію вищих сил. Тим паче в цій історії: інших варіантів поки що не вимальовувалося.

– Скажіть… – Ігор старанно добирав слова. – Скажіть, а чому ви не боїтеся ось так зі мною говорити? Я офіцер міліції все ж таки, ніби як влада.

– Скажу, – кивнув Рогоза. – Що я вам такого особливого тут розповідав, чого б не повторили десь в іншому місці? Зрештою, чим може загрожувати владі шкільний сторож із віддаленого села? Ну і влада ви… звиняйте… хіба в Києві. Та й то, думаю, невелика.

Сперечатися з на диво мудрим сторожем перехотілося.

– Гаразд, Вікторе Григоровичу. Ще одне, і не буду вас більше мучити. Ви сказали: тим більше серед ночі. Вдень із ними не могло такого трапитися?

– Джерельна вода набуває своєї сили тільки вночі. А в нічну пору до тутешнього лісу краще не потикатися. Він оживає, розумієте? Все те, про що ви могли хіба читати в дитячих казках, виходить назовні. Це хазяї ночі, Ігоре. І не дивіться так на мене, я немолодий, та з головою маю повний лад. Звідки, думаєте, джерело черпає свої сили? Читали Гоголя, може? В тому і полягає випробування – пройти до таємного джерела серед ночі, коли в лісах панує нечисть.

Так. Усе. З нього досить.

Ігор ляснув долонями по зігнутих колінах.

– Слухайте, ви зараз граєтеся зі мною в якісь ігри чи справді вірите в те, про що говорите?

– Повторюся: тут, у селі, нема людини, котра б у це не вірила. – Рогоза таки не виглядав божевільним. – Цікава штука виходить, скажу я вам. З одного боку, лісова нечисть чи, правильніше сказати, лісові духи охороняють таємне джерело від лихих людей та бережуть тим самим їхні життя. З другого – тільки той, хто проведе там, біля джерела, ніч, зможе відчути силу води. І сила ця здатна як зробити людину дужою, так і вбити. Навіть якщо це вигадка, легенда, казка абощо, придумано недарма. Люди в такий спосіб бережуть і джерело, і себе та інших від нього.

– Це ви в міліції пояснювали?

– Намагався. Не я один. Гайворонці в цьому живуть не одне століття, тож не приховують.

– Ви самі в це вірите? Особисто ви? – Князевич націлив на старого вказівний палець.

– Цього я вам не казав. Лише переповів місцеві байки. Та за певних обставин готовий повірити.

– Навіть так? Що за обставини?

– Можна я не буду відповідати? Як для першого знайомства і так наговорив вам зайвого. На це ви мені навіть указали…

«Не треба відповідати», – подумав Князевич.

Натяк зрозумілий, стара пісня, починається спочатку. Знає він ці обставини: двоє мертвих комуністів, один комсомолець, як тут не поговорити про вищий суд над безбожною владою… Справді, в замкненому просторі, серед лісу, ще не в таке повіриш.

Та хай там як, одну обставину тут не врахували.

Він, Ігор Князевич, – матеріаліст до нутра кісток. І в казки не особливо вірив навіть малим.

Це означає – він тепер просто мусить знайти цьому всьому розумне, земне, логічне пояснення.

– Ну, нехай так буде. Хто ще оглядав тіло Новицької та всіх інших? Чув, фельдшер? Кудімов, здається?

– Слушно.

– Де його можна зараз знайти?

– Простіше провести. Вже по обіді, він напевне вдома.


Місцевий фельдшер виявився не надто говірким, на вигляд сорокарічним чоловіком. Розказати міг іще менше, ніж Рогоза, причому говорив не дуже охоче. Видно, від усього цього втомився за короткий час. Ігор прекрасно його розумів: хто-хто, а вже лікар за специфікою професії точно мусить бути не меншим, а то й навіть більшим матеріалістом, ніж міліціонер.

Наскільки міг швидко прийшов до лісу.

Переконався – пульсу таки нема, жінка мертва.

Щось особливе? Та наче нічого. Ага, руки. Для людини, котра довго перебуває в лісі та контактує з ним, руки в Новицької виявилися на диво чистими. Тільки в Новицької? Та ні, ось тільки тепер, коли мова про це зайшла, Кудімов пригадав: Лизгунов і Боровчук теж ніде не замастили рук.

Вийшовши від фельдшера, Князевич якийсь час стояв серед вулиці, якраз навпроти чайної, та намагався збагнути, чому саме зачепився за чисті руки мерців і чому вони не дають йому спокою.

Глянув на свої руки.

Пригадав слова шкільного сторожа: рукомийник біля кухні.

До чого тут рукомийник?

Бо руки стають чистими, коли їх миють. Елементарно, змістовно, як у «Мийдодирі».

У лісі можна десь помити руки? Теоретично – в річці, якщо вона там є. Але річки нема. Є джерело. І то, схоже, досить далеко. Поки від нього дійдеш, та ще серед ночі, руками в лісі хоч як за щось візьмешся. І не будуть вони чистими. А вони чисті. В усіх трьох.

Де їх могли помити?

Хто подбав про це?

Головне – задля чого…


12 Обід | Таємне джерело | 14 Галетне печиво